З книжки «ЗМОГТИ СКАЗАТИ ВСЕ» (1951)

Добра справедливість

Є палкий закон у людей

З винограду робити вино

Добувати з вугілля вогонь

З поцілунків творити людей

Є суворий закон у людей

Берегти чистоту хай там що

Попри війни і злигодні

Попри те що загрожує смерть

Є духовний закон у людей

Обертати воду на світло

Мрію на дійсність

І ворогів на братів

Закон давній і зовсім новий

Вдосконалюється розпросторюється

З глибини дитячого серця

До найвищої мудрости йде

Закам'яніння поета

поета звичайного

Він ніжний був як вовна

Й маніжний наче шовк

Заплющив очі і всі вікна зачинив

Щоб бачити себе

І вздрів себе він меншим ніж людина

І більшим ніж усі боги

Яких він тільки знав

Яких він уявляв примарних

Його кров була без тепла

Голова його була далі

Ніж мильна бульбашка

Яку схопило сонце

Тоді він відчув себе вільним

Незалежним від інших людей

Тоді він знову зійшов на землю

Як під землю спускається мрець.

Сказати все

Усе — сказати все але бракує слів

Бракує часу і сміливости бракує

Я сплю й перебираю образи навгадь

І не навчусь ніяк ясніше говорити

Сказати все про брук про скелі і шляхи

Про вулиці людей про пастухів левади

Про ніжний пух весни і про іржу зими

І про єдиний плід з тепла і холоднечі

Я натовп покажу і кожного з людей

Що їх наснажує і що вкидає в відчай

Все що осяяли вони впродовж життя

Надію їхню кров історію і працю

Я хочу показати роз'єднану юрбу

Немов на цвинтарях городжені могили

І натовп дужчий за свою нечисту тінь

Що мури розтрощив і переміг паноту

Родину ніжних рук тремку родину листя

І життєдайний плин ріки святу росу

І звірів безіменних що блукають в хащах

І справедливість що мир щастя береже.

«Чи зможу пояснити я дитяче щастя...»

Чи зможу пояснити я дитяче щастя

М'ячем чи лялькою а чи погожим днем

Про щастя чоловіка зважуся сказати

Поглянувши на жінку і його дітей

Чи зможу пояснить любов її джерела

Її свинцеві драми її дешевий фарс

І мимовільні рухи як робити звикла

І пестощі що знов увічнюють любов

Чи зможу пов'язати урожай із гноєм

Чи зможу порівняти я красу з добром

Чи порівняю я потребу із бажанням

А механічний лад з природним ладом втіх

Чи досить маю слів щоб знищити ненависть

Зненавистю з-під люті велетенських крил

І жертву показати що катів здолала

Й до слова революція чи доберу я фарб

У впевнених очах зорі свобідне злото

Все тут інакше все коштовне і нове

І чую з простих слів складаються прислів'я

І мудрість проста тут пройшовши тлум страждань.

«Чи зможу висловити я свою незгоду...»

Чи зможу висловити я свою незгоду

З безглуздям маній що снує їх самота

Я помирав не раз не здатний захиститись

Із кляпом в роті в путах як герой

Я розчинявся в них душею тілом серцем

В примарних марищах в химерах їхніх форм

Що прикривають їхні тління і занепад

Війну і злочини байдужість і біду

Ще б трохи і мене мої брати прогнали б

Я стверджував себе не знав про боротьбу

Віднині більшого хотілось ніж можливо

Та геть не уявляв собі прийдешній день

Усім своїм буттям завдячую я людям

Котрі дізналися у чому сенс життя

Усім повстанцям що перевіряють зброю

І тиснуть руку і вивірюють серця

Я чую як з грудей нова лунає пісня

Нестримна щира і запалює серця

Всіх тих хто зважились повстати проти смерти

Й нікчемних гномів із глибоких підземель.

«Чи зрештою скажу що розчахнулись двері...»

Чи зрештою скажу що розчахнулись двері

До льоху де стоять барила із вином

Лоза якого міцно полонила сонце

Чи розповім про це словами винаря

Жінки тут вирізьблені як вода чи камінь

Суворі лагідні жорстокі чи легкі

Птахи летять долаючи чужі простори

Знайомий пес блукає в пошуках кісток

Опівночі луна вона чутна старому

Котрий марнує хист на втерті пісеньки

Та навіть час оцей не втрачено навіки

Засну лише тоді коли проснуться всі

Чи зрештою скажу понад усе лиш юність

І не ховати зморщок на своїх щоках

Понад усе вервечки нескінченний відблиск

З пориву чистих зерен вибуху квіток

Зі слова щирого й предметів справжніх зримих

Довір'я прийде і назад не верне

Хотів би відповідь раніш од запитання

І жодна мова там щоб не була чужа

Ніхто не буде там уже топтатись дахом

Міста палити і громадити мерців

Бо матиму слова що творенню слугують

Вчать вірити у час єдине джерело

Лунатиме лише веселий сміх здоров'я

Та вічного братерства що панує скрізь

І буде приязнь між людьми яка буває

З самим собою в час коханий сам

Тендітний трем уже звільняє місце хвилям

Радості жити що свіжіше від морів

І зникнуть сумніви важкі щодо поеми

Яку пишу аби вчорашній стерти день.

Майбутнє поезії

I

Хліб потрібніший ніж поезія. Але любов у повному сенсі людського слова, любов-жага не є кориснішою за поезію.

II

Поет — це той, хто надихає більше, ніж той, хто є натхненний.

III

Споглядач і вірні дзеркала. Це не обов'язково закохані, які написали найпрекрасніші вірші про кохання, а коли це закохані, вони цьому не віддавали свого відповідального (осудного) кохання. Тим часом відблиск усіх цих сказаних, вигаданих слів для них є невитравний. І їм треба витримати цей відблиск і залишатися безкінечно абсолютно вільними, відсвічувати і бачити чесноту вічности. Бачити — отже, отримувати, відсвічувати — отже, змусити бачити.

IV

Роль поета зводиться до поета обчислювальної машини ідей, предметів, почуттів, дії.

V

Кажуть, що починати зі слів і їхніх зв'язків, щоб науково вивчати світ, — це не наше право, це наше завдання. Годилося б додати, що це завдання є навіть завданням жити, не способом тих, які несуть свою смерть в собі і які є вже мурами чи пустками, а творячи тіло із всесвітом, із всесвітом у русі, в становленні.

VI

Нам треба небагато слів, аби висловлювати головне; нам треба всі слова, щоб головному реальности надати.

VII

Поет бачить тою самою мірою, якою він сам себе проявляє. І навпаки. Одного дня кожна людина побачить те, що бачив поет. Кінець уявного.

VIII

Бачити — це розуміти, міркувати, спотворювати, порівнювати, забувати або забуватися, бути або зникати.

IX

Поезія не стане плоттю і кров'ю, починаючи з моменту, коли вона буде обопільною. Ця обопільність є цілковитою функцією рівности щастя між людьми. А рівність у щасті піднесе її рівність на висоту, про яку ми могли мати лише слабке уявлення. Це блаженство не є неможливим.

X

Знак — це те, що ти даєш згоду.

XI

Є велетенські просторища ночі. Відзвук має лише «гідність», якою послуговуються. У ці щасливі хвилини він їх уникає. Поезія їх розчиняє. Вона — це мистецтво світла.

XII

Нема гри слів. Усе порівнюється з усім, усе знаходить своє відлуння, свій зміст, свою схожість. І це становлення є безкінечне.

Загрузка...