Вибрані вірші

Я взявся пестити

Море яке всмоктує грози.

Мій рот на рівні хвиль слова спиває

Сонячне золото вбирає на золотому теплому шляху

Як натовп стиснутий тренований палкий

Хвилі років у цьому дереві ажурному

У цьому дереві доступному і кольорам і людям

Їхня блакить безхмарне небо суміш вод

Їхнє мереживо й вогонь пустельного світанку

Дві долини три вершини єднаючись утворюють ланцюг

Океан який мене веде він має долю неба

А перша хвиля скрадає хмару.

Відкрите дзеркало на дивних цих птахів

Які тремтять від щастя з кожною краплиною води.

Велика трава океану

На поснулих пісках

Квітка морячки

Зорі незвідані святкові

Білий полудень в глибинах темних

А в сітях зима

Образа кинута на вітер

На бурун могили.

Найбільший корабель

Найбільший корабель напівпотоплений

Немов кинджал у рані

Що пізнає пітьму

Найбільший пліт

Тут смерть легка

А море ще пустельніше ніж п'яний горопаха.

Остання п'яна хвиля старого

Розчинені пагорби й місяць кумедний

Знайшли в моїм серці лиш простір закутий

І море у небі лиш крапля води.

Цей камінь блідий на чолі найсильніших

Під сирою землею і мертвим листям

Всі погасли вогні у краях незнання

Під нігтями ржі

Ми нічого не знаєм про землю

Людині ми не потрібні

Її небо уже не наше

Все нам здається застиглим

Око і серце схожі на наші

Світло і його велети

Глибина і її карлики

Смерть без тіла смертного

Обурення бурі

Врятовані хай наш тягар здіймається

Як джерело у найпершому зблиску

Хай образ наш постане світлий

Ніч у криницях купається

Ризик померти зникає

Як два дешифровані нулі

Піна волошок

Зітерлась нанівець

Вітрило велике кольорове

Я говорю до тебе через міста

Я говорю до тебе через долини

Мій рот над твоїм узголів'ям

Двобічні стіни творять лице

Моєму голосу який тебе розпізнає

Я говорю до тебе з вічности

О міста спогади про міста

Міста закутані в наші бажання

Міста ранні й пізні

Міста дужі міста близькі

Покинуті всіма своїми мулярами

Мислителями і примарами

Поле спрямоване смарагдом

Хай живе живуче що пережило

Небесне збіжжя на нашій землі

Годує мій голос я мрію і плачу

Я сміюся і мрію поміж вогнями

Між сонячними гронами

І на моєму тілі простяглось твоє тіло

Обрус твого світлого дзеркала.

Книжки мої очі все ж розгублені мої руки тремтячі

Вас не розсіють мури можуть упасти

Буря здіймає воду вогонь і попіл

Нема серед вас жодної зірки всесвіту

Людей на берегах

Цієї книги безберегої

Більше ніж під землею мертвих

Людей поміж рядками

Цієї книги вічної

Більше ніж днів поміж ночами

Людей поза часом

Більше ніж зниклих живих

О книга розуму плодючого

У книзі вкарбовано золоту точку пам'яті

А потім забуття в очах які не вміють читати.

Канати відстаней канати проблисків

Канати сподівання кинуті відсутнім

Лінощі дітей

Квітка її вічність

Буря її сила

Звитяги гарного часу

Жінка її дорога всюди

Жінка вогонь природи

Тканина зіткана із сонця

Вся полум'я аби мене спалити

Між небокраями мінливими

Що творять і руйнують її вроду

Вкриває ліс її рамена

Її волосся безшелесне

Єдиним шумом крил єдиним наспівом

Жнива космічні

Та все зав'язується в вузол у моєму володінні

Щоб дужче мене нагнути й принизити

Радість світло зсудомлені

Своє сяйво втрачають і свіжість

Страждання моє стає увіч

Бійка розгнуздана на підмостях

Лице волохате вогнисто-чорне

Сморід сопухи стеля смолиста

Ведмідь без намордника пантера зацькована

Сутінки люті

Клітки порожні зачинені

Безплідна коза на зорянім небі

Старіє і лічить прожиті роки

Пополудень був із билинок

щоб бути звичайним

Обійми кволих рук

Десять образів-пальців тремтячих

Прикритих м'якими білими перстенями

Отже моє марення отже мій крах

Отже мої сили зруйновані

Сміх перекосився

Хай гра приносить на солодкий стіл

Твоїх легких грудей

Ніч снігову ніч млисту

Сон на тремтячім мості

Мне сорочку часу

Життя

І випуклість твоїх грудей

Його тримає на межі безодні.

Ґрати натягнуті мої ретязі роблять свою справу

Твої кучері біль відтинати найтемніше

Я краятиму морок

Моєї кімнати яка обмежує

Чи зможу я розрити ґрунт що так обліг мене

Знаходити частинки сходинки щокроку

Джерело блідаве чи сяйливе

Ріка бундючна

Міст легкий

Плин океан

Безмежна плоть відкрита

Роздерта завіса неба

Плід вітерець здоров'я

Тіла котре не виснажиться.

Дзеркало калюжка шлюбна

Серце назагал із зовнішности

Мої повіки моє чоло крихти бажання

Ще являють мою невинність

Флора на квітці

Я на воді впірнаю в воду

Я креслю береги пустельні

Я новини матиму від тебе

Якщо проникну я крізь сонце.

Я вже не дзеркало

Де вперше

Без тіні ти собі казала

Щаслива врешті мати ясного побратима

Ти вірила що він тобі казав він що є сили крикнув

І ти проснулась раптом

Твоя тінь знову пішла за твоїм тілом

Двері зачинились

Віконна шиба впала в забуття

Портрет зітерся під твоїми непевними рухами

А вечір ролі роздавав

Хліб цього всім іншим хліб

Харч менше зло

Із вежі запізнілої здіймається згасаючий вогонь

З іншої вежі вже бляклої

Ковзає твердий острог єдиної ласки

Послух загорожа

Набридливі пригоди

Змарновані скарби оман

На вівтарі облуд

У вицвілій білизні через плачі марнотні

Туга барвисто тріумфує.

Смерть записана в утробі мандрьоха народився

Болото піч побілена змалілі хідники

Лахміття я збагнув їхнє призначення

Між усіма живими я не мав близьких

Долоня-пустка як вулкан

Очі утворені з плювків жалости і злоби

Я лише вдаю аби померти всупереч і припадаю

До глини до гострої жорстви

До схронів попелу у безладі розтрощених кісток

Із найдостовірнішого із зречень

До переплутаної геть мозаїки

Останньої з чеснот

Нікчемний безлад

Я пастки оминув

Мерці не сплять

І не відсвічують нічого

І ні вода ні вітер ні сонце ні зоря

Не здатні їх віднадити

Я бачу місто твоєї мрії

Яке заселиш ти сама

Виром краси своєї

Відмова і розрив.

Тут не буде нічого

Ні дзижчання комах

Ні тремтіння листочків

Ні звіра що облизується й виє

Ані тепла ані цвітіння

Ані паморозі ані сяйва ані запаху

Ні тіні прилизаної квіткою літа

Ні дерева у сніговому хутрі

Ні щоки рум'яної від радісного поцілунку

Ні крила сторожкого чи відважного у вітер

Ні чулого шматочка плоті ні співучої руки

Ані волі ні здобувати ні марнувати

Ні розкидати ні збирати

Задля добра задля зла

Ні ночі озброєної коханням чи спокоєм

Ні голосу впевненого із схвильованих вуст

Ні відкритих грудей ні розтуленої долоні

Ні убозтва ні багатства

Ані невидимого ані видимого

Ані важкого ані легкого

Ані смертного ані вічного

Тут буде людина

Байдуже яка людина

Я чи хтось інший

Інакше тут не буде нічого.

Якщо ти любиш сліпучу голизну

Що заяскріла в образах усіх

Її кров літа

Дарує усмішкам свої вуста злотаві

Сльозам безмежні свої очі

Великим прагненням свою вагу невловну

Для того що хочеш ти наблизити

Запалює зорю у джерелі

Руки ж твої в'язальники снопів

З'єднати можуть світло й попіл

Море й гори рівнину і гілки

Жіноче й чоловіче сніг і грань

А хмару найхимернішу

Слово найутертіше

Річ втрачену

Змусь їх затріпотіти крильми

Надай їм схожости в своєму серці

Змусь їх служити все життя.

Склепінчасті володіння зорею сірою сповиті, в країні

сірій, без страждань, непевній.

Сповиті небеса нещадні, моря розгублені,

землі безплідні,

Сповиті невтомні перегони худих коней, вулиці,

якими вже не їздять авто, собаки і коти, що помирають,

Сповиті німбами чарівної блідавости жінки, діти

і недужі із почуттями чистими,

Сповите німбом видиме, дні безкінечні,

дні безпросвітні, безглузді ночі,

Сповита німбом надія снігу остаточного,

злобою позначивши чоло,

Скупчились зорі, губи потоншали, чола розширились,

немов столи непотрібні.

Зігнулися вершини доступні, послабилися

найбільш зухвалі муки, втішається природа, граючи

лише єдину роль,

Німі, що мовлять, глухі, що чують, сліпі, що бачать

Я вам кажу про це я вам кричу співаю

Короткий сміх під снігом вбивчим

Сміх ранок радість бути в світі

Квітки мають плоди для люстра

Я маю безліч друзів безліч там під смертоносним

Любовей безліч їхні серця тріпочуть

Плекають літо що обробляє землю

Щоб ліпше панувати в день відкритий

Тут безліч сонць тут безліч хутр

Тут безліч пестощів під лютим холодом

Перш ніж померти я стираю

Весь час що я прожив

Всі нурти крови бунтівні.