Забудь-річка

* * *

Зима 1940 року видалась морозяна. Бережани засипало снігом по самі вікна. Нові радянські порядки чомусь передусім призвели до зникнення двірників. Хідники тепер ніхто не прибирав, і вітер намітав на них величезні кучугури, примушуючи перехожих емігрувати на заледенілу дорогу. Щоб розминутися з машиною чи возом, часто доводилося заходити у самий сніг — дяка Богові, в морози їздунів було небагато.

Слідом за двірниками зникли дрова. Раніше Святослав ніколи не замислювався, де вони беруться, бо як потрібні дрова — ідеш на базар і купуєш, хоч мішок, а хоч цілий віз. Проте радянська влада взялася безжально боротися зі спекулянтами, базари не працювали, а отже й дрова селяни до міста на продаж не везли.

Не везли, до речі, не тільки дрова. Не чекаючи від нової влади нічого доброго, селяни тихенько сиділи по своїх хатах разом зі збіжжям, городиною, м’ясом-молоком, птицею та яйцями. Торгувати на базарах, наражаючись таким чином на конфіскацію, вони не наважувалися, а здавати продукти за безцінь до націоналізованих комуністами колишніх українських крамниць та польських склепів не хотіли.

В результаті місто залишалося промерзлим і голодним, а кожен міщанин, який не мав родичів у сільській ґміні, чи як то казали по-новому, районі, чорно заздрив щасливчикам, що змогли вирватися з промерзлого міста і десь там на теплих пічках запихалися тепер свіжими яйцями і заливалися молоком — бо ж кури несуться, корови дояться, і усе це треба десь дівати.

Крамниці та склепи тепер було перейменовано на гастрономи, і вони дивували корінних мешканців порожнечею полиць, а також купами смердючої риби — тюльки й тарані — яка громадилася просто поверх прилавків. Попервах цілком природно гидуючи і називаючи то всьо презирливим галицьким словом «свинство», міщани врешті-решт вимушені були вчитися розмочувати суху рибу для їжі, а чи то варити з неї юшку, виявляючи чудеса винахідливості, аби позбутися нав’язливого запаху. Святославові навіть здавалося, що усе місто просоталося тепер тягучим смородом несвіжої тюльки.

Іншим джерелом виживання міщан був чорний ринок. Знайшлися з-поміж місцевих крутихвостів сміливці, що їздили по селах і викуповували харчі, міняючи їх на міську продукцію — відрізи тканини, одяг, взуття, а також, як жартували у Бережанах, «мидло, повидло і ружну мануфактуру», тобто незамінні у господарстві дрібниці, як то голки, ґудзики чи нитки. У місті продукти так само вимінювали — грошам здебільшого не довіряли, навіть новим — радянським рублям.

Вінцем же діяльності «визволителів» стало визволення міста від гімназії — через відсутність дров. І хоч тепер колишня буржуазна гімназія називалися радянською середньою школою, проте від холоду це не рятувало. Розпустили по домівках і бурси, які віднедавна стали іменувати гуртожитками. Колишні шкільні професори перетворилися на звичайних вчителів, куратори — на класних керівників. Класична гімназія втратила латину і грецьку, вона вчила лише читати, писати й рахувати, як звичайна народна школа. А втім, кого це цікавило, якщо до вистуджених аудиторій заходили зараз хіба щоб перевірити, чи не поцупили чогось на дрова місцеві «пролетарії».

Слобожанський родич сім’ї Ліщинських — шкільний комсорг Павло, який тепер вимушено сидів вдома, з приводу міських негараздів мав свою компетентну думку.

— Це все саботажники і спекулянти, — гаряче доводив він Святославові. — Вони умишленно підривають довіру до совєцкой власті. І з дровами тоже. Почитайте «Как закалялась сталь».

— Що? — сміявся Святослав, а Софія сором’язливо опускала очі до вишивання.

— Островського. Не читали?

Ну як пояснити, що українською «закалялась» звучить зовсім не героїчно. Святослав навіть спробував перекласти це грубіше, на східняцький штиб — вийшло «Як обісралася сталь», але ж не скажеш такого комсоргові школи? Він, звісно, хлопець непоганий, але навіщо випробовувати долю?

— Київ тоді теж замерзав, — вів своєї Павло. — А дрова лежали у лісі. Саботажники і спекулянти їх у місто не везли, так само, як осьо зараз. І щоб привезти ті дрова, комсомольці на морозі построїли вузькоколійку. І спасли Київ.

Святослав не заперечував, бо тої книжки не читав. Але дивувався про себе — чому минулого року бережанські «саботажники і спекулянти» дрова та харчі до міста возили, і так возили, що усім вистачало. А зараз раптом припинили. Можливо, справа зовсім не у саботажниках?

Павло, до речі, отримував на свій комсоргівський пайок дрова зі спеціального розподільника — не аж так багато, але це дозволяло підтримувати сяке-таке тепло у квартирі. Продукти хлопець також отримував. Отримував і одразу віддавав на спільну кухню — він був зворушливо щирим і відданим у родинних стосунках попри їхню умовність, бо все-таки був братом аж у третіх. А може, це було відповіддю на таке само щире і сімейне ставлення з боку Святославової матері — пані Марії. Вона відверто жаліла свого небожа, позаочі називаючи його бідолашним сиріткою.

Проте однієї комсомольської пайки на всіх відчутно не вистачало. До того ж Софія годувала грудьми малу Марічку, а це потребувало особливих продуктів. Святослав цілоденно бігав містом, шукаючи приробітку, але репетитори наразі нікому не були потрібні. Усе більш- менш цінне з хати вже проміняли на чорному ринку. І якщо надії на те, що зима рано чи пізно все-таки закінчиться, трохи зігрівали, то звідки за нових порядків у місті мають взятися харчі, Святослав навіть уявити собі не міг. Бо якщо навіть ратуша, перлина і гордість міста, сьогодні перетворилася на холодний привид з вибитими вікнами та трубами «буржуйок» у них, якщо площа перед нею, яка у старі часи слугувала місцем зустрічі усіх з усіма і завжди вражала чистотою, нині являла собою суцільний замет із протоптаними, майже пташиними стежками та жовтими плямами сечі по обидва боки від них, то звідки візьмуться харчі? Адже ці люди навіть сніг не можуть прибрати чи потреби свої відправляти у відповідних місцях.

Павло ж усі надії покладав на відновлення навчання:

— Відкриють школу. Я тебе учителем рекомендую.

— Який з мене вчитель? — відмахувався Святослав.

— Нормальний, — чи то всерйоз, а чи жартома переконував родич. — Я тебе в комсомол возьму, одразу станеш луччим, чим всі ваші польські «професо-ори».

Святослав у відповідь тактовно відмовчувався, пані Марія сумно хитала головою, а Софійка лише зиркала і все своє невдоволення висловлювала чоловікові вже наодинці. У глибині душі хлопець дуже скептично ставився до власних учительських перспектив, особливо враховуючи, що у місті всі знали: Ліщинські — родина сотника УНР. А чутки про те, що арешти, початі з поляків, доходили й до українців, давно вже ширяли Галичиною.

Дедалі частіше у розмовах спливало ім’я старого гімназійного приятеля — Степана Шагути, який збирався був відсидітися у рідному Пліхові, невеличкому селі побіля сусідньої Урмані. Так чи йнак думки кружляли навколо нього — бо це був той самий «сільський родич», про якого узимку сорокового року мріяла більшість бережанських міщан. Ну нехай не родич, але близький гімназійний приятель, з яким разом з’їдено чимало солі.

Тож врешті-решт на родинній нараді Святослав поставив питання руба: треба їхати до Степана — по-приятельськи просити притулку. А там вже, як вийде. Принаймні нічого не втрачаємо. Коли щось не складеться, завжди можна повернутися.

Мати заперечила:

— Я не поїду. Твій приятель не мільйонер. Це буде занадто, якщо приїде стільки людей. Їдьте ви із Софійкою та Марічкою.

— То є неможливо! — гаряче заперечила Софія. — Як ви тут самі залишите си?

— Тьотя Маша буде не сама, — втрутився раптом Павло, який мимоволі став учасником наради. Він підійшов і взяв тітку за руку. — Я буду з нею.

Жінка із вдячністю стиснула долоню небожа:

— Ми не пропадемо.

— Нехай, — наморщив чоло Святослав. — Тоді зробимо так: я влаштую Софійку з Марічкою, а сам повернуся. — І завбачливо, щоб позбавити аргументів, зауважив дружині. — Ти мусиш їхати заради доньки.

Софія від безсилля закусила губу — бо й справді не мала іншого виходу.

І тут раптом знову озвався Павло:

— Тобі теж не варто повертатися, — сказав він тихо.

— Мені? — не зрозумів Святослав.

Павло кивнув:

— Тобі, — і ще більше стишив голос. — Зугаєвича взяли. Слідуючим може бути хто завгодно.

— Куди взяли? — не зрозумів Святослав.

— Туди, — пояснив Павло.

Тепер і до Святослава дійшов зміст почутого. Він здивовано звів очі:

— Не може бути! Цуга?! За що?

Цугом гімназисти називали українського викладача німецької Івана Зугаєвича — людину легендарну через свою фанатичну відданість навчальному процесу. Учням він рекомендувався виключно як Йоган Зугаєвич фон Доліва і це було останнє, що від нього чули українською. Цуг був вимогливим до дрібниць, а під час контрольних, щоб не списували, ставив своє крісло на вчительський стіл і так з висоти оглядав клясу, примушуючи учнів вільну ліву руку тримати піднятою догори. Але попри це він користувався незмінною повагою гімназійної братії усіх поколінь. Можливо через те, що випускники і навіть ті, хто залишив гімназію передчасно, добре вміли не тільки читати й спілкуватися німецькою, але навіть думали нею.

І таку людину арештували? Чим він може зашкодити новій владі?

— Вони беруть не за що, а за рознарядкою, — так само пошепки і для чогось озираючись, зауважив комсорг. — Раніше рознарядка була тільки на поляків. Тепер приходить і на українців. Класових ворогів.

— Класових ворогів... — повторила пані Марія. — Це я вже колись чула.

— Мені страшно, — сказала Софійка і притулилася до чоловікового плеча.

— Їжджай до свого Степана і сиди там тихо, як миша. Я тьотю Машу не кину, не бійся. На мій пайок і оклад ми продержимся. Ну й тебе попереджу, якшо шо.

— Якщо що? — стривожено поцікавилась Софія.

— Якщо за когось з вас візьмуться, — якось по-буденному пояснив Павло. — Я знаю, як це відбувається. І що робити, теж знаю.

— Святку! — здивовано витріщився на однокашника Степан Шагута. — Ти?

— Пустиш? — Святослав Ліщинський відступив від присадкуватих дверей, щоб господар побачив усю родину — Софійку з донькою на руках та зав’язані у бесаги клумаки з речами на снігу перед хвірткою.

Сани, що везли їх від Бережан, зупинилися біля повороту на Пліхів. Зупинилися, бо повороту як такого не існувало. Там, де він мав бути, розляглася осяйна снігова цілина, яку довелося долати пішки, провалюючись мало не по коліна. Лише тепер міський житель Святослав оцінив винахід гуцулів — бесаги — два клумаки на одному ремені-коромислі. Вони залишали руки вільними, і давали можливість допомагати дружині долати особливо глибокі замети.

Дитину по-циганському примотали хусткою до мами, і вона мирно сопла усю дорогу, заколисана морозяним повітрям. От яка насправді може бути користь від дружби народів, про яку торочать совіти.

Степан, як був, у сорочці вийшов за поріг і примружився під сліпучим зимовим сонцем.

— Твої?

— Мої, — несамохіть розплився у посмішці Святослав. — Софія і Марійка.

Йому було приємно похвалитися родиною перед старим приятелем, що не мав іще господині.

— А я — Степан, — схилив голову у поклоні господар, і раптом ляснув себе по лобі. — А що ж це я вас на вулиці тримаю!? Прошу до господи.

Він легко підважив обома руками клумаки і першим рушив до хати, гостинно притримавши двері, щоб не зачинилися бува. Святослав підбадьорливо обійняв дружину і так двійкою, а точніше трійкою — з малою Марічкою на перев’язу — вони посунули слідом.

У хаті було тепло. У хаті було затишно. У хаті пахло хлібом та молоком. А ще у хаті була Степанова мати — пані Марта. Гуцулка родом з Косівщини, вона не поспішала виявляти емоцій — у гірських селах взагалі з пересторогою ставляться до людей «з долини». А проте, коли роздивилася на грудях гості хустку з дитиною, куди й поділася та пересторога! У лічені секунди ґаздиня вже допомагала розповивати, причитати та метушитися, як це заведено у жінок. Мама добре загорнула в дорогу малу, так що зараз від її шкіри піднімалася легенька пара. Святослав не міг відвести погляду від дитячого тіла, такого несподівано щемкого поруч із зашкарублими руками пані Марти, й водночас важливого та великого настільки, що воно змогло перетворитися на центр всесвіту, початок нового світотворення, розставивши по місцях усіх та усе у підпорядкованому їй відтепер світові.

Степан поруч голосно видихнув, теж вражений побаченим маленьким дивом.

— Не трусіт мороз на дитя. Не бачите сь? — насварилася на них пані Марта своєю неповторною гуцульською говіркою. — Йдіть собі, аж ми упораємо си.

— Ідемо вже. Не сваріть си! — миролюбно парирував Степан.

Ставши ґаздою після загиблого тата, він по-синівськи корився маминому авторитету, але на правах старшого у родині чоловіка вже дозволяв собі робити м’які зауваги. І мати поважала це його право.

Чоловіки вийшли до сіней.

— Ну як ви?

Степан дістав цигарки — де тільки взяв? — і пригостив приятеля.

— Та! — Святослав прикурив, випустив велику димову хмару і одразу зізнався. — Проситися ми приїхали. У Бережанах холод, базари не працюють, у склепах крім сухої риби ніц не знайдеш. А Софійці треба малу годувати. Молоко треба. Я бігаю, немов скажений пес, але яка зара робота? Візьміть моїх до весни. Я відплачу. А ні, то відпрацюю.

Степан по-дружньому обійняв його за плечі:

— Та ну! Не кремпуй си. Щось вигадаємо.

Щоб не задимити сіни, вони трохи одсунули двері на двір.

— А що там у місті? Як совєти хазяйнують?

— Хазяйнують, — гірко посміхнувся Святослав. — Файне слово... Вони так хазяйнують, що люде — хто куди. Як хто має німецьких родичів — то найпєнкнєйше. Бо виписують їм паспорти фольксдойчів, і тю-тю. До фатерлянду. Кажуть, там і робота є, і гроші на перший час дають. То тепер за довідку про німецьких родичів золото платять. За паспортами черги. Усі ж інші, як оце ми — на село.

— А поляки?

Польських сіл в околиці було небагато.

— А поляки чекають що скоро прилетять «сікорки» і розбомблять москалів.

«Сікорками» на честь Владіслава Сікорскі, прем’єра в еміграції, тут називали міфічні польські літаки, які буцімто стоять у Лондоні, чекаючи на свій час.

— «Сікорки»... — задумливо простягнув Степан. — Коли німці підійшли до Варшави, вони тогди іншої співали. Маршалек Смігли! Герой! Варшаву не здасть. А пан маршалек усі літаки забрав до Бресту, жеби свою дупу прикрити. І месершміти нас, як кошенят беззахисних, ганяли...

— Що, синку, помогли тобі твої ляхи? — жартівливо штовхнув приятеля у плече Святослав.

Обидва розсміялися. Жарт був зрозумілий тільки бережанським гімназистам. А також тим, хто знав, що польський маршал і головнокомандувач Едвард Ридз-Смігли, на якого поляки покладали стільки сподівань, свого часу закінчив Бережанську гімназію, і на честь цього непересічного факту вона навіть носила його ім’я. Звичайно, лише до минулої осені, коли перетворилася на просту і безіменну радянську школу.

— Поляки мают оптимізм. Як Едвард Смігли не поміг, то Владіслав Сікорскі допоможе точно. Най я тільки пригадаю, чим вони си відрізняют.

— А москалі тим часом вивозять їх до Казахстану.

Степан тільки рукою махнув. Після вбивства батька він втратив до поляків будь-які сентименти — якщо б навіть колись і мав їх.

— Але найгірше, що не тільки їх. Павло... пам’ятаєш Павла? Ну, той, комсорг, що ми з ним у Недзюлки були. Він каже, що Цуга заарештували.

— Цуга? — як і всі гімназисти, Шагута добре пам’ятав колоритного Йогана Зугаєвича фон Доліва. — Та кинь. Він же українець.

— Отож. І здається, це — перша ластівка.

— Що ж їм такого Цуг зробив?

Святослав знизав плечима:

— Павло каже — рознарядка. План по арештах. Стільки-то селян. Стільки-то інтелігентів. Поляків. Українців. Як скажуть. А кого саме — то вже тут підбирають.

— Мо’ й подумали, що німець.

— Так з німцями ж тепер дружба. Фройндшафт.

Двері до хати відсунулися і до сіней визирнула, як завжди, сувора на обличчя пані Марта.

— Ідіт вже до хати. Ой і накурили ж! Най вас качка копне! — вона помахала долонею, символічно відганяючи дим, і швиденько причинила двері.

Степан ретельно затоптав недопалки.

— Давай про арешти в хаті говорити не будемо. Потім якось.

— То звісно.

— І про твоїх я сам скажу. Мама не будуть проти, але я краще знаю, як їй сказати.

Ну а за дверима на чоловіків вже чекав щедро накритий стіл. Софійка у кутку годувала маля.

— Беріт бануш, — пригощала міського гостя пані Марта. — В нас зараз молоко не забирают, то ми як тамті хлопи влітку на полонині — і сир варимо, і п’ємо, а воно доїться і доїться. Двійко корів восени отелилося. Молока, вершків, сметани — хіба с ми двоє подужаємо?

Святослав тільки руками розвів:

— Ну, як ці совіти таке роблять? Отут — всього повно. А в Бережанах навіть хліба катма.

— Вни годні тіко зробити, аби с і ту хліба не було ніц, — озвався Степан, який у розмові з мамою теж тримався гуцульської говірки. — Шляк би їх трафив!

Пані Марта несхвально скривилася, почувши синову лайку — ще й при гостях. Але зауважувати не стала — може, саме тому, що при гостях, а може, через те, що син у хаті був тепер не тільки сином, а перш за все ґаздою.

— Певно, тєжко вам було уліта, пані Марто? — запитала з кута Софійка.

— Ой, не кажи, доню. Чоловіка забили с. Син — на во́йні. Щодня дякую Богові, що Стефка мні зберіг. Не дав си на старості літ осиротіти.

— А як же ви одна усе літо з господарством?

— Добрі люди помогли, дяка їм. А як Стефко повернувся, то вже легше ту. Тепер на невістку чекатиму.

— Ой, не час нині до шлюбу, — похитав головою Степан. — Не час.

— Як то не час? — розгнівалася ґаздиня. — А коли ж час? Оно, кумпель твій знайшов си файну чічку. І дитятко яке ладне привели.

Кумпель з чічкою — тобто Святослав із Софією перезирнулися.

— Во́йна нині, мамо! Во́йна.

Почувши ці слова, пані Марта аж руками від обурення сплеснула.

— А як я тобою тєжка си ходила, хіба с во́йни не було? Шешчнадцятий рік був. Фронти сували’с сюди-туди — москалі, німці, угорці, австріяки. Наші усуси теж тут-во просто за парканом собі воювали. Забув? А тоді вже галицька армія, поляки, Петлюра, червоні. І всі отут, цими вулицями, нашим двором. А я тебе носила, родила, годувала. Якби я за ту во́йну гадала, тебе б на світі ніц не було.

— Не гнівайте’с. — Степан заспокійливо поклав долоню на мамину руку. — Знайду я вам невістку. Обіцяю, — і посміхнувся. — А поки, щоб ваше серце потішити, най Софійка Святославова із донькою у нас трохи перебудут. У них там у місті гет зле.

Пані Марта обвела поглядом гостей і затрималася на дівчині, яка схилилася над дитиною у кутку під іконою, немов Богородиця у різдвяній шопці. Подивилася, перехрестилася і видихнула:

— Най перебудут.

Чоловіки гомоніли біля хвіртки. Софійка ввічливо трималася на відстані кількох кроків, не заважаючи, але і не даючи забути про себе. Пані Марта залишилася у хаті з Марічкою.

— Може, затримаєш си? Я з мамою говорив, вона не проти.

— Твоя не проти. А моя? — Святослав сумно стенув плечима і стишив голос. — Мені Софійка теж усю голову пробила. Виходить, ніби я їх кидаю заради мами. Якій жінці таке приємно?

— Що то за «кидаю»? Не у лісі ж. Доглянемо, нагодуємо.

— Дякую! — Святослав щиро обійняв приятеля. — То жіноча конкуренція. Там Павло залишився, каже, що маму догляне. Після Цуга він взагалі вважає, що мені вертатися небезпечно.

— То льоґічно, — сплюнув під ноги Степан. — То мо’ залишився б?

— Та я тільки мамі повідомлю, що все гаразд, роздивлюся трохи. Мо’ й справді повертатися доведеться.

Хлопці, немов по команді, озирнулися на Софійку, що тупцювала на морозі, притримуючи на плечах Степанів кожух.

— Павло, — Святослав ще більше стишив голос, — обіцяв попередити, коли що. Каже, знає, як воно робиться і як треба си поводити.

— А як він взагалі? Комуніст?

— Та так. Дивний троха. Удома наче наш, щирий, навіть зворушливий. А як на людях чи як про більшовиків зайде — чеше гаслами, наче платівка з грамофону. Такий червоноп’ятий. Ніби два лиця.

Степан раптом зіщулився:

— А ми?

— Що ми?

— А ми за Польщі як були? Не два лиця? Полякам — прапо́ри, портрет президента Мосцицькєго, «єще Польська не зґінєла». А між собов — «Ще не вмерла»?

Він мав рацію. Доводилося підлаштовуватися, ніде правди діти.

— Усяке було. Але ж із ним моя мама. Як я її лишу на такого, курва, родича?

— Як тебе візьмут до каземату, тоді ти точно її лишиш, — почувся голос Софійки, яка, виявилося, уважно дослухалася до розмови чоловіків.

— Кохана, я тебе прошу! — знервовано обернувся Святослав.

— Це я тебе прошу. І весь цей час просила і перепрошувала.

— Я ж буду приїздити. Я тебе не кину, — усоте пообіцяв він.

І тут Шагута несподівано вигукнув:

— Тихо будь! Маю ідею.

Він рвучко розвернувся на підборах і зірвався до хати, ослизаючись на втоптаному снігу.

Софійка тим часом підійшла до чоловіка і тицьнулася мокрим чи то від морозу чи то від сліз носом у його груди:

— Святочку, мені страшно!

— Не бійся. Ти головне Марічку бережи. І себе. А я приїду. Бо куди ж без вас? Ви — усе моє життя.

Він стояв, обіймаючи дружину, що здригалася від холоду а чи то беззвучно схлипувала, і намагався сам не впасти у розпач. Невідь-чому згадався батько, який був військовим, а отже не один раз так обіймав свою половинку на порозі невідомого. А проте він тоді їхав воювати, у той час, коли Святослав зараз — лише до Бережан. До Бережан і назад. Нема через що хвилюватися. Врешті, зараз усім непросто, нова влада, нові порядки…

Тут з хати вискочив Степан, затиснувши в долоні якогось папірця. Другою рукою він притримував шапку, щоб бува не згубити дорогою. Певно, щось-таки й справді вигадав, якщо так поспішав.

— Дивись, Святку, — підбіг він і простягнув складений удвоє папірець. — Це — моя довідка з полону. Візьми з собов. Коли що — ти звільнений за всіма законами жовнір. Совіцька влада тебе звільнила. Вона і нині наших поверта. Бери. Будеш Степаном Шагутою, звільненим з полону капралєм. І батько твій не офіцер, а «трудове селянство», — при цих словах він гребливо сплюнув під ноги. — Єдине, що доведеться відгукуватися на Степана.

— Як це? — розгубився Ліщинський.

— А так! — Степан підморгнув і ляснув друга по плечах. — Бо з цим папірцем ти — це я. Степан Шагута. І ніхто ті не займе. Усе по закону. І жінка дасть сі спокій.

Софійка спантеличено дивилася на чоловіків, несила осягнути такої ідеї. А Степан не вгавав:

— Покажи свого документа!

Святослав поліз до кишені і витяг польського паспорта.

— Алє-є оп! — Шагута висмикнув з рук приятеля книжечку і театральним жестом вказав на Святослава. — Шановне паньство! Маєте перед собов Степана Шагуту, капраля войська польськєго, звільненого з полону совіцькою владою. Як прийдуть — покажеш оцю цидулку, і до відзення. Хай шукають Ліщинського деінде.

Святослав нарешті зрозумів, про що йдеться, і насупився.

— А ти?

— А що я? — легковажно перепитав Степан. — Мене тут гет усі знают. Я ж міг ту цидулку згубити? Міг же. А сусіди підтвердять, що це — я.

— Дякую. Але...

І тут Софійка у свою чергу оцінила задум та прикрила чоловікові рота долонею:

— Жодних але!

— Слушно, — погодився Степан. — Жінок тра слухати. От і моя мама просять твою маму, пані Марію, приїздити до нас у гості якнайскорше. Будемо раді.

— Зачекай. — Святослав струснув головою. — Ти хочеш сказати, що я можу привезти маму сюди?

— Так, — замість господаря відповіла Софійка. — Я говорила з пані Мартою ще звечора.

Святослав уважно подивився на дружину:

— Ви змовилися?

— Жінки! — розвів руками Степан. — А я гадав, що це я все вигадав.

Замість відповіді Софійка знову притислася до чоловікових грудей:

— Повертайся скорше. Знаєш, як ми чекатимемо! Я і Марічка.

Шагута тактовно відвів очі кудись за обрій.

— Я скоро, — пообіцяв Святослав. — Доньку бережи.

Софійка піднялася навшпиньки й ніжно поцілувала чоловіка.

Потім був міцний потиск руки гімназійного приятеля — немовби у одному рухові висловлено усі почуття, що охопили душу: і вдячність за те, що прихистив родину, і піклувався про нього — бо хто ще зараз віддає належне гімназійній дружбі? — і сподівання на краще, на те, що до весни якось протримаємося, а далі буде видно, і чоловіча ніжність, що залишається десь на споді душі… багато може міститися в одному потиску руки такого, що несила передати словами, бо чим по суті є слова, як не лушпинням справжніх почуттів.

Сніг на нечищеній вулиці зарипів під ногами. Святослав, не озираючись, попрямував до околиці. Надто багато лишав зараз тут, щоб мати сміливість озирнутися. Наразі належало вибратися до уторованого шляху, повернути на Бережани і сподіватися, що хтось підбере хоч би до Урмані — великого села, звідки дістатися до міста було значно простіше.

Повертатися без клумаків на плечах та дружини з дитиною, які щохвилини застрягають у заметах, було простіше. Сонечко сліпило, відбиваючись від незайманого снігового насту, кущі стояли кучугурами, позначаючи шлях зліва від дороги і жодною гілочкою не випинаючись над зимовою ковдрою, а дерева ніби підморгували з-під білих пухнастих шапок, які подарувала їм щедра цьогорічна зима. Святослав навіть не помітив, як дістався берегу Східної Золотої Липи, де широка оболонь раптом звужувалася і у найвужчому місці понад річищем було зведено міст.

Тепер замети на перемерзлій кризі до краю заповнили проліт, залишивши посередині лише малюсіньке віконце. Але усе це — святково-білий сніг, мережане дерев’яне поруччя з бурульками-дзвіночками, віконце у кучугурах, немовби вічко у якийсь інший світ — створювало такий світлий, майже святковий настрій, що Святослав навіть по-хлоп’ячому з’їхав з невисокого берега на лід, піддавшись раптовому порухові душі. А може, це була просто радість за Софійку з малою, яким зараз тепло і затишно, ситно та надійно у Шагутиній хаті.

І раптом вдалині щось загуло, немов серед засніжених берегів з’явився звідкись правдивий хрущ.

Хлопець нашорошив вуха, а потім, зрозумівши, що це насправді за хрущ, рвонув уперед берегом, а тоді засніженим путівцем. Бо впізнав звук двигуна автомобіля. Поза сумнівом, десь недалеко попереду торохкотіла машина. Якщо вже щастить, то гріх не скористатися — і Святослав наддав ходу.

Звісно, машина могла їхати десь інде, водій міг не зауважити попутного пасажира або й просто зігнорувати його. Але пробігтися по снігу для молодого, сповненого сил та надій хлопця — хіба це складно? Як не доженеш, хоч зігрієш ся, як казали у гімназійні часи.

Святослав біг, високо піднімаючи ноги та подеколи стрибаючи, щоб не загрібати сніг чоботами, і зі здивуванням, потім надією, а врешті й радісною впевненістю чув, що звук мотора ніде не дівається, стає яснішим і лунає тепер вже з одного й того самого місця понад битою дорогою, неначе на когось чекаючи. Зовсім скоро він побачив і джерело цього звуку — посеред дороги стояла вантажівка, тож Святослав, щоб привернути до себе увагу, гукнув та помахав рукою.

З машини подорожнього помітили — Святослав зауважив, що з кабіни вийшов якийсь чоловік, а за мить до нього приєднався ще один, стрибнувши з кузова. Пробігши ще кількасот метрів, Святослав розгледів, що чоловіки були вдягнуті у військові шинелі. «Напевно, заблукали», — подумав він.

Ще за хвилину Ліщинський побачив, що в кузові вантажівки повно людей і подумав, що може й не влізти. Але хіба багато місця треба молодому хлопцеві, який до того ж кілька місяців харчувався лише сушеною рибою та хлібом?

Коли захеканий Святослав зупинився у кількох кроках перед вантажівкою, він перевів подих, а потім привітався до мовчазних військових, що дивилися на нього уважно і зосереджено.

— Доброго дня!

— Здравія жилаю, — примружився той, що стояв ближче і на малинових петлицях шинелі мав одну шпалу. — Ви мєсний?

— Що? — не одразу зрозумів хлопець. — А, так.

— Докумєнтікі папрашу, — сказав військовий колючим голосом.

— Документи? Я зараз. — І Святослав слухняно поліз до внутрішньої кишені, помітивши, як напарник військового із двома ромбами на петлицях, поклав руку на приклад машинового пістоля, що висів у нього через плече.

Той, що зі шпалами, вочевидь, був старшим, і саме він взяв до рук папір, простягнутий Святославом.

— Степан Загута. — Прочитав він з натугою польські літери.

— Шагута, — виправив Святослав і подумав, що Степан таки мав рацію. Шагуті, місцевому мешканцю, простіше буде пояснити недовірливим військовим, що він тут робить. Це вам не Святослав Ліщинський, студент зі Львова та син сотника армії УНР.

— Шагута, — протягнув старший і підніс посвідчення ближче до очей.

— Я з Пліхова, — поспішив розвіяти підозри Святослав. — До Урмані добираюся.

З кабіни вантажівки визирнув шофер. Він теж був військовим із малиновими петлицями.

— Плєхов там? — Старший лаконічно вказав пальцем у сторону, куди вели хлопцеві сліди.

— Так.

Шофер присвиснув:

— І чо? І как я туда праєду-та?

Старший навіщось поліз до внутрішньої кишені. Витягнувши з глибин сірого папірця, він взявся уважно вивчати його зміст, водячи пальцем по рядках.

— Слушай! — врешті ляснув він по написаному. — Так там толька аднаво забрать нада-та.

— І чо? — здивувався шофер. — За аднім отета по снєгу хуячіть-та? І застрять там нахуй чо лі?

Святослав посміхнувся мимоволі — аж надто комічним виглядав цей діалог. Тим більше, що він, галичанин, ще не встиг призвичаїтися до питомої російської лексики.

— А ти точна із Плєхова? — перепитав старший.

— Точно, — підтвердив Святослав.

З кузова вантажівки за розмовою спостерігали пасажири. Судячи з одягу, це були не військові, а місцеві люди. Дехто тримав на колінах клумаки чи валізи.

— А фамілія твоя, гріш, как?

— Лі… тобто Шагута, — відгукнувся Святослав. — Степан.

— Нє тот, — звірившись зі списком зауважив старший.

— А какая разніца? — сплюнув на сніг автоматник. — Тот. Нє тот.

— А іть правда, — зрадів чомусь старший. — Ну ти, Шурка, галава!

І обернувся до шофера:

— А сержант-та — галава?

— І чо? — не зрозумів той.

— А нічо. Відна шо с Урала — чо да чо. Кака нахуй разніца? Напісана — аднаво с Плєхава прівєзть. Так ми і прівєзьом. А тот ілі етат, кака, нахуй, разніца.

— А я чо? — пересмикнув плечима шофер. — Мойо дєло, знай єхай. А старший пусть сам решат.

— Афармляй, карочє, — кинув у бік автоматника старший.

Той пересмикнув затвор.

— В кузов! Бєгом!

Святослав мимоволі відступив на крок:

— Я не поїду, — промовив він розгублено. — Мені не в той бік. Мені до Розгадова. — і махнув рукою у протилежному напрямку.

— Бєгом, кулацкая морда! — військовий боляче тицьнув дулом свого машинового пістоля просто у груди хлопцю.

— Я...

— По щоту трі стріляю, — прошипів автоматник. — Раз...

І Святослав покірно поліз до переповненого кузова вантажівки.