Історія однієї істерії

Розділ про те, як порятунок потопаючих, перетворюючись на всенародний обов’язок, все одно залишається справою рук самих потопаючих

Приблизно за годину добру половину п’єси було покреслено. Майже все мало відношення до моїх співкамерниць. Нещасним, які трапилися під гарячу руку божевільного скривдженого графомана. Нещасним, на яких так брутально зірвали злість. Яких ні за що обрали цапами-відбувайлами. І обвинувачували без права виправдального слова. Цього разу сльози текли з очей у Лариси.

— Господи, так він за день до мого походу сюди, цілував мене в щоку, вітаючись! У очі дивився, посміхався… А сам, виходить, оцю всю маячню про мене думав і писав… І як мені тепер людям вірити?

— Та псих він, — заспокоювала подругу Алла, сама ледь не плачучи над переліком безглуздих обвинувачень. — Дурень просто. Не гідний, щоб через нього ревти.

— Дівчатка, заспокойтеся, — намагалась я втрутитися. — Він же на те й розраховував, коли все це писав. Що зачепить вас за живе, засмутить… Він не про вас це писав, а про власні комплекси. Невже не зрозуміло?

— Так, але у в’язниці мучимося чомусь ми, а не він, — схлипувала Лариса.

— Стривайте, здається, знайшла, — несміливо промовила я, натикаючись на дещо цікаве. — Я не впевнена, але, здається, це вказівка на можливість втечі. Ось послухайте, це текст наглядача: «Вони б давно могли звільнитися, коли б себе зуміли перемогти. І в місці тім, де день змінює ніч, вирішили б на папуг перетворитися. І знову в шкіру змії повернутись». Думайте, думайте… Це точно воно…

— Вікно! — від сліз до сміху перейшла Лариса. — Ну, звичайно, це про вікно. Я здогадалася! Як би цей зрадник не знущався, я все одно здогадалася. Віконце — єдине місце в нашій в’язниці, куди пробивається денне світло. Там видно, коли на вулиці ніч, а коли день…

Ми насилу втрималися, щоб не кинутися всім у темну частину підвалу.

— Він що, хоче, щоб ми просоталися в щілину, в яку тільки аркуш паперу пролазить? Що значить «на папугу перетворитися»? Кричати, чи що? То ми кричали вже. Не чути нас.

— Ще папуги сидять на жердинках, — і далі гарячково говорила Лариса. — Мабуть, потрібно залізти під стелю — на трубу. Як на жердинку. Я до вікна діставала, коли Аллі на плечі сідала. А на трубу ще не залазила… Тільки, що там таке може бути?

Дівчиська не втерпіли. Пообіцяли, що пожежі не влаштують. І, підсвічуючи собі запальничками, побігли робити експерименти під вікном. А я знову з головою поринула в текст. Отриманої інформації було вочевидь замало. Я була впевнена, що Кирило закопав десь у тексті пояснення.

«М-да, після шедеврального розділу про Вогнище Мистецтва уся ця маячня конкретно розчаровує. Усі ці піднесені строфи, притягнуте за вуха перетворення змій на папуг і назад… Цілковита нісенітниця… Якось навіть шкода нашого Кира стає. Дуже хоче хлопчик. Дуже старається. Але, на жаль».

— Є! Детективе Кроль! Є! Ми все знайшли! Усе спрацювало! — Алла буквально тараном попхала мене до віконця.

Не може бути! Я не вірила власним очам. Вікно було відчинене.

— Ну, залажу я, значить, на трубу, — від щастя Лариса забула про свої повчальні інтонації та перетворилася на дуже приємну, жваву, задоволену дитину. — Там брудно жахливо… Клацаю запальничкою. Хвалити Бога, я з собою для спалювання ролі на вівтарі справжню «Zippo» взяла. Оглядаюся на всі боки. Що б ви думали? На відстані простягнутої руки від мене — клітка. Найсправжнісінька папужина клітка. Стара, з виламаним пруттям. Видно, що давно вона тут, у підвалі валяється. Я намагаюся її дістати, смикаю за пруття — не піддається. Алка внизу від нетерплячки вже дірку в підлозі протоптала. Каже: «Підсади, я вилізу й витягну цю твою клітку». А як я таку корову підсаджу? Загалом, я замружилась і стала на повний зріст. Страшно, зате все видно. Свічу, дивлюся. Від клітки цієї якийсь штир у стіну йде. Крізь діру, проламану біля вікна. Я придивилася, клітку, як важіль у протилежний від себе бік нахилила. Тут вікно й відчинилося. Саме. Бляха, виявляється, штирем цим, як гачком, засовувалася нагорі, там, куди в нас руки вже не діставали. А я ж бо думала, він до ґрат приварений. Нема там ніяких ґрат. Ось!

Лариса урочисто показувала рукою на звичайне віконце з наполовину розбитим склом. У мене трусилися коліна. Здається, ми перемогли. Здається, вибралися.

— І як можна було відразу цю його писанину не почитати? — бурмотіла собі під ніс Алла і вже підсаджувала Ларису знову до вікна. Рама не розчинялася. Чи то від часу, чи від Ларисиної втоми.

— Пустіть мене! — я видала бойовий клич і застрибала на одній нозі. Майже без допомоги Алли примудрилася стягти чобіт. Лариса, що сиділа тепер на трубі, відчайдушно верещала.

— Швидше! Не можу більше! Там повітря. Там вулиця. Там люди. Там навіть зірки на небі.

І хоча в це підвальне віконце не можна було побачити нічого, крім коліс трамвая, що пролітав повз нас, та сірої гладіні дорожнього асфальту, ми з Аллою все-таки вірили й дійсно квапилися. До повітря. До вулиці. До зірок і звичайних людей.

Не тямлю, як скочила на плечі до міцненької Аллочки, двома рухами розкурочила шпилькою рештки шибки й за дві хвилини вигребла скалки.

Ларисі було найближче. Вона обмотала кисті рукавами курточки, щоб не порізатись, і обережно протиснулася у віконце. Уже сидячи на трубах, я підштовхувала її знизу.

— Порядок, — хрипким від хвилювання голосом промовила Лариса, і, сповзаючи спиною по стіні, почала ковтати сльози. Усе це я спостерігала, вже протискуючися слідом за нею. Найважче було Аллі.

— Не йдіть, я сама не вилізу, — жалібно промовила вона, і з її голосу я зрозуміла, що Алла думає, начебто ми з Ларисою покинемо її внизу.

Від такої думки серце моє стислося. Це до чого ж треба було довести дівчаток, щоб вони могли таке думати про людей?

— Нікуди не йди, — суворо шепнула я Ларі, хоча та й не збиралася.

Я знову виявилась у підвалі, мимоволі зіщулилась. І як можна було так довго сидіти в настільки затхлому приміщенні? Перетягуючи з житлової частини підвалу один зі стелажів, я почула Ларисин лемент.

— Агов! Ви де? Що там у вас? Я зараз допоможу!

І примхлива Лариса добровільно спустилася в свою колишню в’язницю, щоб допомогти мені у визволенні подруги. Утрьох ми легко підсунули стелаж. Використовуючи його як драбину, Алла змогла добратися до заповітного виходу. Далі було ще важче. З величезною натугою протискуючись на волю, Алла, сміялась і казала Ларисі:

— Ось чому він про змію згадав. Знав, як нам гидко звиватися доведеться.

— Або тому, що хотів перетворити нас на плазунів. Думав, ми перед ним плазуватимемо. Він же вважає, ми не зважимося нікому скаржитись. Я сама вломилася на чужу територію. Перелякалася, коли двері замкнулись… А розбити вікно здогадалася тільки через півтижня. Хто ж мені винен?

— Дійсно, — підтримала подругу Алла. — Скажуть: «Хто злочинець? Він злочинець? Та він же нічого не зробив. Ходити вас нікуди не просив. На свою територію не запрошував. А в тому, що полізли — самі винні…». Що ж робити?

Щойно звільнені з жахливого ув’язнення, брудні й виснажені, в страшно пом’ятому одязі, вони стояли зараз посеред трамвайної колії та журились через те, що їм ніхто не повірить.

— Дівчатка! — строго насупилась я. — По-перше, зійдіть з колії. Ігри на дорозі — небезпечна річ! По-друге, не про те думаєте. Помста — не найкраще, чим слід займатися.

— Знаємо, знаємо, — закивали вони. — Існує ще гаряча ванна, обійми улюблених родичів, м’яка постіль… Але повинні ж ми визначитися, що кому говорити.

Власне, вони мали рацію. Хоча, якщо відверто, я уявлення не мала, що їм підказати.

— Дорогою подумаємо, — кинула я, тільки зараз починаючи відчувати, яка стомлена. Руки впевнено намацали в кишені ключі. — Ходімо відшукаємо «Форд», і я розвезу вас по домівках…

Ноги буквально підгиналися. Голова просто розколювалась. Здавалося, це була нормальна реакція мого організму на такі стреси. Я хотіла до Георгія, я хотіла у ванну, я хотіла в ліжко. Я хотіла забути про всіх акторок світу й про свою за них відповідальність. Я хотіла не думати ні про яких Кирів і способи їхнього покарання. Я знайшла зниклих акторок. Тепер потрібно подзвонити Ксенії, щоб поверталася. Тепер потрібно відзвітувати перед Шумиловим. Це все. Більше жодної самостійної справи. Це надто стомливо. Я уявила, як насупиться зараз Георгій: «Де ти ходила стільки часу! Телефон не відповідає, Настуся давно вдома… Ще трохи, і я кинувся б тебе шукати. Ось тільки партію в шахи з комп’ютером скінчив би».

«Чого ж не кинувся ти мене шукати, Жорочко? Чого ж не знайшов? Адже мені так потрібна була твоя допомога… Втім, і досі ще потрібна. Я стомилася. Обійми, захисти, заспокой. Тобі навіть не треба для цього нікуди йти. Не потрібно відриватися від дорогоцінного твого комп’ютера. Я не просто так, я з доставкою додому. Я сама прийду. Може, навіть, сама й заспокоюся, поки до будинку доїду».

Мені раптом стало жахливо кривдно. Я тут ледь не загинула, а він там спокійно всі продовольчі запаси в квартирі винищує…

Коли я побачила біля мого «Форда» Настусю, мені подумалося, що настав час для галюцинацій. «Яка Настуся під чужим будинком о третій по півночі? Куди тільки мама дивиться?».

Мама дивилася на мене. Через освітлену ліхтарем Сестрицю, мама, яка стояла в затінку потрапляла в поле зору не відразу. А ось вона мене помітила. Спочатку напружено, потім з посмішкою, потім з награним жахом спостерігала, як трійця сумних примар, накульгуючи, бреде до залишеного вічність тому авто.

— Катрусю!!! — дзвінкий Настусин захват зруйнував напружену атмосферу нашої появи. — Ти повернулася!!! У-р-р-р-а!

Настуся щодуху кинулась до мене й повисла, як у дитинстві, відірвала ноги від землі. Алла розсудливо підстрахувала мене від падіння в калюжу.

— Вас приносили в жертву? — поцікавилась мама, не бажаючи виказувати, який камінь звалився з її пліч із моєю появою. — Чого це у вас такий кошмарний вигляд? Ви мене компрометуєте в очах молодшого покоління, дівчино!

— Пробач, ми не розраховували на світське товариство, — засміялась я і поцілувала маму в щоку та чомусь залишила на її обличчі чорну смугу.

— Катерина?! — з під’їзду Хомутова вискочив Георгій. Він біг так само, як Настуся за мить до того. Ми з Аллою разом зойкнули від жаху й сахнулися. Якби Жорик подібно до Сестриці відірвав би ноги від землі, ми разом із Аллоччиним страхуванням обов’язково провалилися б під землю. А в нас із деякого часу розвинувся панічний страх перед підземеллями. Замість цього Жорик відірвав від землі нас. Усіх трьох, так раптово знайдених. Згріб у оберемок і заментеляв нами в повітрі.

Вереск захвату заглушила раптом думка, що наполегливо вимагала з’ясування.

— Як? Як? Як? — хором заголосили ми з Аллою і Ларисою. — Відкіля? Відкіля відомо вам про Вогнище Мистецтва?

— Робота в мене така, — з гідністю озвався Георгій, і я гордовито подумала, що він попри все — таки найкращий детектив на світі. Найталановитіший сищик і найтурботливіший чоловік. Як тільки небезпека торкнулася найдорожчого, що в нього є, — мене, він миттєво зібрався і, як істинний геній, за дві секунди розкрутив цю справу.

Виявилося, все набагато прозаїчнішим.

— Поки ви там у своїх підземеллях байдикували, ми з оперативно-слідчою групою працювали не покладаючи рук.

Виявилося, що відтепер до складу Жорикової опергрупп входять: Настуся, Тигра, Тім, моя мама і, звичайно ж, він, Георгій Собаневський. Я так стомилася, що вже не в змозі була дивуватись.

— Ми спускалися в підвал — там залізні двері, й вони замкнені. Може, розбудимо хазяїв, вимагатимемо ключі? — на піввулиці загорлала, виринаючи з під’їзду Тигра в супроводі Тіма. — Але Вогнище точно там, за цими дверима. Як шкода, що вони замкнені!

— Це щастя, що вони замкнені, — привітала я свою помічницю.

Захвату, вереску, радощам не було меж.

Розходитися по домівках, не отримавши від новоявлених оперативників виразних пояснень, ми з аткрисами відмовилися. Довелося Жорикові продовжувати.

Хомутов перший здогадався, що зі мною щось не так. Він із дискетою вийшов на кухню і виявив там цілковиту мою відсутність. Після того, як від нього, Хомутова, пішла дружина, його вже не дивували раптові зникненням будь-яких жінок. Особливо перед загрозою повторного прочитання його, хомутовського, роману. Але жінки ніколи не робили цього, забуваючи свої речі!!! І тут, на додачу, забутий мною, Катериною Кроль, телефон, почав дзвонити. Коректний Хомутов почекав моєї появи. Не дочекався, відкрив сумочку та взяв слухавку. Дзвонив Георгій і хотів терміново з’ясувати, де я. Вкрай здивований невиразним розповідями Хомутова про мою втечу, Жорик вирішив не надто хвилюватися через мою чергову примху. Але тут втрутилася Настуся. Завдяки щасливому випадку саме тоді вона вирішила поділитися зі мною своїми думками з приводу й без приводу. Сестриця зачула, що я особисто ходила до Хомутова, а потім загубилася, і здійняла переполох. Удвох із Тигрою виклали вони Георгію всю відому їм інформацію, чим зовсім заплутали нашого детектива.

— Усе, що я зрозумів з розповіді, — це те, що ти послала їх стежити за ні в чому не винним автором сценарію, — сміявся Жорик. — Позбулася своїх помічників і вирішила вчинити бешкет. Сама кинутися в пащеку до кривавого злочинця. Чомусь Настуся будинок Хомутова інакше, як «будинком жахів» не називала. Ну, не сподобалося їй там…

Загалом, Георгій теж трохи розхвилювався і вирішив під’їхати до цього «будинку жахів». Здивований господар квартири зустрів його на порозі. Я так і не з’являлася. «Форд» стояв недалеко від під’їзду. Сумочка висіла на спинці хомутовського стільця. Недбало покинутий записник лежав на кутику столу. А мене не було. Просто наче випарувалася. Жорик почав хвилюватися. Оглянув територію. Зазирнув до мого записника. Очі його розширилися, він ретельно почухав потилицю й ще раз зазирнув до записника.

— Катерино, наступного разу за таке ведення записів я тебе просто звільню! — обнадійливо звернувся до мене Жорик, виявив блаженну посмішку на моєму обличчі й швидко виправився: — Що? Радієш? Тоді не дочекаєшся! Не звільню, а… Удруге прийму на роботу. Навантажувати подвійною нормою буду! Ось.

Я, звичайно ж, злякалася. Георгій продовжив розповідь.

Зрозуміти, що я там назаписувала, було просто неможливо. Якщо читати послідовно, то виходило щось неймовірне: «Хомутов — не він — поговорити про прибирання — він, гад! — вічно в навушниках ходить. Усі Ксенію люблять — у святковий весняний карантин…».

— Ти що-небудь розумієш? — запитав Георгій у Настусі. — Ти ж усе-таки сестра. Повинна хід її думок відстежувати.

— Звичайно, я відстежую, — по-діловому зреагувала Сестриця. — Але тут, — Настуся кивнула на записник, — тут, здається, нема думок. Якось усе це більше на марення схоже, ніж на думки. А з Катрусиних марень у нас на світі лише один фахівець.

І довелося їм, бідолахам, винувато брести до моєї неньки. Так, мовляв, і так, «пропустили, не догледіли, втекла… Допомога ваша потрібна». Зачувши, що може взяти участь у відловлюванні однієї зі своїх особливо небезпечних дочок, мама прийшла в стан неймовірної працездатності та якимось таємничим, тільки їй відомим способом примудрилася за один вечір розшифрувати всі мої записи. Втім, ніякої містики в цьому не спостерігалося. По-перше, починаючи з моїх старших класів мама була єдиною людиною, котра завжди розбирала мій почерк. По-друге, напередодні вона бачила мій записник і навіть власноруч зробила там зо два записи, тож могла точно сказати, що там було записано до цього, а що після. По-третє, мама на те й мама, аби розуміти, що, приміром, означає запис: «Кир: Хомутов + розділ для пастки = (Лара й Алла)». На базі моїх загадкових позначок мама висунула гіпотези, що однозначно вивели нашу пошукову групу до істини. Після того, як з’ясувалося, що я брала в Зінаїди Максимівни рукопис, певна річ. І після того, як цей рукопис знайшли в моїй сумочці. А також після докладного звіту Хомутова про розмову зі мною. Загалом, ми з’явилися в той самий момент, коли Георгій уже остаточно визначився з безневинністю Хомутова, а Тигра з Тімом розшукали місце розташування нашої в’язниці. Якби ми не знайшлися самі, команда наших рятівників, можливо, рознесла б увесь дім. Тож нам саме час було приймати подяки від мешканців.

— Вашу ж дивізію! — вистромився по пояс із вікна та на весь голос заволав один із «вдячних» мешканців врятованого будинку. — І доки ви будете тут ревти? Йдіть до себе під вікна, та й верещіть, скільки влізе! Людям спати дайте! То по трубах якісь гади стукають, то під вікнами галасують… Скоро пожежу вчинять — я не здивуюся…

Ми швидко перезирнулися з колишніми бранками та всі разом витріщилися на третій поверх, на мешканця, який лаявся. Виходить, усе-таки чули… Виходить, ми молодці, все правильно робили. І без принизливих Кирових підказок знайшли б вихід…

«Кир!» — перелякано промайнуло в думках. На раптом стемнілих обличчях Алли й Лариси я прочитала ті самі думки.

Двома словами я виклала Георгію проблему.

— Що-небудь придумаємо, — пообіцяв він, і я подумки похвалила себе за бажання нічого більше від Жорки не приховувати. — Тільки так. Домашніх попередьте, щоб до завтра про вашу появу мовчали.

Завтра визначимося, що й кому варто говорити… Коли що, заяву на нього писати будете?

Усі втрьох ми відчайдушно замотали головами. З Киром ми повинні були поквитатися якимись своїми методами.

Перед тим, як ощасливити жителів нашим від’їздом, Георгій вирішив на кілька хвилин повернутися до Хомутова. «Треба ж пояснити, чим уся ця метушня скінчилася. Він же навіть про наявність пастки у власному підвалі нічого не знає…».

— Не говоріть йому про пастку! — раптом загукала Тигра. — Здається мені чомусь, що вона нам придасться.

Усі ми радісно закивали. Хтозна, може, й придасться. Навіщо таке місце завчасно на загальний огляд виставляти?

— Скажи просто, що ми знайшлися… — порадила я.

— Він буде щасливий, — посміхнувся Георгій і за п’ять хвилин уже повернувся до «Форда».

Уже засинаючи, я раптом згадала про важливу справу. Набрала номер Ксенії, котра телефонувала мені ще вранці, та повідомила, що можна більше не ховатися.

— Від подробиць пока утримаюся. Завтра. Усе завтра.