Вибрані вірші

Стільки мрій у повітрі

Стільки вікон в бруньках

Стільки майбутніх жінок

Стільки скарбів-дітей

А правосуддя вагітне

Найніжнішими чудесами

Найчистішими доводами

А проте

В цьому світі щасливці батогами виляскують

Сміх до безтями

Сльози до втрати життя

Очі рот як зморшки

Скрізь плями чесноти

І пітьма серед білого дня.

Дитина видирається на чоловіка

Який каже молодий каже самотній

Як білий аркуш

Бо все має силу новизни

Дитина криком кричить звичайним відлюдникам

Втягнуті болісно

В довгі артерії пітьми

Вона намагається кричати

Але її крик схожий на холодну бомбу вибуху якої

не чути

Схожий на бомбу сліз яких не видко що вони течуть

Дощ сподівання дощ потуги

Великий смертоносний дощ

З подробленого збіжжя як із глеків

На мою лють

Я завжди легковажу своєю долею

Дівчинка з шовковими грудьми Невже я постарів

Полудень північ я засинаю я просинаюсь

Пестячи так ніжно

Красиву доброчесну видру

Котра протистоїть усім рибам.

Коли пелікан

Стіни будинку схожі одна на одну

Дитячий голос відповідає

Так як пшенична зернина і чоботи-скороходи

На одній із стін висять родинні портрети

Мавпа до безкінечности

На іншій — двері ця картина мінлива

Куди я власне і проникаю

Перший

Потім міркують під лампою

Про дивне зло

Що творить божевільних і геніїв

Дитина має знання

Таємні порохи які вона приносить здалеку

І які торкаються її заплющених очей

Маленький бідолашний янгол казала мати

Тим голосом матерів що менш вродливі за своїх дочок

І ревниві

Віолетта мріяла про молочні ванни

Гарні сукні свіжий хліб

Про гарні сукні чисту кров

Одного дня батьків не стало

У садах юности

З'являться незнайомі

Всі незнайомі

Чоловіки задля яких вона завжди уся нова

І перша

Чоловіки задля яких відмовляються від себе

Чоловіки задля яких немає дівчини-особи

Віолетта мріяла зруйнувати

І зруйнувала

Жахливий гадючник кревних зв'язків.

Коли світанок випускає пазурі

На першому лісистому узгірку

Що відбиває лиш тремтіння

Безодня відкривається небес

Коли твоя сукенка розгортається цілком

Вгортаючи у сяйво твоє ніжне тіло

Дарує твої перса лискучі і покірні

Які ще не спізнали боротьби

Немов жовтці плямисті

У розпалі рокованих потьмарень

Чи горностай принесений у жертву

Або коли лице твоє стає бентежним

Що я люблю в лиці твоєму — це появу

Палаючої лампи серед дня.

Буря сукні яка налітає

Потім тіло просте безхмарне

То ж прийдіть розкажіть про всі ваші принади

Ви хто має свою дещицю щастя

Ви хто часто оплакує долю жахливу ту що

Вас зробила такою щасливою

Яка не хотіла докоряти

Яка не вміла звабити чоловіка

Не покохавши його в іншому

У просторах припливів тіла котре роздягається

На перса присмерку схоже

Погляд творить ланцюг на дюнах безладних

Де водограї тримають у своїх пазурах оголені руки

Рештки чола відкритого бліді лиця під віями обрію

Сльоза сяйнула заручена з минулим

Відомо всім що світло плодотворне

Ластів'ята сприймають землю за небо

Темна кімната де все каміння холоду оголене

Не кажи що ти страху не маєш

Твій погляд на рівні мого плеча

Ти надто вже вродлива щоб проповідувати цноту

У кімнаті темній де навіть пшениця

Народжує з ненажерства

Замри на мить

І ти самотня.

Блукаючи зустрінеш ти

Усіх жінок яких тільки захочеш

Перехожа спантеличена й тілиста в сяйві сонця

В снігах порожніх прерій купання дзвону

Куди приходять пити летючі люстра

Треба бачити відкриття зараз

Зволожені губи весни

Натовп щирий

Підошви дня дахи нікчемні

Їх вважають тьмою стерильними могилами

Мій жіночий пейзаж має інші гнізда

Що тремтять від палкого сміху і болісних утіх

З інших вікон де вітер

Гойдає прямокутну спеку у своїх свіжих простирадлах

Мій жіночий пейзаж має всі принади

Бо це наш пейзаж

Її очі це наші очі

Її груди це наші груди

Ретельно зведені розпливчаті

Панчоха вища за іншу хмару вона наша

Твоя нагота осяює мою голизну

Нема і волосинки з мого тіла що вдалині від тебе

Розкрити я не можу всю природу

Умовна пальма

Сперечається під ногами випадкової перехожої

Тимчасом млин плодів топче квітку власну покоївку

Потім плід зґвалтований

Жінка яка перевертається утомлена і млосна

Ніч після ночі в усіх моїх снах

Життя накинуте ніччю

Жінка яка бере початок з мого сну

Моє жадання кохати

Моє бажання не міняти

Вона це крил загублений тягар

Зірка яка стирається лише у мить коли стріла вмирає.

Мондаль — парижанин

З давньої породи байстрюків

Самотній вбогий крихкотілий

Ми знаємо як тяжко він заробляє на життя

Білизна його геть зносилась

Будинок його весь у тріщинах

Серце його щодень слабшає

Очі вже втратили блиск

Про щось думати надто вже пізно

Ні сон ні літо йому не зарадять

Однак помирати не хоче

У грозовій долині

Ні добрій ні злій

Коріння жалобних зітхань

Гниє

Трави столочені

Скидані в купу

Наче зужиті книжки

Погребальні фіалки дзвонять кістками

А бездіяльність як губи бліді

Заткнуті шпарини рівчаків

Руки розтулені охоплені

Ніжним тремтінням твані

Під шелестінням червоного дерева

Нерви

Під набряклими жилами зливи

Масна земля

Під приглушеним сонцем

Серце

Велично важка кінська упряж

Негоди щоденної

Певна свого шляху поміж людей

Яка вбогість

Який виклик

Та все ж лунає сміх на землі

Що аплодує обіцянкам юної крови

Без спогадів

Обіцянкам свіжого сонця

Біля підніжжя останніх фортечних мурів

Що зараз змішаються із днем

Непоясненно

Оскільки Мондаль син величі й нікчемства

Сам не має нічого й не хоче нічого

Навіть боротися з власними ворогами.

Та що дарує світ у русі

Сповита втіхами немов огонь

У мороці ти йдеш певніш за морок

Голова покірна

Моє серце б'ється в усьому твоєму тілі

В улюблених втечах твоїх

На білій отаві ночі

Під затопленими деревами

Ми збавляємо наше життя

Марнуючи години

Вигадуємо час

І враз як завжди

Зело й птахи

Довкола нас

Починають дихати під твоїми поглядами

Всідаються на твої вії

Замри й не ворушись

Гірлянди твоїх рук і ніг

Для інших свят менш хитромудрих

Ти ж ані руш

Хай думають ми нерухомі

Настільки ми є таємничі

Віддай свій праведний тягар зорі

А овидові нерв рівноваги

Кратер корони чистого вітру

На нестямній твоїй шевелюрі

Безліч припливів піни між сонячними губами

Чи то крило тріпоче твоєї крови

Віддай свою силу своє тепло

Літо могутнє брутальне й гірке

З долонь своїх і вуст

Віддай свою чисту втому

Віддай свою ніжність своє довір'я

Ув обшарі твоїх очей

То чарівний замок

Відкритий як метелик усім вітрам

То вбога халупа

Остання ласка

Рокована нас розлучити

То вино то ріка

Закрита як бджолиний рій

Прийди туди покірний прийди аби забути

Щоб знову розпочати все спочатку.