* * *

Буває ж так, що життя не складається? Чогось Бог не дав, десь не щастить, щось сама втрачаєш. Уляна часто думала над цим і почувалася, немов під час судового процесу із «зарядженим» суддею. Тобто хоч що кажи, хоч як переконуй — однаково рішення буде не на твою користь.

Хлопці ще зі шкільних часів обминали Уляну своєю увагою на користь більш помітних, більш фігуристих чи більш нахабних подруг. А й справді, що вони могли побачити у маленькій, худенькій, коротко стриженій ще й в ідіотських окулярах однокласниці, яка вчилася середньо, як усі — навіть контрольної у неї не спишеш. Вона стояла останньою у лаві на фізкультурі, і так само, здавалося, у житті. Київський університет, куди, на превеликий подив усіх, вступила з першого разу, та ще й на престижний юридичний факультет, підніс самооцінку практично до небес, але, як казала бабуся «високо падати — низько охкати». Перші місяці у велетенських, як на вчорашню випускницю очаківської школи, аудиторіях, поважні професори, що до всіх звертаються на «ви», нові чарівні терміни — деліктоздатність, первісне стадо, сервітут, нові друзі з усіх куточків країни, чарівний Київ, який робить бранцем і примусово закохує у себе кожного, хто наважився прожити у ньому бодай місяць… Усе це невдовзі розбилося об звичне останнє місце у лаві. Тільки тепер усе діставалося більш хитрим, більш вульгарним, цинічним та розпусним. Хлопці вилися навколо них, і навіть сиві професори протирали запітнілі не за сезоном окуляри, ставлячи цілком незаслужені четвірки, коли інші за четвірку мали добре нагріти собі чуба.

Тоді Уляна навіть зненавиділа Київ — він їй здався таким само цинічним і розпусним. Університетський гуртожиток видавався брудним притоном, втім, це відповідало істині, бо деякі його мешканки і справді ввечері накладали бойове розфарбування і займали позиції вздовж бульвару Шевченка та проспекту Перемоги.

Несподівано з’ясувалося, що порівняно з рідними очаківськими лиманами Дніпро виглядає вузьким та брудним, Поділ виявився зменшеною копією одеської Молдаванки, Хрещатик — збільшеною вулицею Совєцкою у Миколаєві, а Лівий берег нагадував спальні райони Херсона. Влітку тут літав пух з калічених тополь — на відміну від нормальних, струнких їхніх тезок, що, наче свічки, позначали дороги на рідному Півдні, тутешні тополі розчепірювали свої обрізані культі, з яких стирчали на всі боки тонкі галузки з клятим пухом. І хто додумався звати це юродство тополями? Уляна особливо ненавиділа тутешні тополі за те, що вони їй нагадували власні пальці на ногах — причину дівочих сліз та морального самобичування. Нема того, щоб рости, як у нормальних людей, рядком, ладком, один до одного — Улянині пальці на ногах стирчали в різні боки, утворюючи бандитську розпальцьовку, немовби гілки цих самих тополь. Їх ніяк не вдавалося притулити один до одного, і в результаті довелося категорично відмовитися від босоніжок — бо який же хлопець зверне увагу на дівчину з такими пальцями на ногах? Уляна навіть один час бинтувала їх за давньокитайським звичаєм, про який прочитала у книжці — але марно. Нічого не допомагало, і навіть у туфлях-човниках мізинці весь час намагалися вискочити назовні, щоб зганьбити свою хазяйку.

Втім не лише пальці були джерелом моральних катувань. Посилаючи Уляну у цей світ, Бог вирішив заощадити, і тому окрім кісток не дав їй практично нічого — ні округлих стегон, як у всіх порядних та не дуже порядних подруг, ані високих грудей — та де там високих, взагалі жодних грудей. Як дражнилися хлопці у школі: «кругла сирота — ні сраки, ні живота». Лише зараз, коли перевалило за тридцять, коли вигодувала дитину, щось у викоті стало проступати — але викотів Уляна не носила, не переносила цього знущання із себе, адже викот для того і зроблений, щоб показувати, а коли показувати нема що? Не брати ж приклад з модних співачок, що мусять робити собі виріз до пупа, щоб натякнути бодай на щось. Тому навіть зараз, коли «виросла» до бюстгальтерів другого розміру, вона продовжувала одягатися у піджаки та блузи, що максимально приховували усі жіночі ознаки. Такий стиль був зручним, як для роботи, так і для самооцінки — бо для жінки немає нічого гіршого, ніж вдягнувшись та нафарбувавшись для чоловіків, отримувати у відповідь… а точніше, не отримувати нічого, навіть погляду. Інша справа — робочий, вільний одяг, трохи помади, холодний погляд крізь скельця-окуляри. Тут кожна посмішка як гран-прі: а уявляєте, що було б, якби я…

Від безвиході й розчарування у собі іноді грішним ділом виникала думка скористатися старовинним очаківським засобом — верандою чи балконом. Справа в тім, що Очаків — це не тільки курортне місто, але й військова база, де за парканами, через які так легко перелізти, мордуються молоді здорові хлопці, самотні душевно та спраглі фізично. А влітку туди приїздять на відпочинок дівчата та жінки, часто теж самотні та спраглі. І до того ж пляж з голими тілами, який провокує усіх легкістю й доступністю. І задуха, через яку можна спати надворі, на балконі чи веранді. Ну а далі все відбувається, як у передачах «Нешенел джеографікс». Вночі матросики перелазять через паркан та ідуть шукати здобичі, а здобич у цей час виходить у двір, де лягає спати голяка, прикрившись лише простирадлом — бо спека. І ретельно робить вигляд, що навіть не підозрює про підступні плани хижаків, які тихцем скрадаються вздовж парканів, виглядаючи та винюхуючи у теплій очаківській ночі гарячі жіночі тіла.

Ця зваба періодично виникала і потім, коли приїздила до мами у відпустку. Що її стримувало? Хіба що самоповага, хоча про яку самоповагу може йтися, коли сама себе не любиш? Врешті-решт приблизно так воно і сталося, тільки не в Очакові, а в Києві, коли роль балкона зіграла кімната у квартирі подруги, а ролі сонця та спеки — коньяк і музика. Внаслідок цього на світ і з’явилася Настуня. Її щастя і кара водночас. Кара — за те, що дала собі поблажку і на одну ніч перетворилася сама на себе, на справжню, якою мала бути, якою Бог послав на цю землю. А він… він навіть прізвища свого не назвав. І коли врешті-решт потелефонувала і сказала, що у них буде дитина, сухо відказав: «Вітаю!», кинув трубку та змінив номер телефону. Отже дочку записала на своє прізвище — Балановська. Анастасія Балановська — ну чим погано? Хто не знає села Баланове під Очаковом, де два десятка хат туляться понад ставком, може навіть подумати, що у родоводі не обійшлося без польських князів. Щоправда мама тоді репетувала з усією наполегливістю самотньої жінки, що батька треба знайти, аби дитина не росла байстрюком, що треба дати прізвище… І можливість така, звісно, була, бо Уляна вже працювала у юридичній компанії і була настільки перспективним працівником, що її навіть не звільнили перед декретом, як це в Україні роблять з одвічно беззахисними молодими фахівцями, ба навіть оформили все по-людськи, тобто за законом. Але шукати такого «батька» Уляна вважала за приниження, тому подумки звела його до ролі «запліднювача» — а з такими розмова коротка, зробив справу — гуляй. Нащо псувати дитині карму подібними родичами? Є мама, є бабуся — цього цілком досить.

Втім, це було вже за багато років після навчання — адже для молодих п’ять років — великий термін. А в університеті, зокрема й у блядському гуртожитку Уляна за якийсь час засвоїлася, потоваришувала з філологинями — як з тією частиною, що проводила вечори на узбіччі бульвару Шевченка та на сидіннях машин, так і з тими, що скніли над словниками, бо більше не мали над чим та ким скніти, і цим скидалися на неї. Навчилася пити пиво та коньяк, курити тютюн і не тільки, нахапалася цитат з класики та засвоїла назви модних книжок, щоб здаватися розумнішою, ніж насправді. Втім, і читати теж навчилася — не в сенсі складати літери, а читати так, щоб від цього щось мінялося в голові, щоб душа розквітала бодай в уяві, якщо вже в реальності це не дано.

Можливо, саме завдяки читанню вона врешті засвоїла мистецтво вчитися — коли без особливої напруги можна скласти другорядні предмети, і таким чином більше уваги приділити тому, що насправді знадобиться. Коли розумієш просту істину: в юриспруденції, як на кухні, головне — розібратися, де що лежить, і навчитися смажити яєчню, а пропорції для складніших страв завжди знайдуться у книзі рецептів.

Саме тому вже на третьому курсі вона працювала молодшим юристом у невеличкій конторі і разом із дипломом отримала до сі-ві (curriculum vitae, шановні, а ви як думали?!) досвід роботи — те, що цінується роботодавцем понад усе. Тому коли подруги, які ще вчора завдяки глибокому декольте були пестунками долі та сивих професорів, тільки починали ходити по співбесідах, змагаючись за посаду у якій-небудь юршабашці із правом стирчати у чергах попід дверима державних органів, Уляна вже працювала юристом у компанії з іменем і заробляла стільки, що могла сплачувати за окрему квартиру, а не знімати куток у вередливої пенсіонерки або одну кімнату на чотирьох. Щоправда, вигодами свого самотнього проживання вона користувалася зовсім не часто. А проте не переймалася цим, відчувши, що є царина, де можна бути кращою, де досягнення міряються не якимось удаваним щастям, а реальною кар’єрою та грішми, і тому байдуже приймала звістки про одруження чергової колишньої одногрупниці. Кожному — своє.

Тоді вона знов полюбила Київ — інший Київ, справжню столицю, діловий та прагматичний. Тут кав’ярні були заповнені людьми, що вирішували справи, відсуваючи чашки з кавою заради задрукованих на принтері аркушів А4. Ба й сама кава — новомодне еспресо, американо, лате, зварена в турці і навіть розчинна — була символом нового життя, якого не зустрінеш у тихому курортному Очакові. Такої кави не було в гуртожитку, де вчорашню гущу навпіл з недопалками викидали з кружок тільки перед тим, як заварити нову. Ані у культовій інтелігентській кулінарці на Хрещатику, де за чашки з відбитими ручками брали з клієнтів гривню застави. І справа зовсім не у смаку. Бо кава — це не напій. Це стиль життя й символ ділового світу. Тому навіть Харків, який вихвалявся фальшивим статусом «першої столиці», не міг бути ані першою, ані останньою столицею взагалі — бо там о десятій ранку не було де випити кави, у цьому Уляна з подивом переконалася під час відрядження. Тамтешні мешканці зранку частіше вживали пиво, а отже не годилися на роль ділових людей.

Зовсім інші істоти — у костюмах та з «дипломатами» — населяли тепер її світ, і навіть клієнти у шкірянках, спортивних штанах та кашкетах не могли розвіяти чарів ділового Києва. Бо вони, так само як усі інші, приходили сюди на прощу, жертвуючи новим богам час, гроші та увагу, а тому слухняно пили каву, кидаючи до філіжанок по кілька ложечок цукру і запиваючи горілкою, щоб змити незвичний гіркуватий присмак з піднебіння. І навіть ціна за чашку кави більше скидалася на пожертву богам бізнесу, ніж на плату за напій.

Іноді Уляна зустрічалася зі старими подругами — чомусь переважно із філологинями — знову пила пиво з ужгородським коньяком, курила усе, що траплялося, слухала вірші та пісні під гітару зі зламаними колками. Це було нагадування про себе вчорашню, щоб іще раз оцінити нове життя, яке відкривалось попе-реду.

І саме в один з таких вечорів вона втратила контроль над собою.

Втім, це не мало значення. Вже не мало. Бо Настуня відкрила для Уляни зовсім інший Київ — Київ колясок та дитячих майданчиків, дитсадків, поліклінік та пісочниць. Мама, звісно, переконувала повернутися до неї, бо дитині краще біля моря та фруктів, та й взагалі, якщо вже так потрібна та робота, то чому б не віддати онуку бабусі (ха-ха-ха!), тебе ж якось виростила таку розумну, то чому її не вирощу. Звісно, Уляна не піддалася на ці вмовляння, бо відчула, що Київ — це те, що потрібно, це саме її розмір, фасон, її перспектива, і що важливо — вона вміщається тут разом із донькою. Дехто з учорашніх подруг вже намастив лижі до Варшави, Лісабона чи навіть Нью-Йорка, але їй пасувало місто Кия — і Дніпро, що омивав його від усієї нечисті, щоранку знов перетворюючи на святе місце, гідне прощі тисяч праведників.

Разом із тим, як зростала Настя, знайшлися нові подруги — мами одногрупниць із дитсадка. Найближче вона зійшлася з двома — сорокарічною Катькою, самотньою мамою розумника Ярика, та Вікою, мамою чорнявої Світовиди, яку усі називали Свєткою. Окрім дочки Віка мала ще й чоловіка, не першого в неї, проте відомого — власника колись відстійного, а віднедавна модного фаху історика і завідувача чогось такого історично-державного. До того, він носив знамените українське прізвище — Терещенко, хоча не мав жодного відношення до відомих цукрозаводчиків та меценатів. Позаочі їхню родину друзі звали Черешеньками — бо це схоже: Терещенки-Черешеньки.

На диво, дружба, скріплена «утрениками», санчатами, шмарклями та екскурсіями, виявилася найміцнішою. Адже усі ми проходимо цей шлях: спочатку ти –дочка Марії, потім перетворюєшся на окрему Уляну, а згодом дедалі частіше виступаєш у якості мами Настуні, поки остаточно на неї перетворишся та будеш готуватися до статусу бабусі якого-небудь Юрчика. Діти забирають в нас наше «я», і на те нема ради.

Отже мами Настуні, Ярика та Світовиди-Свєтки зійшлися у вітальні Катьчиної квартири на Подолі за пляшкою лікеру, святкуючи невідомо що — чи то весну, яку кілька тижнів тому приніс Великдень, чи то п’ятницю, старовинний жіночий день, а чи майбутні травневі, коли усі поїдуть кланятися землі на своїх дачах під Києвом, залишивши вулиці порожніми на радість бездачному населенню.

Двокімнатна квартира та відсутність чоловіка надавали Катьці вирішальну перевагу, тому зазвичай збиралися у неї, відправляючи дітей до Ярикової кімнати з комп’ютером у ній. Хай діти поспілкуються, зазираючи до монітора з-поза спин одне одного, як це зараз заведено у молодшого покоління.

Тоді між другим та третім келишками солодкого лікеру Уляна й розповіла про свою дорожню пригоду та несподіваного рятівника.

— Ух ти! Це просто романті-ік! — сказала Катька, наголошуючи останній склад на французький манер. — Є ще лицарі в Україні.

— Я тебе прошу, — заперечила Віка-Черешенька. — Хто, ти там казала, він? Моряк?

Уляна кивнула.

— Так у них в кожному порту жінка, а то й дитинка.

— Ну то й що? — не здавалася Катька. — Це ж і є романті-ік. А що по-твоєму, романті-ік — це чоловік у майці-алкоголічці на кухні? Дулі дві. А коли чоловік пішов у плавання, вона щовечора виходить на берег, і довга спідниця обвиває стрункі ніжки, а сльози на щоках перемішуються з морськими бризками — оце я розумію. Романтика не буває без страждань.

— Дівчата, ви про що? — здивувалася Уляна.

— Про романтику, дитинко, — зауважила Катька. Маючи перед подругами перевагу майже у десять років, вона була найдосвідченішою і наймудрішою. Але, попри це, все одно не мала чоловіка та виховувала сина сама. — Запам’ятай: єдиний, хто може зіпсувати романтику, це — чоловік. От поки стоїш на березі, чекаєш — все дуже романтично, а щойно він причалить свій корабель, зійде на берег, дихне цигарками та вже місяць не митим тілом, облапить брудними руками…

— Бр-р-р, Катько, шо ти кажеш? — обурилася Віка.

— Правду, дівчата, правду. У випадку з українським чоловіком романтика існує тільки в голові, за фізичної відсутності власне об’єкта. Бо ця тварюка все псує.

Уляна подумки погодилася з таким визначенням, хоча, правду кажучи, не хотілося так думати про свого нічного рятівника. Але мабуть Катька має-таки рацію. Якщо реальна зустріч може все зіпсувати, чи не краще буде залишити в душі спогад про мандрівного лицаря, який рятує принцес із пробитими колесами?

— Скільки йому? — уточнила Черешенька.

— За сорок, — Уляна згадала срібні нитки на скронях та жилаві руки під струменем води.

— Ну й нормально, — Віка розгорнула цукерочку й увіп’ялася своїми білосніжними зубами у чорний шоколад.

— Мабуть, одружений, — резюмувала Катька. — Обручка на пальці була?

— Та до чого тут це? — обурилася Уляна, хоч відсутність обручки відзначила ще тоді, коли придивлялася до вправних рухів незнайомця.

— А! Сучасні чоловіки не люблять носити обручок, навіть якщо одружені, — Катька розтинала ситуацію із завзяттям патологоанатома.

Черешенька сьорбнула лікеру:

— А мій носить.

— Ну так спробував би…

— Дівчата! — Уляні довелося підвищити голос. — Давайте змінимо тему!

— О! А про що іще можуть говорити жінки, як не про чоловіків? — не здавалася Катька. — Не порушуй традицію! Змінити тему — це лише змінити обговорення одного чоловіка на іншого. Є в тебе інші чоловіки? Наприклад, на роботі.

— Є, — раптом сказала Уляна.

— Це вже цікаво! І хто він?

— Леон-кілер.

Новий кур’єр з’явився на фірмі минулого тижня і справив на всіх приємне враження. Ще б пак — не бомжуватий пенсіонер, який шукає підробітку, користуючись своїм безкоштовним проїздом, не сопливий студент, з якого нема що спитати. А цілком пристойний, сивий з борідкою дядько, скромно, проте охайно вдягнений. Здатний виконати завдання складніші за «відвези-передай».

Робота кур’єра — це поєднання великої відповідальності із малою зарплатнею, тому знайти людину, яка б могла об’єднувати в собі обидві ці чесноти — ой як непросто. Наприклад, останній, якого вигнали за втрату документів, скиглив, що забувся їх у маминій квартирі. На пропозицію поїхати до маминої квартири і забрати, починав рюмсати та пояснювати, що не має ключів, бо мама йому їх не дає. Ну а коли просили потелефонувати мамі, заходився слізьми і репетував, що мама три роки тому поїхала до Португалії, кинула його самого, і тепер він вимушений тинятися по кутках. І така маячня по колу. Улянина колега Ларунда, яка власне і постраждала від втрати, тільки руками розводила і казала, що таких ідіотів не зустрічала навіть під час роботи у кримінальному розшуку.

Новий же працівник ретельно виконував усі завдання, завжди перепитував про важливість кожного, і якщо не встигав чогось протягом дня, обов’язково телефонував до офісу та попереджав про це. Фасоном борідки та формою вилиць він невловимо нагадував французького актора Жана Рено, тому й прізвисько отримав відповідне: Леон-кілер.

Єдина дивакуватість, що її помітили колеги за новим співробітником — це постійні торби в руках. Адвокати мають справи з паперами, тому максимум навантаження для кур’єра — це тека з документами. А тут — целофанові кульки, набиті чимось досить об’ємним, по одному в кожній руці. Уляна, коли вперше зустріла його на вулиці з цим вантажем, подумала, що начальник використовує новачка для якихось персональних послуг — родині чи коханці — тому не звернула особливої уваги. Але коли за кілька днів побачила його з тими ж таки кульками, дуже здивувалася.

Виявляється, Леон-кілер скрізь ходив з торбами — коли заходив до офісу, залишав їх біля секретаря, а виходячи на вулицю, завжди тримав при собі.

— Ти бачила? — перепитала Уляна в Ларунди, але та була під таким враженням від попередніх розповідей про маму з Португалії, що тільки рукою махнула:

— Та яка різниця? Аби документи не губив.

Опинившись з ним одного разу в ліфті, Уляна скористалася нагодою запитати, бо кульки займали досить багато місця.

— Речі, — коротко відповів Кілер, немовби це слово усе пояснювало. Добре вихована Уляна мусила перевести розмову на іншу тему, і не даремно, бо в результаті довідалася про нового працівника багато цікавого: наприклад те, що він має вищу технічну освіту, в радянські часи працював на секретному заводі. Саме цим, певно, і пояснювалася його підвищена притомність при виконанні своїх теперішніх обов’язків.

— Ну а що, — припустила Катька після того, як Уляна закінчила свою розповідь, — інженери зараз нікому не потрібні, бо рулять юристи та економісти. Крім того — вік. Куди йому дітися? От і пішов у кур’єри.

— Як каже мій чоловік, кожен має свої скелети у шафі, — зауважила Черешенька.

Уляна засміялася:

— Ну так, всі мають у шафах, а цей — у кульках. Носить свої скелети з собою. До речі, твій чоловік якраз по скелетах спеціалізується. Може, він знає, що це може бути?

— Ти ж кажеш, що він на секретному заводі працював? Може, це якась військова таємниця? Секретна зброя? — приєдналася гостра на язик Катька.

— Ой, дівчата, чоловік каже, що ніяких військових таємниць у совка насправді не було, що вони все крали у американців. А всіх дурили, що мають якісь страшні ракети. Каже, після війни почали усім розповідати, що росіяни радіо придумали, і паровоз, і рентген. А насправді це Сталін хотів прикрити викрадання технологій.

Вона долила усім лікеру, не дуже апетитного на вигляд, але смачного та духмяного.

— Смішно, — сказала Катька. — Леон-кілер з двома кульками у руках. А може він і справді кілер? У нього там пістолет і фікус. І Улянка буде його Матильдою.

— А може він бомжує? — припустила Віка. — У бомжів завжди кульки з собою.

— Та наче ні. У нього навіть дружина є.

— Дружина? — Катька розчаровано витягла губи. — Значить не бути тобі Матильдою. Такий шанс…

— Це точно.

І тут телефон в Уляниній сумці заспівав «Лібертанго», що означало дзвоник від невідомого абонента. Вона знехотя простягнула руку і натисла кнопку:

— Альо?

— Пані Уляна? — запитав хрипкуватий чоловічий голос.

— Слухаю вас, — сухо по-адвокатському відповіла вона.

— Це Степан Шагута. Ми з вами познайомилися на дорозі біля Голованівська.

— Ви? — Улянин голос сам собою потеплішав, від чого подруги одразу замовкли і нашорошили вуха.

— Так, я. А як ви тоді доїхали?

— Дякую, добре, — Уляна махнула рукою в бік дівчат, що просто-таки поїдали її очима, і вийшла до передпокою.

Чоловік на тому кінці набрав повітря, немовби зважуючись на щось:

— Пробачте, ви казали, що ви юрист. Можу я з вами зустрітися? Бо мені треба консультація.

— Авжеж. Коли вам зручно.

— Наприм… Наприклад, завтра. Нічого, що субота?

— Звісно. Із задоволенням.

Він не зовсім орієнтувався в Києві, і тому місце обрала вона — у затишному ресторанчику на Подолі, бо вирішила, що ритуальна кава буде виглядати жлобством, якщо ідеться про людину, що врятувала тебе на нічній дорозі. А вечеря в ресторані — це вже зовсім інше, можна про справу поговорити. Поклала слухавку та повернулася до подруг, що досі мовчки сиділи за столиком.

— Із за-до-во-лен-ням? — зробивши великі очі, перепитала Катька.

— Та ну вас! Людині потрібна допомога. Хтось вміє колеса міняти, а хтось — закони читати.

— Ну, це інша справа, — удавано-серйозно покивала Катька. — Зовсім інша. Так, Вікусю?

Та теж кивнула з серйозним виглядом.

— Тільки… — Уляна запнулася. — Малу мою зможеш взяти завтра на вечір?

Дівчата по-змовницьки перезирнулися:

— Зможу, — погодилася Катька. — І навіть на ніч.

Невелика зала ресторану була практично повною, як і завжди суботнього вечора. Уляна роззирнулася у пошуках вільного столика і подумки вилаяла себе, що не зарезервувала місце заздалегідь. Оце ж правду кажуть: людину можна вивезти з села, але село з людини не вивести.

Метрдотель суворим голосом поцікавилася:

— На вас чекають?

Уляна, щоб приховати розгубленість, мовчки зміряла її зверхнім поглядом, коли раптом почула:

— Пані Уляна!

З-за столика у кутку підводився худорлявий на обличчя, але досить міцної статури чоловік у бежевому светрі із блакитним комірцем сорочки над ним. Він практично нічим не нагадував ту темну постать з колесом напереваги, яка стояла перед очима вже тиждень. І мабуть, Уляна ніколи б не впізнала його, якби не привітна посмішка на обличчі та голос — той самий хрипкий баритон, яким розмовляв рятівник на нічній дорозі.

— Добрий вечір! — вона знехтувала допомогою метрдотеля і самостійно просоталася поміж спин відвідувачів до кутка, де її візаві вже відсував стільця, щоб зручніше було сісти. Уляна поважала ґречність, особливо коли вона не переходила у запопадливість.

— Добрий вечір. Я — Степан Шагута. Навєрно, ви мене не впізнали. Тобто, мабуть, не впізнали.

— Чому ж? Впізнала, — збрехала Уляна, вмощуючись зручніше. — І дуже вам дякую за допомогу. Без вас я, мабуть, і досі б стирчала на дорозі під Голованівськом.

— Та ну, не стоіт, тобто не стоїть.

— Не варто, — підказала Уляна, сховавши посмішку у кутиках губ. — Якщо вам зручніше, говоріть російською. Я розумію.

Він щиро засміявся у відповідь, від чого на щоках утворилися трикутні западинки:

— Ви пробачте. Я дуже люблю українську, але рідко користуюся. У нас, моряків, якось більше англійська в ходу.

— Навіть на судні?

— Аякже! Зараз екіпажі, як футбольні клуби — збірна з усіх стран.

Молодий кругловидий офіціант у довгому фартуху матеріалізувався над столом.

— Готови заказивать?

— Не без того, — Степан взяв зі столу меню. — Принесіть нам для початку пляшку білого вина, — він подивився на Уляну. — Ви будете м’ясо чи рибу?

Проблемний зазвичай вибір страв за його тактовної допомоги завершився повним успіхом, і офіціант розчинився у гаморі зали.

— Терпіти не можу обирати, весь час здається, що замовила щось не те, — зізналася Уляна.

— А мені весь час здається, що я щось упустив.

У нього була цікава українська — деякі фрази вилітали одразу правильно, немовби завчені заздалегідь, а інші переривалися через брак слів.

— У нас в Сибіру… — повів він далі.

— То ви з Сибіру? — здивувалася Уляна.

— Західного, — уточнив він, немовби це було важливо. — Так от, у нас їсти треба багато, бо холод. Тому в дитинстві я був страшним проглотом.

— Західний Сибір… — на свій сором Уляна не уявляла де це, однак те, що там і справді холодно, сумнівів не викликало. — А звідки ж тоді знаєте українську?

— Від батьків, — співрозмовник поклав руки на стіл, і вона ще раз відзначила, які вони міцні та жилаві. — У мене батьки українці. І потім я учився в Херсоні.

— У Херсоні? — здивувалася вона.

— Так, у Херсоні. Після армії друг заманив.

Уляна звела брови:

— То виходить, що ми з вами земляки. Я родом з Очакова.

— З самого Очакова?! О! Так це знаменитий порт. Правду кажуть, що в хорошую погоду з Очакова видно Південний Хрест? — мабуть, це був жарт, бо він широко всміхнувся, але Уляниної освіти не вистачило на те, щоб оцінити гумор. — А ви, кстаті, знаєте, що давним-давно в центрі Херсона була крєпость, від якої зараз залишилися тільки ворота. І вони називаються Очаківськими.

Географічно-історичний екскурс перервав офіціант, який приніс замовлене біле вино.

— Пріятнава, — побажав він, знову розчиняючись.

— Ви не повірите, за цим «пріятнава» українських офіціантів можна узнати в любом порту.

— Це від «смачного», — пояснила Уляна. — Як можуть, так і перекладають. Ой, пробачте, — схаменулася вона, висмикнула сумку з-під спини, куди завжди її припасовувала у кав’ярнях, бо любила постійно відчувати своє майно шкірою, і видобула з кишеньки візитівку. — Будь ласка. Так би мовити, підтвердження моєї професії. Ви казали, що потребуєте допомоги.

— По-тре-бу-є-те, — з насолодою, немовби пробуючи на смак, повторив він. Потім узяв картку і прочитав написане. — Уляна Балановська. Адвокат. Солідно.

Уляна скептично глянула крізь скельця окулярів, але одразу зупинила себе. Скептицизм треба було демонструвати тоді, на дорозі, з двома пробитими колесами в зубах.

— Отже, я можу вам допомогти? Бо ви мені змогли, слово честі, — вона щиро посміхнулася.

— Можете допомогти, — кивнув він. — Але це почекає. А для початку давайте вип’ємо за знайомство. Тому що вино ждать не буде.

Вони цокнулися і пригубили золотаве шардоне. Уляна відзначила, що цей моряк має гарні манери, бо не заливає в себе одразу весь келих. Крім того, він умів підтримати розмову — не замоложував, як це роблять самовпевнені дженджики, не нудив, як пенсіонери та начальство, але й не замовкав у пошуках теми.

— Отже я по-тре-бу-ю, — він зробив паузу, — вашої допомоги. Річ у тому, що в мене контракт з крюїнговим агентством.

— Яким агентством?

— Крюїнговим, — повторив він. — Агентством по найму моряків.

— А це що, якісь особливі агентства?

— Аякже! — він розвів руками, мовби дивуючись, як цього можна не знати. — Моряки завжди були особливими людьми. В старі часи у портових містах стояли спеціальні будинки, бордінхаузи, які приймали матросів на постой, давали їсти і спати, і навіть зберігали гроші, щоб не зразу все пропивали. Ну а потім, коли продадуть на корабль, з авансу забирали собі оплату.

— Ви сказали, продадуть?

— Ну, фактіческі, тобто фактично. Бо матрос на березі склонний пропивать усе, що має. І господар бордінхауза часто за нього договорювався з капітаном, і пока не проспався, відправляв на борт. А коли віддали швартови, діваться вже нема куди.

Уляна знала, що морське право — штука специфічна, іще коли вивчала оформлення вантажів, усі ці «франко вздовж борту судна», але ніколи не замислювалася над тим, звідки ноги ростуть.

— Так вот, — продовжував співрозмовник, — традиція крюїнгових агентств іде ще від бордінхаузів, тому договори у них дуже хітродєланиє. Развє що п’яними на борт не відправляють, та й то по-різному буває.

— У вас договір із собою? — одразу взяла бика за роги Уляна, поки за розмовою не втратила діловий настрій.

— З собою, — він підхопив зі стільця поруч чорну теку і витрусив звідти документи. Уляна одразу звернула увагу на солідний цупкий папір з кольоровими шапками на кожній сторінці, на дві колонки тексту — англійською та російською. Компанія явно намагалася справити враження на клієнтів.

— Ви капітан? — Уляна глянула на графу, де ішлося про диплом судноводія.

— Помічник, — скромно уточнив чоловік.

Але зануренню у справу завадив офіціант, який приніс замовлені страви. Довелося відкласти папери на край столу, щоб бува не зіпсувати. Хлопець вправно розставив тарілки, побажав «пріятнава» та долив у келихи вина.

Уляна потяглася за відкладеним договором:

— Ви не заперечуєте, якщо я спочатку дочитаю, а потім вже почнемо їсти? Щоб одразу можна було говорити по суті.

Він знизав плечима:

— Не заперечую, особливо коли мати в виду, що наш офіціант не приніс ножів та вилок.

Вона глянула — і справді, ані біля тарілок, ані десь окремо не було й сліду столових приборів. І одразу засміялася, бо згадала улюблений бабусин анекдот.

— Смішно, — кивнув він, не всміхнувшись.

— Це я згадала стару історію, як жид в Одесі приходить в ресторан, і йому теж не подають ложки. Знаєте?

— Ні.

— Ну, він кличе офіціанта і каже: «Шановний! Цей суп неможливо їсти!». Той, звісно: «Що таке? Холодний? Пересолений? Що?». Жид йому: «Цей суп неможливо їсти!». Офіціант: «Та ну! У нас кухар з двадцятилітнім стажем, ми — переможці соціалістичного змагання!». А жид: «Цей суп неможливо їсти!». Офіціант: «Ну чому?». Жид: «А ви спробуйте.» Офіціант тик-мик: «Ой, а де ложка?». А жид йому: «Ага!».

Тепер він засміявся, не голосно, але щиро, плеснувши себе долонями по колінах. Уляна ще раз відзначила трикутні западини на худорлявих, трохи завітрених щоках, та вуса, у яких разом із посмішкою ховалася верхня губа.

— Ну це просто про нас! — у захваті промовив він, і раптом змовницьки схилився до Уляни. — А давайте нашого офіціанта перевіримо. На цьому анекдоті.

Вона не зовсім зрозуміла ідею, але він сприйняв мовчанку за згоду. Моряки, як відомо, полюбляють розіграші.

— Гарсон! То єсть, хлопче!

Кругловидий швидко намалювався поруч.

— Што вам?

— Цю страву неможливо їсти! — заявив Улянин співрозмовник із серйозним виглядом.

— В чом дєло? — занепокоївся кругловидий, зиркаючи очима поперемінно то на стіл, то на клієнта.

— Неможливо, — наполягав той.

— Пачіму? — не зрозумів хлопець.

— А ви попробуйте! — моряк для кращого ефекту навіть посунув страву до краю.

І тут офіціант зробив те, на що від нього ніхто не чекав. Знизавши плечима, мовляв, що за примхи, раптом схопив пальцями шматок з тарілки клієнта і запхав собі до рота.

Уляна та Степан, побачивши цю картину, разом вибухнули сміхом так, що на них обернувся весь ресторан.

— Ой, нє могу! — плескав себе по колінах моряк. Уляна підхопила окуляри і краєчком долоні витирала сльози, що виступили від сміху.

— Шо такоє? — здивовано роззирався офіціант.

Аж поки нарешті Уляна зглянулася:

— Виделки принесіть! — і знов зареготала.

— Ой, ізвінітє, — знітився хлопець і бігцем побіг до буфету.

— Це вам не Одеса, — промовив, а швидше простогнав Улянин співрозмовник. — Тут таких фраєров, як я, учат по-взрослому.

Вони ще довго сміялися навіть після того, як офіціант з буряковим від ніяковості обличчям приніс прибори, ще тисячу разів сказав «ізвінітє» і навіть один раз «вибачте».

Такий випадок гріх було не відзначити, тому моряк одразу замовив коньяку.

Розмова потекла вже зовсім вільно, як завжди буває після спільного викиду емоцій — хоч би якими були — позитивними чи не дуже — бо навіть полаявшись з кимось, почуваєшся з ним вільніше, а що вже казати про спільний жарт чи розіграш.

Згадали ще кілька смішних ресторанних випадків. Як одного разу на запитання Уляни «де тут у вас можна руки помити» інший хлопець, не менш простий, радісно вигукнув: «В туалеті, звісно!». Або ж коли у китайському ресторані трапилася вагітна офіціантка з сильним токсикозом, яка не могла навіть дивитися на страви, що їх несла, бо кожної миті блідла та хапалася за живіт. Адже київські офіціанти, що збираються у столицю з усіх усюд — це «чогось особливого», як кажуть в Одесі, коли все-таки говорять українською. Улянин співрозмовник у відповідь поділився секретами спілкування в іноземних ресторанах, де замовлення часто перетворюється на лотерею — і на це нема ради.

А справа із крюїнговою компанією після уважного прочитання контракту виявилася копійчаною. Як називала такі випадки Улянина колега Ларунда, «не варто виїденого яйця клієнта». І зараз Уляна мало вголос не повторила цю формулу, бо коньяк та веселі спогади зовсім розв’язали язика. Вона відчувала піднесення, якого давно не було. Хіба що в університетські часи, коли світ здавався незвіданим, але прекрасним.

Офіціант, виправдовуючись за свою помилку, метушився навкруги, намагаючись вгадати найменше бажання відвідувачів. І коли побачив, що у келихах закінчився коньяк, одразу прибіг до столу:

— Павтаріть? — запитав він, забираючи порожній посуд.

— Повторіть, — раптом запропонувала Уляна. — Кораблі лавірували, лавірували, та ніяк не вилавірували.

— Шо? — злякано запитав хлопець, втискаючи голову у плечі, бо вже отримав сьогодні.

— Стоїть піп на копі, ковпак на попі, копа під попом, а піп під ковпаком. Повторіть! Ви ж самі запропонували?

Тут вона знову розреготалася, а за нею й новий знайомий, знов примусивши бідолашного офіціанта червоніти й тікати геть від дивакуватих відвідувачів.

За десертом з кавою вони засиділися до пізнього вечора. Чоловік не дозволив навіть заїкнутися про оплату рахунку, сказавши «ви мене ображаєте». Але при цьому відрахував суму точно до копієчки, повчально зауваживши: «Чайові — це наркотик». Вочевидь він не був скнарою, а проте дотримувався принципів. Потім викликав таксі і запитав в Уляни домашню адресу.

І тут, на задньому сидінні машини, вона раптом відчула, що всередині щось вибухнуло. Отак от просто — бах! Як колесо на дорозі. Якоїсь миті від супутника війнуло неповторним чоловічим запахом — разом із легким духом коньяку та сиру вона вловила дух чистої шкіри, тютюну та ще чогось гострого та незвичного, і раптом вона захотіла цього чоловіка з його жилавими руками, з вусами та трикутними ямочками на щоках. Захотіла так, що не могла не те що стримати себе, — практично не здатна була терпіти. Всередині прокинувся якийсь вулкан, ядерний реактор, який поглинав клітину за клітиною, примушуючи м’язи здригатися дрібними спазмами, а язик — облизувати сухі губи. Такого з нею ще ніколи не траплялося — ну, може, у несвідомій юності, коли під тиском внутрішніх соків голову зносить не згірш, ніж від алкоголю. Але ж вона давно вже була не дівчинкою, а дорослою жінкою, розумною, зваженою. Щоправда, зараз про це неможливо було думати, тому що гостре бажання володіти цим чоловіком повністю затопило її єство. І якщо клятий таксист і далі буде тягнутися черепашачим ходом, зупиняючись на кожному світлофорі, то слово честі, — вона візьме своє просто тут, у салоні машини.

Коли нарешті таксі зупинилося біля під’їзду, вона мовчки простягнула водієві двадцятку, потім так само мовчки взяла супутника за руку і повела до своєї квартири.

Як добре, що є такі подруги, як Катька, які можуть забрати малу і залишити в себе на ніч без зайвих церемоній!

Уляна розплющила очі й у темряві потяглася до телефону. Дванадцята ночі! Катька, певно, її прокляла. Треба хоч есемеснути, коли вже так сталося.

Одразу почала набирати повідомлення, стукаючи нігтем по екрану, і у непевному світлі побачила фігуру того, хто спав поруч. Чоловік лежав на животі розкинувшись так, що займав більшу частину ліжка. Широкі плечі та руки вкривали волосинки, занадто тонкі й ніжні, як на його вік. Тіло нижче від попереку ховалося під ковдрою, обличчя занурилося у подушку, залишивши спину та руки єдиним об’єктом для тяжких жіночих дум.

Невже вона аж так напилася? Не може бути. Вона пам’ятала кожен келих і знала свою норму. То може, це гормони збунтувалися проти багаторічного целібату?

Втім, хоч би як там було, есемеску відправити треба. Уляна обережно відкинула ковдру і спустила ноги на підлогу. Підсвітила собі дорогу телефоном і побачила, що кімнату всіяно предметами жіночого та чоловічого одягу. Господи, що ж вони виробляли? Ні, звісно, вона пам’ятала, що було, але не думала, що це виглядатиме так відверто, як в еротичних фільмах дев’яностих, слово честі.

Трохи обіч валялася блузка, як бастіон, що впав одним з перших, а може, навпаки, як прапор перемоги на передових позиціях супротивника. Оце вже вічне питання — хто кого: чи ти його, чи він тебе. Уляна ногою підкинула одежину собі в долоню і обережно, навшпиньки, щоб не розбудити гостя, відправилася на кухню.

Там випила води, дивуючись, що спраги немає — а взагалі-то мала би бути — потім накинула на плечі блузку бо незатишно почувалася голою, з юності впевнена, що її худе тіло своєю недосконалістю ображає всесвіт. Сіла до столу та закінчила набирати повідомлення Катьці.

«Смачного!», — відгукнулася та за хвилину. От зараза!

Як не хворіла, а добре померла, — любила казати бабуся. Формула універсальна для опису будь-якої проблемної ситуації. Хоча які тут проблеми? Доросла жінка має право, і так далі і таке інше.

Але що він про неї подумав? Втім, яка різниця? Вони вранці розійдуться, як в морі кораблі. Тим більше, що він моряк, а моряки, мабуть, звикли до подібних пригод. Портові дівчата, таверни, гіркий ром. До речі, чому моряки завжди п’ють ром? Що, інших напоїв нема?

Вона посміхнулася власним думкам. Теж мені, портова дівчина знайшлася. Та на таку жоден капітан не подивиться навіть після року в морі. Хіба що під впливом великої порції рому. Чи коньяку, як зараз. А проте, порція зовсім не була великою. Чого ж це її так понесло?

Уляна подивилася у вікно на будинок навпроти і подумала, що треба стулити штори, щоб не розважати своїм напіводягненим виглядом сусідів — адже в суботу рано спати не лягають, і у багатьох ще світиться.

Проте не встигла втілити свою думку в реальність. Тому що підвівши очі побачила на порозі кухні Степана.

— Куди втекла? — запитав він так просто, наче говорив з людиною, яку знає багато років, а не з випадковою по суті знайомою, з якою опинився в ліжку.

— Я? — розгубилася Уляна. — Я тут есемеску набираю, не хотіла заважати.

— Кому?

— Вам… тобто тобі заважати.

— Есемеска кому? — він, певно, вважав, що має право таке питати. І хоч йому ніхто не давав підстав для подібного втручання у її особисте життя, Уляна чомусь не обурилася.

— Подрузі. У неї донька ночує.

Вона тут-таки вилаяла себе в душі останніми словами. Що він подумає? Пішла до ресторану, а сама заздалегідь дочку прилаштувала ночувати. Отже все спланувала…

Степан наблизився до неї і поклав руку на плече, що випросталося з-під накинутої блузки.

— Ти пробач, що я на тебе так одразу накинувся. Як дикий.

— Пробач? — вона подивилася йому в обличчя знизу вгору.

— Ну, так. Напав на дівчину. Розумієш, на мене щось найшло. Я відчув, що коли це чортове таксі не зупиниться, то візьмуся за тебе просто в салоні. Навіть не знаю, що ти тепер про мене подумаєш.

Вона згадала свої думки у машині й облизнула губи, щоб приховати посмішку.

— То ти жалкуєш?

— Ні, що ти!

Його рука почала поволі мандрувати з плеча на шию, за вухо, торкатися волосся, спускатися вниз спиною, і потім знову на шию, викликаючи поза шкірою мурашки.

Вона не міняла пози, вивчаючи його обличчя, а він очима слідував за своєю рукою, немовби досліджував незнайому територію.

— Справжній джентльмен ніколи б не вибачився, — згадала вона оповідання О’Генрі.

— Значить я не справжній джентльмен. Бо проскочила думка, що це вже зґвалтування.

Тепер вона посміхнулася вже не ховаючись. Бо в один момент подумала так само, точніше, рівно навпаки.

— Ну, від зґвалтування ми все-таки врятувалися.

— Це точно. Ні, ти не подумай, я не з тих, що кидаються на незнайомих жінок…

— Знайшов чим хвалитися.

Блузка почала сповзати з плеча, і Уляна підхопила її за комір, намагаючись поправити.

— Залиш, — сказав Степан, і вона скорилася. Рука все розширювала зону впливу, залишаючи по собі якесь дивне відчуття, немовби це вже було не зовсім її, Улянине, тіло, не зовсім її плоть, а якась нова, невідома субстанція, гаряча та текуча. Кухня вмить наповнилася пахощами свіжого сексу, який несла на собі шкіра.

— Ти мене здивувала.

— Ще б пак! Я і себе здивувала. До речі, я теж не з тих, що накидаються на незнайомих чоловіків. Ну, це якщо ти не помітив.

— Помітив, — він повільно-повільно кивнув, і рука помандрувала далі.

Уляна соромилася своїх грудей через розмір, а точніше, відсутність розміру. Завжди приховувала їх, просто на підсвідомості. От і зараз зробила звичний рух плечима вперед, щоб зігнутися літерою зю, але раптом відчула щось особливе. Щось таке, чого не відчувала раніше. Гріх казати — здавалося, що під його руками груди самі по собі з’являються, немов виліплені руками скульптора. Уляна спочатку недовірливо прислухалася до цього почуття, потім захопилася ним, і плечі самі по собі розпрямилися, підставляючи для пестощів нові, ще не пещені ділянки.

Від цього руху блузка ковзнула на підлогу. Уляна знову смикнулася за нею.

— Не треба, — зупинив її Степан. — Я хочу тебе роздивитися.

— Було б на що дивитися, — машинально відповіла вона.

— Ти не розумієш.

Він присів навпочіпки перед нею і тепер пустив у хід вже обидві руки. Великі, такі, що, здавалося, можуть взяти у жменю всю її за один раз. Шерехаті та сильні, вони охоплювали тіло, немовби не вивчали, а й справді ліпили її, ліпили з нічого, з сухожиль та кісток, з комплексів та страхів, з розчарувань та сподівань. Тепер він був одночасно скрізь — і на стегнах, і на персах, і на спині, і на шиї, і на обличчі, на руках та животі. Вона подумки дивувалася — як це можна встигнути? Адже щойно якась ділянка тіла відчувала потребу, він одразу опинявся там, немовби вмів зчитувати сигнали зі шкіри.

Вона дивилася на нього і бачила тільки чорне з нитками сивини волосся, що схилялося перед нею. А тоді приєдналася до процесу, підняла ногу і пальцями торкнулася його тіла, відчуваючи, як воно напружується та наливається теплом.

Тепер Уляна поклала руки йому на плечі, а сама відкинула голову назад, відкриваючи всю себе назустріч цьому чоловікові. А він продовжував свої скульптурні вправи, дістаючись найпотаємніших куточків та найсокровенніших місць.

— Зачекай, — прошепотіла, чи то вже простогнала вона. — Я стулю штори, щоб не розважати сусідів.

Він на мить відсторонився, давши їй можливість підвестися. Але коли вона нахилилася через стіл, щоб зловити пальцями тканину фіранок, раптом обхопив руками за стегна, і не попереджаючи, не запитуючи, владно та впевнено нахилив тіло вперед.

— Не поспішай, — прошепотіла вона.

І він не поспішав.

А руки продовжували ліпити її тіло, завершуючи створення нового шедевру, що складався зі стогонів, зойків, зітхань та майже звірячого гарчання.

Загрузка...