Вибрані вірші

У присмерку тонули ластівки. Сичі

Розтяли сонце враз і важко так нависли,

Немов пустельника важезні кроки тисли

На ґрунт, яким ступав удень і уночі.

На голови лягли тонкі шаблі смеркання.

Відвага пропекла жінок, що поміж нас,

Із їхніх вуст зривались крики і волання,

Чоловіки вклякали на колінах враз.

Смеркає, ластівка шугнула ген у полі,

Втихає павітер, останній промінь згас,

І перед зором всесвіт розчахнувся враз,

Якого осягнути не дано ніколи.

Чарівний птах мені являє світло,

Воно яскраво сяє у його очах.

Він співає, сидячи на клубку омели

В осерді сонця.

Очі співочих птахів

І їхні пісні про гнів чи тугу. —

Мені заборонили вийти з цього ложа.

Я збавлю в ньому все своє життя.

Зоря в краях нещадних

Все більше схожа на забуття.

І коли розчулена жінка засинає на світанку,

Голова перша осяває її падіння.

Сузір'я,

Ви наслідуєте обриси її голови.

Тут усе мерхне:

Краєвид виповнюється, лиця зашарілись,

Усе довкола зменшується і плине в моє серце

Зі сном.

Хто ж хоче тут заволодіти моїм серцем?

Я ще не спав ніколи в таку чарівну ніч.

Жінки, що у саду прагнуть мене обняти —

Опори неба, дерева незворушні

Стискають морок, що їх облягає.

Жінка з блідавим серцем

Вбирає ніч у свої одежі.

Кохання оголило ніч

На своїх грудях, на дотик невідчутних.

Як втішитися цим усім?

Радше все зітерти.

Чоловік усіх душевних порухів,

Усіх пожертв і всіх завоювань

Спить. Він спить, він спить, він спить.

Зітханнями своїми він окреслює ніч крихітну,

невидиму.

Йому до всього байдуже.

Її полонений утік — поспати.

Він не помер, він спить.

Коли ж заснув,

Його все здивувало,

Він бавився затято,

Дивився,

Слухав.

Його слова останні:

«Якби це треба було повторити, то я тебе зустріну,

не шукаючи тебе».

Він спить, він спить, він спить.

Зоря даремно звела свою голівку,

Він спить.

Усі мої подружки — горбаті:

Вони дуже люблять свою матір.

Усі мої тварини — слухняні,

У них ноги з крісел,

А руки з віконня.

Вітер геть пожмакав свої шати,

Довелось за розміром одяг дібрати, —

Безрозмірний.

Ось чому

Я кажу всю правду, приховавши правду.

Я це знаю добре.

Безнадія — безкрила,

Кохання — також,

Без обличчя, —

Мовчать,

Я ж не ворушусь,

На них не дивлюсь,

Не кажу їм ні слова,

Але я так само живий, як кохання моє

і моя безнадія.

Вона піднялась до моїх повік

І волосся її вплелося в моє,

Вона схожа на руки мої,

Вся з барви моїх очей,

Вся розчинилася в тіні моїй,

Як камінь у небі.

Її завжди розплющені очі

Заснути мені не дають.

Її мрії, сповиті промінням,

Змушують плакати, сміятись і плакати,

Говорити, коли вже й нема що сказати.