Забудь-річка

* * *

День Незалежності — не київське свято. Навіть попри те, що головні святкові заходи проходять у столиці.

Уляна ніколи не могла зрозуміти, звідки взагалі свого часу взялася ця Незалежність. Уявіть собі: у дев’яносто першому році, посеред останньої декади серпня, коли всі люди, а особливо чиновники, масово відпочивають на морі, у Києві змогло зібратися достатньо депутатів, щоб проголосувати за той самий Акт! Кажуть, що комуністична більшість злякалася юрми людей, яка оточила Верховну Раду, але звідки власне взялася ця юрма? Літо ж. Серпень.

Сама Уляна тоді була далеко від столиці, грілася з однолітками на пляжі рідного Очакова, як завжди у канікули, і бачила поруч безліч киян, які попри московський путч аж ніяк не поспішали повертатися до своєї столиці. Вона готова була закластися, що на всіх чорноморських пляжах відбувається те саме. Телевізором ішло «Лебедине озеро», путчистів на прес-конференції били дрижаки, а кияни спокійно хлюпалися у морській воді, до останнього віддаючись святій справі курортного відпочинку.

Згодом, поживши у Києві вже кілька років, Уляна зі здивуванням відзначила, що далеко не всі місцеві жителі у сезон відпусток емігрують зі столиці. Натомість багато хто віддає свої тіла дніпровським пляжам та воді, яку неможливо порівняти з Чорним морем, ба навіть із Дніпро-Бузьким лиманом, на березі якого власне і стоїть її рідний Очаків — звісно, за всієї поваги до сивого Дніпра-Славути, Борисфена або ж Данаприса, річки великої та легендарної, але зіпсованої греблями електростанцій, через які вода у серпні стає схожою на зелений борщ. Певно, саме ці патріоти столичних пляжів і створили революційний натовп у далекому дев’яносто першому. Але можновладці усе ж таки воліють відпочивати у Криму. Тож звідки тоді взялися депутати?

Але хоч би як воно було, нині охочі святкувати Незалежність у Києві мають повертатися з відпустки за тиждень до крайнього терміну, тобто до початку шкільного року, а заради чого, скажіть будь ласка? Був Ющенко, то хоч парад проводив дітям на втіху, а зараз… Та й ті з киян, що у серпні з якихось причин мусили сидіти у столиці, у вихідні намагалися чкурнути на дачі, що їх теж не бракує навколо Києва — і з західного, поліського боку, і зі східного, наддніпрянського — адже Київ, неначе велетенський вузол, поєднує Полісся з Наддніпрянщиною, а Поділля з Подніпров’ям, і затишних місць тут — на будь-який смак.

Отже лише невдахи, які не заробили ані на власну дачу, ні на відпустку у серпні, мусили відзначати державне свято у Києві разом із численними туристами. Проте цього року Уляна не переймалася через таку свою долю. І користуючись яскравим сонячним вихідним, витягла Степана на прогулянку містом. Про свято думати не хотілося, бо за нової влади воно дедалі більше виглядало фікцією. І Уляна вдягла легкі брюки та футболку, а оскільки прогулянки Києвом не бувають короткими, на ноги взула старі зручні кеди, які дозволяли не зважати на пройдену відстань. Вона запропонувала поїхати до улюбленого ботсаду, однак Степан все-таки потягнув на Майдан — приїжджим здається, що саме там знаходиться епіцентр столичних подій.

Дійсно, навпроти пам’ятника «Галі на палі» красувалася сцена, перед якою парканом було виокремлено ВІП-зону. Під променями серпневого сонця там упрівала невеличка купка офіційних осіб — депутатів, дипломатів та інших підневільних чиновників у парадних костюмах. Місця їм виділили явно забагато, тому попри високий статус і поважність, скупчені під сценою люди виглядали жалюгідно, збившись у кутку неспіврозмірно великого загону, наче отара овець. Перед парканом, спираючись на прапори, сумувала хіба що лиш трохи чисельніша група професійних прапороносців, журналістів та просто роззяв.

— Цікаво, українські прапори їм руки не печуть? — Степан кивнув у бік мітингувальників. — Вони ж, мабуть, їх вперше у житті тримають.

— Нічого, хай звикають, — злостиво посміхнулася Уляна. — Це вони раніше за проросійського опозиціонера стояли. А тепер за українського президента.

— Ні, насправді вони й тоді стояли за гроші, і зараз, — уточнив Степан.

— Тим більше, хай терплять.

На сцені за круглою трибуною з’явився Президент зі своєю фірмовою посмішкою ідіота. Група підтримки ожила і замахала прапорами.

— І йому теж незручно. Стільки років проти цих прапорів боровся, — Степан посміхнувся самими кутиками губ.

Уляна знизала плечима:

— А я гадаю, що коли він має інстинкт влади, а він його точно має, пам’ятаєш, з якою мордою на інавгурації ховав у кишеню посвідчення? — Степан кивнув. — Значить має розуміти, що у незалежній країні він — Президент. Тобто перша особа. Рівня і Обамі, і Путіну. А без незалежності буде просто московський холуй. Яких тисячі.

— Ти оптимістка, — підсумував Степан.

— Так, — Уляна була цілком серйозною, немовби переконувала сама себе. — Я оптимістка. І не буду кричати «пропало всьо» тільки тому, що президентом вибрали не того, кого я хотіла. Тим більше, що сама не знаю, кого хотіла.

— Будеш слухати промову?

Вона посміхнулася:

— Я оптимістка, а не мазохістка. Ходімо краще десь на каву.

Вільних місць у кав’ярнях було доста — мало хто з приїжджих роззяв розумів київський кайф неспішного кавування. Уляна повередувала трошки, переходячи із закладу у заклад, але врешті знайшла те, чого хотілося зараз — затишний столик у закутку, тиху музику і аромат меленої кави.

— Мені, будь ласка, капучіно, — замовила вона.

— Для мене американо, — сказав Степан і коли офіціант, цибатий київський «мальчик», пішов виконувати замовлення, додав. — Бачила б ти, з яким обличчям американо приносять у італійських кав’ярнях.

— А польську каву? Або цю страшну, фільтровану по-німецьки?

— Такого у них взагалі нема. Зате є така, що на ковток не вистачає. Як наркотик. Я навіть еспресо не розумію — що його там пити. Я ж у Сибіру виріс. А у нас там п’ють чай. Відрами п’ють. Знаєш, як говорять? «Чай не пйош, откуда сіла. Випіл чай, савсєм ослаб».

Уляна посміхнулася:

— Невже кави зовсім немає?

— Ну як тобі сказати. У нас було «кофе». Така світло коричнева каламутна бурда. І наливали її у столовках з чайника у стакани. Мама для батька чудом іноді доставала справжню і молола її вручну, але мені не давали, бо малий був.

Наче навмисно, щоб довести кавові переваги Києва перед далеким Сибіром, саме у цей момент повернувся офіціант із двома чашками темного напою з бежевою пінкою та мигдалевим печивом від закладу на блюдцях.

— А як виріс, теж не давали?

— А як виріс, то батька вже не було. Помер, коли я вчився у п’ятому класі. Табори, знаєш, здоров’я не додають.

— Дякую, — відпустила офіціанта Уляна та провела поглядом його астенічну постать із по моді обвислими на заду штанами. Потім, неначе для контрасту, поклала долоню на міцну чоловічу руку поруч. — Ти любив батька?

— Це складно… — Степан замислився. — Він помер, коли я ще підлітком був. У такому віці хлопці ще батька не дуже відчувають. Суворий, вимогливий, що там іще… Я більше з маминих розповідей про нього знаю. Вона говорила, що як носила мене, батько був упевнений, що буде син і одразу сказав, що теж буде Степаном. Вона питала: «А як буде дівчинка?», — а він співав: «А як буде хлопець, буде воювати, а як буде дівка, то вижену з хати». Мати дуже ображалася, бо, як усі жінки, хотіла доньку. Але вийшло усе по-його.

— А чому саме Степан? Родове ім’я?

Степан стенув плечима:

— Не знаю. Він по батькові Осиповичем був. Степан Осипович.

— Йосипович, — автоматично поправила Уляна.

— Та ні. Мама завжди говорила саме Осипович. Казала, що на Галичині кажуть Осип.

— А він з Галичини був?

Степан зітхнув:

— Це дивна історія. Він про себе нічого не розповідав. Казав, що родичів не лишилося, а коли мама розпитувала, жартував, що на дві третини — галичанин, а на одну — східняк.

— Як це, дві третини? — не зрозуміла Уляна. — Щось ми такого по біології не проходили. Буває наполовину, буває на чверть, а на третину, це як?

Степан сьорбнув кави і відкусив печива:

— Він не любив, коли говорили про минуле. Казав, що це страшно, і що мені воно не треба. А що ти хочеш? Ворог народу. П’ятдесят восьма стаття. По цій статті під розстріл попадали. І заднім числом теж. На повторний суд — і до стінки. Мамині, до речі, по цій самій статті на ссилку пішли. ЧСІР, чула таке? Член сім’ї ізмєнніка родіни.

— А реабілітація? — Уляна пам’ятала бабусині розмови з мамою на політичні теми, хоч тоді й не звертала на них особливої уваги.

— Не підпадав. Маму реабілітували, а батько так і залишився осудженим, — Степан вже прикінчив своє американо, коли Уляна все ще насолоджувалася ароматною, з присмаком кориці молочною пінкою. — А ти вирішила дослідити мій родовід?

— Та ні, — підвела очі Уляна. — Просто мама казала, що діда вислали з Галичини саме під іменем Степан Шагута. Ще до війни.

— Діда? А скільки тобі років? — уточнив Степан і тут-таки засміявся та жартома ляснув себе по губах.

— Тридцять три. А тобі? — у відповідь засміялася Уляна, хоча чудово знала відповідь з контрактів, з якими допомагала йому розібратися.

— Сорок п’ять. Але я не про те. Батько мій сімнадцятого року народження. А твій дід?

— Не знаю. Мама тридцять дев’ятого. Бабуся народила її у двадцять один. Виходить, що вона вісімнадцятого… точно, вісімнадцятого, — вона пригадала напис на бабусиній могилці. — А дід був трохи старшим. Треба перепитати.

Степан взяв з блюдця ложечку і замислено крутив її в руках.

— Тобто ти хочеш сказати, що це може бути один і той самий чоловік? Твій дід і мій батько?

Уляна лише знизала плечима. Вона ніколи не ставила питання саме в такому розрізі. Ну, прізвище те саме. Ну, ім’я… Тепер виходить, що й вік… Але щоб отак одразу — один і той самий?

— Він казав, що рідних нікого не лишилося… — повторив Степан неначе сам до себе.

А проте Уляна перш за все була юристом, тому розуміла, що такі збіги не трапляються щодня.

— Не знаю. Бабуся втекла з Тернопільщини одразу після війни. Боялася цього самого ЧСІР, тому нікому адреси не залишила.

Ложечка у міцних чоловічих пальцях зігнулася, як паперова.

— Тобто ти хочеш сказати, що можливо я — син твого діда, тобто твій рідний дядько?

Його очі зблиснули так, що Уляна злегка стривожилася. У своїх роздумах вона ставилася до цього питання, як до суто абстрактного, але зараз під тиском чоловічої логіки воно в одну мить викристалізувалося і набуло зовсім несподіваної гостроти.

Степан покрутив головою, немовби струшуючи з себе думки:

— Ні, не може бути. Бо твій дід сів до війни, а мій батько — після.

Уляна не відповіла нічого, лише сьорбнула прохололе вже капучіно.

— А фотки діда у тебе є? — запитав Степан, відкладаючи понівечену ложечку.

— Нема, — розвела руками Уляна. — Я ж кажу, що бабуся після війни з Галичини тікала, щоб не поїхати на Сибір. І усі документи попалила. Знаєш, життя все-таки дорожче.

— Жалко. Можна було б порівняти. Може, й справді родичі якісь. Прізвище ж не так часто зустрічається.

Уляна гмукнула:

— Степане, ну які там родичі? Мій дід — уроджений Святослав Ліщинський, син офіцера УНР. Його друг, Степан Шагута, віддав йому свої документи, щоб врятувати від комуністів. І з цими документами діда взяли, — отак от із юридичною стислістю, у два речення вона переповіла йому нещодавно почуте від мами.

— Ну а цей друг, що з ним сталося?

— Не знаю, — тут Уляна розгубилася.

— Ну значить це і був мій батько. Друг твого діда. Степан Шагута. Мабуть, тому ми з тобою і зустрілися. Знаєш, після стількох років у морі починаєш вірити у фатум. — Він раптом посміхнувся і зморшки на лобі розійшлися, кумедно повторюючи лінію вусів над губами. Степан посміхався не часто, тому Уляна особливо цінувала такі моменти, коли суворе зазвичай обличчя раптом осявалося світлом з очей, неначе відкрилися ілюмінатори у якийсь інший світ.

— А про маму розкажи, — вона знов поклала долоню на зап’ясток чоловіка.

— А що мама… Мама, як усі, на роботі. Бібліотекарем була, сама вже ростила мене, йолопа. А я вчитися не хотів. І в інститут завалився. Хоча міг поступити. А потім пішов в армію. Батько співав, «а як буде хлопець, буде воювати». Знов вийшло по-його. Мама на серце хворіла. Переживала дуже. Хоча якби я в інститут поступив, все одно б забрали. Тоді ж Афганістан був, гребли усіх — студентів теж. А на службі отримую телеграму — так і так, мама померла. Я до начальства, а вони: ти на дату подивися, це вже тиждень, ми, кажуть, спеціально тобі телеграму не давали, бо відпустити все одно не можемо, у нас спецоперація. Бо якщо б одразу дали, ти б переживав, наробив би дєлов. А так — переживай, не переживай — а її вже поховали.

— Гуманно, — недобре всміхнулася Уляна.

— Як і все тоді. Я на кордоні служив. Тут Туркменія, там Афган. Наші туди — ми їх прикриваємо, наші звідти — ми їх зустрічаємо. Війна по повній формі. Тільки без медалей і статусу учасника бойових дій. Вони і справді відпустити не могли, у нас якраз почався сезон, пішли каравани з опієм. Я вже потім на могилку з’їздив.

— Як же ти все це пережив?

— А що я? Якось пережив. Знаєш, коли нічого не можеш зробити, воно якось легше. Правду політрук сказав. Одне слово, на наркотики не сів, в дурку не попав, не спився, як багато хто з хлопців. Дембельнувся з другом із Херсона. Він мені каже: давай разом в мореходку. А куди мені? В Сургут? А тут море, романтика. Попрацював у порту. З другої спроби вступив. А потім на дорозі біля Голованівська зупинився допомогти одній дівчинці, яка примудрилася пробити два колеса, — з цими словами він жартівливо дав маленького щигля по носі, неначе дитині.

Однак це зовсім не розвеселило Уляну.

— Це страшно, — зітхнула вона.

— А щоб не було страшно, ходім іще гулять, — підсумував Степан і махнув офіціанту. — Общитайте нас, пажалста.

Юнак швидко приніс шкіряну течку з чеком.

Якось так одразу встановилося, що рахунки у них оплачував чоловік. Звісно, коли був поруч — у ресторані, кав’ярні чи супермаркеті Степан завжди твердою рукою підсував до себе чек і витягав з гаманця гроші. Вони жили разом вже більш ніж два місяці і за мовчазною згодою участь чоловіка у спільному господарстві відбувалася саме у такій формі. Це було зручно, бо Уляна завжди могла регулювати пропорції фінансування, просто запросивши або не запросивши його до магазину. Це було комфортно, бо дозволяло уникнути принизливих, як на її думку, розрахунків та передавання грошей один одному.

Розплатившись, вони рушили Хрещатиком до Бессарабки. У святкові дні, коли перекривали рух транспорту, Хрещатик виглядав особливо незграбно. Широчезна, до ста метрів упоперек вулиця із громіздкими старими будинками панувала над потоком пішоходів, який повільно просувався серединою, утворював запруди побіля клоунів, музик та продавців святкового непотребу, але все одно не міг заполонити вісім смуг проїжджої частини.

На відміну від Хрещатика, бульвар Шевченка у спекотні літні дні просто закликав прогулятися центральною алеєю нагору до однойменного парку. Може, справа була ще й у тому, що Уляна п’ять років провчилася в університеті і, як кожен його студент, небезпідставно вважала ці місця «своїми». Ще під час навчання вона із подивом з’ясувала, що кияни люблять гуляти пішки і не тільки центром. Цілком нормальним явищем для них було у гарну погоду пройтися з роботи додому, витративши на це задоволення годину-дві. Звісно, на подібні рекорди Уляна не наважувалася, але бульвар, парк, ботсад та прилеглі вулиці витоптала свого часу власними ногами дуже ретельно.

Степан, як і кожний здоровий чоловік, без проблем міг пройти велику відстань, але особливого задоволення від цього не отримував.

— Розумієш, моряку у рейсі гуляти нема де, — пояснював він. — Усе судно — кілька десятків метрів. І ти на ньому місяцями. Тому всі ходять палубою сюди-туди, круги намотують. Бо інакше інвалідом на берег спишешся. Хіба у портах походиш так, щоб надовго вистачило.

З боку парку почувся гомін. За кущами виднівся чималий натовп, що юрмився біля пам’ятника Тарасу. Але на відміну від строкатого святкового Майдану, тут переважав білий колір. Над людьми рясно майоріли білі та синьо-жовті прапори, і Уляна раптом зметикувала:

— Це ж мітинг опозиції. Ходімо, подивимося?

— Ходімо, — стенув плечима Степан. — Владу подивилися, треба й опозицію подивитися.

Люди зібралися на центральних алеях, а постамент пам’ятника Шевченку правив за сцену. Більшість мітингувальників були вбрані у вишиванки. А біля мікрофону стояла усміхнена лідерка опозиції.

— Любі мої! — почала вона завченою фразою.

— Щось їх небагато. Не більше, ніж там, — Степан кивнув у бік Майдану.

— На жаль, — погодилася Уляна.

— І з прапорами, здається, такі самі стоять.

Уляна мусила і тут погодитися. Бо кислі обличчя прапороносців викликали однозначні асоціації.

— А що ти хочеш? — розвела руками вона. — Це ще на виборах відпрацьовано. Навезти людей, виступати перед ними і радіти, що тебе підтримують за твої ж гроші. Просто «кеш енд керрі», плати і забирай. Ну їх! Гидко дивитися.

Вони вибралися з парку та рушили вгору до ботсаду.

— А я, до речі, в рейс іду, — навмисне недбало, ніби мимохідь зауважив Степан.

Уляна відчула, як з грудей щось раптом опустилося у живіт. Щось важке і холодне. Вона ішла мовчки, намагаючись зрозуміти почуте.

«От і все, — зауважив суворий голос всередині. — Фініта ля комедія». «А чого ти чекала? Він же моряк, — вторив інший, противний і рипучий. — Капітан вже не першого рангу. Пожив у тебе, поки нову роботу знайшов, і тю-тю».

— Коли? — Уляна облизала пересохлі губи.

— У вересні. Ми виходимо з Пірея, з Греції. Туди — літаком. Справи прийняти, те-се.

— Надовго? — спитала вона і сама себе вкусила за язика. Ну навіщо таке питати, ти ж сама знаєш відповідь? Теж мені, Ассоль знайшлася.

— Місяців на шість, — відповів він безтурботно, неначе ішлося про поїздку на Троєщину.

— А потім? — знову вирвалося в неї попри стиснуті губи.

— А потім буде видно. Ми, моряки, люди забобонні, намагаємося далеко не загадувати. Така робота.

«У нього така робота, — повторив противний голос всередині. — Така робота. І таких, як ти, у кожному порту. Перекантуватися між рейсами». «Ну то й що? — заперечив другий, суворий. — Що тобі, погано було, коли він з тобою кантувався? Скільки ти вже без мужика?». «А ти істерику йому закатай, — втрутився противний. — Заплач. Скажи, що не можеш без нього. Раптом він зрозуміє, пожаліє тебе і залишиться».

— Тільки спочатку дай мені свій контракт почитати. — Уляна ковтнула сухим горлом і спокійно, можливо аж надто, подивилася на чоловіка, — бо ваші крюїнгові агенції — ті ще хлопці.

Степан розсміявся і міцно обійняв її за талію.