Історія однієї істерії

Розділ про те, що коли бажання збуваються, то, найімовірніше, вони були необдумані

— Альо, детективна агенція «Order», — солодкавими інтонаціями дурненької секретарки відгукнулась я на пищання телефону.

— Щаслива вітати, детективна агенціє! — незнайомим басом прогула слухавка, а по тому, звертаючись очевидячки сама до себе, продовжила: — Кгм… Детективна агенція з дефективною назвою… Саме те, що мені потрібно!

— Чим можемо бути корисні? — трохи холодніше, але й далі зображаючи щебетання, поцікавилась я.

— З ким я можу поговорити про… — в слухавці затнулися, — про проведення певного розслідування… Попереджаю відразу, справа підвищеної таємності, важливості, ну, й небезпеки, певна річ…

Попри те, що останнім часом нам із Жориком замовлень не бракувало, я все-таки відчула радісне серцебиття після останніх слів співрозмовниці.

— Одну секундочку, зараз я перемкну вас на детектива, — не припиняючи дурнувато посміхатися, промовила я. Потім швидко запищала кнопками на телефоні, вдаючи, що перемикаюся на інший апарат.

— Слухаю вас, — сухо озвалась нарешті своїм нормальним голосом, після чого натисла на апараті кнопку голосного зв’язку, щоб Жорик теж міг осягнути суть замовлення.

Слухавка мовчала, тільки підозріло пихкала.

— Детектив Кроль, — відрекомендувалась я, трохи дратуючись. — Чим можу допомогти?

— Нічого-нічого, — слухавка кілька разів розкотисто прореготала. — Знаєте, з вас вийшла б непогана акторка. Майже правдоподібне перевтілення. Я б тільки додала які-небудь характерні дефекти мовлення одному з образів. Приміром, детектив може трішечки гр-р-расир-р-рувати.

— Не може, — приречено зітхнула я. — Про це теж думала. Але, на жаль, мені потім із тими самими клієнтами доведеться особисто спілкуватися. Не зможу я весь час гар-рчати…

— А даремно, — пирхнула слухавка, — справжній актор повинен уміти тримати образ.

Тільки тут до мене дійшло, що ось зараз, вперше за три роки роботи агенції клієнти викрили мої безневинні хитрощі…

— Я не актор, а детектив. Решта — витрати виробництва, — можна було обмежитися цим сухим висловлюванням, але чомусь мене потягло на виправдання. — Розумієте, секретарка все-таки особа неофіційна. Вона може наговорити клієнтові безліч такого, про що детектив і подумати не може, щоб не заплямувати власної репутації, тому…

— Та ви не переживайте, дитинко, — слухавка вочевидь відчула мою ніяковість і напористо кинулася заспокоювати, — гадаю, ніхто не помічав досі вашого виверту… У мене це, розумієте, професійне. Я — режисер, — після цієї заяви співрозмовниця на мить замовкла, а далі діловито відкашлялася і з пафосом справжнього конферансьє відрекомендувалася: — Шаврай Зінаїда Максимівна!

Спираючись на її інтонації, моя уява миттю змалювала витончену пані Гурченківского типу й віку.

— Дуже приємно, — трішки засоромилась я, — і все-таки, що у вас за справа?

— О… Це тільки тет-а-тет. Ви зможете під’їхати до нас?

Я зрозуміла, що власна цікавість розірве мене на дрібненькі клапті, якщо я тільки посмію відмовитися від подальшого спілкування. Схоже, я міцно втрапила в лабети до чарівної режисерки.

— Гаразд. Як вас знайти?

Співрозмовниця назвала адресу, причому, дуже дохідливо пояснила, як під’їхати до потрібного будинку на авто. Мене запрошували просто на заняття студентського театру «Сюр».

— Мене ви легко впізнаєте, — наостанок додала Зінаїда Максимівна, — я вродлива. Красива й велика…

Коли я поклала слухавку, нареготатися досхочу не встигла, бо телефон знову задзвонив.

— Детективна агенція «Order»! — автоматично защебетала я.

— Любонько, — не менш цукровим голоском промовила Зінаїда Максимівна, — не перемикайте мене на своє керівництво. Ну їх к дідьку. В мене тільки одне запитання. Ви, ж, я так розумію, в курсі всіх справ… Скажіть, ваші детективи дійсно професіонали? Можу я розраховувати на кваліфіковану допомогу? Не хвилюйтеся, все сказане залишиться між нами, пані Кроль ні про що не довідається.

Я подумки зааплодувала режисерці. Он що значить театр!

— Скажу відверто, — я перейшла на шепіт, — спец у нас тільки один…

Жорик, який досі байдуже слухав ці мої переговори, трішки підняв підборіддя.

— Але, розумієте, — провадила я, — його якраз навідала зоряна хвороба, тому він навряд чи візьметься за вашу справу. В будь-якому разі, осторонь Георгій Собаневський не залишиться, і консультації пані Кроль, на рахунку в якої, до речі, теж є зо двоє розкритих злочинів, все одно даватиме. Інакше вона не готуватиме йому їсти. Вагомі аргументи, чи не так?

Останню фразу я виголосила більше для Жорика, який уже розширив очі та запекло жестикулював, намагаючись показати, що особисто він до справи цієї божевільної клієнтки ніякого відношення мати не збирається.

— Чудово, передайте пані Кроль, що я буду неймовірно щаслива бачити її в себе.

Нарешті я поклала слухавку і все-таки розреготалася.

— Катерино! — повчально почав Жорик. — Ти поводишся, як дівчисько!

— Хто скаже, що я хлопчисько, нехай кине в мене камінь, — радісно процитувала я класиків.

Жорик, обкладений газетами, сидів перед вікном. З виглядом людини, стомленої мирською метушнею, він спостерігав за перехожими. Зрідка мій благовірний переглядав газетні замітки про себе, скрушно похитував головою, бурмотів улещено: «Придумають же, журналюги» — і знову звертав оспівану мудрість свого погляду на вікно. Річ у тім, що не далі, як учора Георгія оголосили найяскравішим персонажем літа, що вже минало. Зо дві гучні справи, розкриті нашою агенцією, зробили Жорика міською знаменитістю. Він ще не цілком освоївся з новою роллю, тож трішки перегравав. Заявив, що всі дрібні та несерйозні справи відтепер передаються в моє розпорядження та з виглядом метра стежив за всім, що відбувалося, звідкілясь дуже звисока. Я знала, що це в нього тимчасове, тому не ображалася.

Зрештою, Жорикові справді було чим пишатися. Кримінальний світ міста буквально здригнувся під натиском детектива Собаневського. Жорик безстрашно кидався в лігвище до ворога, брав участь у страшних бійках, навіть був поранений… Гад! Ніколи не пробачу йому, що про всі ці пригоди дізнавалася вже після їхнього благополучного завершення. Заприсяглася собі, що заради помсти Жорикові обов’язково вплутаюся в першу-ліпшу колотнечу зі стріляниною, та кидалася на всі можливі замовлення. На жаль, нічого, пов’язаного з небезпеками, поки що не траплялось.

— Катерино, якщо ти хочеш отримувати нормальні замовлення, то поводься відповідно, — схоже, Жорик уявив себе паном Макаренко. — Навіщо ми змінили помешкання? Навіщо оселилися на першому поверсі? Щоб перетворити своє житло на офіс. Аби клієнти приходили до нас. Розумієш? — він говорив майже по складах, вважаючи, що зміст сказаного так швидше дійде до мене. — Не ми до них, а навпаки… Справа цієї твоєї пані, напевне, копійки в базарний день не варта… До речі, — він раптом заговорив зовсім іншим тоном і значно пожвавішав, — чи не поснідати нам?

— Ми ж уже снідали! — обурилась я. Манія величі зробила Георгія жахливо ненажерливим.

— Невже? Вибач, я не помітив. Отож, — він не відводив очей від вікна. — Хочеш, я заздалегідь розповім тобі, що там за справа? Якщо йдеться про театр, виходить, розслідування неминуче ввіпреться в страшний клубок людських пристрастей, — розповідаючи, Жорик вочевидь захопився. Моя хвороблива уява давно вже заразила його фантазії, і тепер Жорик теж іноді справляв враження не цілком нормальної людини. — Хтось не отримав бажаної ролі й тепер згоряє від бажання помститися режисеру! Актори б’ються через гроші, а акторки — через акторів… Декоратори й робітники сцени тихо ненавидять один одного та уряд, який змушує торговців підвищувати ціни на спиртне. По стінах каламутними зеленавими патьоками спливають заздрощі. Як правило, головна дійова особа таких справ — дружина режисера. Вона теж акторка. Найчастіше бідолашна виявляється жертвою. Ні, звичайно, їй дістаються найвищі вихваляння, головні ролі, можливості давати інтерв’ю… Ну, як тут не провчити гадюку… Або ні. Жертвою виявиться режисерова коханка, а злочинницею — звичайно ж, його дружина…

— Любий, — я швидко поклацала пальцями перед натхненним Жориковим обличчям, — це все, звичайно, добре. Але є одне малесеньке нестикування… Наш режисер — жінка.

— Справді? Ну, звісно, — Жорик спустився з небес на землю і негайно почав обурюватися, — навіть режисера собі нормального знайти не можуть!

Періодично Георгій набував щирої впевненості, що приналежність до жіночої статі є для будь-якої особи серйозним недоліком.

— Я все-таки піду чого-небудь пожую, — примирливим тоном докинув він, коли наобурювався досхочу.

Я багатозначно постукала кулаком по чолу й подалась готуватися до виходу. Відвідування театру вимагає ретельних приготувань. У глибині душі я вже вирішила будь-що-будь довести справу режисерки до кінця. На зло Георгію. Не хоче злазити зі своєї «високості»? Ну і нехай. Не дозволю цій прикрій деталі псувати репутацію нашої агенції. «Order» береться за будь-які справи й завжди перемагає. Навіть добре, що справу режисерки Георгій вважав дрібною. Я нітрохи не сумнівалася, що насправді все це виявиться вартим уваги. І буде моєю першою самостійною справою.

— Слухай-но, — Жорикові було нудно харчуватися на самоті, тому він ходив за мною слідом, розкидаючи по квартирі крихти від бутерброда, який саме поглинав, — я ось тут подумав — нам, певне, час уже розмножуватися… У тому сенсі, що розширюватися…

— Це ти про що? — підозріливо примружилась до свого відображення в дзеркалі. — Мені ось навіть нафарбуватися ніколи, а ти…

— От, я ж саме про це! — зрадів з нашого взаєморозуміння Жорик. — Нам потрібно взяти собі справжню секретарку… Тоді вивільниться безліч часу. Не потрібно буде чатувати біля цього дурнуватого телефону…

— По-перше, ти ніколи не ризикнеш залишати квартиру на сторонню людину, — нагадала я Жорикові про його власну потайливість, — по-друге, їй потрібно буде платити…

— Так, — тяжко зітхнув Георгій, — я про це якось не подумав.

Знову задзвонив телефон.

— Детективна агенція «Order»! — Жорик схопив слухавку, цілком автоматично повторюючи моє щебетання, потім опам’ятався. — Тьфу! Тобто, детектив Собаневський слухає.

— Георгію, здрастуй, — телефонувала моя ненька, причому, очевидячки, в глибоко напруженому стані, — якщо там поблизу спостерігається моя дочка й ти від факту її наявності ще не на межі нервового зриву, то передай їй слухавку, будь ласка.

— Так, мамусю, — якомога спокійніше відгукнулась я.

«Ну, чому мене оточують самі божевільні? В одного — зоряна хвороба, в іншої — хронічна істерика!» — поскаржилась я подумки самій собі.

— Значить, так, — матуся карбувала слова, що свідчило про крайню стадію нервової напруги, — ти повинна на неї бодай якось вплинути! Нас, батьків, за ніщо тримає, вчителям грубіянить. Допомагати відмовляється. Слухає якусь моторошну музику і вважає, що має власні справи. Мовляв, не чіпайте мене, я зайнята!

— Мамусю, можна я вплину на неї завтра? Сьогодні мені вже ніколи.

Ішлося про мою молодшу сестру. Сестриця Настуся останнім часом якось не могла порозумітися з ненькою. Чи то ненька не могла порозумітися з Настусею — розбиратися у всіх нюансах їхніх взаємин мені теж було ніколи.

— Ні! До завтра я не доживу! — ненька виговорилася, тому поступово починала заспокоюватись. — Я всіх розумію. У дівчинки перехідний вік. Я чесно терпіла. Але повинна ж бути межа. В усіх книжках написано, що цей вік у них до 15 років. Учора, як ти знаєш, їй виповнилося 15… І що? Анінайменших змін у поведінці. Як був перехідний вік, так і залишився. Я більше не маю наміру це терпіти!

І тут мені сяйнула Геніальна Ідея.

— Жорику, ми візьмемо Настусю до себе в секретарки? Неньці для заспокоєння, тобі на перевиховання.

— Ну, якщо добре поводитиметься… — примружився Жорик, який чудово розумів, що Настуся давно вже підслуховує материну розмову з паралельного апарата, — якщо батьки на неї не скаржитимуться…

— Не будуть! — заволала Настуся, виказуючи свою присутність на лінії. — Бо я їм тут таке влаштую!

За кілька хвилин угоду було укладено. Я беру Настусю до себе на стажування, за це сестриця обіцяє добре поводитися вдома і в школі. Працюватиме вона в мене по чотири години на день і навіть отримуватиме за це певну платню. Коли Настуся почула про театр «Сюр», відразу радісно закричала, що знає відтіля купу люду, й заприсяглася чекати на мене біля входу в БК, у якому проходили репетиції.

«Це ж треба, як гарно все складається, — безтурботно подумала я, категорично відмовляючись бачити в цьому щось підозріле, — захотіла самостійної справи — з’явилася режисерка, захотіли вигідного секретаря — з’явилася Настуся… Просто чудово».