— У ляно, у мене Володя пропав!
Тремтіння та ковтання сліз робили голос Черешеньки у телефоні майже непізнаваним.
— Зачекай, заспокойся, — щоб не привертати увагу всього офісу, Уляна вийшла аж на сходовий майданчик. — Як пропав? Коли?
— Зранку-у! — вже не стримуючись заревіла на тому кінці Віка. — Пішов на роботу і пропав.
Уляна відірвала трубку від вуха і подивилася на годинник — початок на п’яту. Варто ревіти, їй-Богу!
— Зачекай! Сьогодні зранку?
— Та-а-к.
У цьому була вся Віка, яка замість власного жила життям свого чоловіка — відомого віднедавна історика, що спеціалізувався на найскандальнішому останнім часом періоді, тобто Другій світовій війні. Після того, як президент Ющенко на прощання дав Бандері звання Героя, усі наче показилися — де тільки можна і не можна до піни з рота сперечалися, хто кому стріляв у спину і хто насправді зрадник. Дійшло навіть до повного, на Улянину думку, правового ідіотизму — судового процесу щодо скасування скандального указу.
На цій хвилі історики зробилися крутими медійними персонами, хіба трохи менш бажаними за проплачених політиків. А Черешеньчин чоловік мав добре підвішаного язика, фахово знав справу та до того ж мав мужність триматися власної думки, не схиляючись перед кон’юнктурою. Віка страшенно переймалася саме через цю, останню з перерахованих його рис. Особливо тепер, коли чоловіка дедалі частіше запрошували на телешоу у ролі хлопчика для биття на поталу хитроробленим ведучим, одіозним опонентам та совковій публіці.
— Коли ти з ним говорила востаннє?
— Не говорила, — вона шморгнула носом. — Як пішов, так не говорила. Він трубку не брав, а тепер поза зоною.
Ну що такого сталося? Зранку пішов на роботу, зараз поза зоною… Але треба було знати Віку. Із своїм благовірним вона поводилася, як типова ідіше-моме з власною дитиною. Навіть не типова, а вкрай затята. Він мав ледь не щогодини звітувати їй, де знаходиться, куди прямує, чи не змерз і, зрозуміло, чи поїв. А до всього у своїх розповідях про чоловіка Черешенька весь час вживала займенник «ми». «Ми були на конференції у Кракові», «ми сьогодні на Першому каналі» і так далі. Дивно, що не сказала: «Ми пропали!», — в’їдливо подумала Уляна і сама себе обірвала.
— Може, телефон розрядився?
— Ні-і. Я зранку перевіряла.
Хто б сумнівався.
— Ну, може забув десь. Чи вкрали.
— Не зна-а-аю, — знову заревіла Віка. — Що мені робити?
— Ну, по перше, заспокоїтися, — підкреслено твердо вимовила Уляна. — У чоловіків бувають свої власні справи, до яких жінкам зась.
— Тобі добре говори-ити.
«І справді, добре — подумала Уляна. — Мені добре говорити, бо мій чоловік пішов у рейс, після чого з’ясувалося, що він не мій, чи, принаймні, не тільки мій чоловік».
Однак тактовність — це не головна чеснота близьких подруг. Особливо коли одна з них у розпачі.
— Мені, звісно, добре, — не втрималась Уляна. — Але тобі все одно варто почекати. Все одно міліція твою заяву ані сьогодні, ані навіть завтра не візьме.
— Завтра? Що ти кажеш? Як завтра? — від жаху Віка аж покинула схлипувати.
О, Боже!
Довелося довго пояснювати, що міліція оперує фактами, а не емоціями, що у них подібних звернень — десятки й сотні, а у чоловіків трапляється, що вони (ні, звісно, це не про твого Володю, але ж менти цього не знають), отож бувають чоловіки, які можуть загуляти, поїхати на рибалку, врешті напитися, і якщо кожного шукати, то доведеться гамузом забрати більшість українських чоловіків, так, згодна: міліція несправедлива, але іншої у нас немає, не знаю, добре це чи погано, і так далі й таке інше. Заспокоївши, а точніше, вгамувавши таким чином подругу, Уляна повернулася на робоче місце — на завтра призначене судове засідання, а це означало, що сьогодні слід освіжити в пам’яті деталі справи. Уляна давно вже варилася у юридичних реаліях і добре знала, що жоден господарський суд не ухвалює рішень на безоплатній основі. Але платити у першій інстанції не мало жодного сенсу, бо насправді все вирішувала апеляція. Крім того, навіть якщо сподіваєшся на силу хабаря, виглядати у процесі дівчинкою для биття — це приниження моральне та професійне. І тому попри очевидну безсенсовність, Уляна завжди готувалася до процесу, щоб якомога компетентніше захищати перед суддями інтереси клієнта. Просто з принципу.
— Пані Уляно! — на порозі стояв Леон-кілер із незмінними торбами в руках.
Взагалі-то колеги сварилися на ці його торби і примушували залишати їх біля секретаря, але Уляна поблажливо ставилася до дивацтв взагалі і до дивацтв кур’єра зокрема. Врешті, якщо за тямущого працівника не доплачуєш грошима, доведеться платити чимось іншим — і поблажливість тут не є найбільшою таксою.
— Що там?
Він простягнув аркуш з текстом.
— Тут помилка в даті. На рік вперед.
Уляна взяла з його рук документ. Так, клопотання, яке вона писала, і дата… Точно!
— Ні, ви не подумайте, що я читаю документи, які ви мені доручаєте, але тут одразу кинулося в очі. Написано «грудень 2012», а зараз лише 2010-й.
І справді, там значився дванадцятий рік — зазвичай усі помиляються у січні, звикаючи до нового номера у графі «рік», а тут все сталося рівно навпаки. Хоча, якщо зважити, що в телевізорі, в інтернеті, в газетах та й просто розмовах усі торочать про Євро-2012, то можна й так зарапортуватися. Добре, що помітив.
— Дякую, — вона щиро посміхнулася дивакуватому, але уважному кур’єру та очима вказала на порожній стілець. — Та ви сідайте, поки я перероблю, бо це займе якийсь час.
— Спасибі, — він вмостився на краєчок, поставивши торби поперед себе і притулившись до них литками, немовби пасажир на вокзалі, який боїться злодіїв.
Уляна схилилася до комп’ютера, намагаючись пригадати, у якому каталозі зберегла текст клопотання. Перше, чому мають навчити юриста — це зберігати документи, причому так, щоб їх можна було знайти. Цієї істини зазвичай доходиш тоді, коли вже пізно, хард- диск переповнений файлами зі схожими назвами, а сумління сотні разів заспокоєне обіцянками якось зібратися з силами і навести в усьому цьому лад. Якось. Коли буде час.
— Клятий футбол, — промимрила вона, виправляючи дату.
— Так, я теж весь час плутаюся з цим Євро, — Леон-кілер дивився на неї якось по-батьківськи зверхньо, не так, як дивляться на начальство, він взагалі відрізнявся нестандартною поведінкою. — Ви знаєте, пані Уляно, у мене складається враження, що вони просто в розпачі від того, що збірна ніяк не може вийти на Європу, і тому вирішили врешті купити собі чемпіонат. Вони купують у клуби іноземних футболістів, а насправді хочуть купити перемогу.
Щось у цьому є. Уляна з цікавістю подивилася на кур’єра. Від нього зараз пахло чистим одягом попри ходіння пішки та пересування маршрутками. І навіть торби не випромінювали нічого крім того ж таки нейтрального запаху.
— Пане Леон… — вона мало не назвала його Леоном, — Леоніде Петровичу, ви дуже цікава людина, — у цих словах не було навіть натяку на комплімент. — А скажіть, от ви наче з вищою освітою…
Він кивнув, погоджуючись.
— Скажіть, тільки не ображайтеся, чому ви працюєте кур’єром? — вона послала документ на принтер і обернулася до співрозмовника. — Я думаю, ви би могли претендувати на значно вищу посаду, навіть у нас на фірмі є щось цікавіше, не кажучи вже…
Леон-кілер не посміхнувся, він взагалі не посміхався, завжди серйозний і показово зосереджений на темі розмови:
— Ви знаєте, пані Уляно, я не хочу підводити людей.
— Тобто? — не зрозуміла вона. — Не впораєтеся?
— Та ні. В тому то й справа, що впораюся. І ви на мене будете сподіватися. А як трапиться, то вийде, що це я вас підвів.
— Що трапиться? — не зрозуміла вона.
Він знизав плечима, немовби все було очевидно. Трапиться — і все. Уляна ще деякий час дивилася на нього запитально, але згодом опустила очі. Ну, не хоче людина говорити, то хай собі.
— Тим більше зараз, — додав Леон-кілер, немовби підтверджуючи свою потаємну думку. — Ви ж бачите, що робиться.
Уляна бачила, що робиться, але що саме має на увазі співрозмовник, не могла навіть припустити. А може, він хворий? Ну, тобто, в хорошому сенсі слова, не психічно. Бувають же такі хвороби, коли можеш будь-якої хвилини померти. Звісно, по ньому не скажеш, але вона ж і не лікар. Відповідальний працівник не хоче брати на себе зайвого, щоб раптова смерть не нашкодила працедавцю… Тьху на тебе, що ти таке верзеш на живу людину! Прикуси собі язика… Хоча в цьому щось є.
Вона взяла з лотка роздрукований документ, підписала, передала Леону-кілеру і ще довго дивилася йому услід, намагаючись розгледіти в рухах ознаки таємної недуги.
До кінця робочого дня Віка примудрилася потелефонувати ще двічі. Врешті домовилися зустрітися після роботи у Катьки — порадитися, що робити. Звісно, робити щось було іще завчасно, але разом із Катькою можна спробувати якось заспокоїти вкінець розклеєну подругу. А може, до тих пір проблема і сама розсмокчеться.
У Віки це вже був не перший чоловік, а якщо точніше, то другий. Перший — програміст — після п’яти років спільного життя втік із хати, не встигнувши, на щастя, запрограмувати дитину. Ну а невдовзі знайшовся другий — є такі жінки, що усім своїм існуванням націлені на одруження і щораз після невдачі знаходять для себе новий варіант. Попервах Уляна, спостерігаючи за подружнім життям Черешеньок у вигляді безкінечних: де ти, чому не подзвонив, що поїв, — уявляла собі ну вже зовсім інфантильного персонажа. Вони з Катькою навіть позаочі прозвали його за іменем дружини — Вікінгом. Віка — Вікінг. Але при зустрічі він справив дуже позитивне враження — спокійний, розумний, інтелігентний — хіба що геть позбавлений самоіронії і надто зосереджений на своїй коханій історії, щоб приділяти зайву увагу навколишньому світові. Можливо, Віка своєю параноїдальною турботою підсвідомо компенсувала цю його постійну заглибленість у минулі часи.
Коли Уляна забрала малу з дитсадка і, заскочивши дорогою до магазину за молоком–сиром–сосисками, дісталася Катьчиної квартири, Віки там ще не було.
— Що треба сказати тітці Каті?
— ДобрийВечірМожнаЯПодивлюсьТелевізор? — одним довгим словом випалила Настя і прожогом кинулася до вітальні. Звідти долинали звуки мультика, який дивився Катьчин Ярик.
Уляна вдома як могла боролася із загрозою телевізійної залежності, тож у гостях дитина поспішала відігратися і на тих, хто не в курсі, справляла враження справжнього телезомбі. Катька ж із висоти власного віку дивилася на дитячі проблеми філософськи — переростуть.
Залишивши дітям мультики, жінки попрямували до кухні — універсального помешкання, що в українських квартирах використовується як кав’ярня, конференс-хол, переговорна і зала очікування водночас.
— Ну що, не знайшовся? — запитали вони одна в одної майже одночасно і разом розсміялися.
Відсміявшись, Катька взялася за свою фірмову каву. Змолола свіжу порцію зерен, полізла на верхню полицю за туркою і обернулася, спантеличено тримаючи дерев’яну ручку і кавник окремо.
— Опа-па, — пробурмотіла вона під носа. — Це ж треба! Але ми не здамося.
Потім кинула ручку у смітник, а до посудини вкинула каву, налила води і поставила на вогонь.
— Знаєш, чому жінці краще хазяйнувати самій? — запитала вона загадково. — Бо це звільняє від марних сподівань.
— Що ти маєш на увазі?
— А те, що завтра я просто піду і куплю нову турку. А якби мала чоловіка, він би пообіцяв відремонтувати цю, я б йому сто разів нагадувала, він би ображався і в результаті рік сиділа би без турки.
— А ще він може пропасти невідь-куди, як у Віки.
— А може, й справді загуляв? — припустила господиня.
— Хіба що з архіваріусом. Чи бібліотекаркою, — пирснула Уляна.
— А що, бібліотекарки — не люди?
— Та ні, я ж не у бібліотекарках сумніваюся, а у Вікінгу.
— Ой, не кажи. У тихому болоті чорти живуть. Може він з ними займається історичними реконструкціями.
Подруги уявили кожна своє і щиро розреготалися. Вони залюбки обговорювали позаочі Віку, але робили це не злостиво — пробачаючи дрібні дивацтва, зайву балакучість та надмірну простоту у поведінці. А може, саме ці риси компенсували в їхніх очах велику перевагу, якою володіла Черешенька — тобто наявність власного чоловіка, а надто те, що вона носилася з ним, як дурень з писаною торбою, немовби таким чином хвалилася: так, я одружена і маю за кого піклуватися! Щоправда у компанії подруг Вікінг був істотою швидше легендарною, тому що бачилися вони лише кілька разів, та й то буквально мимохідь. Черешенька берегла родинне щастя від потенційно небезпечних подруг — а чи то вважала, що жінка повинна мати свою, жіночу половину Всесвіту, і навпаки, берегла подруг від чоловіка. Так чи йнак, жіноче тріо зазвичай цілком обходилося без чоловіків, і жодного разу про це не пожалкувало.
Кава ще не встигла підійти, як залунав нетерплячий дзвоник. Катька махнула рукою, не відриваючи погляду від турки:
— Відкрий, будь ласка!
Поки Уляна дійшла до дверей, кнопку дзвоника натиснули ще двічі.
— Дівчата! Його ніде нема! — з цими словами Віка, не роззуваючись і не знімаючи пальта, посунула до кухні, змітаючи на своєму шляху сумки, дитячі шарфи та рукавички, що громадилися на тумбочці у передпокої.
Уляна зачинила двері і рушила слідом, дорогою ліквідуючи наслідки діяльності експресивної подруги. Коли вона дісталася-таки кухні, Віка розпатлана, з червоними очима і напухлими губами сиділа, безнадійно склавши руки на стільниці. Вона так і не роздягнулася.
— Я була у нього на роботі. Його там сьогодні не бачили.
— Зачекай! На якій роботі?
Подруги знали, що історик працює одночасно у двох інститутах та ще у двох викладає.
— На усіх.
Тут Катька почула як зашипіла на плиті кава, якій стало затісно у турці, і прожогом кинулася на звук. Уляна тим часом схилилася над Черешенькою і погладила її по голові, водночас заспокоюючи та намагаючись пригладити скуйовджене волосся.
— Не психуй! — від плити гаркнула Катька. Як найстарша з подруг вона мала право бути різкою. — Знаю я ці інститути, там до обіду ще нікого немає, а з обіду — вже немає. Що вони могли бачити?
— Я у деканів перепитувала. І завкафедрою. По мобілці.
— Усіх?
— Так.
— А чоловік не свариться, коли ти дзвониш на мобільні начальству? — здивувалася Уляна.
— Свариться. Але зараз його немає. Я вже всюди дзвонила — і в приймальні, і на мобілки. Ніхто його не бачив, — вона безнадійно опустила голову на руки.
«Мені б таку безпосередність!», — позаздрила Уляна. Сама вона завжди побоювалась справити погане враження на співрозмовників — надмірне хвилювання, безпорадність чи некомпетентність, а тому десять разів думала, перш ніж звернутися до незнайомих людей.
— Припиняй плакати! Ти своїми сльозами біди накличеш! — Катька застосувала останній аргумент. — Що ти собі дозволяєш! Ти же жінка! Приведи себе до ладу, сядемо і за кавою все ретельно обговоримо.
На диво, Віка майже одразу припинила рюмсати. Уляна, неначе хворій, допомогла подрузі зняти пальто і чоботи, а потім провела до ванної кімнати.
Коли вони повернулися, три філіжанки кави вже стояли на столі, а плита позбулася слідів аварії. Катька у свою чергу оглянула результати заспокійливих процедур:
— Оце вже краще. Жінка ніколи не має складати зброю. А яка у жінки головна зброя? Правильно. Зовнішність, — вона відсунула стільця. — Сідай.
Уляна любила подругу у такі хвилини — саме її твердість та своєрідна, суто жіноча філософічна зверхність частенько допомагали знайти вихід із найбільш складних і напружених ситуацій.
— Це чоловік може сказати: не можу, боюся. Бо він тільки за себе відповідає. Жінка ж повинна перш за все діяти, бо за її спиною діти, родина, той-таки чоловік. А плакати можна потім. Коли все добре закінчиться.
— Дай Боже, Катька, — пронюняла Віка, але вже без сліз.
— Давай говорити спокійно, без істерик, — спробувала наслідувати Катьчині інтонації Уляна. — Припустимо, що на роботі його не бачили.
Віка смикнулася заперечити, але Катька владно поклала їй руку на плече:
— Сиди і слухай, що тобі юрист говорить.
— Що ж із ним могло трапитися? Для початку розглянемо ДТП. — Уляна розвивала думку, намагаючись не відволікатися на міміку подруги, яка з кожною фразою набувала більшого трагізму. — Тоді дані повинні бути у медичній диспетчерській. Їм усе повідомляють. Він документи з собою мав?
Подруга кивнула, витріщивши очі і затуливши рота долонею.
— Добре. Тепер серцеві напади або інші нещасні випадки… Це теж диспетчерська… Порушення пам’яті…
— Які порушення? — здавлено вигукнула Черешенька.
— Звичайні, — втрутилася Катька. — Коли людина — раз, і забула, хто вона, де живе, телефони. Склероз, хвороба Альцгеймера? У нього бувало таке?
— Н-ні.
— Зачекай, Кать, який Альцгеймер, він же молодий зовсім. Давай краще далі, — Уляна зосередилася на мить. — Наступна гіпотеза: арешт або затримання.
— За що? — очі бідолашної подруги трохи не повилазили з орбіт.
— Це не важливо. Головне визначити, де шукати. Якщо це ментовський райвідділок, вони мають єдину базу. Там я можу довідатися. Якщо прокуратура чи СБУ — гірше. Треба пробивати по знайомих або штурмувати ізолятори…
Подруги терпляче чекали, поки Уляна викладе усі свої гіпотези.
— А ще можна не поспішати піднімати увесь цей кіпіш, а почекати, поки він врешті сам з’явиться. У тебе вдома хтось є?
— Є, — з готовністю закивала Віка. — Я маму попросила Світку забрати і побути з нею вдома.
— Тобто якщо він з’явиться, тобі повідомлять?
— Так…
І цієї миті з передпокою почулася приглушена бравурна мелодія рінгтону. Подруги перезирнулися.
— Мій! — зойкнула Віка і рвонула з кухні, перекинувши каву і зачепивши міцним стегном холодильник, так, що з нього позлітали магніти.
Поки схвильована Черешенька розшукувала телефон по кишенях пальта та сумочки, подруги теж висунулися до передпокою. І стали свідками яскравої розв’язки.
— Він! — заверещала Віка, глянувши на освітлений екран і, від хвилювання не трапляючи пальцями у клавіші, загорлала у трубку. — Волосику! Та! Волосику! Ти мене чуєш?
Нарешті спастичні рухи дали-таки потрібний результат, з того боку почувся голос, і послухавши кілька секунд, Віка зарепетувала з новою силою:
— Ти де?.. Якому центрі?.. Києва? Стій на місці. Я за тобою зараз приїду на таксі!.. Куди ти поїдеш? Яке метро? Я збожеволію!.. Нікуди не йди! Зараз я викличу машину і заберу тебе.
З вітальні визирнули здивовані Настя з Ярком.
— Все нормально, — шикнула на них Катька. — Ярчику, забирай Настю телевізор дивитися. Давай-давай.
— На Володимирській?.. Софіївська площа? Живий? Цілий?... Точно?.. Я їду! Стій на місці.
Поки прийшло таксі, Віка встигла ще двічі потелефонувати, щоб перевірити місцезнаходження чоловіка, а потім вихором вилетіла з квартири, не попрощавшись і навіть не зачинивши двері. Подруги перезирнулися і щасливі пішли варити нову каву, бо з цією щось явно не задалося від самого початку.
Четвірка міцних молодиків у штатському оточила його просто біля входу до Інституту національної пам’яті. Руками не чіпали, але стояли так щільно, що повністю заблокували прохід та унеможливили будь-які думки про втечу — навіть якби вони були. Той, що наблизився спереду, напевне, старший, помахав перед обличчям посвідченням з фотокарткою та написом «Служба Безпеки України». Прочитати прізвище і звання цього старшого, звісно, не вдалося — адже саме цього він і прагнув. Далі він запропонував проїхати на Володимирську, тому що голова СБУ Хорошковський має бажання зустрітися і поговорити. Щільна коробочка з тренованих хлопців не давала можливості відмовитися і групою вони прослідували до сріблястого «Фольксвагена».
Його заштовхнули на заднє сидіння, затисли з боків, немов пасажири метро у годину-пік, і повезли до відомого усім киянам будинку, де ввічливо, але твердо попросивши віддати мобільний телефон, посадили у невеликій кімнаті біля столу, знову розмістившись колом, хоч зараз вже не так щільно. Старший сидів навпроти.
Уляна слухала уважно, не перебиваючи і не ставлячи запитань. Вікінг розповідав послідовно і докладно — певно, викрадачам попри перевагу у силі і відпрацьовані прийоми психологічного тиску не вдалося викликати паніку у своєї жертви. Хоча страх, напевне, був, — а хто не злякається, коли його силоміць і без пояснень забирають до СБУ? Ба навіть з поясненнями. Від пояснень у таких ситуаціях легше не стає.
Уляна одразу кваліфікувала цю есбеушну групу як викрадачів. Тому що затримання, а тим більше арешт вимагають ретельного дотримання закону, розпочинаючи з повідомлення про юридичні підстави для подібних дій. Жодна зустріч, навіть з керівником СБУ, не може слугувати причиною для насильницького перевезення людини кудись так само, як і утримання попри його бажання. Це по-перше.
Під час розмови Віка сиділа збоку і схвильовано зазирала в очі то чоловікові, то подрузі. Ну а Вікінг тим часом провадив далі.
Звісно, обіцяної зустрічі з Хорошковським не відбулося. Натомість був банальний допит без дотримання формальних процедур, таких як повідомлення про гарантовані Конституцією права, без оголошення суті справи і навіть без протоколу. Телефоном безцеремонно заволодів молодик, що сидів біля вікна, і тут-таки почав тиснути на клавіші, намагаючись дістатися пам’яті апарату.
Уся розмова концентрувалася навколо двох напрямків — роботи у архівах СБУ і кола знайомств серед істориків та опозиційних журналістів. Коли працював в архівах? З якою метою? З якими матеріалами? Чи копіював? Чи фотографував? Чи робив записи? — усі ці питання ставилися послідовно та впереміш по кілька разів у різних комбінаціях. Серед знайомих першим випливло прізвище Руслана Забілого — директора львівської «Тюрми на Лонцького». Він не так давно теж мав подібну пригоду, подробицями якої щедро поділився з журналістами. Тому можна було припустити, що усе це — ланки одного ланцюга, який з невідомою метою плетуть українські лицарі плаща і кинджала. Втім, чому з невідомою? Про мету цих заходів можна було досить легко здогадатися, і це, безперечно, була спроба залякати істориків, які дозволяють собі надто сміливо трактувати, а точніше перетрактовувати те, що відбувалося в Україні у двадцятому столітті, зокрема під час Другої світової чи то Великої Вітчизняної війни — віднедавна у офіційний обіг повернулася стара радянська назва.
Адже окрім футбольної хвороби, викликаної Євро-чемпіонатом, у влади цього року відбулося загострення хвороби історичної. Раптом, ні сіло ні впало, з воістину несосвітенним пафосом було відзначено 65-річчя Перемоги. Що за ювілей такий дивний — 65? Втім Президент безупину знімався на тлі ветеранів та під камери пив із ними горілку. Хрещатиком крокував парад, не бачений вже багато років. Ветеранів з орденами вистачило не тільки на сто грамів з Януковичем, не лише на трибуни та ходу Майданом Незалежності, але й на те навіть, щоб відправити на експорт — до Москви, де теж святкували. На все, що стирчить, ба навіть висить, в’язалися смугасті помаранчево-чорні стрічки у кольорах Ордена Слави. Машини, лацкани, паски, навіть паркани прикрашали ці стрічки, і залишалося дивуватись, де взяли таку кількість матеріалу — це ж вам не червоні банти, які можна нарізати з будь-чого, і навіть не державні кольори, яких теж не бракує, а досить специфічна, на замовлення створена річ. Складалося враження, що відбувається своєрідна сатисфакція за переможні помаранчеві стрічки, які прикрашали Київ під час Майдану. Звісно, ці люди не здатні були нічого вигадати — зате легко мавпували чужі технології. Ну а про переможну воєнно-історичну істерію з усіх телеканалів годі й згадувати.
Теми стрічок в СБУ не торкалися, але вся країна і без того знала думку Вікінга щодо цього — не один раз в ефірах та інтерв’ю, не в одній статті на сайтах він переконував, що помаранчево-чорні смугасті шеврони на одязі під час війни носили аж ніяк не радянські переможці, а навпаки — вояки гітлерівської російської армії Власова. Бо це — Георгіївська стрічка, яку знов-таки змавпували сталінці. Проте на ентузіастів Перемоги ця прозора думка чомусь не справляла враження.
Однак окремим наголосом у допиті стали знайомства з істориками за кордоном, і перш за все з країн — західних сусідів. З цієї останньої обставини можна було зробити висновок про підрозділ СБУ, який проводив викрадення — контррозвідка, і про можливий напрямок розвитку справи — розголошення секретної інформації, або й шпіонаж, залежно від фантазії оперативників і стійкості клієнта.
Судячи з усього, після музейника Забілого служба пішла за широким списком його колег, починаючи, звісно, з власників відомого імені та незалежної думки. Зрозуміло, що кожен з них мав різний потенціал спротиву: хтось — тверді переконання, хтось — високі звання, а хтось — навіть і зв’язки, тому складалося враження, що справу закручували масштабну, використовуючи весь арсенал залякувань — від звільнення з роботи аж до можливого судового процесу за зраду Батьківщині чи шпигунство.
Оперативники мінялися за столом і у такий спосіб промаринували бідолашного Вікінга майже вісім годин без шматка хліба і ковтка води. На закінчення дали папірець і переконливо попросили написати зобов’язання не розголошувати зміст розмови стороннім. Голодний та емоційно виснажений історик, звісно, документ такий написав, після чого отримав назад свій мобільний телефон, перепустку на вихід і запевнення, що незабаром зустрінуться ще. Ото і вся історія.
Уляна не спеціалізувалася на кримінальному праві, але університетська освіта — це не хвіст собачий, а крім того, вона мала широке коло знайомих адвокатів-кримінальників (в усіх сенсах цього слова), а тому досить швидко визначила, що треба робити далі.
— Поки що йдеться про організацію самооборони. Це я можу забезпечити власними силами. Але якщо будуть ускладнення, треба звертатися до фахівців.
Вікінг нічого не мав проти, а Віка дивилася очима, сповненими надії. Зникнення і раптова з’ява чоловіка справили на неї таке враження, що зазвичай балакуча, навіть галаслива, зараз вона сиділа буквально проковтнувши язика. А чи то абревіатура СБУ справила таке враження, все-таки Служба Безпеки України — то не жарти.
— Ви повинні зрозуміти, що головна їхня задача — залякати. Залякати, а потім примусити робити те, що вони скажуть.
— Я розумію, — охоче кивнув чоловік. — У двадцятому столітті КГБ точно так працювало з дисидентами. Я в дискурсі цієї проблематики.
— Це добре, що в дискурсі. Але зараз залякати людину складніше, ніж тоді, і вони вдаються до фантазій. Тому будьте обережні і готові до будь-яких несподіванок.
«Будь-яких несподіванок», — це звучало загрозливо. Але історик як ніхто мав знати, що радянські спецслужби ніколи не обмежували себе юридичною площиною. У хід йшло все: від репресій на роботі до тиску на дітей, особливо якщо ті доросли вже до віку юнацьких зваб — протилежна стать, алкоголь, наркотики і мордобої. Слава Богу, Світовида ще ходила до садка, і боятися варто було хіба кіднепінгу — засобу, до якого спецслужби вдаються лише у крайньому випадку.
СБУ останнім часом демонструвала, що готова стати, якщо ще не стала, філією російської ФСБ — нащадка і спадкоємця КГБшної традиції. Починаючи з молодого керівника, який, будучи українцем за паспортом, увесь свій бізнес та інтереси зосередив саме на московських теренах. І те, що на посаду його призначив ще попередній «націонал-демократичний» президент — Віктор Ющенко, той, самий, за якого боролися на Майдані, свідчило — хвороба має довгий анамнез.
— Давайте домовимося, що, по-перше, ви без правильно оформленої і врученої повістки більше до них не їздите.
— Зачекай, — раптом вийшли зі ступору Віка. — А якщо вони знову силою?
Уляна мудро посміхнулася:
— Якщо вони ще раз спробують вчинити такий фокус, треба піднімати гучний скандал. Так, щоб чула вся вулиця.
При слові «скандал», Віка радісно закивала, а Вікінг глянув на неї скептично:
— Гадаєте, допоможе?
— Ну, ви повинні це знати, ви ж історик. Пацюки бояться світла. Спецслужби — розголосу. Ви вмієте кричати? — запитала Уляна.
Він розгублено поправив окуляри.
— Ну, як вам сказати…
Тут Уляна підняла голову і раптом загорлала на повний голос:
— Рятуйте! Мене хочуть викрасти! Це — бандити! Подзвоніть у міліцію!.... Ну якось так, — одразу перейшла вона на буденний тон.
— Зрозуміло, — Вікінг замислився. — Я читав десь про подібний епізод. Здається, Набока…
— А треба не читати, а кричати, — Уляна поважала ерудицію, але не абстрактну, а дієву. — Давайте!
— Що давайте?
— Кричіть, як оце я! Ми з Вікою вас викрадаємо, а ви кричіть!
— Як кричати?
— Голосно, — Уляна підвелася і як могла міцно вхопила історика за плече. — Віка, давай, викрадаємо його.
Віка дивилася розгублено.
— Припиніть, — засміявся Вікінг.
— Гучніше! — скомандувала Уляна, владно шарпаючи його.
— Припиніть!
— Не чую!
— Що ви робите? — науковець розгубився, може, це вперше у біографії жінка намагалася застосувати до нього силу.
— Віка, не сиди!
Але та отетеріло переводила очі з подруги на чоловіка.
— Я знаю, що треба робити, — мляво опирався історик.
— Усі знають, не всі роблять. Спробуйте один раз, і тоді, коли буде треба, все вийде саме собою! Віка, бери його за руку!
— Добре.
Черешенька нарешті вийшла зі ступору, підвелася і стала впритул до коханого. На відміну від Уляниної, її масивна фігура і справді віщувала небезпеку. А особливо міцні руки, які вхопили чоловіка за друге плече.
— Ну гаразд, — зітхнув історик, набрав повні груди повітря і раптом заверещав так, що у подруг аж вуха позакладало. — Ря-а-туй-те! Ґва-алту-ують!
Жінки заклякли, заскочені, а потім від реготу буквально зігнулися навпіл, безсило опустивши руки. За мить до спільних веселощів приєднався й Вікінг.
— Можна і «ґвалтують», — відсміявшись, резюмувала Уляна. — Більше людей зацікавиться.
Вона почекала ще трохи, поки атмосфера веселощів трохи знизить градус, а Віка припинить обіймати свого чоловіка, до якого допалася завдяки цій імпровізації.
— Тепер друге. Запишіть мій мобільний на гарячу кнопку. Без мене — жодних розмов з цими покидьками. Наступного разу вони можуть писати протокол, а там треба бути особливо обережним.
— Добре, — слухняно кивнув Вікінг. — Тільки я ні в чому не винен.
— Ні, ну як взагалі можна отак хапати безневинну людину! — звично заквоктала Віка.
— Оце й найгірше, що безневинну, — Уляна на секунду замислилася, як подати свої міркування так, щоб не залякати, а навпаки, стимулювати до боротьби. — Давайте спробуємо зрозуміти, що вони замислили. Скоріш за все, СБУ вигадало завести справу про витік за кордон секретної інформації з архівів. А хто у нас ходить по архівах? Історики. Пам’ятаєте, за Сталіна була змова лікарів? — він кивнув. — А це буде змова істориків. Знайдуть пару зачинщиків, а до них можна буде притягнути будь-кого зі знайомих або й знайомих знайомих.
— Що ж вони виробляють! — Віка вже була на своїй хвилі.
— СВУ, — згадав раптом Вікінг. — Це більше схоже на СВУ. У двадцять дев’ятому був процес. Спілка визволення України — вигадана чекістами підпільна організація. У складі цвіт інтелігенції — професори, доктори наук, учителі. А керівник — академік Єфремов.
— От-от. Щось таке, — про Єфремова Уляна колись чула від подруг-філологинь. — За сто років технології не змінилися. Отже, всю цінну інформацію з комп’ютерів треба заархівувати і покласти десь не вдома. Вони люблять вилучати ноутбуки й телефони. І забрати можуть швидко, а повертати доведеться дуже довго, якщо взагалі вдасться.
— Добре, — на диво по-діловому відказав історик.
— І ще скажи йому, щоб весь час був на зв’язку, — стурбовано додала Віка. — Ти повинен мені дзвонити з кожного місця, куди приїхав. І сам дзвонити, а не чекати, поки у мене від хвилювання дах поїде.
— Не зашкодить, — вправно ухилилася Уляна. — Ну, в принципі, це все.
— Дякую, — підвівся зі стільця Вікінг.
Вони сиділи в Уляниній квартирі — єдиному місці, де можна було усамітнитися вдень. Уляна зранку була у судовому засіданні, і на роботі чудово знали, що прогнозувати, а тим більше перевірити, коли почався і закінчився суд, абсолютно неможливо. Тому викроїти пару годин на розмову не було проблемою. Після останнього інструктажу господиня провела гостей до маленького передпокою.
— А сама ти як? — запитала раптом Віка.
— Я? — здивувалася Уляна. — Нормально.
— Ну, слава Богу! — Віка сперлася спиною на стіну і заходилася натягувати чоботи, поки чоловік вдягався біля дверей. — Ми так тобі вдячні, що ти з нами поговорила. І правильно, що не береш близько до серця. Не вартий він того.
Уляна не зрозуміла:
— Що не беру до серця? Судове засідання у мене було коротке, технічне. Я ще до магазину встигла заскочити, малій колготи купила. Все нормально.
— А-а. Так це не Степана твого корабель, значить? Ну, слава Богу!
— Який корабель? — нашорошила вуха Уляна.
— Ну цей, як його… «Бріарес».
— «Бріареос»? — саме так називалося судно, на якому пішов у рейс Степан.
— От-от. «Бріареос».
— А що з ним? — Уляна раптом відчула, як всередині щось зібралося і напнулося, мов струна.
— А ти не чула? — звели брови Віка. — Сомалійські пірати захопили. Увесь інтернет зранку гуде…
Світ хитнувся в очах Уляни і поплив кудись вгору, швидко втрачаючи різкість і фарби.