Вибрані вірші

Ґертруда, Дороті, Марі, Клер, Альберта,

Шарлотта, Дороті, Рут, Катрін, Емма,

Луїза, Марґарет, Ферраль, Арріє, Сара,

Флоранс геть гола, Марґарет, Тоот, Тельма,

Красуні ночі, красуні вогню, красуні дощу,

Серце тремке, руки приховані, зір сторожкий,

Ви відкриваєте відрухи світла мені,

А погляд ясний міняєте на весну,

Стан свій — на талію квітки тонку,

Відвагу й загрозу — на тіло без тіні,

Кохання міняєте ви на шпагу тремку,

А сміх легковажний — на обіцянки зорі.

Ваші танці шалені — то вир моїх снів,

Я лечу і увічнююся в житті,

Під ногами вам всесвіт розширює межі свої,

Чарівливі, танцюєте ви на джерелах небес.

Воно розсіює світло,

Воно являє людям образи правдиві,

Воно в людей можливість забирає — розвіятись.

Воно тверде як камінь,

Дикий камінь,

Камінь руху і зору,

І його сяйво таке, що всі обладунки,

всі маски спотворені.

І те, що схоплено рукою, воно гидує навіть набути

форму руки,

І те, що було зрозумілим, — зникає.

Птах зливається з вітром,

Небо зі своєю суттю,

Людина зі своєю реальністю.

Птах відлітає,

Хмари відкидає, як непотрібний серпанок,

Він зовсім не боявся світла,

Сховавшись у свій лет,

Він зовсім не мав тіні.

Шкаралуща розтрощеного сонцем жнива.

Все листя дерев промовляє «так»,

Вони вміють казати тільки «так»

На будь-яке запитання чи відповідь,

І росинка стікає в глибину цього «так».

Чоловік із жвавими очима описує небо кохання.

Він там дива збирає,

Як листочки на деревах,

Як птахи своїми крильми,

А люди вві сні.

У закутку промітний кровозмісник

Обкручує довкола цноти маленьку сукню

У закутку небо звільнене

Лишає білі кулі тернам грози.

У найяснішім закутку усіх очей

Чекають риб тривоги

У закутку підвода з травами літа

Незрушно горда і назавжди.

При світлі юности

Лампи запалено дуже пізно

Перший показ її грудей убиває червоних мурах.

Сонце — жертва, в'язень моєї голови —

Викрало пагорб, викрало ліс.

Небо прекрасне як ніколи.

Бабки винограду

Йому дарують точні обриси,

Які я розвіваю одним подихом.

Хмари першого дня,

Невидимі хмари і більш нічого,

Їхні зерна горять

У зблисках моїх поглядів.

Зрештою, щоб затулитися зорею,

Треба, щоб небо також було чисте, як ніч.

У вечір божевілля, оголений і світлий, —

Простір між речами має форму моїх слів,

Форму слів незнайомця,

Якогось волоцюги, котрий знімає ремінця із своєї шиї

І накидає ласо на відлуння.

Між деревами і перешкодами,

Між мурами і щелепами,

Між цим великим птахом, що тремтить,

І пагорбом, який його гнітить,

Простір має форму моїх очей.

Мої очі зайві,

Панування праху скінчилось,

Шевелюра дороги вдягла своє жорстке пальто,

Вона вже не втікає, я — не ворушусь,

Мости всі спалені, тут небо вже не пройде,

Я можу ліпше, ніж будь-коли бачити.

Світ відділяється від мого всесвіту

І весь на вершині битв,

Коли пора кривава блякне в моєму мозку,

Я відрізняю день від цього людського сяйва,

Яке є моїм,

Я відрізняю запаморочення від свободи,

Смерть від сп'яніння,

Сон від сновидіння,

О відблиски душі! о мої відблиски криваві!

Вульґарна хтивість і убога таїна —

Небачені.

Я знаю вас, барва дерев і міст,

Між нами — прозористо зазвичай

Між позирками світлими.

Вона пливе по каменях

Перевальцем, немов вода.

З одного боку мого серця діви меркнуть,

З другого — рука ласкава на схилі пагорбів.

Закрут з дещицею води провокує це падіння,

Це місиво дзеркал.

Світло прозірности, що й оком не моргну,

Не ворушусь,

Я говорю

Й коли дрімаю, —

Моя шия — це перстень на знамені з тюлю.

Я виходжу під руку з пітьмою,

Я — насподі пітьми,

Сам.

Жалість — щонайвища, і тут можеш залишитись,

Цнота змушує продавати милостиню своїх грудей,

А благодать заплуталася в ниточках своїх повік,

Вона вродливіша за ті скульптури, що на терасах,

Вона — суворіша,

Вона — насподі разом з камінням і пітьмою.

Я повернув її.

Бо світло саме тут дає останній бій.

Якщо я засинаю — це щоб уже не мріяти.

Тоді яка ж то буде зброя мого тріумфу?

В моїх розплющених очах сонце робить прорізи,

О сад моїх очей!

Тут всі плоди, щоб змалювати квіти,

Квіти ночі,

Вікно із листя

Раптом відчиняється в його обличчі.

Куди ж я притулю свої вуста, природо безберега?

Жінка вродливіша, ніж світ, де я живу,

І я склепляю свої повіки.

Я виходжу під руку із пітьмою,

Я насподі пітьми,

Де на мене чекає пітьма.

Зі стелі з бабкою

Звісилось нестямне дитинча

І пильно втупилось в траву,

Довірливо підвівши очі:

Легкий туман облизується, наче кіт,

Котрий звільняється зі своїх снів.

Дитина знає — світ починає карати:

Все прозоре,

Бо місяць саме посеред землі,

Бо листя все покрило небо.

І все це ув очах дитини,

В її очах, глибоких і печальних,

Як білі ночі,

Що родять світло.

Сльози в очах бринять, а біди в бідолах,

Гіркі безбарвні сльози світяться в очах.

Йому байдуже все, він весь скорився долі,

Бо в'язнем сумно бути, та ще сумніш на волі.

Журні часи — довкруг пітьма, — немає ради,

Не проганяй сліпого з дому. Дужі, глянь,

Сидять по тюрмах всі, слабкі обсіли владу,

На троні королева, а король стоїть.

Зітхання й посмішки, прокльони й лихослів'я

Гниють в ротах німих і ув очах нікчем.

Нічого не чіпай: те палить, бо спалить, пропече!

Руками затули від сорому обличчя.

Пітьма...

Довкруж все горе світу,

Лиш на вершині гір

Мого кохання голий звір.

Шаблями сновидінь прорита у пітьмі

Чарівна борозна, яка нас розлучила.

Де щирий діамант, медаль усяка — фальш

Під небом осяйним земля уже незрима.

Вид серця сполотнів — пожухли барви всі,

Сніги засліплені і сонце нас шукає.

Ми кидаєм його, та обрій крила має

І ген удалині зникають вади всі.

Твій злотовустий рот — мій не заради сміху,

В твоїх сяйних словах такий прекрасний смисл,

Що у ночах років до скону з юних літ

Я чую голос твій в усіх відлуннях світу.

У шовковій зорі, де холод зачаївсь,

А хіть так небезпечно ніжно марить снами,

В руках у сонця всі тіла заледь проснувшись,

Тремтять від думки знов здобуть свої серця.

Пригадую ліси зелені і тумани,

Заплющив очі і — тепер я у тобі,

Вслухаюся життям — не можу зруйнувати

Страшні дозвілля, що дала твоя любов.

Якщо я вам кажу: «Я зрікся всього»,

Значить, вона не плоть з моєї плоті,

Я похвалитись цим не міг ніколи,

Це неправда,

Й туман густющий, де я блукаю,

Про мене зовсім він не знає.

Віяло губ її і відблиски очей, —

Про це лиш я один вам можу розповісти,

Лиш я один в облозі

Цих дзеркал, таких прозорих, що крізь мене

повітря плине,

І це повітря — коханої обличчя,

Кохане і жадане — твоє обличчя,

І тобі, котра не має імени й котру ніхто не знає,

Море каже: «Ти за мене вища», небо каже:

«Ти за мене вища»,

Зорі тебе віщують, хмари тобою марять,

І кров, що розлита в найліпші хвилини,

Щедроти кров,

Тебе підіймає на радості крилах.

Я оспівую радість велику тебе оспівати,

Радість велику мати тебе і не мати,

Щирість, з якою тебе я чекаю, цноту, з якою

тебе пізнаю,

Ти скасовуєш забуття, надію і незнання,

Відсутність відкидаєш і приводиш мене на світ,

Я співаю, аби співати, я кохаю тебе, щоб співати,

Таїну, де кохання творить мене і звільняє себе.

Ти чиста, ти ще чистіша за мене.