Історія однієї істерії

Розділ про те, як сищики знаходять схованку, а неприємності — сищиків

— Ізидь, зникни, випаруйся!!! — кричала я у відчинене вікно свого «Форда» вже за двадцять хвилин по описаних вище подіях.

Настуся корчилася від реготу на пасажирському сидінні, а невгамовна Тигра й не думала реагувати на мої прохання. Здається, обидві вважали, що я це несерйозно. Справді, кому спало б на думку, що товариство Істоти може виявитися небажаним? Із воістину героїчним спокоєм вона вислуховувала черговий потік слів, який свідчив про те, що в даний момент допомога мені не потрібна, дегенеративно хихотіла, вважаючи все сказане кумедним жартом, і затято переслідувала мене й далі на… ядучо-зеленому моторолері. Так-так! У годину пік старовинні вулички центру ставали особливо вузькими, і старому «Фордові» просто не було де розігнатися. Від пробки до пробки, від чергового відчиненого люка до регулювальника, що взяв керування перехрестям у свої руки, я добиралася, відриваючись від переслідувачки. Але жахливий моторолер знову й знову наздоганяв мене під час вимушених зупинок.

Ох, ці мені типові представники нового покоління! Таке поняття, як «доброзичливість», для них вважається чимось неймовірно застарілим. Один із одним вони розмовляють виключно в задерикувато-в’їдливій манері, що вважається ознакою впевненості в собі й дотепності. Я на власні вуха чула, як один тінейджер з пафосом Ромео, що згоряє від надміру пристрасті, зізнавався своїй подрузі в найпотаємніших почуттях словами: «Машко, сука, адже я ж люблю тебе!» І нічого. Пасія нітрохи не образилася. Навпаки. Відповіла щось на кшталт: «Ну, нарешті ти, козел драний, мені це сказав». Як наслідок — цих дитинчат зовсім неможливо скривдити чи відшити. Будь-які гнівні слова для них є звичайною жартівливою манерою спілкування.

А відшити Тигру дуже хотілося. Дівчинка, до Настусиного захвату й мого обурення, втовкмачила собі в голову, що зобов’язана супроводити мене. Буцімто, її, Тигрина, допомога може відіграти вирішальну роль, як у пошуках зниклих акторок, так і в переконанні голови батьківського комітету найняти мене для розслідування.

Коли Зінаїда Максимівна скінчила виклад подробиць справи та повідомила мені, хто саме є спонсором розслідування, я спочатку дуже здивувалася, потім подумала гарненько і катастрофічно засмутилася. Едуард Семенович Шумилов, людина, що створила та видає єдиний у країні літературний журнал і друкує здобутки початкуючих авторів. До яких тільки хитрощів не вдавалися мої колишні колеги-журналісти, щоб зустрітись із цим чоловіком! Ні, ні, полювали вони аж ніяк не заради того, щоб узяти в нього інтерв’ю, чи якось інакше проілюструвати для широкої громадськості життя видавця відомого журналу. Поговорити з Шумиловим мріяли не з цих причин. Повідати потаємне: заповітний рукопис, запланований літературний шедевр, вивідати про письменницькі гонорари й можливість надрукуватися. Цілу свою молодість я теж мріяла показати комусь із цього журналу початок моєї Справжньої Книги. Як і у кожного колишнього студента-філолога, в мене така, природно, була наявна ще з першого курсу. І, звичайно ж, руки так і не дійшли до того, щоб написати продовження.

«От якби Шумилов зацікавився моєю творчістю! — закочуючи тоді ще наївні очиці, мріяла я колись. — Якби сказав: „Ах, Катерино, ви зобов’язані довести цей чудовий твір до кінця!“» Тоді, звичайно, я б розірвала нескінченну низку поточних справ і без залишку віддалася б творчості… Наскільки я розумію, чимось подібним у певному віці марили в нашому місті всі більш-менш творчі особистості.На жаль, ті з них, у кого вистачало запалу й кмітливості, аби все-таки домогтися зустрічі з Шумиловим, щасливими себе не вважали. Едуард Семенович щоразу відсилав авторів на переговори з редакторами, відмовляючись давати будь-які особисті рекомендації. Загалом, Шумилов мав славу людини до занудства принципової, цинічної, навіть суворої. Діяв завжди напевно й ніколи не відступав від одного разу встановлених правил і канонів. Варто було зізнатися, що переконати такого скептика, як Едуард Шумилов, у моїй профпридатності, шансів було небагато. Жорика до нього відправити, чи що?3 кожною думкою про майбутню зустрічі я дедалі більше дратувалася.

«Ну, що за життя таке! Мало того, що самі лінуються відвідати детектива, викликали мене, так би мовити, для „роботи на дому“, то ще й підносять усе так, нібито це мені потрібно, а не їм. Одне слово — театрали! — я гнівалась, але все одно їхала на зустріч із можливим спонсором. — А я тепер мушу доводити Шумилову, що я не верблюд… Ну, це вже нізащо!»

Звідтоді, як літературна маячня юності полишила мою голову, пан Шумилов жодним чином не цікавив мене. Зустрічатися з цим занудою зараз, а тим більше, чарувати його, не хотілося зовсім.

«Будь, що буде! — урочисто вирішила я. — Ніяких усмішечок, ніяких спроб „справити враження“… Або прийме такою, яка є, або хай сам перевтілюється в детектива та шукає зниклих акторок».

З іншого боку, тих дівчаток, що не знати куди поділися, було дуже шкода. Жорик напевно міг би допомогти в їхньому розшуку. Примусити Георгія з’явитися з візитом до Шумилова, хоч як я засипала слухавку стільникового телефону благаннями та погрозами, так і не вдалося. Мій же зовнішній вигляд, який пропонував до загальної уваги легковажну особу слабкої статі й віку, навряд чи зміг би вселити у примхливого стариганя-видавця належну довіру. (От чомусь я була впевнена, що Шумилову має бути близько шістдесяти. Видно, як і кожна жінка, що пов’язала життя з чоловіком середнього статку, я підсвідомо втішала себе, гадаючи, що всі багаті джентльмени — суцільно старі страховиська). Визначитися з планами щодо манери поведінки в кабінеті глави журналу я так і не змогла. Без угаву торохтіла про якісь дурниці моя Сестричка, неухильно наздоганяв на перехрестях зелений моторолер — і це не давало зосередитися. Уперта Істота затялася довести мене до божевілля. При виході з БК я наткнулася на Настусю, котра розпитувала Тигру про подробиці зникнення дівчат. Сестриця при цьому з таким захватом ловила кожне слово Істоти, що в мене навіть виникло запитання, чи не проколені часом у Тигри гланди. Інакше чого б Настуся з таким зацікавленням заглядала в рот оповідачці? Коли Тигра почула, що я вирушаю на «оглядини», миттю закивала з розумінням, недбало кинула щось на кшталт: «А! Ну цього типа я беру на себе», — та вмостилася на свій моторолер. Звідтоді я намагалась переконати її, що «брати на себе» ніяких типів не варто. А варто саме не брати на себе забагато й дати мені спокій. Хоча не можу приховати: в глибині душі мені було страшенно цікаво довідатися, що ж Істота, питається, з «цим типом» думає робити?! Звичайно ж, припустити зустріч поважного видавця з Тигрою (з цим Жахом, із цим концентратом ідей прогресивного божевілля!) я ніяк не могла. Навіть заради власної вельмишановної цікавості. Паркування коштувало мені одну гривню та масу розтрачених нервів. Ні, паркувальник був надзвичайно чарівний, і місце для «Форда» підібралося цілком пристойне. Але Істота! Тигра й не думала полишати переслідування. Тепер вона кружляла на своєму зеленому жеребці навколо мене, вже спішеної.

— Щезни! Випаруйся! — кволо благала я, вже втрачаючи будь-яку надію на відповідну реакцію Істоти.

— Слухайте-но, всьому є межа! — раптом заговорила Тигра, зупиняючи моторолер і навіть перестаючи посміхатися. — Я розумію, що у вашому образі й при вашій професії потрібно бути крутою. Але ж тільки для дегенератів крутість вимірюється ступенем брутальності. Я трішки сторопіла. Десь із півхвилини пішло на усвідомлення того факту, що Істота може висловлюватися з допомогою настільки вишуканих словесних конструкцій, а потім ще стільки ж — на переварювання змісту сказаного.

«Ось тобі й „двох слів зв’язати не може“, ось тобі й „в’їдлива манера“…» — м’яко прошелестів у мозку жахливий здогад про власну несправедливість. Звичайно, я прогнала його, відмовилася слухати. Виключення лише підтверджують правила. Може, в Істоти тимчасово скаламутився розум і від цього вона раптом розмовляти навчилася?

— Бачиш, — невпевнено почала я, розуміючи, що варто все-таки щось відповісти, — я не…. Не те мала на…

Тьху! Ну ось, тепер я розучилася розмовляти. Може, це вірус? Точно! Істота стала нормально формулювати думки, а я мимрити… Перехідний вірус.

Тигра з Настусею дзвінко реготали в той час, як я намагалася пояснити їм свою теорію. Схоже, навіть якби я перекинулася зараз на холодного мерця, все, що відбувалося, не перестало б здаватись їм чудовим жартом. Ставитися до мене серйозно ці особи й не думали. Довелося вдатись до деяких хитрощів.

— Значить, так! — дуже серйозним тоном повідомила я. — Годі гратися! Хочете допомагати? В такому разі марш до мене додому, точніше, в офіс, точніше, в квартиру, яка вдень слугує за офіс, точніше… Втім, це все не має значення. Розшукайте Георгія. Він там напевне десь у районі холодильника. Настуся знає, про кого йдеться. І розкажіть йому все, що знаєте про цю справу.

— Але я могла б допомогти в розмові з Шумиловим… — почала Тигра.

— Виключено! — майже закричала я.

— Що ж, — Істота ображено знизала плечима, надула великий міхур із жуйки і голосно втягла його назад у себе, — тоді я пас. Піду на свої чотири сторони. У вашому офісі мені робити нема чого. Усе, що могла, я вже розповіла Кроні.

— Кому?

— Ну… Вашій сестрі.

Тигра з задоволенням надула ще один міхур і, не прощаючись, поїхала геть.

— Як вона тебе назвала? — я по можливості щільніше зсунула брови до перенісся та суворо глянула на Сестрицю.

Настуся чарівно посміхнулася, звичним жестом намацала щось у своєму рюкзачку й видобула його назовні.

— Ось!

У моїх руках опинилася квола подоба візитки. На обскубаному манікюрними ножицями клапті білого картону вибагливим шрифтом темно-синім фломастером було виведено:

«Кроль Настя. Для друзів — КРОНА. Дзвонити завжди».

Нижче значилися домашній, робочий і стільниковий номери телефонів. Ну, припустимо, з робочим зрозуміло — це був мій домашній номер. А ось зі стільниковим? Проте я вирішила похвалити сестру. Усе-таки дитина старалася.

— Потрібна річ, — повчально зауважила я, бо вирішила не звертати уваги на перекручене ім’я Сестриці, — тільки поясни, хто ти така й навіщо даєш візитку. Напиши, скажімо: «Секретар детективної агенції». Так, і ще. Настю, у тебе ж немає мобільного телефону!

Настуся скривилася, ніби від зубного болю.

— Ну, чого ти прискіпуєшся? — заторохтіла вона. — Невже не зрозуміло! Це я для солідності. Потім скажу, що телефон удома залишала. Хто ж матиме справу зі мною, якщо в мене навіть стільникового нема?! І потім, візитки я намалювала тільки для трьох акторів театру. А раптом згадають. Та й не будуть вони дзвонити на стільниковий. У них самих мобілок нема…

Чергова данина часові — обмін неіснуючими номерами неіснуючих мобільних телефонів. Просто так. З ввічливості. Щоб не дати цьому маразмові зміцніти остаточно, я дозволила Настусі вписувати у свою візитку мій номер стільникового і заприсяглася кликати Сестрицю щоразу, коли їй дзвонитимуть.

Ми обігнули «Макдоналдз», що кишів імпортно вбраними людьми, та спустилися вузеньким завулком, щоб потрапити на потрібну вулицю. Відсилаючи мене до Шумилова, режисерка так докладно пояснювала мені, де саме знаходиться офіс видавця, що вже заманячіла була перспектива слухати ці пояснення до пізньої ночі. Я налякалася й попросила просто записати мені адресу, тож тепер збиралася знайти потрібний будинок самостійно. Щойно ми з Настусею опинилися на вулиці, яку шукали, почався дощ.

— Ти парасольку брала? — більше зі шкідливості, ніж, сподіваючись на позитивну відповідь, поцікавилась я.

— Нє-а.

— Даремно. Взяла б — дощу не було б. Надалі завжди тягай її з собою.

— Ет, валянки теж удома лишилися. Будемо тепер снігу чекати…

Такий діалог прикрашав нам бездіяльне тупцювання на одному місці під старим козирком старовинного під’їзду. Дощ дедалі посилювався, і я відверто нервувала, тому що спізнювалась. Тому, що прилизані бурульки мокрих пасом, які звисають з моєї голови, ніяк не можна було назвати зачіскою пристойної жінки. Тому, що Тигра, схоже, образилася. Тому, що взагалі все постало тепер переді мною в похмурому освітленні. Настуся ж, навпаки, перебувала в найкращому гуморі.

— Ми мов справжні англійські сищики! — зітхаючи, промовила Сестриця. — Напружено думаємо про страшенно заплутану справу, дивлячись на безперервні потоки дощу.

— Атож, — миттю зреагувала я, — сищики. Тільки ось дощик чомусь як у англійських, а зарплата — як у наших, вітчизняних. Несправедливо!

Нітрохи не жаліючи мою нервову систему, хтось ще більше посилив дощ і ввімкнув вітер. Довелося шукати надійнішого укриття. Ми зайшли в під’їзд.

— Ух ти! Давай подивимося, га? — Настуся відразу знайшла щось цікаве.

Підсвічена лиховісною тьмяною лампочкою, на дверях квартири номер один красувалася бронзова табличка:

«Музей одного літератора. Вихід платний».

Я кілька разів протерла очі й вирішила, що переді мною найзвичайнісінька помилка.

— Думаю, тут хотіли написати «Вхід», — якомога байдужіше повідомила я Настусі, аби приборкати її бурхливу фантазію.

— Ну, Катрусенько, ну люба… — канючила Сестриця, — ну давай зайдемо! Усе одно зливу перечікувати! А натомість обіцяю цілісінький завтрашній день сидіти в офісі й тобі не заважати.

Відмовитися від такої «манни небесної» я собі дозволити не могла. І потім, справді ж цікаво. Просто в центрі рідного міста, виявляється, діє нікому не відомий літературний музей, а ми його, виходить, ігноруємо. Недобре.

Я не знайшла дзвінка, тому тричі постукала. Важкі двері відчинилися з середньовічним рипінням.

— Радий вітати, — у стримуваному ланцюжком отворі дверей з’явився невисокий статечний джентльмен з уважними темними очима, — ви до кого?

— Ми в музей, — за мене відповіла Настуся. — Скажіть, скільки коштує екскурсія?

— У музей?! — джентльмен раптом неймовірно пожвавився, спустив двері з ланцюга й жестом запросив нас увійти. — Ну це ж треба! Зізнатися, ви наші перші відвідувачі за цей тиждень. Я вже й не розраховував, що комусь у цьому місті може бути цікаво… Екскурсія безкоштовна. Платити доведеться тільки за вихід.

Блискавичним жестом я схопила Сестрицю за плечі й висмикнула з дивного приміщення. Спочатку належало розібратися в ситуації, потім уже заходити.

— А раптом ми відмовимося платити? Погодьтеся, ви не менше за нас зацікавлені в тому, щоб ми пішли…

— Відмовитеся платити? — джентльмен очевидячки розгубився. — Щиро кажучи, така думка якось не спадала мені… Ну… Тоді вам доведеться залишитися в нас і… стати експонатами музею.

Останні слова джентльмен вимовив настільки серйозно, що сумнівів більше не лишалося — він жартував. Просто-на-просто черговий театрал, який грає на публіку. І де їх стільки взялося на мою голову?

— Скільки коштує вихід? — я прийняла правила абсурдної гри й тепер теж говорила дуже серйозно.

— Всього дві гривні з людини.

— А якщо ми вийдемо кілька разів? Чи передбачено знижку як постійним клієнтам?

Джентльмен на мить сторопів від настільки активного маразму у відповідь, але швидко себе опанував.

— Звичайно. Якщо вийдете, скажімо, тричі, то замість шести, можете заплатити чотири гривні, — з виразу його обличчя можна було зрозуміти, що він імпровізує, — кожен третій вихід у нас безкоштовний.

Залишалося тільки пожалкувати, що я відіслала Тигру. Після останньої заяви можна було сміливо зажадати екскурсії для трьох усього за чотири гривні.

— Ну, гаразд, — я вирішила перейти до важливіших речей. Якщо антураж зустрічі відповідає внутрішньому змісту експозиції, то музей, звичайно, варто було відвідати. — А чи не розповісте ви більш предметно, чому присвячений ваш музей? Двома словами. Для розігріву.

— Бачите, — джентльмен миттєво прибрав глибоко офіційного вигляду, — в цій квартирі жив і працював видатний літератор сучасності Хомутов Пі Ес. У нас ви зможете подивитися на особисті речі письменника, на фотографії з сімейного альбому, на його улюблені книги… Експозиція музею цілком відтворює атмосферу життя письменника. Відчуття, що ви потрапляєте в справжнє помешкання, не полишає ані на мить…

Я мигцем глянула на сестрицю і м’яко доторкнулась до її підборіддя, щоби повернути на місце відвислу щелепу вразливої дитини.

— Пробачте, а хто такий Хомутов Пі Ес? — почуваючись персонажем, який вигукує заповітне: «А король же голий!» — поцікавилась я. — Що він написав?

— Як?! — джентльмен сплеснув пухкими руками. — Ви дотепер не знаєте, хто такий Хомутов? Втім, звісно… Відкіля? У газетах про нього не пишуть, відеонарисів телебачення не робить. Жодної реклами, анінайменшої поваги… А потім ще хочуть, щоб його книги величезними тиражами розкуповувалися… Виходить, тим більше вам варто побувати в нашому музеї. Тут ви можете отримати в подарунок книжку з романом нашого літератора. І з дарчим підписом, певна річ. Із іменним дарчим підписом.

Я мимоволі зіщулилась.

— Ви що, вмієте викликати духів? Чи ваш літератор був настільки завбачливий, що залишив книжки з набором дарчих підписів на будь-які імена?

Джентльмен теж зіщулився. Від моїх слів йому вочевидь стало якось незатишно.

— Даруйте, а чому «був»? Він і заразне. Дарчий підпис він вам зробить власноруч. Не полінується.

— Він що, живий? — не повірила я власним вухам.

— А ви теж із тих, котрі вважають: автор що мертвіший, то талановитіший? Звичайно, живий. І, хвалити Бога, що живий! На небіжчиків у мавзолей ідіть дивитися. А в нас тут дається унікальна можливість подивитися, як живе нормальний, дієздатний літератор. Усього за дві гривні. Повинен же він чимось за квартиру платити, чи не так? Ех, ви! Я вам книжку з підписом — а ви… Вам і таким, як ви, тільки свідоцтво про смерть показувати!

Я ніяк не могла зрозуміти, жартує мій співрозмовник, чи ні, тому не заперечувала. Просто стояла й дурнувато витріщалася на промовця. Цієї миті двері під’їзду зарипіли й до нас із Настусею рушив здоровань років тридцяти з посмішкою хворобливого захвату. Вбраний він був у забруднений мастилом робочий комбінезон. Лівий кутик безглуздої посмішки чомусь нервово здригався.

— Пробачте, там і досі йде дощ? — я мала дурість поцікавитися.

Здоровань моє запитання проігнорував цілковито й запитливо глянув на господаря музею.

— А, Петрович, — джентльмен скинув офіційну личину, широко посміхнувся, став навшпиньки, щоб із виглядом покровителя поплескати гостя по плечі, і жестом запросив здорованя пройти в передпокій.

— Я запитала щось не те? — поцікавилась я в працівника музею.

— Він вас не чув, — охоче роз’яснив той. — Він глухонімий. Зате майстер на всі руки. Весь будинок до нього по допомогу звертається. Петрович нікому не відмовляє. І, до речі, Хомутова читає. З задоволенням. То ви заходите, чи як?

— Катю, може, підемо звідси, га? — раптом жалібно зашепотіла Настуся. — Там, схоже, й дощ скінчився…

Відверто кажучи, після всього почутого мені дійсно хотілося потрапити всередину. Невже звичайна квартира? Думка про подібні махінації чомусь здалася мені страшенно кумедною.

На жаль, Настуся мала рацію, часу на вдоволення власної цікавості вже не лишалося. Я вибачилась, розпрощалася з джентльменом і отримала, до власного чималого подиву, запрошення заходити, коли буде час. Не в музей. Просто на чашечку чаю. Зовсім безкоштовно. І навіть заварки з собою приносити не треба. Просто, як виявилося, джентльменові було приємно зі мною поспілкуватися.

— Дивні вони всі якісь, — зітхнула Настуся, коли ми вийшли з під’їзду. — Дивно, що нас відтіля неушкодженими випустили. Один глухонімий, другий божевільний… Якось мені навіть не по собі стало.

Я промовчала. До того, що мені цікаво спілкуватися завжди з тими, з ким нормальним людям стає «не по собі», я вже давно звикла. Сестриця боязко озирнулася і застигла з гримасою жаху на обличчі. Одним стрибком перескакуючи відразу кілька калюж, багатозначно розмахуючи руками і мукаючи, за нами гнався Петрович. У його запеклій жестикуляції справді проглядало щось страхітливе. Я мимоволі позадкувала. Настуся відразу спробувала сховатися за моєю спиною. Дзуськи! Минули часи, коли вона легко могла це зробити. Платформи на кросівках робили Сестрицю навіть трохи вищою за мене.

Втікати не мало сенсу. З завмиранням серця обидві ми стежили за глухонімим, який стрімко наближався. За метр від нас Петрович раптом зупинився, втупився очима, що випромінювали хворобливий захват, кудись усередину себе, спробував вихопити щось із-за пазухи.

Мені цей його жест абсолютно не сподобався.