Історія однієї істерії

Розділ про те, як добре, що ми не в Швецїі

Цього разу я розгубилася остаточно. Чи погрожував мені Шумилов? Гарне запитання…

— Не знаю, — чесно зізналась я, припускаючи, що навіть якщо видавець мені й погрожував, я цього просто не помітила.

— Тобто як це «не знаю»? — видавець розцінив мою відповідь по-своєму. — Не будете ж ви стверджувати… — Шумилов затнувся. — Як спритно ви все підлаштували! — вичавив він із себе нарешті. — У секретарки був вихідний. А ви притягли з собою сестру. Виходить, у мене навіть нема свідка… Відверто кажучи, не розраховував, що ви помітите пістолет. Тепер, заявляючи, що я погрожував вам, ви зможете зчинити такий галас… Правильний спосіб шантажу. Дбаючи про свою репутацію, я дозволю об себе ноги витирати. Прийміть мої вітання.

— А ви — моє співчуття, — твердо мовив Жорик, залпом допив рештки кави та підвівся. На мить мені здалося, що Георгій забув, де він, чи хто він, і дійсно збирається ображено пройти водою до виходу. Вже стоячи, Георгій вирішив дещо пояснити. — Співчуття з приводу вашої доньки. Через батькову потайливість Ксенія позбувається надійного захисника в моїй особі.

«У наших особах!» — подумки виправила я, але, на щастя, мені не забракло совісті й розуму, щоб змовчати.

Шумилов тяжко зітхнув.

— Стривайте, — швидко промовив він, так, начебто й справді повірив, що Георгій може піти.

— Так? — Жорик слухняно сів, розуміючи, що знову переміг.

— Останній спосіб тиску на мене дійсно виявився дієвим. На всі ці ваші погрози щодо міліції мені, відверто кажучи, начхати. Гаразд, я все поясню. Якщо ви вважаєте, що це може допомогти Ксюші…

— Вважаю.

— Я не збирався стріляти в Катю. Я збирався залякати її.

— Я не боюся зброї, — спробувала я розрядити обстановку. — Краще б ховали в шухляді змію чи пацюка… Тоді я б злякалася.

Не дивлячись на мене, Жорик коротко смикнув рукою, виставив долоню в мій бік. Попередній досвід свідчив: цей жест означає ввічливе прохання помовчати й не заважати. Я неохоче скорилася. Чому якщо розмовляти, то неодмінно в обстановці крайньої напруги?

— Залякати і…?

— І все. Я сподівався, що в такому стані вона розповість мені правду. Про музей одного літератора, про глухонімого, про мою дочку…

— Яку правду?

— Якби я знав яку, то, напевне, не потребував би пояснень. Так. Я розумію. Усе це має дуже дивний вигляд. Гаразд, старатимусь говорити зрозуміло, — і тут Шумилов обдарував мене таким підозріливим поглядом, що я мимоволі зіщулилась. — Тільки поясните мені колись, чому ви приховали від мене, що помітили пістолет?

Випереджаючи мою відповідь, Георгій знову махнув рукою. Я скривилась, знизала плечима і багатозначно кивнула Шумилову на Жорика. Мовляв, обов’язково пояснила б, але ж бачите, не дозволяють. Насправді, я не могла нічого пояснити, не те що замовникові, але й собі самій. Звідкіля Георгій довідався про пістолет, якого я не бачила й про який навіть не підозрювала?!

Шумилов зрозумів, що відповіді не дочекається, і приречено почав викладати.

— Розумієте, звідтоді, як зникла Лариса… — Шумилов замислено примружився, здавалося, вперше оформляючи свої невиразні підозри, — …Ксенія почала поводитися дуже дивно. За той рік, що дочка живе зі мною, я вже досить добре вивчив її. Повірте, від природи Ксюша — дуже добра, відкрита дівчинка.

— Даруйте, а де Ксенія жила раніше? — втрутилась я, перш ніж Георгій устиг виставити свою дурнувату долоню.

— Не знаю, — відповів видавець. — З її плутаних розповідей, то в друзів, то в тітки. Я не надто третирую дочку розпитуваннями про минуле життя.

Я, не цілком розуміючи, яке таке «минуле життя» може бути в двадцатидворічної дівчини, запитливо втупилась у видавця.

— Від вас подібного гуманізму, я, звичайно ж, вимагати не можу, — не зміг не куснути Шумилов. — Хоча ваші розпитування третирують куди більше. Пояснюю й це. Ми розлучилися з Ксюшиною мамою, коли доньці було п’ять років. Розійшлися галасливо, негарно й назавжди. Попервах я ще домагався права на спілкування з дочкою, але новий чоловік Ксюшиної матері був налаштований проти. Незабутні хвилини принижень. Заплакані доньчині оченята, звернений до мене ствол мисливської рушниці, хрипка лайка колишньої тещі, яка завжди вважала мене не гідним своєї родини, та спокійний, очужілий голос жінки, яка була колись єдиною близькою мені людиною: «У мене родина, Едику. Не псуй нам життя. Ксенька не потребує тебе. Ти завжди був поганим, неуважним батьком». Я поїхав назавжди з того маленького містечка, яке донині вважаю своєю батьківщиною. За шістнадцять років по тому Ксенія приїхала в наше місто, а ще за півроку відшукала мене. До того часу встигла вступити в інститут, захопилася театральною студією Зінаїди, жила в гуртожитку, заробляла, торгуючи косметикою. Звичайно, я забрав доньку з «общаги». Ми дуже зблизилися. Виявилося, що з матір’ю Ксенія жила лише до п’ятнадцяти років. Потім поїхала в райцентр і вступила до училища. Десь у сімнадцять покинула навчання та подалася в столицю. Акторська кар’єра, що здавалася такою реальною, навіть і не думала складатися. На неї просто бракувало часу. Усі сили витрачалися на боротьбу за виживання. Грошей, що їх надсилала мати, ледь вистачало на сплату за кімнатку в комуналці, а жити в гостинних друзів було незручно. Вимагати більше грошей Ксюша не могла, знаючи, що матеріальне становище батьків дуже хистке. Вихована в переконанні, що наявність рідного батька ніяк не може відбиватися на її житті, Ксенька навіть не згадувала тоді про мене, — Шумилов говорив ніби сам із собою. Спогади поступово притупили його невдоволення моїм втручанням. — Дівчинка не завоювала столиці й перебралася до нашого міста. Далекі родичі по материнській лінії надали їй тимчасове житло й допомогли визначитися з інститутом. Після невдалих столичних спроб потрапити на факультет акторської майстерності, Ксюша вирішила вступати туди, де простіше. Гадаю, даремно. Ну, та це вже не так важливо. Своїм політехнічним Ксюша цілком задоволена. Про те, що я живу тут, вона довідалася зовсім випадково. Наш журнал брав участь у виставці, яку показували по телебаченню. По шістнадцяти роках розлуки ми з Ксюшею впізнали одне одного (після надання нею відповідних документів, певна річ).

Мої руки автоматично записували дані. Жорик невідривно стежив за оповідачем і мучив гострою ампулою авторучки нещасну чергову серветку. Видавець говорив і відсутнім поглядом обводив нетутешні простори десь далеко за спиною в Георгія.

«Ось чому він так ставиться до доньки й навіть бере активну участь у справах театру, — промайнуло в моїх думках. — Надолужує втрачене. Що ж, тоді довірчі стосунки між ним і дочкою не викликають підозр. Можливо, це дійсно дружні стосунки, а не ідеалістичний самообман Шумилова».

Засмутило тільки раптове відкриття: щира дружба між батьками та дітьми можлива лише по тривалій розлуці, яка дає змогу переоцінити стосунки й позбутися потреби самостверджуватися одне за рахунок іншого. До чого ж усе-таки недосконало влаштовано людину! Вона цінує лише те, що втрачає, а втратити прагне саме те, що насправді підсвідомо цінує.

— Як ви, напевне, вже здогадалися, — цього разу Шумилов повернувся до реальності без жодного роздратування, впокорився з необхідністю відвертості, — Ксенія значить для мене дуже багато. Мені не хотілося б знову її втратити.

— Повернімося до пістолета, — перебив Георгій, остаточно переконуючи мене в своєму безнадійному цинізмі.

— Після зникнення Лариси Ксюша не знаходила собі місця, — покірно взявся пояснювати видавець. — Я ж бо вже відчуваю, коли з дочкою щось не те. Запропонував поговорити відверто. Замість цього Ксюша дві години поспіль розпитувала мене про житло Хомутова, про його родичів, про його друзів. Потім довго смикала мене розпитуваннями про якогось глухонімого. Ні про якого глухонімого я тоді ще сном-духом не відав. Про що чесно й повідомив дочці. На мої прямі запитання про те, яке всі ці розмови мають відношення до зникнення Лариси, Ксюша трохи знітилась і відповіла, що, напевне, ніякого. «Просто мені дещо здається», — насупилася тоді вона. І я досі жалкую, що не з’ясував природу цього «дечого». Вперше Ксюша навмисне уникала продовження розмови. Жодного разу за минулий рік, навіть коли я випадково торкався до найінтимніших подробиць її минулого життя, Ксюша не залишала мене без пояснень. Ми давно вважали, що нам нема чого приховувати одне від одного. Розумієте, ми обоє чудово знаємо, що таке самотність. А ще знаємо, що до неї призводять саме такі недоказані слова. Люди через них стають чужими.

Ні, ця людина все-таки була інопланетянином. Знайшов, що проповідувати в наш час!

«Нормальні батьки навчають дітей стриманості й обережності… Як, цікаво знати, настільки відкритій дівчинці буде в дорослому житті? Не дивно, що вона втрапила в халепу», — думала я, так і не розуміючи, що іспит на доросле життя Ксенія давно вже склала.

По зникненні Алли Ксенія стала зовсім відлюдькуватою. Здавалося, якесь жахливе знання тягарем лягло на її плечі й не дозволяє думати ні про що інше. Розпитування нічого не дали. Тоді я заявив, що негайно піду до Хомутова з вимогою пояснень. Адже Хомутов був єдиною зачіпкою, що вела до переживань дочки. Ксюша запротестувала. «Не можна йти до Хомутова! Не можна! Коли все з’ясується, я неодмінно поясню тобі, чому. Зрозумій, якщо глухонімий раптом довідається, що ти робиш довідки, може статися непоправне! Йдеться про дуже важливі для мене речі!».

— І ви нікому не розповідали про цю розмову?

— Ця розмова сталася вчора. По тому я вирішив провести самостійне розслідування, навіть найняти детектива для виконання всіляких локальних доручень, — Шумилов, посміхаючись чомусь у себе глибоко всередині, повернувся до Жорика. — Тоді я ще не знав, що детектив може зажадати від мене висвітлення повної картини. Щоправда, тоді ще й Ксюша нікуди не їхала і я міг гарантувати й безпеку без втаємничення в справу сторонніх. Я запропонував найняти детектива Зінаїді Максимівні й був упевнений, що режисерка зателефонує в «Order». Коли до мене з’явилися ви, Катю, я трохи сторопів. Звик вирішувати серйозні справи з серйозними людьми… Ви дійсно не схожі на детектива, — я розтулила рота, щоб запротестувати, але не встигла. — Тепер я розумію, що помилявся, — поквапливо запевнив Шумилов. — Із самого початку я насторожився, коли почув від вас про хомутовський музей. Ксенія так прискіпливо розпитувала про нього… Мої підозри посилилися, коли ви сказали про глухонімого. Зізнатися, якоїсь миті я подумав, що ви відверто зізнаєтеся у викраденні дівчаток і прийшли вимагати викупу. Саме тоді я дістав із шухляди пістолет, котрий ви якимось дивом побачили. Але потім ви почали поводитись, як справжній детектив, і я обвинуватив себе в зайвій підозрілості. Коли ви пішли, я ще раз прокрутив нашу розмову в голові, визнав вашу поведінку справді підозрілою та сам зателефонував у «Order», — Шумилов ляснув себе долонею по чолі й вигукнув: — Ідіот! Треба було відразу подзвонити Зінаїді й довідатися, де вона вас таку вишукала. Втім, про цю свою помилку я, здається, вже згадував…

— Катерино, підкресли: «Варто негайно з’ясувати все з Хомутовим», — Георгій тицьнув у мій бік вказівним пальцем. — Пане Замовнику, ви зобов’язані обдзвонити Ксениних родичів і з’ясувати, чи не в них вона.

— Ось! — із відчаєм вигукнув Шумилов. — Я мав рацію, не бажаючи довірятися вам. Ви просите мене зробити саме те, чого Ксенія благала не починати. У листі вона просила не турбувати її матір і навіть у разі чого підтвердити, що Ксенія в мене.

— Про листа варто поговорити окремо, — не звертаючи уваги на відчай клієнта, гнув на своє Георгій. — Де він? Що в ньому було написано?

— Лист залишився в офісі, — розгубився видавець, — але я знаю його напам’ять, можу переказати…

— Не хвилюйтеся, — я вирішила все-таки заспокоїти Шумилова, — з Хомутовим ми розмовлятимемо дуже обережно, щоб не збудити в нього підозр. А для розмов із родичами ви ж можете щось придумати. Скажімо, попросите свою секретарку обздвонити їх. Нехай вдасть із себе Ксюшину подругу з училища…

— Катерино, невже ти вважаєш, що пан Замовник сам не придумає? — перебив Жорик. — Збирався ж він цілитися в тебе з пістолета. Виходить, не такий уже він простий і безневинний. Чи не так?

— Я ж вибачився, — насилу стримуючись, прошепотів видавець у відповідь на чергову Георгієву шпильку, і я налякалася нового загострення їхньої взаємної ворожості.

Але загострення не сталось. Цього разу ситуацію врятувала Зінаїда Максимівна. Пізніше я помітила, що ця жінка наділена чарівною властивістю з’являтися в потрібний час у потрібному місці.

— Щаслива вітати! — басом проголосила Зінаїда Максимівна на половину міського парку і з виглядом завсідника підтягла до себе одне з «плавучих крісел».

Виявилося, що підлокіття, яке відокремлювало одне сидіння від іншого, легко відкидалося вгору. Видно, сидіти одночасно на двох стільцях режисерці було значно зручніше. Вона терпляче дочекалась офіціанта з двома підстилками і, не звертаючи уваги на те, що поплавець досить глибоко занурився у воду, взялася влаштовуватись зручніше. Офіціант щось сказав режисерці та послужливо вклонився.

— Ні, — стримано подякувала Зінаїда Максимівна, — мене підвезуть.

Незважаючи на те, що режисерка говорила звичайним, буденним тоном, її голос перекривав музику та розносився по всіх куточках ресторану й околиць.

Негайно по тому, як Зінаїда Максимівна з належною повагою розмістила свої габарити, під аркою, що вела до басейну, з’явилася Тигра в супроводі джентльмена, котрий нітрохи не поступався розмірами нашій режисерці. Шумилов насторожено глянув на мене.

— Ні, — швидко запевнила я видавця, — я її сюди не кликала.

— Виходить, Христина підслухала розмову, — він скрушно похитав головою. — Не буває таких збігів. Про ресторан поки що мало хто знає. Господи, як привчити племінницю до нормальної поведінки? Батьки страшенно розбещують її. А я — їх, приймаючи на себе обов’язки з виховання Христини.

Я пояснила Жорикові, хто така Тигра й чому Шумилов здивований її появою.

— Не схоже, — Григорій підтримав думку, що з самого початку промайнула в мене. — Якби ця… м-м-м… племінниця… зумисне притягла сюди режисерку, та поводилася б не так розкуто й з’явилася б, напевне, з… м-м-м дівчинкою.

Тигра тим часом нас помітила та заходилася розмахувати руками над головою.

— Катериночко Батьківночко! — чи то підлещуючись, а чи знущаючись, загукала вона. — Це я, Тигра!

Можна подумати, я могла її з кимось поплутати.

— Це просто супер, що ви тут! Мені це… є що сказати!

Після кількасекундного аналізу я зрозуміла, що саме Тигра хотіла повідомити цією дивною фразою.

— Чудово! — прокричала я у відповідь, вражаючись, наскільки кволо звучить мій голос у порівнянні з голосами двох попередніх ораторів. Хто його знає, може, заняття театральною майстерністю й справді дають щось іще, крім неприємностей. — Обговоримо трохи пізніше!

Наш діалог розбився об гучні вимоги режисерки.

— Масику! — гукала вона джентльменові, який прийшов разом із Тигрою. — Ти спізнився на три хвилини, з тебе три шоколадки! Волію зайняти он той столик!

Нітрохи не ображений подібним звертанням новоприбулий джентльмен зайняв сусіднє з режисерським «плавуче крісло» та простяг Зінаїді Максимівні ланцюга, яким воно було пришвартоване до краєчка басейну. Режисерка пристібнула до нього своє крісло і з незворушним виглядом розглядала навколишній світ доти, поки Масик, обливаючись потом, не довіз її до вказаного столика.

Тигра врочисто проїхалася кілька разів туди-сюди водоймою, підкотилась нарешті до нашого столика та привітала присутніх голосним ляпанням міхура з жуйки.

— Христино! — докірливо похитав головою Шумилов.

Тигра розтягла до вух щільно стиснуті губи та вдавано гірко зітхнула.

— Я вже майже відучилася. Клацаю не більше двох міхурів за день. Не клацати взагалі — не можу. Хочеться.

— Якби кожен так носився зі своїм «хочеться», люди давно перетворилися б на тварин, — суворо зауважила я, бо вирішила розділити з видавцем тягар педагогічної відповідальності.

Шумилов коротко глянув на мене, і в його очах мені ввижалося здивоване несхвалення. Начебто він не очікував, що хтось сторонній посміє зробити зауваження його племінниці. Ну, й набрид же цей Шумилов, зі своїми вимогами невтручання в життя його близьких!

— Серйозно прислухатися до свого «хочу» можна тільки в тому разі, якщо йдеться про щось життєво необхідне. В інших випадках бажання можна здолати, — повчально продовжила я, на зло всім несхвальним поглядам.

— А «не хочу»? — Тигра, здавалось, страшенно зацікавилася моїми нотаціями.

— Що «не хочу»? — не зрозуміла я.

— Ну, коли я чогось не хочу, це теж потрібно здолати?

Я пригадала нашу ранкову розмову з видавцем і зрозуміла, що за пастку готує мені Тигра.

— Не завжди, — я вирішила в пастку не втрапляти. — Як я вже казала сьогодні панові Шумилову, коли дуже не хочеться щось робити, то навіть примушуючи себе, людина не зможе досягти потрібної якості… Тому до «не хочу» все-таки варто прислухатися, — я потроху заплутувалась, — іноді…

— Виходить, не хочу не клацати! — переможно заявила абсолютно щаслива Тигра. — Але я до цього не прислухаюся. Тому не клацаю неякісно. Близько двох разів за день, замість колишніх ста двох!

— Розумієте, — Шумилов насилу стримував сміх, — дівчинка вчиться на математичному факультеті. Вчиться захоплено. З нею дуже складно сперечатися.

Ось тобі й «підліткова необтяженість інтелектом». З виглядом приборкувачки диких тигрів я кинулася відновлювати свій авторитет.

— Чудово. В такому разі я теж маю право чогось не хотіти. Не хочу, щоб у мене в помічницях ходили жуйні тварини. Або робота, або ці міхури.

Тигра на мить розгубилася. У пошуках захисту ображено повернулася до дядька, але той спокійно чекав подальшого розвитку подій. Тоді очі в дівчинки сповнилися серйозністю, яка навіть лякала. Тигра глибоко зітхнула й виплюнула жуйку собі на долоню.

— Ет, що не робиться — все на краще! — посміхалася Тигра за хвилину, вже забуваючи про трагічність своєї жертви. — Тепер ви мене точно не проженете. Я тепер, вважай, офіційно в справі. Так же?

— Так же, — кивнула я, вражена власною перемогою.

— Тоді дозвольте запросити вас за наш столик. Зінаїда Максимівна кличе вас.

Я вибачилася перед своїми джентльменами, пересіла на друге сидіння Тигрячого поплавця та вирушила, щоб засвідчити свою повагу режисерці.

Все-таки цікаві ми істоти.

Куди б не потрапили, скрізь тягнемо за собою купу всіляких правил і традицій. Наявність водяної навколо наших столиків нітрохи не порушувала усталених звичок «ресторанної» поведінки. Все так само: товариські відвідувачі кочують від столика до столика; запальні періодично рвучко підхоплюються і демонструють готовність гордо піти; ті, хто бажає поспілкуватися конфіденційно й не викликати підозр, товчуться на танцмайданчику. Ми з Тигрою виїхали на вільну від столиків ділянку басейну і крутили свій транспорт то ліворуч, то праворуч, зображуючи танок чи й звичайну забаву.

— Ось, — Тигра непомітно простягла мені згорнутий учетверо аркуш, — Ксеньчин лист. Ксерокопія.

— Розумниця, — похитуючи головою в такт музиці, кинула я. — Приблизний зміст листа пан Шумилов нам уже виклав, але все одно твоя допомога неоціненна.

Після цієї фрази я трішки посмикала плічми й навіть покрутила вільною рукою на східний манір, щоб природніше зобразити захоплення танком.

Тигра пішла за моїм прикладом, і ми зірвали бурхливі овації. Замість того, щоб не звертати на нас уваги, всі присутні захоплено відстежували наші викрутаси.

— Дрібниці, — посміхнулася Тигра, — дядько навіть не дав собі праці сховати його. На столі покинув.

— І дядько твій теж розумник.

Цієї миті ми придумали, в якому положенні слід утримувати кермо, щоб поплавець обертався навколо власної осі. Вийшло досить хоробро. Мені навіть якось недобре стало.

— Я ось що скажу, — почувся знову Тигрин голос.

— Почерк той самий. Записка з погрозою і Ксеньчин лист — справа рук однієї людини.

— Я підозрювала, — прокоментувала я. — Із тих, хто знав, навіщо я прийшла до режисерки, тільки Ксенія мала можливість підкинути записку в театрі.

— Не знаю, — з сумнівом похитала головою Тигра.

— Вона гарна. Навіщо їй писати всіляку гидоту? Не вірю, що це вона. Про те, що ви детектив, Зінаїдочка Максимівночка оголосила на половину ДК. Хто завгодно з коридору міг почути.

— Припини крутити світ! — скомандувала я, відчуваючи, що втрачаю нитку розмови й гублюся сама. — Ти ж сказала, що почерк у листі такий самий, як у записках.

— Угу. Матіндукція в чистому вигляді. Індукційний перехід доведений. А ось із базою індукції ми ще не визначилися… — замислено промовила Тигра, знову повертаючись до гуманних погойдувань сидіннями з боку на бік.

— Ти мариш? Тобі зле? — стривожилась я.

— Це математика.

— Вперше зустрічаю дитину, настільки глибоко споріднену з навчанням.

— Є такий метод доказу, індукційний, — не перестаючи вражати мене, озвався цей вісімнадцятирічний вундеркінд. Аби стверджувати, що записки — Ксеньчиних рук справа, недостатньо просто встановити, що лист і записки написані одним почерком.

— Як це — недостатньо?

— Потрібно ще переконатися, що листа писала Ксенька. Може, викрадач сфабрикував листа за неї, щоб дядько не гнівався.

«Але ж і справді! Цілком придатний варіант. І як я сама не здогадалася? Потрібно буде взятися до математики. Починати доведеться класу так із п’ятого. Років за десять, може, наздожену в розумовому розвитку нинішніх тінейджерок».

— Ідея красива, — схвалила я. — Варіант до розробки приймається. Тільки, щиро кажучи, в житті не буває таких хвацьких завертів. Шумилов не може не знати почерку дочки.

Десь у глибині душі я по-доброму заздрила Тигрі та її вісімнадцяти рокам. У такому віці ще трапляються осяяння, думки складаються в оригінальні трактування, а штампи досвіду ще не чавлять яскравих ідей.

— Він не може його знати! — категорично заявила Тигра. — Вони не листувалися. Всі інститутські завдання сестра клепає на компі. Звідкіля батькові знати її почерк?

Я подумала, що й цю ідею теж можна назвати красивою. Мовляв, для нинішньої молоді цілком можливе життя без рукописів. Клавіатура замінила їм авторучку, як колись авторучка витіснила з реального життя чорнильне перо. І хоча здавалося таке твердження, швидше, прогнозом на майбутнє, не брати його до уваги не можна було.

«Підозріло цікава дівчинка ця Тигра. Може, вона зумисне обстригла все волосся, щоб думкам легше було проникати в голову? Треба запропонувати сестриці таку зачіску. От ненька зрадіє!». Так я подумала, відволікаючись не знати навіщо від процесу розслідування.

— Гаразд, з’ясуємо. В будь-якому разі дякую, — сказала я насамкінець нашої виробничої наради.

— А далі? — не вгавала Тигра. — Що тепер мені робити?

Ще кілька хвилин тому подібна настирливість викликала б у мене роздратування. Але тепер наша співпраця вже не здавалося пустою грою, спрямованою на приборкання Тигри. Тепер у діяльності дівчинки з її нестандартним підходом до найзвичайнісіньких речей вбачався певний сенс. Ет, і де б його знайти те добродійне річище, яким Тигрині енергію та кмітливість вдалося б скерувати до гідного застосування…

— О! — радісно вигукнула я, раптом здогадуючись. — Тобі до снаги доволі складні доручення?

— Незадоволена, але готова. Інших від вас чекати марно, — Тигра відчула моє приязніше ставлення й почала поводитися ще розкутіше.

— Не викаблучуйся, — про всяк випадок прикоротила я, — а слухай завдання. Напередодні свого зникнення Алла по телефону сварилася з якимось молодиком.

— Знаю. Тільки, чому саме з молодиком?

І знову Тигрин підхід здався мені грамотнішим за мій власний. Необхідно розглядати всі варіанти, не припускаючи штампів у тлумаченні фактів.

— Я вважала, що молода Алла навряд чи лаятиметься зі старим чоловіком, — завважила я за потрібне все-таки пояснити. — Але твоя правда. Може, й не з молодим. Щодо нього відома тільки статева приналежність.

— А може, він був жінкою з чоловічим голосом?

Схоже, математична пристрасть до точних формулювань поступово переростала в Тигри у елементарну шкідливість.

— Не будь занудою. Навіть якщо він був жінкою з чоловічим голосом… — тут на мене зійшло осяяння. — Стоп! Адже в Зінаїди Максимівни дуже гучний чоловічий голос. Ти розумієш!?

— Поки що ні, — спокійно, точно й даремно поінформувала мене Тигра.

— Ну, й навернула ти тут теорій! — я обвинуватила співрозмовницю в плутанині, яка тут зчинилася. — Тепер доведеться з’ясовувати. Усе це, звісно, маячня, та перевірити слід. Але твоє завдання від цього не змінюється. Потрібно довідатися в дівчаток із гуртожитку, що це за жінка з чоловічим голосом, схожа на чоловіка невизначеного віку й ще Бог знає, на що… Загалом, довідатися, хто крутився навколо Алли, хто міг викликати в дівчинки стільки роздратування. Розумієш?

— Спробую потріщати, — не надто впевнено зреагувала Тигру, закидаючи до рота чергову подушечку жуйки.

— Нервую, — пояснила у відповідь на мій докірливий погляд. — Тільки одну маленьку жувачечку, та й усе. Ок?

Я тільки руками розвела.

Ось і вір цим тінейджерам!

— А як перевіряти, від кого записки?

— Не соромлячись.

Відчувалося, що дівчинка жахливо собою пишається.

Ще б пак! Її гіпотез не спростовували, не висміювали, обіцяли перевірити… Виходить, ці гіпотези чогось та варті! Виходить, не марно вона, Тигра, вважала себе розумною. Попри дядькові шпильки та сумні зітхання батьків.

Тим часом я впевнено рушила сама і, відповідно, скерувала Тигру назад до столика Шумилова. Новоявлена помічниця нагадала, що ми мусимо підпливти до столика Зінаїди Максимівни.

— Пізніше підпливемо.

За столиком у Шумилова тим часом, зважаючи на все, панувала напруга.

— Я б усе-таки наполягав на виконанні мого плану, — вперто вивчаючи кавову гущу в давно спорожнілій філіжанці, говорив Шумилов.

— У такому разі вам все-таки варто пошукати іншого виконавця. Я впевнений, що запропоноване мною дасть значно більше результатів, — не відриваючи погляду від своїх черевиків, відповідав Георгій.

І все-таки Шумилов із Георгієм були жахливо схожі. Однакові манери, однакова затятість, однаково напружені м’язи облич і випнуті підборіддя.

— Катю, дозвольте залучити вас, — Шумилов хапався за мене, як за рятівну соломинку. — Ми тут обговорюємо подробиці наших дій… Я вважаю, що необхідно встановити, кому дзвонила Алла ввечері перед своїм від’їздом. Зателефонувати на АТС, попросити, щоб зрозуміли наше становище, дати хабара…

Видно, все-таки справа посувалася не настільки погано, раз джентльмени, як і ми з Тигрою, дійшли до обговорення цього пункту.

— А я кажу, якщо міліція не змогла встановити, то й ми не зможемо! — з Георгієвого тону відразу було зрозуміло, що він повторює цю фразу, мабуть, уже вдесяте. — Було б можливо — телекомівці все відстежили б. А якщо ні, ви ж розумієте… Хто може краще «попросити зрозуміти складне становище», ніж рідна міліція? І «давати» вони теж уміють. Не хабара, звісно.

Від професійного гумору колишнього опера мені завжди ставало незатишно. Шумилов теж не поцінував жарту, насупився.

— Річ ось у чім, — видавець визнав за необхідне пояснити мені дещо, — міліція стверджує, начебто не вдалося встановити, куди телефонувала дівчинка. Мовляв, якийсь там збій у системі, тож статистика якийсь час не велася. Хіба так буває?

— У телекомі все буває, — впевнено заявила я, бо добре знала нашу телефонну компанію і давно мала на неї зуб, ніготь та інші атрибути, загальноприйняті для тримання на когось. — Наприклад, у них щось там поламалося й тепер оплата за міжміський дзвінок рахується не з моменту відповіді абонента, а звідтоді, як ти займеш лінію. Тобто, навіть якщо натикаєшся на «зайнято», все одно за хвилину переговорів платиш! Це нормально?!

Я так накрутила себе в процесі цього монологу, що заговорила над міру емоційно.

— Не дуже, — Шумилову, який, певно, навіть не здогадувався, що на такі дрібниці, як оплата міжміських переговорів, можна витрачати стільки емоцій, стало ніяково. — Тобто, не нормально, певна річ. А до чого тут Алла?

— До того, що телеком дійсно не може визначити, куди вона дзвонила, — нагадав Георгий. — До справи слід підходити з іншого кінця.

— Стривайте, — перебила я, — не надто хочу втручатись у ваші справи та їхні кінці, але мені потрібна консультація.

— Справді? — Жорик повернувся до мене з виглядом крутого професіонала, якому вже набридли постійні звертання за порадами.

— Пане Шумилов, — почала я, — скажіть, будь ласка, ви впевнені, що лист був від Ксенії? Ви раніше бачили почерк дочки?

У очах видавця промайнув подив.

— Природно, — нарешті відповів він, — Ксенія любила розписувати пулю, коли ми грали в преферанс. Я чудово знаю її почерк.

— Дякую, — кивнула я і глянула на принишклу Тигру. — Задоволена?

— Як я могла?! — Тигра лунко ляснула себе по лобі, не на жарт засмучена. — Як я могла?!

— Що ти вже накоїла? — насторожився видавець.

— Це не я, — з досадою відмахнулася Тигра. — Це Ксенія накоїла. А якби ви грали в преферанс на комп’ютері по мережі, то про це б ніхто не довідався! Адже тоді ти не знав би її почерку… Як я могла не притягти вам диска з цією грою?!

— Не переживай так, — хором кинулися ми заспокоювати Тигру, — живцем усе одно цікавіше грати. Та якби ти принесла хоч десять дисків, Ксенія все одно записувала б рахунок власноруч. Крім того, її почерк відомий також і з інших творів…

Тигра ж була невтішна. Доказ того, що записки з погрозами писала Ксенька, ніяк не хотів поміщатися в її тигрячій голові. Поки провину сестри не було доведено, Христина жахливо хотіла розслідувати справу. Тепер же вочевидь засумнівалася.

— А раптом я розгадаю ще щось таке, від чого Ксеньці стане ще гірше? — зітхала вона.

— І ця на додачу! — я не витримала та почала обурюватися разом із Георгієм. — Це у вас що, родинне? Заявляю публічно: про що б ми не довідалися, застосовувати ці відомості будемо тільки Ксенії на благо. Чому ви постійно прагнете ускладнити справу?

— Це ви про що? — уважно глянув на мене видавець.

Я зрозуміла: нейтральним «так просто, ні про що» тут не відбудуся. Кидаючи на провокаторку Тигру гнівні погляди, була змушена розповісти Шумилову про записки з погрозами.

— Цього не може бути, — поблідлий раптом видавець відчайдушно замотав головою. — Навіщо б Ксюша вам погрожувала?

— Саме це ми й збираємося з’ясувати.

— Стривайте, у мене в машині лежить записка, написана Ксюшею кілька днів тому. Я зараз принесу.

Видавець закрутив педалі, просуваючись до «причалу».

— Негайно поясни, як ти довідався про пістолет! Адже я не бачила його насправді! — накинулась я на Жорика, нітрохи не соромлячись Тигриної присутності.

— Обручка, — задоволений справленим враженням, самовдоволено посміхнувся Георгій, — Шумилов тобі вочевидь сподобався. Ти могла не поцікавитися, чи одружений він, тюльки в тому разі, якби тобі не трапилося нагоди помітити обручку. Виходить, ти не бачила його правої руки. Він тримав її під столом. Навіщо? Думка про пістолет була досить несподіваною, але я вирішив перевірити про всяк випадок. І вцілив у саме яблучко.

Я подумала, що, по-перше, тримати руку під столом Шумилов міг із яких завгодно інших причин, а по-друге, я могла просто забути, що цікавлюся наявністю дружини в цього видавця. До речі, на запитання, чи носить Шумилов обручку, я не могла відповісти й зараз. Випустила з уваги, не згадала про власну зацікавленість. То тепер вважати, що й нині Шумилов теж збирався погрожувати мені пістолетом? Маячня якась. Для Жорика це викриття було випадковим везінням.

Але, пам’ятаючи, що розумовий процес Георгія значно покращується, коли його хвалять, я вирішила трохи полицемірити.

— Це ж треба! Просто геніально! Бідолашний Шумилов! Попастися на такий відвертий блеф…

Тигра переводила здивований погляд із мене на Георгія і нічого не могла зрозуміти.

— Розповіси дядькові — уб’ю! — серйозно промовив раптом Жорик і суворо глянув їй у вічі.

Я зібралась обуритися.

«Знайшов як жартувати з дитиною! Христина, зрештою, не зобов’язана розуміти такий дурнуватий гумор. Дівчинка може злякатися!» — подумки сформулювала я текст до свого гніву.

Але Тигра не розгубилася — сміливо прийняла його погляд, насупилася, теж зробила дуже серйозний вираз і процідила:

— Уб’єте — розповім дядькові!

— Браво! — я захоплювалася цією дівчинкою.

— Згоден, — уже посміхаючись, підтримав мене Георгій. З цієї миті не тільки я, але й Жорик, перейнялися симпатією до Христини.

Тим часом нас очікували за сусіднім столиком.

— Тигро! Ти обіцяла мені детектива! — вирішила нагадати про себе режисерка, переходячи з інтимного шепоту, яким вона обливала свого співрозмовника, на нормальну для себе гучність. Природно, її заклик почула вся околиця.

— Уже їдемо, — озвалась Тигра, якій доводилося кричати, щоб бути почутою.

— Детектива-дівчинку! — Зінаїда Максимівна помітила нарешті й Георгія і, напевне, здогадалася, хто він такий, та поквапилась уточнити. — 3 нею ми вже потоваришували!

Я розсміялася. Жорик ображено пробурчав собі під ніс, що детективів-хлопчиків не буває. Шумилов саме цієї миті підпливав до нас, тож вигукнув:

— Із вуст Зінаїди це звучить як комплімент. Вона рідко каже, що потоваришувала з кимось. Схоже, ви їй припали до вподоби.

— Ну, хоча б комусь! — в’їдливо зауважила я, натякаючи на його власне дивне ставлення до мене.

— Ось погляньте, — Шумилов показав нам записку, що повідомляла, буцімто Ксюша проходила повз офіс, але всередину не зайшла, бо поспішала. — Це вона мені так вітання передавала. Десь із тиждень тому.

Сумнівів не лишалося. І цю записку, й прощального листа, й погрози писала Ксенія. Донька Шумилова напевно знала щось, і це щось виводило на інших зниклих акторок. Можливо, тому вона й змушена була зникнути. Боялася, що знання можуть дорого коштувати… Якщо, звичайно, Ксенія сама не винна в зникненні подруг.

— Так, до речі, — переходячи на сухий діловий тон, повідомив Шумилов, який проігнорував розмови про можливу доньчину провину. — Той хлопець, який показав Ларисі це місце, виявляється, у відрядженні. З ним поговорити не вдасться.

— Яке відрядження в працівника кафе? — не зрозуміла я.

— У пана Буля мережа ресторанів на узбережжі Криму. Ларисин друг поїхав адмініструвати новий водний ресторан у Ялтинському «Бульку». Зате я взяв координати іншого офіціанта. Його Лариса теж знала. Може, він що підкаже.

— Це добре, — похвалив Георгій.

Я нарешті вирвалася з цієї розмови, щоб усе-таки навідати режисерку.

— Хто такий цей джентльмен? — пошепки поцікавилась дорогою в Тигри.

— Це Масик, — шепнула помічниця, — він же Максим Максимович. Тип, що треба. Чоловік Зінаїдоччин.

Чоловік Масик був кілограмів на п’ять важчий за режисерку, вищий за неї теж сантиметрів на п’ять і молодший приблизно на п’ять років. З урахуванням їх величин, ця різниця здавалася незначною. Зінаїда вертіла ним, як хотіла. Точніше, робила вона це так, як хотів він. Тому стосунки цієї пари вирізнялися рідкісною гармонійністю. Масик бізнесменив, Зінаїда займалася творчістю. Обоє з задоволенням ділилися одне з одним радощами своєї роботи й воліли не втаємничувати подружжя в неприємності. Іноді режисерка вередувала. Стомлювалася від театру та висловлювала бажання покинути роботу. Чоловік Масик, посміхаючись, підтримував її ініціативу, чудово розуміючи, що Зінаїда не витримає і двох днів бездіяльності. Дійсно, до вечора наступного вихідного Зінаїда тяжко зітхала та сідала за вичитування нової п’єси чи збірника вправ з акторської майстерності.

— Це я домогосподарка?! — обурювалася вона вже за кілька годин. — Ні! У мене на лобі написано, що я головний хто-небудь!

Чоловік Масик знову посміхався, відвозив наступного дня режисерку в БК і чарівно домовлявся з директором, переконуючи того не нервувати з приводу її постійних приходів-відходів.

— Вона людина творча, їй можна, — м’яко розтягуючи голосні, говорив Масик. — Крім того, вона моя дружина. Тому їй можна все, — по цих словах Масик зазвичай посміхався особливо тонко та виставляв на директорський стіл черговий презент.

Режисерка про ці чоловікові махінації не здогадувалася. Усе це я дізналася завдяки кільком ключовим фактам, викладеним Тигрою, і своїй уяві. Стосунки зі своєю уявою я останнім часом примудрилася раціоналізувати. Все попереднє життя я страждала від її зайвої розвиненості, але тепер навчилася витягати з цього зиск. Якщо отримані мною факти не слугували закликом до дії та мали суто інформативний характер, я випускала уяву на волю. Вона змальовувала мені ситуацію в найдрібніших подробицях, смакуючи неіснуючі нюанси й акценти. Я не заперечувала, але за це жадала від уяви слухняності у випадках, коли придумана картинка могла перешкодити точності моїх реакцій. Загалом, у обмін на підвищену увагу до себе в звичайних розмовах, уява погодилося не турбувати мене в напружені моменти. Тепер мені жилося значно легше.

— Я вже стомилася чекати. Сідайте, — привітала нас режисерка. Я подумала, що загалом і так сиджу, але вирішила не порушувати світської атмосфери конкретикою.

— Отже, ви спрацювалися, — режисерка підняла склянку з соком так, начебто збиралася проголосити тост.

— З паном Шумиловим? — чемно поцікавилась я. — О так, спрацювалися! — я не втрималася від наслідування «широких» інтонацій Зінаїди Максимівни. — Вже кілька разів він то наймає нас, то звільняє. Щоправда, потім неодмінно наймає знову. Поки що спільна робота цим і обмежується.

— Як це мило! — тужно зітхнула режисерка й здмухнула у воду кілька серветок із підставки. — Аллочці така ваша діяльність, я так розумію, обіцяє велику користь.

— Можливо, все ще владнається, — запевнила я.

«Стоп! А чому це Зінаїда говорить тільки про Аллочку? За Ларису вона не так переживає, чи що? Можливо, Алла була Зінаїді найближчою серед інших акторок. Адже й у розшук подала Зінаїда через неї, і в розмові зі мною з приводу зникнення Алли найбільше журилася… — породжена ідеями Тигри підозріливість сформулювалася нарешті в думку. — Якщо вони, скажемо так, товаришували, то режисерка цілком могла бути тією людиною, якій Алла телефонувала напередодні зникнення. Як би це перевірити?»

Думка про Жорика з його методами спала мені на думку швидше, ніж я усвідомила, що з мудрою режисеркою такий дешевий блеф може не пройти.

— Насправді налагодиться, чи ні, — доволі суворо додала я, — залежить ще й від вас, Зінаїдо Максимівно. Від ступеню вашої відвертості. Скажіть, чому ви не повідомили міліції, що ввечері перед своїм зникненням Алла дзвонила вам, а не чоловікові, як здалося вахтерці?

Голосно клацнула зубами Тигра. Дівчинка спробувала повернути на місце щелепу, яка відвисла через моє нахабство.

— Тобто? — повертаючи маленьке кругле тістечко назад у тарілку, поцікавився чоловік Масик. Потім мить подумав і трішки підвищив голос. — Розумієте, Зінаїда — особистість творча, їй можна. Крім того, ця особистість — моя дружина, значить, їй можна все…

Масик розгубився, бо ще не придумав, який презент вручити мені та як зробити це непомітно для режисерки. Невже моя уява так точно все вгадала? Ет, ну чому вона не страждає ясновидінням тоді, коли це потрібно? Якби ж вона корилася мені цілковито, можливо, пішла б із детективів та постриглась у ворожки.

Увесь цей час Зінаїда Максимівна пильно дивилася на мене. Гарно дивилася, зі схваленням. Це ж треба, який у її синіх очей ясний колір! Може, лінзи? Підняті брови режисерки свідчили про крайню стадію подиву.

— А я повідомила, — нарешті перервала тривалу паузу Зінаїда Максимівна.

Цього разу крайня стадія подиву опанувала мене.

— Тобто? — настільки ж дурнувато, як Масик кілька секунд тому, поцікавилась я. — Ні, я, звичайно, розумію, ви особистість творча, вам можна… Але…

— А ви, виявляється, гарний детектив, Катерино Кроль, — ще дужче посилила моє сум’яття Зінаїда.

— Ні. Це не зовсім я. Це Тигра ось придумала, а я просто на вас усе спроектувала, — я навіщось почала виправдовуватись, та потім опанувала себе. — Тобто Алла розмовляла з вами перед зникненням?

— Так. Але тільки один раз. Удруге дівчинка дійсно телефонувала якомусь чоловікові. Вахтерка запевняє, що чула, як під час другого дзвінка Алла кричала комусь: «Ти зовсім з глузду з’їхав!» А під час першого дзвінка Алла розмовляла спокійно. Я кричала. Тобто вахтерці здалося, начебто я кричала, й ще їй здалося, що я чоловік. Насправді, як ви вже могли помітити, я завжди так розмовляю.

Шумилов із Георгієм, попри відстань між нашими столиками, уважно стежили за ходом режисерчиних зізнань.

— Я не сказала вам про свою розмову з Аллою, бо тоді довелося б розповісти, про що саме говорила дівчинка. А це могло б її скомпрометувати.

— І ви?! Та скільки ж це все триватиме?! — цього разу й мою мову теж мав можливість почути увесь міський парк. — Складається враження, що ви всі мрієте, щоб дівчатка не знайшлися! Ви не маєте права приховувати від мене факти! Кожен із них може коштувати зниклим життя!

Моя майстерність щодо накручування самої себе останнім часом переростала в уміння зчиняти грандіозні істерики.

— Ось, — зітхнув Масик, простягаючи мені склянку з соком. — Схоже, ви теж особистість творча.

— Перестаньте, будь ласка, — боязко скосила на мене око режисерка.

Я вирішила піти їй назустріч. Випила сік і замовкла. За одне це всі мешканці парку повинні були погодитися звіряти мені свої найбільші таємниці.

— Не поясните — вона знову закричить, — демонструючи неабияку жорстокість, повідомила режисерці Тигра.

— Ой, та що ж тут пояснювати… Я все розповіла в міліції та попросила їх не афішувати цього. Тож моє сумління чисте. Щоправда, міліція взагалі не прагла будь-що афішувати… Вони взагалі нічого не збиралися робити… І зараз не збираються! Сволота! Недієздатні гади!

Скидалося на те, що «недієздатна сволота» в особах працівників органів складала мені вигідне тло. Коли режисерка вилаяла їх, то глянула на мене з ще більшою симпатією і ніби пом’якшала.

— Втім, я дійсно не права, — зізналась вона й раптом похилила голову. — Довіряти, то вже цілком. Каюся, обіцяю виправитись. Я розповім вам, пані Кроль, навіщо дзвонила мені Алла.

Режисерка зробила урочисту театральну паузу.

— Ну? — хором вигукнули ми з Тигрою, Жорик із Шумиловим і ще з десятеро перехожих, які тинялися зокола басейну.

— Я розповім це вам наодинці.

Я не могла стримати посмішки, дивлячись на перекошену фізіономію Георгія. Найжахливіше, що може уявити собі детектив Собаневський — це таємницю, котру довірили не йому. Зінаїда томливо підморгнула чоловікові та попросила його тимчасово віддалитися. Буркочучи собі під ніс скривджене: «Ми так не домовлялися…», Тигра пересіла на сидіння до величезного Масика, якому довелося потіснитись. Вигнанці приречено погребли до сусіднього столика.

— Скажу вам відразу, Алла — дівчинка з дуже непростою долею і складною вдачею. Я була в неї єдиною близькою людиною, — почала своя розповідь режисерка, переходячи на знижену гучність.

Мене вразило те, як легко Зінаїда Максимівна регулює силу власного голосу. Адже й не шепоче начебто. Нормально говорить. А виходить тихо.

— Алла майже не жила з батьками. П’ята донька в багатодітній родині, де мріяли про народження сина, була небажаною. Коли вона народилася, батько цілий місяць не розмовляв не те що з нею, а й із іншими дітьми. Образився.

— І хвалити Бога, що мовчав, — навіщось втрутилась я. — Таким дурням краще взагалі не розтуляти рота. Тоді проблем у їхнього оточення менше.

— Згодом Алла теж так вважала, — провадила Зінаїда Максимівна, яка несподівано почала тепер співуче розтягувати голосні. — Але в дитинстві батьківська прихильність здавалася їй найбажанішою річчю в світі. Старші сестри — Анна, Анжела, Анастасія та Ангеліна (усі на «А») — незлюбити сестричку, вважаючи її причиною поганого батьківського ставлення до всієї родини. Усталений комплекс провини мучив душу трирічної Алли, й коли мати віддала її на виховання своїй бездітній сестрі. У тітки Алла теж не прижилася — чоловік тітки Лесі, людина м’яка, але питуща, навідріз відмовився годувати чужу дитину. Тоді Аллочку, сирітку при живих батьках, забрала до себе сестра цього чоловіка, Марія. Діти Марії давно вже виросли та роз’їхалися по всій країні, тому жінці було самотньо. Вона з радістю прийняла до себе Аллочку. Всю свою життєву мудрість, усю невгамовну енергію, завдяки якій зростила трьох дочок і сина (Зіночку, Клавочку, Катрусю та Коленьку), Марія тепер звернула до Аллочки — тямущого дівчатка зі зляканими очима й горобиною скуйовдженістю, сирітки при живих батьках.

Те, що режисерка перетворила свою розповідь на пародійоване фольклорне сказання, ніяк не давало мені змоги зосередитися на фактах. Від надміру імен, епітетів та іншої зайвої інформації все в голові скаламутилося. Невідомо навіщо я взялася записувати імена сестер Алли та дітей Марії. Потім спіймала себе на тому, що ретельно підкреслюю напис, який з’явився мимохіть, «сирітка при живих батьках». Усе-таки режисерка впливала на мене якось дуже дивно.

— Коли Аллі було дев’ять, — не відаючи про мої проблеми, провадила Зінаїда Максимівна, — батьків почало мучити сумління, й вони спробували забрати дівчинку назад. Марія не віддала. Батько Аллочки образився й цілий місяць не розмовляв із дружиною та іншими дочками. Такого горя родина знести не могла. Мати Аллочки відсудила дочку. Наступні вісім років Алла провела як втікачка. То вона втікала від батьків і поверталася до Марії, то поверталася назад у рідну домівку, притягнута за руку, а часом і за вухо жорстокосердними представниками влади. Вона збирала дрібні монети, які щосуботи чергові молодята вкидали на щастя в місцевий ставок, купувала квитка та вирушала в подорож до котроїсь із Маріїних дочок. Але й там міліція знаходила дівчинку та неодмінно повертала її батькам. Узимку, коли Марія померла від старості, Алла втекла до лісу з наміром і собі замерзнути на смерть. Дівчинку відшукали й там (тоді міліція чомусь працювала якісно) і, промерзлу, але живу, доправили до ненависного дому. Мати й четверо сестер — Анна, Анжела, Анастасія та Ангеліна вже самі були не раді й щиро співчували Аллиним мукам. Але змінити нічого не могли: батько неодмінно вимагав повернення молодшої доньки додому. Поступово між Аллою і жіночою половиною родини встановилися навіть теплі стосунки. Сестри допомагали Аллі втікати, мати благала заспокоїтися, дочекатися повноліття та їхати хоч і світ за очі. Однак Аллині очі зверталися до міста. Старша Маріїна дочка мешкала саме в такому місті. У день свого повноліття Алла наскочила до неї з проханням допомогти влаштуватися на навчання. Три роки поспіль вона провалювала іспити в інститут. Нарешті вступила-таки, переїхала в гуртожиток. Захотіла пожити цілком самостійно. У неї склалися дуже теплі стосунки з Маріїною дочкою. Дівчинка ділилася з нею найпотаємнішим. Одного разу познайомила її зі своїм коханим — Артуром — чарівним блондином, єдиним недоліком якого була обручка. Не бажаючи слухати нічиїх порад, готова віддати все за можливість бути поруч із цим чоловіком, Алла потроху божеволіла. У випадкових співрозмовницях блондина бачила тільки суперниць. У ділових зустрічах їй марилося небажання приділяти їй час і увагу. В м’яких натяках на безперспективність їхніх стосунків вишукані глузи. Якось Алла подзвонила старшій дочці Марії і, не в змозі зносити цей тягар, почала скаржитися. Вона тихо плакал, а співрозмовниця намагалась її заспокоїти: «Негідник? Навіть добре, що він такий, не так кривдно розійтися. Обманює тебе й дружину? У товаристві веселіше. Зраджує з твоєю подругою? Ну, це ти загнула, в тебе немає подруг». Потім такі розмови почали повторюватися доволі часто… Вони не були нічим важливим чи вирішальним, нічого не змінювали в Аллиному житті. Стали чимось на кшталт традиції…

Режисерка замовкла з таким виглядом, начебто вже все розповіла.

— То ви…? — здогадалась я.

— Так. Я старша дочка своєї матері. Матері Марії, яка вмерла, зростивши трьох дочок, сина та прийомну дочку — мене, Клавочку, Катрусю, Коленьку й Аллочку. Увечері, напередодні зникнення, Алла дзвонила мені вкотре, щоб поскаржитися на Артура. Жодного нового слова я від неї не почула. Втім, як і вона від мене. Міліція все перевірила й стверджує, що Артур до зникнення Алли ніякого відношення не має. Тим більше, що ще за два тижні до описаного дзвінка Артур із Аллою назавжди припинили свої стосунки.

— Тоді чому ж вона вам на нього скаржилася?

— Традиція, — спокійно відповіла режисерка. — Зараз це здається дурницею. Та Алла настільки звикла звинувачувати в своєму знервованому стані негідника Артура, що навіть і по припиненні спілкування з ним і далі страждала через його підлість.

— Не розумію…

— Вас обманювали коли-небудь чоловіки? — трохи дратуючись через мою дурість, поцікавилася режисерка.

— Ні. Тільки жінки, — розгублено відповіла я, потім поквапливо виправила себе, — ні, не в тому сенсі. Обманювали в справах, а не в коханні. Хоча, — щоб уникнути розвитку конфлікту, я вирішила прийняти пояснення режисерки, — я розумію. Скаржилася за звичкою. А ви самі з Артуром не розмовляли?

— Виходить, що ні, — режисерка підозріливо скосила око на стійку бару.

— З чого це виходить? — не зрозуміла я.

— Із себе виходить! Тобто, я виходжу з берегів від думки, що не змогла поговорити з Артуром. Втім, міліція вже розпитувала його, він дійсно нічого не знає. Хто б міг подумати, що він поїде в це дурнувате відрядження? Знайшов коли їхати в Ялту! Нема того, щоб улітку…

Негарні здогади закрутилися в моїх мізках.

— Я так розумію, ви прийшли сюди, щоб поговорити з Артуром? — обережно сформулювала їх я.

— Ви часом не провидиця? — знову змахнула бровами Зінаїда Максимівна.

— Не надто, — зніяковіла я. — Зрідка виникають правильні передчуття й пророчі сни. Не більше.

— ЗАГАЛОМ, сюди я прийшла, щоб відловити Артура. Він працював у цьому кафе. Власне, звідки я знаю про існування водного ресторану? Від Алли, яка приходила сюди до Артура.

«Невже суть справи зводиться до звичайних мук ревнощів і втеч від переслідування суперниць… У цій ситуації залишається молитися, щоб Алла не зробила непоправного. Лариса ж звичайна дівчина, звикла до батьківського піклування, може не зуміти постояти за себе… Тільки до чого тут Ксенія? Навіщо вона погрожувала мені? Потрібно все вивідати».

— Ще одне запитання, Зінаїдо Максимівно, — медяним голосочком прощебетала я, побоюючись нових сплесків емоцій. — Скажіть, чому стосунки між Аллою і Ларисою були такі напружені?

— Від природи, — не замислюючись, відповіла вона. — Вроджений антагонізм. Дівчатка належать до різних соціальних, психологічних і всіх інших груп. Ці особи породжені, щоб ворогувати одна з одною…

— Я думала, люди народжуються, щоб жити на світі, — замислено пробурмотіла я.

— А як би тоді людство підтримувало боєздатну форму для виживання у разі нападу ззовні? — щиро здивувалася з моєї наївності Зінаїда Максимівна. — Ні. Всередині кожного виду мусять існувати вороже налаштовані особини. Таким чином вид завжди буде натренований і готовий до боротьби з іншими видами.

Я не знайшла, що відповісти, хоча не цілком розуміла, навіщо видам взагалі воювати між собою. Якби запитала, режисерка, напевне, заявила б, що це необхідно для підтримання в бойовій формі всієї сукупності видів, аби та була готова битися з іншою такою самою сукупністю. Виходило, що все впирається в якісь війни. Мені ця теорія не подобалася, але сперечатися зараз, тим більше, з режисеркою, котра енергетично пригнічувала все на своєму шляху, не хотілося.

— Спочатку, звичайно, дівчатка намагалися підтримувати нормальні стосунки. Не сказати, щоб дружили… Алла взагалі ні з ким, крім мене, звісно, не дружила, — цю фразу режисерка промовила не без гордості. Схоже було на те, що Зінаїда Максимівна й справді була дуже прихильна до вихованки своєї матері. — Але потім природа взяла гору й Алла з Ларисою стали відверто висловлювати свою взаємну ворожість.

— Дякую, — не відриваючись від свого записника, промовила я. — Щодо конфіденційності нашої розмови можете не турбуватися.

— Можу й не буду, — кивнула Зінаїда Максимівна.

— А зараз, пробачте, мені потрібно дещо уточнити, — чемно розпрощалась я.

Тигра помітила, що я відпливаю, і пригнала своє сидіння разом із паном Масиком до мене та пересіла на звичне місце.

— Скажи, а ти сюди як потрапила? — замислено поцікавилась я, щосили крутячи педалі.

— Просто, — знизала плечима Тигра. — За Зінаїдоччиним Масиком. Бачила, як його машина сюди їде, і прилаштувалася в хвіст. Мені з ними цікаво. Вони мене люблять, — після цього, майже без переходу, Тигра глибоко зітхнула й на одному подиху випалила: — Адже ми з Масиком чули всю розмову. Як могла Зінаїдочка приховувати від тебе ТАКІ речі!

У очах Тигри, круглих від чесності, проглядав невдаваний жах. Акцентоване «ТАКІ» виказало її з головою.

— Марно силкуєшся повторити мій подвиг. Наслідувати Георгія можу тільки я. Знаю, коли це може спрацювати. Я не піддамся на твою провокацію.

— Шкода, — щиро засмутилася Тигра. — Я думала, ти повіриш, що я й так усе знаю, і втаємничиш мене в подробиці. Може, все-таки розкажеш?

— Я дала слово, — відмовилась я і накинулася на на Шумилова, вже добряче стомленого від Жарикових розпитувань. — Як звали того хлопця?!

— Якого? — не зрозумів видавець.

— Того, що упадав за Ларисою. Того, що поїхав у Ялту. Того, що показав вам це кафе…

— Господи, чим він уже встиг так дошкулити тобі? Його й у місті навіть нема, — гмикнув Жорик, натякаючи на зайву емоційність мого тону. Георгій завжди намагався привчити мене до стриманості в процесі опитування клієнта.

— Того хлопця звали Артуром, — спокійно відповів видавець.

— Як шкода, — тільки й змогла вимовити я. — Сподівалася, що все набагато романтичніше.

Отже, в Алли з Ларисою виявився спільний кавалер. Причому, кавалер цей поїхав у відрядження одночасно зі зникненням першої акторки. Друга, видно, поїхала слідом за Ларисою і Артуром.

Одержима ревнощами і помстою Алла могла накоїти жахливих неприємностей. Необхідно було терміново щось почати.

«А ось якби ми жили у Швеції, такий трикутник не викликав би анінайменших підозр і невдоволень. І тоді б ми взагалі не змогли розгадати таємницю зникнення акторок. Здається, я стаю патріоткою». Таке ні сіло ні впало промайнуло в думках, перш ніж ними заволоділо завдання зв’язного переказу Георгію всього, про що я дізналася.