Забудь-річка

* * *

Десять кілометрів — хіба це багато для ніг, які сходили всю Україну? Для легень, які звикли дихати пороховим димом? Для серця, яке рветься до своїх, коханих, до найкращої у світі донечки Марічки, яку не бачив уже три роки, та й взагалі хіба бачив? — бо коли відвіз її до села, а сам потрапив до цієї клятої машини НКВД, вона ще тільки починала тупцяти своїми ніжками, а зараз… Мабуть, і не впізнає. Точно не впізнає. А Софія? Сонько. Сонечко. Як тільки не називав її у хвилини ніжності! Чи впізнає у завітреному червоноармійцеві Шагуті свого Святка, свого коханого? Певно, й думати боїться про нього, щоб не накликати лиха. Чотири роки з дня, коли Святослав Ліщинський залишив родину в селі у справжнього Шагути, а сам поїхав у Бережани, потрапив до арешту — хто ж це витримає?

Рівна лісова дорога стелилася під чоботи. Вже місяць без дощу, земля злежалася на камінь, і навіть військові колони, які інтенсивно просувалися на захід, не могли розтовкти ґрунт. Довгий літній вечір дихав прохолодою, вітерець приємно обвівав груди, висушуючи піт на гімнастерці. Півтори години, якщо без привалів, та й які можуть бути привали, коли ноги самі несуть вперед?

Розвідвзвод, у якому після поранення та тилового госпіталю опинився Степан Шагута, квартирував окремо від свого полку на невеличкому, зо п’ять хат, хуторі. Командир, старший лейтенант Кавязін, як і годилося розвіднику, любив самостійність і прагнув мати бійців під своїм лиш контролем — тому навіть на марші намагався триматися осторонь від основних сил, а заразом і від начальства та штабних. Розвідники в армії були особливою кастою — решта солдат вважали їх чимось на кшталт ходячих мерців і дивилися з недовірою: мовляв, що з тобою говорити, коли завтра підеш на ту сторону і не повернешся. Але що насправді було небезпечнішим — вночі скрадатися у кущах та вибалках за лінією фронту, як роблять розвідники, чи у складі стрілецького батальйону на повен зріст іти на кулемети, коли позад тебе знов-таки кулеметами підбадьорює загороджувальний загін… Степан не жалкував, що потрапив до розвідки.

Взяти хоч би сьогоднішній день. Для того, щоб звичайного солдата відпустили на ніч у рідне село, потрібен був дозвіл комполку — а хіба йому до таких дрібниць, коли завтра-післязавтра на передову. І яка кому різниця, що тут, у десяти кілометрах, твоя родина, твоє серце і душа, яка полетіла вперед, щойно полк вступив на Тернопілля, і тепер десь там, у Пліхові чекала, поки господар з’єднається з нею і з дружиною воєдино, як це й звелів колись Господь?

А комвзводу, який був ближчим до солдат, неодноразово ходив з ними на завдання і чудово розумів, що з озброєними людьми краще зберігати нормальні стосунки, одразу відпустив Шагуту «під чесне слово» до ранку. Однак попередив: коли щось станеться, виручати не буде. Самоволки на фронті не буває, а буває дезертирство.

— Вопщем, нє совєтую, — додав він наостанок. — Тут за каждим дєрєвом бандєровци ховаютца. А нам тєпєрь с нємцем воєвать надо, а нє с вашим братом-хохлом.

Шагута промовчав, бо давно вже зрозумів, що дискутувати з начальством — собі дорожче, а тому тільки розвернувся через ліве плече та побіг збирати речі. Пару банок американської тушонки, запальничку з гільзи для малої — бо що ж іще можна привезти дитині з фронту? — і за півгодини вже біг бігцем лісовою дорогою з мішком за плечима та спорядженим ППС на грудях. Міряв кроки і мріяв про те, як обійме Софію, як притисне до грудей Марічку. От іще пару кілометрів на схід, а там знайдеться стежка у потрібному напрямку…

Вони вийшли з-за дерев несподівано, немов чекали саме на нього. У червоних променях вечірнього сонця він не одразу помітив малинові околиші на кашкетах, а коли помітив, у грудях похололо.

— Патруль СМЕРШа. Дакумєнти! — владним голосом звелів старший з трьох, сержант.

А от документів Степан не мав — тобто документів на право залишити військову частину. Він козирнув, відрекомендувався і почав пояснювати, що тут недалеко село, де залишилася родина, що він тільки туди й назад. Проте це не викликало жодного розуміння. Сержант дивився безбарвними очима, немовби мав перед собою не живу людину, а просто суху гілляку.

— Панятна, — підсумував він. — Разбєрьомся. К лєйтєнанту єво.

Один із солдатів стволом автомата показав на проміжок між кущами, де, як виявилося, ховалася стежина. Степан похнюпився, але слухняно пішов уперед. У голові в одну мить все закрутилося, як під артобстрілом: до лейтенанта… може, йому вдасться щось пояснити? Він же теж командує своїми солдатами, повинен зрозуміти. Попри очевидну дурість подібного припущення, Степан не залишав його і дорогою подумки добирав слова, якими розповість лейтенанту про чотири роки розлуки з родиною, про те, що комполку нема часу підписувати документи кожному окремому бійцю, що він тутешній і за ніч обернеться туди-сюди, так що ніхто й не помітить.

СМЕРШевці позаду крокували мовчки, наставивши зброю, немовби вели якогось злочинця. Степан озирнувся, сподіваючись встановити хоч би побіжний контакт:

— Закурите?

— Іді-іді, — підштовхнув його у спину ближчий, клишоногий та вилицюватий боєць.

А сержант додав:

— Разґаворчікі!

Метрів за п’ятсот вийшли на галявину зі сторожкою та чорною стайнею біля неї. Попід стайнею тупцяв вартовий. Сержант обігнав Шагуту і першим пірнув у низенькі криві двері сторожки. Степан теж схилив голову у низькій проймі. Всередині ледь видний у променях вечірнього сонця, що пробивалися через брудні вікна та кубла тютюнового диму, за столом з двох снарядних ящиків сидів лейтенант.

Шагута з порогу хвацько козирнув, як і годиться розвіднику. Конвоїри з автоматами залишися назовні.

— Дезертіра прівєлі. Бєз докумєнтов, — доповів сержант.

— Я не дезертир, я тільки… — почав пояснювати Степан, але начальник підняв руку, зупиняючи його:

— Хахол, шолі?

— Українець, — кивнув Шагута.

— Хахол, значить, — молодий опецькуватий лейтенант розчавив у попільничці недопалок і тут-таки прикурив нову цигарку. — От скажи мнє, хахол, пачєму ви всє — прєдатєлі? А? Ми вас асвабаждаєм, а ви нам в спіну стрєляєтє.

Степан спробував пояснити:

— Я не стріляв. Я до своїх в село ішов. Сім’я в мене тут.

Але той у відповідь випустив з легень цілу хмару диму і махнув рукою:

— А, брось! Всє ви адінаковиє. Сдать оружиє і под арєст.

Почувши «сдать оружиє», Шагута несамохіть поклав руки на автомат, що висів на шиї. Сержант зробив крок до нього, і тут несподівано для самого себе Степан відступив до стіни і мовив хрипким голосом:

— Оружиє не здам!

Лейтенант здивовано глянув на сержанта, смикнувся до кобури з пістолетом, що висіла при боці, коли Степан гучно клацнув запобіжником і повторив:

— Развєдка оружиє не здає!

Запала тиша, всі завмерли на своїх місцях, під дулом автомата сержант на мить навіть втратив свій байдужий вигляд. Він скоса позирав на начальство, чекаючи наказу або дій. І врешті дочекався.

— А! — навмисне повільно, без різких рухів відкинувся на стільці лейтенант. — Оно нам надо? Пусть с оружиєм сідіт. Развєдка…

Обличчя сержанта набрало звичного дерев’яного вигляду, і він першим рушив до дверей. Озирнувшись на лейтенанта, який показово втративши цікавість до подій, дивився у віконце, Степан вийшов за поріг.

Патрульні стояли біля стіни та розкурювали самокрутки. Сержант звелів Степану: «За мной!», — і, не озираючись, пішов до стайні. Степан, звичний виконувати команди, попрямував слідом, не зовсім розуміючи, хто ж кого тепер насправді конвоює. При наближенні старшого вартовий біля стайні привідкрив одну стулку широких дверей і виструнчився поруч.

— Давай! — показав сержант рукою всередину, і Шагута зайшов, міцно стискаючи автомат. Двері із рипінням захряснулися позаду.

Присмерк тут згущався аж до сутінок, бо світло пробивалося тільки з-попід стріхи та через щілини у стінах. У приміщенні ворушилися та дихали люди, судячи зі всього, їх було чимало. Обережно, щоб ні з ким не стикнутися, Степан пройшов у найдальший кут і притулився до стінки.

Тільки зараз він почув, як калатає серце — у скронях, у руках, ногах і у грудях, що воно їх просто розривало своїми ударами. Степан спочатку стояв, сторожко вдивляючись у півтемряву, а потім сів навпочіпки, не відпускаючи настовбурченого автомата.

У голові панував повний гармидер, мозок відмовлявся розуміти те, що відбувалося, а тим більше прогнозувати щось наперед. А проте відчуття ловили кожен порух повітря, і зброя у руках сама собою ходила з боку в бік. Три роки на фронті привчили не дивуватися нічому, а тільки стерегтися незрозумілого, бо зазвичай воно призводить до найпростішого та найбанальнішого на війні результату — смерті.

Очі поволі звикали до сірого сутінкового світла і розрізняли у ньому окремі постаті.

Лісова стайня була наповнена людом у військовому одязі — не солдатами, ні, бо солдат — це той, що воює. Хіба арештантами, впольованими СМЕРШем на лісових стежках. І хоча людей було багатенько, але кожен існував окремо, кожен на своїй ділянці підлоги чи у відвойованому кутку, скоцюрблений чи випростаний, молився чи марив, розмовляв сам із собою, згадував, каявся, картав себе та інших, мимрив, приспівував, бурчав. Багато людей, а за благенькими дверима лише один смершовець, і далі — ліс.

Тут кожен був сам по собі і сам за себе. Немовби готувався звалити усі провини на сусідів — мовляв, а я що? — це все вони, я ні до чого. Чи давно сиділи тут, чи ні, було незрозуміло, та й запитатися ні в кого. Бранці сприйняли нову людину з автоматом, як щось цілком природнє, можливо, як охоронця, що мав сторожити зсередини. А може, й просто не помітили, міркуючи над своєю долею, бо опинитись у руках СМЕРШу — найгірший сон кожного військового. Сморід немитих тіл піднімався попід стріху — і це, певно, було єдиним проявом людської сутності у стайні, прилаштованій під в’язницю.

Сонце десь там у лісі сідало за обрій, занурюючи приміщення у суцільний морок. Сірі постаті у пілотках, подекуди й у кашкетах, покашлювання, вовтузіння, бурмотіння цілковито наповнювали простір.

Розвідник Шагута, принишклий у кутку з автоматом, був тут зовсім чужим, немовби причаївшись біля німецької траншеї, спостерігав за побутом окопної зміни, вичікуючи можливості взяти «язика». І тільки стукіт серця видавав у ньому живу, споріднену з іншими істоту.

Один з арештантів підійшов до дверей і почав проситися до вітру. Знадвору відповіли матом, і бідолаха мусив відійти у куток, щоб справити потребу. Люди поруч незадоволено забурчали та стали відсуватися. Хтось застогнав.

Степана не полишало враження, що все це не насправді, що поруч не люди, а якесь живе тісто, без волі і сенсу, і що саме таке роз’єднання і робить усіх суцільною сірою масою, бо з’єднавшись бодай утрьох, бранці з легкістю висадили б двері та роззброїли вартового. Однак щось заважало їм — чи віра у те, що все це помилка і завтра «начальство розбереться», чи то одвічна селянська покірливість, а чи релігійна впевненість у волі Божій — хоча звідки у комуністичній країні така впевненість? Але щось незрозуміле тут безсумнівно було.

Штрафбат — це мінімум, який чекав на дезертира. А дезертирами тут були усі, хто не був диверсантом чи шпигуном. Штрафбат — це право кров’ю викупити свою провину, це смерть у розстрочку, неминуча й лиха. Це розвідки боєм, лобові атаки, мінні поля, танки, прийняті на груди, як ковток горілки, це командири, які стріляють у голову за найменшу провину, це право загризти тих, хто поруч, заради марного сподівання на порятунок, це право бути покійником ще до смерті. Про штрафбат багато що розповідали.

Інший варіант — куля в потилицю, як диверсанту, надійно та просто, без усіх цих сентиментів. І невідомо, що краще.

Проте головна незрозумілість загніздилася у Степановій душі. Ще годину тому він мріяв про зустріч з дружиною, про доньку — але зараз бодай іскри такої в думках не проскакувало. Навіть відчуття не було, що за кілька кілометрів свої. Мабуть, якби ситуація була інакшою, він би здивувався своїй черствості, але наразі голова дзвеніла від порожнечі, а руки судомно стискували руків’я зброї. Поткнеться хто — одразу вогонь. Розвідка зброї не здає.

Знадвору топтався вартовий, потім почулися кроки, голоси — напевно, прийшла зміна. Зовсім споночіло, але це було байдуже. Степан пантрував півколо перед собою, ззаду маючи тоненьку дерев’яну, беззахисну проти куль стіну. Та й спереду хіба він міг одним стволом захиститися проти серйозного супротивника? А якщо хтось з арештантів вирішить забрати автомата? Стріляти? — це приверне увагу смершівців, і вони покришать усіх, не заходячи досередини.

Палець на спусковому гачку дерев’янів і здатен був несамохіть зачепити його, очі божеволіли від вишукування небезпеки у темряві і здатні були змусити руки стріляти навіть без приводу, ноги та спину звело судомою, і вони погрожували у будь-який момент втратити опору, похитнути тіло вбік, аби руки рефлекторно натиснули на гашетку, вуха дослухалися, щоб вловивши несподіваний звук, переправити сигнал у мозок, який дасть команду рукам на зброї, ба навіть ніздрі пантрували чужинецький запах, який підкрадався звідусіль, примушуючи напружувати пальці і пришвидшуючи смертельну розв’язку.

Час тягнувся незрозуміло довго чи то коротко — бо годинника не було, та й хто ж побачить стрілки у темряві літньої галицької ночі? Степан боявся закуняти, щоб не стрельнути зопалу, і боявся не спати, щоб судомою не звело пальці на гачку. Марення, сон і дійсність змішалися у єдиний безперервний світ, де розум ставав безсилим, і всі сподівання були… а втім не було жодних сподівань.

Отак все і закінчиться у стайні на галявині — дитинство, батько, дружина і донечка, якої практично не знав, юнацькі мрії та хлопські фантазії, кохання та хіть, ніжність та пристрасть. Одним рухом пальця, одним невірним подихом. А може, так воно й краще, врешті-решт?

У лещатах між коханням і смертю, Степана розривало навпіл. Серце та душа рвалися туди — до родини, до своїх, тепер, як ніколи, близьких, а тіло, закуте у гімнастерку, зв’язане присягою та ще військовими путами, зверху завішане новеньким ремінцем автомата ППС, який може врятувати тобі життя, але водночас тягне на дно, бо військовий — це не більше, ніж раб, а зброя — тавро на лобі.

Зі свого напівсну-напівмарення Степан отямився, коли промені ранкового сонця почали пробиватися крізь щілини стайні.

Тепер стало видно, що людей у приміщенні було зо два десятки, більшість у військовій формі. Тут зібралася різношерста компанія — хоча шерсть на всіх була однакова, суконна. Кількох правдивих дезертирів можна було вирізнити за обірваним, не за статутом, виглядом та багатоденною щетиною. Більшість, певно-таки, була випадковими, такими, як він сам, затриманими, вони мали охайніший вигляд, а головне — весь комплект форми, зокрема погони та чоботи, у той час, коли трійко чи то місцевих а чи оточенців на військову гімнастерку вдягали свитку або ж навпаки — під форменкою без погонів мали цивільні штани. А може, це й були бандерівці, чи то партизани, бо звідки у партизана документи?

Вони спали, скоцюрбившись на підлозі кожен окремо, як велетенські зародки, які раптом вирішили повернутися у свій первісний стан, щоб захиститися від невідворотного — але це було єдиним способом захисту, єдиною формою протесту. І тільки Степан Шагута вивищувався над ними, бо по-перше, не лежав, а сидів біля стіни, а по-друге, мав у руках ППС із повною обоймою.

Двері стайні прочинилися і на порозі виникла постать сержанта.

— Вихаді строітца! — гаркнув він, і одразу постаті на підлозі заворушилися, засмикалися, як то велів військовий рефлекс при отриманні команди. Рання побудка позбавила усіх кількох годин сну, але водночас — необхідності справляти фізіологічні потреби просто у приміщенні. Тому ніхто не барився, а підскочивши, одразу чимчикував до виходу. Тільки цивільні подовгу терли очі, немовби від цього світ навкруги міг зробитися кращим.

Підвівся й Степан, але він залишився стояти у своєму кутку, притискаючись спиною, а точніше, мішком, який висів на ній, до чорних дошок.

Сержант матом підганяв тих, хто барився, проте голос його звучав буденно, без люті чи агресії. Степан, якого колись, на самому початку шокувала була лексика червоних командирів, за довгі роки призвичаївся до неї, і хоч сам не засвоїв, але вмів за інтонацією розрізнити — коли одні й ті самі слова звучать як погроза, коли як обурення, а коли навіть як заохочення. Зараз це були просто розпорядження і ще одне засвідчення факту, що начальством тут є він, сержант СМЕРШу, а решта цілком залежать від його волі.

Вигнавши зі стайні останнього арештанта, сержант кинув поглядом по приміщенню, причому очі його ані на мить не зупинилися на Степанові, який продовжував міцно стискати готовий до пострілу ППС. Сержант просто проігнорував його — він навіть не змінився в обличчі. Ковзнув, неначе побачив чергову дошку, переконався, що стайня порожня, потім розвернувся через ліве плече і вийшов назовні, не причинивши за собою дверей.

За мить лише курява танцювала у променях, які пробивалися через щілини у стіні. Знадвору тупотіли ноги, чулися голоси.

— Справа по двоє на оправку бєгом марш!

— Куда ти, сука, стань в строй!

Це тривало довгенько, аж поки нарешті пролунала команда:

— Шагом марш!

І землею затупотіли десятки ніг. Лише тоді Шагута відліпився від стіни та обережно пішов вперед. Для початку сторожко визирнув крізь дірку від сучка — на дворі нікого не було, колона арештантів під конвоєм кількох смершівців виходила з галявини до лісу.

Степан якийсь час спостерігав за ними, потім повільно визирнув з дверей, аби переконатися, що на галявині нікого не залишилося, і тоді стрімко, буквально не відчуваючи під собою ніг, побіг назад до хутора, де чекав розвідвзвод та старший лейтенант, що відпустив його тільки до ранку — інакше це вже буде правдивим дезертирством. Побіг рівно у протилежному від Софійки з Марічкою напрямку.

Тепер він уникав підступних стежин і рухався лісом навпростець — ще раз трапити у лапи СМЕРШу аж ніяк не входило у його плани. Ще з дитинства Степан непогано орієнтувався у лісі, а тому не боявся заблукати, тим більше, що до мети було аж ніяк не більше трьох кілометрів. Він дослухався до кожного звуку, і вчасно пірнув у чагарник, щоб розминутися із групою військових, що рухалися назустріч швидким маршем зі зброєю у бойовому положенні.

Врешті, діставшись хутора, Степан поспішив до хати, де квартирував лейтенант, і лише там, на порозі, зупинився, щоб віддихатися, розправити гімнастерку та перевірити пілотку, бо мала сидіти точно на два пальці від брови. Перед начальственні очі завжди треба з’являтися у повному порядку. Тим більш після такої небезпечної пригоди.

В душі хлопця усе перемішалося — змарнований шанс на побачення з рідними та чудесне, інакше не назвеш, звільнення. Але час заглиблюватися у власні переживання ще не настав. Тому віддихався, постукав твердо у двері і, не чекаючи на відповідь, зайшов досередини.

У світлиці було порожньо. Степан вже зробив кілька кроків вперед, сподіваючись знайти начальство у сусідній кімнаті, коли раптом усвідомив, що не бачить жодних ознак присутності військових — ані польової командирської сумки, ані наплічників, ані плаща чи кашкета — нічогісінько.

«Певно, до полку викликали», — подумав хлопець і, вийшовши на ґанок, роззирнувся. Навкруги було незвично тихо — не чулося голосів, не відчувалося звичайної ранкової метушні — оправки, обмивань чи перекурів.

Що за історія? Стривожений Степан побіг до хати, де квартирувало його відділення.

Півтори сотні метрів, що відокремлювали хати одну від одної далися хлопцю чи не важче за весь зворотній шлях. І найгірші очікування таки справдилися — ані на дворі, ані у помешканні солдатів не було. Натомість біля печі поралася господиня — середнього віку галичанка, що за місцевим звичаєм із недовірою поглядала на військових квартирантів.

— Доброго ранку, пані!

— Слава Йсу! — відгукнулася ґаздиня. — Пан жовнір полишили щось, що повернулися?

— Повернувся? — Степан трохи розгубився. — Я не повернувся… Тобто повернувся… Тобто, я перепрошую, а чи не підкажете, де ділися мої колеги? Я прийшов, а їх нема нікого.

Жінка витерла руки ганчіркою.

— Вдосвіта приїхала машина і гет усіх забрала.

— Куди забрала? — вже зовсім безпорадно запитав хлопець.

— Мені то, перепрошую пана, не відомо. Казали сь наче на операцію.

З вогню та у полум’я — подумалося Степанові. Вирватися з пазурів смершівців і таки відстати від взводу.

— А у який бік поїхали, не бачили?

Галичанка знизала плечима.

— У нас тут одна дорога.

Вдосвіта машина забрала… Це означає, що догнати вже шансів нема. На операцію… Степан згадав вояків зі зброєю напоготові, що рухалися назустріч та вчорашню лісову засідку СМЕРШу. Явно когось ловлять — чи диверсантів, а чи оточенців. А коли так, то виходити з хутору — чистісіньке самогубство. Якщо знайдуть, то краще вже тут, де ще зранку стояв рідний взвод.

І тут раптом він відчув, що живіт зводить від голоду. Це було знайоме відчуття — у безвиході, коли не знаєш, що буде наступної миті, але нічим зарадити не можеш, в людині раптом прокидається первісний звір, який має прості фізіологічні потреби — у їжі, у воді та сні. Неначе знає, що найближчим часом може залишитися без усього цього. І тому зараз, після безсонної ночі, після небезпеки та порятунку, Степан вирішив віддатися цьому звірові, а тому зняв з плечей мішок, витягнув звідти банку тушонки, що її так і не доніс до своїх, відкрив ножем та взявся методично, чіпляючи жирні шматки вістрям, знищувати її вміст, аж поки спорожнив бляшанку до денця. І тоді вже вклався спати попід стіною, примостивши поруч із собою убезпечений автомат.

— Зранку викликають у по-літ-от-дєл:

«Что же ти, прєдатєль, в танку нє згорєл?».

Таваріш падпалковнік, чесна говорю,

В слє-ду-ю-щєм тан-ку о-бі-за-тєль-но зго-рю! — негучно, але мелодійно співав поліщук Прокопенко, сидячи біля вікна.

Вони з’явилися на хуторі під вечір — Степанове відділення у повному складі на чолі з сержантом. Бо операція затяглася, а поки хлопці вистежують у лісі ворогів, меткі квартир’єри можуть натомість вистежити їхній хутір — бо прифронтова смуга перенаселена військами і гарна хата тут не може довго залишатися незайманою.

— Вєлєл стоять як в Сталінграді. Ні шагу назад, — переказав лейтенантські слова командир відділення, сержант Шарпарь з Кубані. Він чудово розумів українську, але розмовляв тільки російською, бо вважав, що це — обов’язок командира. Це було тим більше смішно, що російською свою мову вважав хіба він сам, коли насправді це була звичайна кубанська балачка — українська за побудовою, але напхана перекрученими російськими словами.

— А що за операція? — поцікавився Степан.

— А хто ж нам скаже?

— Хлопці чули, бандеровци у лісі, — блиснув інформованістю Прокопенко. — От їх і ловлять.

— Може, і бандеровци. А може, і нє. Наше дєло, шоб хати не заняли, — підсумував сержант.

Зараз хлопці сиділи та лежали по кутках — хто дрімав, хто, прихилившись до вогника лампи, робив собі «огляд по формі двадцять», тобто шукав воші — прокляття фронтової війни. Це в тилу білизну можна було здати у прожарку, де гаряче повітря нищило нестатутну живність, а в дорозі — що впіймав, то й твоє.

— Любо, братці, любо! Любо братці жить!

В танковой бригаді не приходиться тужить... — повів далі свою пісню Прокопенко.

Степан слухав його, а думки кипіли, наче борщ. Тепер, коли небезпека минула, збуджений мозок намагався взяти своє. В голові утисячне прокручувалися нічні пригоди. Він кляв себе останніми словами за те, що побіг дорогою, а не лісом, де немає патрулів. Потім міркував, чому смершівці не відкрили вогонь, і сам собі давав відповідь: все просто — натиснеш гачок, і сам отримаєш кулю. Вертухаї — це не солдати, вони за життя своє бояться, а одним арештантом менше — яка різниця? Їм вистачить.

Шагута не міг нікому розповісти про те, що з ним сталося — як не крути, а збройний спротив СМЕРШу — це розстріл на місці. Тому дискутував і обговорював все лише із самим собою.

— Дє ето ти таку пєсню взяв? — поцікавився сержант.

— В госпіталі. Танкісти навчили, — пояснив Прокопенко. — Я там півроку лежав, ще й не такому навчився.

— А чему навчився?

— Розкажу — не повірите.

— Нє повєрім. А ти все одно розкажи, — хихотнув сержант.

Прокопенко, лисуватий коротун, загадково звів очі до стелі.

— Я там конкурс цілувальний організував.

Сержант з цікавістю нахилився вперед, решта теж заворушилися на своїх місцях. Жіноча тема на фронті посідала особливе місце.

— Как ето конкурс? — здивовано запитав молодий солдатик, що його усі кликали Співаком, бо на питання командира, обуреного тим, що поповнення знову складається з учорашніх школярів: «Ну ти хоч що-небудь вмієш?», — відповів: «Співаю трохи».

— А отак! В санітарному поїзді сестрички якось розмову завели про те, як треба цілуватися. Спиртику трохи тяпнули, і засперечалися, хто краще. От я і кажу: давай конкурс. А хто судити буде? Ну ясно, що я, тим більше, що інші поранені геть лежачі були у нашому вагоні. П’ять сестричок зібралося.

— І шо, со всємі цєловався? — не повірив сержант.

— З усіма, — поліщук покивав головою, щоб таким чином ще раз затвердити свої слова. — І не по одному разу. Бо конкурс у три тури, на вибування.

— Просто як Парис, — вихопилося у Шагути.

— Хто? — не зрозумів сержант.

Степан вкусив себе за язик. Клята освіта весь час лізла назовні. А це могло викликати зайвий інтерес до його скромної персони. І ніхто не буде слухати про гімназію. Начальству дай тільки зачепитися, потім не вивернешся.

— Це з книжки. Був один, — буркнув Степан, подумки лаючи себе останніми словами.

— Да ну вас! Дальше расказивай! — втрутився Співак.

— Так от, — Прокопенко поринув у спогади, явно отримуючи від них задоволення. — Перший раз поцілувався з усіма, не розпробував. Кажу, давай на другий. У другому розумію, що треба когось відставити, ну і Клава з операційної, така була худенька, я і кажу — вилітаєш.

— А вона?

— А що вона? Сіла собі в куток.

— Не обідилась?

— Мабуть, ні. А може й обідилась, але не сказала, — Прокопенко насолоджувався увагою слухачів і наддавав жару. — Потім я ще одну відставив, потім ще. А коли залишилося дві, тут я вам скажу, почалося таке! Обидві цілуються — у мене серце стає!

— От брехло! — засміявся сержант.

— Слово честі! — не здавався поліщук. — Потім губи боліли аж говорити не міг!

Жіноче питання на війні стояло гостро. Чоловіки без жінок на фронті і жінки без чоловіків у тилу, плюс постійна присутність смерті та нелюдські умови існування створювали потужний емоційний заряд, який загрожував вибухнути будь-якої миті. Напруги додавали жіночі частини, які періодично з’являлися на марші, лишаючи за собою на землі криваві сліди. «Вони що, поранених несуть?», — запитав якось молодий, і санінструктор вимушений був пояснювати йому, що до чого у жіночому організмі, і чому солдатська чоловіча білизна, яку вони носять, не може забезпечити деяких потреб — в той час, коли статут іншої білизни не дозволяє. Молодого навіть на кпини не взяли, настільки чоловіки жаліли дівчат, що вимушені воювати на рівних з ними і підставляти свої ніжні тіла під кулі, бо куля не розбирає, в кого цілить. Однак основним місцем, де мешкала прекрасна стать, були госпіталі — санітарки, сестрички, навіть лікарі у своїх білих халатах, вужчих на талії, ширших на стегнах, по можливості чистенькі та привітні, саме вони були об’єктом марення більшості солдатів.

У Степана теж був випадок з однією лікаркою, який стався через те, що звичка до гігієни, яка в’їлася у кров з дитинства від батька-військового, у госпіталі розквітла буйним цвітом. На подив сусідів по палаті Степан чистив зуби не тільки зранку, але й на ніч, і голився щодня до блиску, немов на парад. От і того разу пізно ввечері пішов до умивалки, коли раптом почув тихенький спів з душової. Зазирнув — і побачив там лікарку Тетяну Миколаївну, яка милила себе мочалкою, наспівуючи під носа. Вона стояла в профіль, у найвигіднішому ракурсі, та навіть і без цього вигляд голої жінки у бійця, хоч і пораненого, але цілком дієздатного, викликав справжній вибух всередині. І щоб загасити його, Степан миттю рвонув назад до палати, залишивши на раковині зубну щітку та порошок. Сховавшись у ліжку від власних думок, він намагався уповільнити серцебиття, яке віддавалося аж у скронях. А потім до палати нечутно зайшла вона. Безпомилково відшукала його місце і нахилилася зовсім близько.

— Товаришу боєць, ви забулися свою щітку.

Від її тіла пашіло вологим теплом, халат на грудях розійшовся, відкриваючи майже все, і тут Степан злякався за себе.

— Дякую, — сказав він. І більш нічого не зробив.

Міркуючи потім над своїм вчинком, він не розумів, як оцінити оту свою боязкість. Чоловікові якось не годиться пасувати перед жінкою, та ще й такою красунею. А з іншого боку це була б зрада своїй дружині, Софійці. Чи може, вже не своїй? Бо де зараз студент Святослав Ліщинський, що колись був її чоловіком? Чи існує він взагалі? І де справжній Степан Шагута? А цей — тут, на війні, і це вже не Ліщинський, не Шагута, а якась зовсім третя людина. Тож ким він є насправді?

Тим часом сержант перехопив ініціативу у Прокопенка і взявся розповідати про свої пригоди у санпропускнику, куди для боротьби з вошами заганяли усіх при переформуванні. Ішлося про групу дівчат-зенітниць, яких направили в лазню разом із чоловіками, бо не будеш же через кількох бійців, хай навіть іншої статі, зупиняти велику машину зі знищення вошів.

— Тіла у них обтікаємі. Як крило у літака! — ділився сержант сокровенними спостереженнями. Степан завжди дивувався, якими ж насправді дітьми виявляються ці люди зі зброєю, коли припиняють ховатися від куль і вишукувати, кого б убити у відповідь.

Похмурий боєць Пєтров, який не брав участі у загальних спогадах, взявся викладати на стіл сухий пайок — хліб, незмінних іржавих оселедців, цукор. Пєтров цурався розмов, бо перед війною відсидів кілька років за необережне слово, і небезпідставно вважав мовчанку золотом.

Степанові, якого жіноча тема налаштувала на певний лад, одразу пригадалося, як він вперше ішов мінним полем і боявся пошкодити саме ту, сакральну частину тіла, яка відповідає за стосунки з жінками. Цей страх був нелогічним і несподіваним, але Степан раптом ясно відчув, що зараз земля вибухне і відірве — не ногу, бо без ноги якось можна прожити, але оте головне, без чого не повернешся до коханої жінки. Потім, згадуючи, він сміявся сам із себе, але тоді, на мінному полі не міг себе заспокоїти — ішов підтюпцем, міцно стискаючи коліна, щоб якось захиститися, і не розумів, що таким чином збільшує свої шанси нарватися на кляту вигадку німецьких саперів. Тоді йому пощастило — ногу відірвало хлопцю на правому фланзі, і розвідувальна група із почуттям виконаного обов’язку повернулася до розташування. Бо лейтенант, командир взводу, був досвідченим вовком і розумів, що коли лінію фронту неможливо перейти, то імітацію ніхто не заборонить. Пробували, мовляв, але під вогнем відступили. Оце ж і грав із хлопцями у таку собі «російську рулетку» на мінному полі. Іншим разом він наказав бійцям повзти, та ще й руки розчепірити, щоб перевіряти на міни ширшу смугу. Тоді Шагуті знову пощастило — сусід зліва зачепив «жабу», що вистрибує над землею, і Степанові влучило у плече. Він хитрував — розчепіривши, як велів командир, руки, все-таки підняв над землею, а сусіда не додумався. Тож він загинув, а Степана поранення врятувало від служби під началом такого командира.

Всі заворушилися, дістаючи з мішків скромну солдатську їжу. В двері зазирнула господиня, яка вирішила раптом пригостити хлопців чим Бог послав — хоч би й просто вареною бульбою, яка вже точно краща, ніж постійні іржаві оселедці.

Миска з картоплею на столі одразу додала настрою, і в кімнаті, просмерділій немитими чоловічими тілами та махоркою, немовби оселився живий дух.

Подякували господині, і вона пішла, не збираючись залишатися у компанії чужих чоловіків — а може, чула обговорення госпітальних пригод. Усі розмістилися побіля столу і хапали гарячу картоплю шерехатими, нечутливими вже до болю руками. Розмова урвалася — кожен плямкам та сопів. Війна — це велика чоловіча робота, а робітників треба добре годувати. Шкода лише, що командування цього не розуміє, от і змушує солдата полювати на все, що погано лежить чи бігає — курей, зайців, льохи та клуні. За це його карають, засилають у штрафники чи просто б’ють у зуби, а він знову і знову полює на їжу, бо закони природи вищі за радянський закон.

Коли першу хвилю голоду було вгамовано, сержант, як і годиться командиру, проявив організаційні здібності:

— Шагута, ти ж наче з етіх крайов?

— Так точно.

— Так давай, скажи по-свойськи хазяйкє, щоб чаю нам согрєла. А може, чего крєпшого в нейо достанєш?

Степан мовчки підвівся і вийшов у сіни. З кухні, де мешкала господиня, поки в її хаті порядкували військові, вибивалося світло. Постукавши, зайшов всередину.

— Перепрошую, пані.

— Прошу, — сказала жінка, обертаючись від печі, а потім перепитала. — То пан, неначе, з Галичини?

— Ні, — невідомо нащо збрехав Степан і аби не занурюватися у подробиці, одразу попрохав. — Чи не були б ви такі люб’язні зварити нам води на чай?

— Звісно, — охоче погодилася господиня. — А говорите так, наче з наших країв.

Степан несміливо потоптався на місці, і все-таки наважився:

— А ви не чули, у Пліхові все гаразд?

— Та який то гаразд! — здивувалася жінка. — Во́йна ж.

Степан зніяковів. І справді, бовкнув дурницю.

— Тобто я хотів спитати, чи не було там якогось... ну, чогось такого страшного?

Господиня подивилася з нерозумінням:

— Та куди вже страшніше, коли люде одне одного вбивають. Чули сь про Гурби, що на Здолбунівщині? Там усіх людей побили. Хай Бог од того милує!

Степан зрозумів, що не зможе запитати прямо, а без цього розмова виходила якоюсь ідіотською. Тому просто сказав:

— Дякую, — і обернувся до виходу.

— Пане жовніре, — раптом озвалася господиня. — Пане жовніре!

Він обернувся.

— Пан, я бачу, до чогось у нас тут має цікавість. Не хочете, то не кажіт. Але послухайте сь мене. У вас же з німцями во́йна? То так?

— Так, — відповів Степан, не дуже розуміючи, куди вона хилить.

— То є ще єнші люди, які так само з німцями воюють. Нащо вам во́йна поміж собов?

— Ви про що?

— Про хлопів, що у лісі. Нічних. Як вони зайдут раптом до села, то вас не зачеплят. То й ви їх не чіпайте. Нащо воно вам?

Вона дивилася на Шагуту відкритим, чистим поглядом, без тіні лукавства, як дивляться гарні учні на вчителя у класі. Це не було прохання, ані запитання, а просто інформація, яка на війні часто важить цілого життя.

Степан помовчав, вбираючи у себе почуте, і врешті зважився:

— То з таким краще до сержанта нашого.

— То прошу пана якось йму про то повідомити.

Хлопець похитав головою:

— Перепрошую, та ліпше пані якось сама. Жінкам більше віри. Перепрошую.

Степан повернувся до кімнати і сів на вільне місце. Він чудово зрозумів, про що вела господиня. Одразу згадалися лейтенантові слова «нам воювати з німцями, а не з вашим братом-хохлом», і оця раптова операція, на яку відправили взвод, однак небезпека викликати підозру у зв’язках із бандерівцями перемогла. Звісно, тут можливий бій, але цього діла було й буде доволі, кулі можна уникнути, якщо маєш трохи щастя, а от якщо потрапиш на олівець до начальства… Ні, з його біографією це гірше за будь-який бій.

Розмова за столом відновилася — бо ж ситі чоловіки схильні до філософії.

Сержант повчав молодого, розповідаючи про розвідку боєм.

— Так ето ж атака, нє? — не розумів той.

— Нє-е-е! Бо када ідьош в атаку, то сначала артилерія давить усе шо там в окопах. Но як подавиш, якшо стрілять в бєлий свєт? Сначала розвєдка боєм, шоб побачить, куда стрілять. Пойняв?

— Ага.

— Потому, — вів далі сержант, — за розвєдку боєм дають больше наград. Живим останешся — може, й медаль получиш.

— А я мог получить медаль, але сам її віддав, — підключився до розмови невгамовний Прокопенко.

— Як це?

— Та по дурості своїй.

І балакучий поліщук узявся до чергової історії. Товариші любили його розповіді, бо говорив він смачно, живописно і герої просто-таки оживали перед очима слухачів, як оце зараз друг-Колька, який одбріхувався за загублене протитанкове ружжо і наплів таких казок про власне геройство, що командир переписав на нього представлення на медаль, яку вже хотів віддати Прокопенку.

Сам Степан, до речі, свого часу отримав-таки медаль, але не носив і волів не згадувати про її існування. Бо взвод тоді мав форсувати якусь мілку, але досить широку річечку. Командир пояснив задачу — перейти на той берег та зачепитися за пагорб. Несподіванка, сказав, — це наш основний козир. Степан слухав і добре уявляв, що буде далі — після команди хлопці почнуть поправляти чоботи, зайвий раз перевіряти зброю, щоб відтягнути момент зустрічі зі смертю. Командир буде лаятися і погрожувати трибуналом, німці тим часом піднімуть тривогу, і коли бійців вдасться загнати до річки, на них очікує кулеметний вогонь. І тут раптом легкість оволоділа усім Степановим тілом. «Вперьод!», — пролунали слова взводного, і не встигли ще згаснути в очеретах, як він одразу, не зволікаючи, не поправляючись, рвонув щодуху вперед, у теплу літню воду. Біг, неначе олень, здіймаючи бризки, і ця раптовість дійсно виявилася рятівною — німці не встигли зреагувати, і тому перші кулі лягли на воду, коли Степан уже був під пагорбом на протилежному березі. Саме тоді, коли взвод, що теж не очікував на такий фортель, кинувся навздогін через річку, просто під кулеметний вогонь.

Потім ротний викликав його і сказав: «Тобі медаль „За бойові заслуги”». «Не треба, — щиро сказав Степан. — Я не заслужив». Йому і справді було соромно за свій вчинок. Бо якби не побіг першим — більше б встигло проскочити… Ротний набрижив чоло: «Добре. Тоді „За відвагу”». «Не треба», — Степан у глибині душі вважав свій вчинок ніякою не відвагою, а справжнім боягузтвом. Біжучи в атаку попереду, він рятував своє життя, і рятував його ціною життів інших. Ротний зітхнув: «Ну, май совість. Орден нам виділили тільки один, і той для мене. Бери „За відвагу”». Довелося погодитися, щоб не вийшло, що випрошує орден. Адже пояснити ротному свої моральні муки було неможливо. Саме тому свою медаль, загорнуту у чисту ганчірку, Шагута ховав глибоко на дні мішка.

Тим часом до кімнати знову зайшла господиня із чайником в руках. Хлопці подякували і взялися розливати окріп по кружках, додаючи цукор, щоб вийшло те, що на фронті безпідставно називалося чаєм, а насправді було просто гарячою солодкою водою.

Цього разу господиня не пішла одразу — може, переживала, щоб солдати не поцупили її чайника.

— А що, господинько, німці вас сильно обижали? — запитав сержант-кубанець українською, щоб викликати довіру місцевого населення, яке, як попереджали, часто ставилося до «визволителів» вороже.

— Та по-різному, — знизала плечима господиня. — Коли справжні вояки були, то ті нормальні люди, як оце ви, а коли всякі тилові та шуцмани — то мерзота. І грабували, і з людей знущалися. Аж поки хлопи їм всипали.

— Партизани? — уточнив сержант.

Вона не відповіла, і Степан зрозумів, про яких хлопів ідеться.

— Партизани теж були, — врешті озвалася господиня. — Проходили тут. То, пробачте на слові, п’яна сволота гірша за німців.

Тьмяне світло від лампи не давало роздивитися її обличчя, але в голосі було стільки ненависті, що сержант не наважився перепитувати. Господиня забрала чайник і вийшла.

У кімнаті запала тиша. Усі мовчали, обминаючи незручну тему. Політрук багато попереджав про бандерівців, які стріляють у спину, говорив, що вони Гітлера хлібом-сіллю зустрічали, а проте місцеве населення підтримувало і мало не пишалося ними. Це бентежило і бійців, і начальство.

Тут Прокопенко дуже вчасно знайшов тему для нової розмови:

— Це була у нас така одна господиня на Житомирщині. Лягаємо спати, коли серед ночі вона раптом приходить, ставить посеред кімнати стільця і сідає. Дочка поруч стала. Ми: що таке? Вона: хазяїн прийде, чекаю. Що іще за хазяїн? Ну в нас уже сну в очах немає. Дивимося. Коли десь опівночі «туп-туп», кроки чутно. Ми за автомати і в коридор. Нікого. На вулицю. Нікого. Вертаємося — хазяйка так само сидить, дочку обійняла. Каже: не бійтеся, він походить та піде собі. А ми: що? Боятися? Та у нас зброя, гранати. Де він? Вона рукою кудись вгору показала. Ми на горище — нікого. Тільки кроки чутно: «туп-туп». У льох — так само. Всю хату облазили, ніде нікого. А воно ще потупало, потупало та й пішло собі. Тоді жінка і сама спати пішла. Отаке от.

Молодий здивувався:

— А что ето било?

— Не знаю, — зізнався Прокопенко. — Ми потім питали у сільського голови, так каже, що у неї чоловік відколи на війні загинув, так щоночі до неї і ходить.

— Мьортвий? — видихнув молодий.

— Ясно, що мертвий. Вимагає, щоб вона його зустрічала. Нікому нічого не робить, тільки походить та іде собі.

— Нічо сєбє!

— А може, то шпійон нємецкій ходив? — припустив сержант. — Знаєш, які оні, шпійони? От у нас в сорок первом, як одступали, дід калічний сідєл при дорогє, на гармошкє іграв, так потом його особісти взялі — в протезє бомба, а в гармошкє рація. І не дєд він совсєм, а диверсант, Сталіна хотєл убіть.

— Ні, шпійона б ми точно заловили, — гаряче запевнив оповідач.

— Або он вас, — філософськи зауважив сержант.

Степан дивився у вікно і намагався побачити там щось більше за темряву. Немовби ніч, накривши усіх своєю ковдрою, створила такий собі місточок, і по ньому можна дістатися Пліхова — бодай подумки — та побачити своїх. Як там Марійка? Певно, вже зовсім доросла — бігає, говорить. Хоч би словом перекинутися, розпитати, як і що.

— Ой ви, галки-чубарочки, підніміться вгору.

Ой ви же, наші козаченьки, верні.., верніться додому.

Ой ви же, наші козаченьки, верні.., верніться додо... — почувся раптом негучний спів.

Це був не Прокопенко, у того зовсім інший тон.

— А ми турка не звоюєм, тілько роздратуєм.

Своїм же білим, білим тілом орлів нагодуєм.

Своїм же білим, білим тілом орлів нагоду... — спів тривав, такий само негучний, але впевнений. –

Своїм білим тілом орлів нагодуєм.

— Що це за пісня? Вперше таку чую, — Степан озирнувся, голос лунав з кутка, де, відкинувшись до стінки, сидів сержант, що якось непомітно перейшов до співу.

— Наша, кубанська, — відповів той.

— Бачиш, сто років минуло, а нічого не змінилося, — зауважив Прокопенко.

— А шо могло ізміниться? — пісня налаштувала сержанта на філософський лад. — Люді оні всєгда люді.

Степанові знову закортіло відповісти, але він осмикнув себе, навіть не розтуливши рота. Запальний сперечальник, відмінник та жартун Ліщинський неодмінно зачепився б за цю сержантову фразу, але червоноармієць Степан Шагута віддавав перевагу внутрішнім монологам, зважуючи кожне сказане вголос слово. Він часто ловив себе на думці, що змінився настільки, що його теперішнього, мабуть, не впізнали б рідні і навіть — страшно подумати — Софія. Не з таким хлопцем вона цілувалася в парку, не такого обіймала пристрасно, не з таким ішла до шлюбу.

— Давайте вкладатися, — сказав Степан хрипко, щоб перевести розмову у звичне побутове річище.

— Точно, — підтвердив сержант. — Тоді усім відбій. — І з цими словами він вийшов з кімнати, певно, до вітру.

Хлопці почали вкладатися на підлозі, підмощуючи під голови свої мішки.

Прокопенко задув лампу.

Степан ліг навмисне незручно, щоб не заснути, поки вгомоняться товариші. Він пам’ятав попередження господині і не хотів, щоб бій застав його зненацька. Однак тіло не дало себе підманути, і щойно дозволив собі на секунду стулити повіки, як уже спав міцним чоловічим сном.

Проте сон на війні примхлива річ. Іноді спиш під канонаду, а іноді прокидаєшся від шурхоту землі в окопі.

Цього разу шурхіт лунав знадвору, там чулися притишені голоси і тупіт ніг.

Шагута підняв голову, прислухаючись.

З-під стіни пролунав голос сержанта:

— Лежати тихо.

— Що там? — поцікавився Степан пошепки.

— Нічого. Лежи, кажу.

Хлопці заворушилися на підлозі. Сержант повторив:

— Спакойна. Лєжим по мєстах.

Шагута поклав голову на свій «сидір», але руками про всяк випадок намацав ППС. Сержант не ворушився, і лише віддих багатьох чоловічих легень заповнював хату зараз.

Десь у сінях рипнули двері. Почувся голос господині, яка, певно, чекала нічних гостей. Слів було не розібрати, але говорили довгенько.

Бійці принишкли кожен на своєму місці, хоча насправді не спав ніхто окрім Пєтрова, який у цій царині вирізнявся завзятістю.

Потім пролунали кроки і двері до кімнати прочинилися. На порозі стояв чоловік у темному плащі і кашкеті, що нагадував мазепинку галицької армії. Чоловік підняв ліхтар, щоб краще освітити кімнату, і сам потрапив у його світло.

Степан кліпнув і закляк, немовби не просто спав, але реально скам’янів. І не тільки тому, що у розрізі мазепинки зблиснула кокарда у вигляді тризуба, але й тому, що обличчя під нею дуже нагадувало Степана Шагуту, того самого гімназійного приятеля із Пліхова, у хаті якого Святослав Ліщинський залишив свою родину.

Ні, цього просто не могло бути. Хоча чому? Степан міг піти у ліс, міг воювати тут, біля рідного села, і міг потрапити саме до цієї хати. Він був неголений, блідий, завітрений — але це був справжній Степан.

Степан Шагута лежав на підлозі і дивився на Степана Шагуту, а той у свою чергу уважно роззирався по кімнаті, рахуючи людей.

За мить з-за його спини виринуло ще два обличчя, таких самих блідих і зарослих.

— Сплять? — неголосно уточнив один.

— Сплять, — підтвердив Степан Шагута.

— Тоді добраніч добрим людям, — сказав той, що ззаду.

І Степан Шагута повторив:

— Добраніч.

За цими словами двері зачинилися і видіння зникло.

Степан заціпенів на підлозі, не в змозі прийти до тями. Що це було? Примара а чи неймовірний збіг обставин? І що тепер робити? Бігти слідом, розпитувати? Це неможливо, бо пристрелять, не розбираючись. А якщо вже почнеться стрілянина, зрозуміло, що під неї потраплять усі — і решта бійців, і гостинна господиня. А раптом це не Шагута? Раптом помилився, бо війна усіх міняє?

Степан лежав на підлозі, побоюючись навіть пальцем поворухнути, щоб не видати своїх емоцій. А серце калатало так, що, здавалося, хата ось-ось затруситься.

Що ж це? Що ж відбувається? Невже таке можливо?

На вулиці почулося коняче форкання, зашурхотіли колеса підводи, знову залунали голоси.

Командир відділення, як і решта бійців, лежали тихо, без руху, ніхто не озвався жодним словом, і лише Пєтров голосно сопів уві сні.

Так само тихо вони лежали, коли підвода виїхала з подвір’я, і голоси на вулиці віддалилися.

Так само тихо лежали й решту ночі, і на ранок жодним словом не згадали нічних гостей — немовби й не було їх, немовби це був лише колективний сон, навіяний розповідями політрука про кровожерливих зрадників-бандерівців, які стріляють у спину з-поза кожного тутешнього дерева.