Вибрані вірші

Кара

Безжурний

«Солдати в шоломах, у квітах, заспівувачі й руйначі...»

Стривожений

«Бентежить мене спустошене небо...»

Удосвіта в дорогу

Ці двійко діток побіч сплять

Поведу я своє дитя

Сміх іншого

«Я стверджую — вони не відають, що кажуть».

Ви мусите їх бачити такими як є, не гарними і не великими, «Неправда», — заперечує мій сусід.

Але я слухаю уважно й ревно. Якщо вони якусь мугичуть пісню, я пильную, аби не втратити її мелодії, «як ото гублять свої кульки, діти».

Ти, прочитавши це, остерігайся будь-якого присуду.

Лиш думай, десь живе людей чимало, що мають звуків не більше, ніж дрібняків із бронзи, якими сплачують свою убогість.

Париж такий веселий!

Це війна! Нема нічого жорстокішого, аніж війна узимку!

Я геть забрьоханий (у нас не ходять ні хідниками, ні вулицею), але яка ж то радість прийти сюди й пораювати!

Місто завжди яскраве. У кінотеатрі хлопчиська беруть на кпини «Даму з камеліями».

А ми запитуємо уже тих, хто проходить містом, щоб далі йти, чи вони плугом шукають діаманти.

Наша смерть

Нас навчають великому терпінню, обачности — і що ми можемо померти.

Померти, заскочені зненацька підступними променями, наглою смертю.

«Я — у „Сплячій Красуні“!», глузуєш ти, примушуючи нас сміятись.

«Я знав усі пісні птахів»

Ми весело гукали: «Ми йдемо на війну!» людям, які її сповна спізнали.

І ми її спізнали!

О, гул жаский, який війна приносить людям! О, гул жаский війни!

Цей снаряд, що крутиться як дзиґа,

кулемет, як та людина, що затинається, й цей щур, котрого ти забив прикладом!

Дощ

«Зло — це як діти, на землі мусять його мати». Ти кажеш це спокійно, твої очі милуються надвечір'ям.

Завдяки цій порі, яка псує усе, чи мав ти все ж такий великий клопіт, що я не бачу геть нічого з твого страждання, що твій спокій є сливе злий —

і та вода, що падає між нами, паде між нами, наче у діру?

Смеркання

Це не ніч, а місяць. Небо лагідне, немов горнятко з молоком, всміхнутись змушує тебе, старий коханцю.

І ти мені про них розповідаєш. Вони оздоблюють твій дух, оздоблюють твій дім, наше життя оздоблюють.

Друже мій, їх забагато, і всі нещасні: батько, мати, діти, дружина.

Одначе твій сон спокійний,

а я щось загнався в химери.

У ціль

Життя цілком звойоване, вже можна повертатися додому.

«Хліба довкола ярі, а рівнина неозора». Упевнені, що вже навіки щасливі будемо і безтурботні.

«Моя рівнина неозора, і я впиваюся тут забуттям».

Сон прийде уночі, коли я спатиму в теплому ліжку!..

«На моїх очах сльози, а сонце танцює».