Забудь-річка

* * *

— Катю, що робити? — голос Уляни тремтів від розпачу. Ще б пак — п’ятниця, мала в школі, сама вона на роботі, а на вулиці кінець світу, і не вигаданий а реальний. Березень, який бавив усіх сонечком та теплом, бруньками на деревах та дачними перспективами, раптом на передостанньому своєму тижні розсипався снігом, та ще й не просто, а справжнім стихійним лихом, яке з кожною годиною нагромаджувало на вулиці дедалі більші кучугури, блокуючи транспорт, людей та життя у місті. Розбалувані теплом кияни вже давно перевзули свої машини у літню гуму і тепер почувалися, без перебільшення, як корови на льоду.

Уляна нервово визирала у вікно, де вже понад годину сходила вихлопними газами пробка, не просуваючись ані на метр. Про те, щоб у такій ситуації виводити зі стоянки свій «Ланос», не могло бути й мови — весь квартал стояв щільно заблокований. Та й, судячи із загального розпачу у інтернеті, сьогодні зупинилося все місто. А тим часом весняні сутінки згущалися до зимової ночі, снігопад лише посилювався, і перспектив вибратися з роботи не було жодних. А тут іще Степан прилітає зі свого Сургута — щоправда, завтра, але до завтра ще треба дожити.

— Ти тільки не психуй, — Катька у будь-якій ситуації шукала раціональну складову. — В чому проблема? Наська? То я її до себе заберу, оце зараз виходжу по своє золото, то й твоє заразом прихоплю.

Катька жила неподалік від школи і працювала у пішій досяжності, а дві ноги виносять людину навіть тоді, коли безсилі чотири колеса.

— А як же… — почала Уляна.

— Що як же? Переночує у мене. Давай і ти приходь, переживемо стихію разом.

— Так у мене Степан прилітає.

— Коли?

— Завтра. Може, до завтра якось це розгребуть?

Скептична Катька гмукнула:

— Щось я не бачу тих, хто це буде робити. І сніг, судячи з прогнозів, не припиниться. Ну то що, прийдеш?

Уляна замислилася:

— Ти знаєш, мабуть, ні. Метро ж працює. Якось догребуся додому, візьму малій одяг, бо вона ж без зимових чобіт, і білизну, і все таке.

— Я тебе прошу! Що, я їй трусів не виперу? Не вигадуй, приходь.

— Ні, — твердо сказала Уляна. — Я зранку. Завтра субота, я вдягнуся, може, машину відкопаю, то зустріну Степана. Дякую тобі, Катрусю, ти — золото.

— Де тому золоту до нас! — хихотнула та. — Ну давай, якщо передумаєш, то я на тебе чекаю.

Але Уляна не передумала. Вона набрала Настуню і повідомила, що по неї з Яриком зараз прийде тьотя Катя, і що ночуватиме у них. А тій лише в радість — бо любить ходити в гості. Потім подивилася у вікно, де машини трохи просунулися вперед, і це дарувало надію на майбутнє. Може, якось воно розвидниться. Врешті-решт, є ж у Києві влада.

З такою примарною надією Уляна поринула у роботу — адже поспішати однаково не було куди. Хай трохи розсмокчеться.

Але не розсмокталося і не розвиднілося — хіба що, як казала бабуся, на більший дощ, а насправді сніг. Уляна просиділа до пізнього вечора, а за вікном було те саме — темрява, заметіль та фари, фари, фари. Інтернет показував червоним кольором усі без винятку вулиці, пробки оцінювали у десять балів — максимум, який може бути.

Катька тим часом забрала малу, про що й звітувала телефоном. Зараз вони вечеряли в домашньому затишку, а Уляні треба було ще невідь-як дістатися дому. Хоча чому ж невідь-як? У Києві існує метро, воно переважно під землею, і там снігу немає. А далі можна й пішки дочалапати.

Вулиця зустріла хурделицею, і вітер вилітав з-за рогу несподіваний та нахабний, як даішник на трасі. Сніг підло сипав за комір та набирався через верх у весняні короткі чобітки — бо на тротуарах лежали справжні кучугури. Людей на вулицях було мало, зате автомобілів не поменшало, вони по-черепашому вперто і з черепашою ж швидкістю греблися у білій каші на дорогах, викидаючи з-під коліс брудні струмені. Коли хтось починав ковзати на місці, із задніх машин вискакували водії і, незлостиво лаючись, виштовхували його на кілька метрів.

З салонів долинала гучна музика і голоси радіоведучих — адже треба було чимось розважатися.

— Який рахунок? — поцікавився хтось крізь відчинені двері, і Уляна пригадала, що сьогодні футбол.

— Поки по нулях. Яник їм допоможе.

А й справді, президент полетів до Варшави на футбол. Значить літаки літають? І завтра Степан прилетить. Скучила вже.

— Яник — то Яник, а мер? Він, сука, повинен зараз тут сніг розгрібати, а не на стадіоні сидіти.

— Кажуть, такого снігу не було сто років.

— А хоч би його ще сто років не було.

Вийшовши на проспект, Уляна побачила, як люди штовхають тролейбус. Обліпивши з усіх боків, чоловіки, жінки та діти намагалися зсунути з місця велетенську двосерійну машину, що завивала усіма своїми електродвигунами, наче пральна машина в режимі віджиму, проте ледь-ледь просувалася. Незрозуміло було, нащо це просування — адже дорога попереду нічим не відрізнялася від дороги позаду — та сама снігова каша, яка зв’язує будь-який рух, але люди уперто штовхали. Може, в цьому був якийсь спортивний інтерес, а може, одвічне людське прагнення перемоги — тут і зараз, незалежно від обставин.

Метро зустріло натовпом — попри пізній час люди тут юрмилися перед ескалатором, тупцяючи на місці, немов пінгвіни, вони й справді були схожими на пінгвінів, і не лише тим, що при кожному кроці хиталися вправо-вліво, а й тим, що були запорошені снігом та втягували голови поглибше у плечі, у благенькі весняні комірці курток та пальт. Попри армагеддон, що відбувався назовні, метро жило своїм звичайним життям — вахтерки сонно спостерігали за людьми, а байдужий голос у гучномовцях забороняв бігти по сходах, хоча куди тут бігти — натовп щільно займав не тільки стрічки ескалаторів, але й платформи. Народ буркотів, проклинаючи міську владу, яка не може прибрати сніг, а до всього ще й не здогадується додати поїздів у метро.

Звісно, влада могла б себе проявити сьогодні — де ж вони, ті міцні господарники з партії регіонів, про яких так люблять патякати з телевізора? Та й президентові не гріх втрутитися, якщо столицю заблоковано… Хоча ні, він же на футболі, а футбол для українських президентів — святиня. Оно скільки грошей заплатили, щоб збірна таки зіграла на чемпіонаті Європи. Сорок мільярдів за два голи. По двадцять за кожен. Це по-мінімуму. Настуня виросте, і ще буде віддавати ці гроші. Погуляли. І їм мало — сьогодні кинули все та полетіли, хоча Гідрометцентр попереджав.

Уляна вже не розрізняла, де її думки, а де розмови сусідів по платформі, тому що в усіх головах крутилося одне й те саме. Мільйони людей одночасно опинилися у пастці і почувалися кинутими напризволяще.

Пропустивши кілька поїздів, Уляна достоялася-таки черги втоптатися до вагону і, затиснута з усіх боків спинами та плечима, поїхала, переживаючи тільки за те, щоб перевантажений поїзд не зупинився десь посеред тунелю. Щоправда невдовзі полегшало — після пересадочних станцій люди більше виходили, ніж входили, і вдалося навіть зачепитися за поручень та не вибачатися щоразу, коли при розгоні чи гальмуванні тебе кидає на сусідів, а ноги топчуться по чужих ногах.

Подорож у метро роздратувала навіть більше, ніж прогулянка засніженим центром, і коли нарешті вибралася на поверхню, Уляна не тямила себе від люті. В душі навіть заворушилося бажання організувати масовий позов громадян проти міської влади. Звісно, судових перспектив у нього нуль — зате резонансу буде, хоч залийся. З такими думками вона вийшла з переходу, підняла очі і буквально остовпіла. Від метро на обидві сторони шестисмугової дороги стояли машини. Червоні задні вогники, білі фари, жовті протитуманки — все місто, скільки око бачить, було заблоковане машинами, які намагалися здолати київські пагорби, прорвати оточення і вирватися-таки зі снігового полону. Проте марно. Тому у найвищій частині бульвару, куди ніхто не міг видертися, було геть порожньо, і цим із задоволенням користувався джип, що на довгій шворці тягав за собою сноубордиста у яскравому шоломі. З пробки сигналили та махали руками, вітаючи відчайдуха, а джип бризкав з-під усіх чотирьох коліс сніговими фонтанами. Це було фантасмагоричне видовище, Уляна завмерла, спостерігаючи за ним, і отямилася лише відчувши, що заважає людям проходити вузькою стежинкою, яку вони протоптали до будинків, неначе звіри до водопою. Ноги були мокрими, тіло спітніло у вагоні до стану кухонної губки, на обличчі танув сніг, лишаючи довгі патьоки, неначе сльози, а волосся при спробі обтруситися хльоскало по щоках мокрими пасмами-батогами.

У такому стані Уляна дотеліпалася-таки додому, скинула з себе весь мокрий одяг просто у передпокої — а мокрим виявилося геть усе, включно із білизною, — і чкурнула до ванної, найбільше побоюючись, що й гарячу воду вимкнули для чергового ремонту. Проте кран зафоркав рятівним теплим струменем, і Уляна скулилася під ним, намагаючись відігріти тіло й душу та змити з себе липкий піт та гидке відчуття людського стада, яким просяклася під час дороги додому.

Слава Богу, що є Катька, яка забрала малу до себе — інакше важко уявити, як би вона доперла її через усю цю божевільню.

Загорнувшись у теплий халат, потелефонувала Катьці, розповіла про те, що відбувається на вулиці, поговорила з Настунею, цілком задоволеною життям. Що там мама з її розмовами, коли тут компанія, гра, у якій можна вийти на десятий рівень, і взагалі, не заважай. Дитинство заглиблене у себе — завжди.

Степан прислав есемеску. Чесно відповіла, що зустріти не зможе через стихійне лихо, а в тому, що воно затягнеться, не було жодних сумнівів — інтернет переливався через край відомостями про застряглі машини, про фури, які заблокували в’їзди до міста, про аварії та лампочки порожніх баків, які запалювалися на панелях. І скрізь — лайка, прокльони, обурення та погрози на адресу міського начальства. Ну так, лаятися в інтернеті — це по-нашому, і емоцію викинув, і небезпеки немає. В неті можна все — як у тому анекдоті: поза очі ви можете мене не тільки лаяти, поза очі ви можете мене навіть бити. Де-не-де прохоплювалися радісні вигуки з приводу перемоги наших футболістів над поляками, але вони швидко тонули у зливі звинувачень на адресу мера, який замість рулити ситуацією на дорогах, насолоджувався, сука, футболом у теплій Варшаві.

Ще двічі розмовляли з Катькою — з приводу стихії, про малу і взагалі. Останнім часом почала незручно почуватися на самоті. Звісно, причина цьому існувала і гніздилася глибоко в тілі, але про це вона воліла краще не думати. От приїде Степан, поговорить з ним, тоді, може, щось разом вирішать.

Так пригрілася на дивані, що ледь переконала себе зібрати з підлоги речі, вкинути їх у брудне та переміститися спати до ліжка. Дасть Бог світ, дасть і совіт.

Зранку прокинулася нерано — бо субота. Визирнула у вікно і остовпіла.

Бо Києва не було. Існував лише сніг — білий, масивний — він вкривав усе до обрію, не залишаючи місця людині. Машини на стоянці перетворилися на кучугури, укриті з головою, наче іглу в ескімосів, двір став білим незайманим полем, якого не торкалася людина ба навіть звірина не залишала слідів, і лише двірничка з лопатою в руках намагалася продовбати вузеньку стежинку від під’їзду до дороги, з відчайдушністю мурахи, що самотужки намагається розкопати скіфську могилу. Дорога теж була білою — бо машини здалися незборимій стихії і зупинилися на узбіччі, хто куди доїхав, лиш де-не-де виднілися самотні постаті людей, що за повної відсутності тротуарів, захованих білою ковдрою, шпацирували просто серединою дороги, і їм ніхто не заважав. Дерева з готовністю прийняли на себе забуту вже зимову вагу, і присіли під нею — а туї та ялинки привалило так, що вони перетворилися на снігові горбочки. Вітер стишився, але сліди його нічних забав залишилися у вигляді високих, у людський зріст, заметів, що зібралися попід трансформаторною будою та біля навітряної стіни будинку. А головне — на вулицях було незвично порожньо, немовби люди поїхали з міста чи заховалися від небаченої хвороби. Поодиноке ворушіння двірників та перехожих лише підкреслювало порожнечу снігової пустелі. Це була велична й водночас страшна картина. Такого Києва Уляні бачити ще не доводилося, та й навряд чи хтось бачив його таким.

Інтернет працював, однак користувачі переважно спали, зморені боротьбою зі стихією. Катька відповіла есемескою, що діти ще у ліжках і нічого нового, слава Богу, не відбувається. А Черешенька раптом передзвонила і почала збуджено розповідати, що Вікінг оце щойно приїхав з роботи, що він був у пробці чотирнадцять годин, що в нього сів мобільник, скінчився бензин, урвався терпець, але все одно нічого зробити не міг, що вона хвилювалася, але не хотіла нікого турбувати, що уся влада — наволоч, що так більше не можна… Уляна слухала і думала про своє — як там Степан летить із Сибіру. Вже де-де, а там, мабуть, знають, що таке сніг, і він зрозуміє, якщо вона не зустріне. У крайньому разі щось вигадає, може, переночує у готелі в аеропорту — а що робити, коли стихія. Стихія. Стихія — чудове виправдання на всі випадки життя. Форс-мажор, як кажуть юристи. Обставини непереборної сили. Це коли кожен залишається при своєму і звільняється від подальшого виконання контракту. Колись це звалося волею Божою, нині — форс-мажором.

— Чотирнадцять годин за кермом. Ти уявляєш?

Уляна не уявляла. Чесно. Але впродовж останніх років забагато трапилося такого, що раніше навіть уявити собі не можна було, і люди втратили здатність дивуватися.

— Добрі люди чай розносили. Цим і грівся.

А це вже дивно. Бо, здавалося, Майдан з його взаємодопомогою, чаєм та бутербродами залишився у далекому минулому.

Велике місто завмерло під сніговою ковдрою. Хіба що метрополітен прокинувся і спокійно, наче нічого не сталося, ганяв під землею свої поїзди — проте інтернет не так радів цьому, як обурювався тим, що влада не перевела метро на цілодобовий режим, що було б цілком логічним. Втім, яка там влада — вона вся на футболі, футбол для неї — святиня, нова національна ідея, а мільйони киян та десятки тисяч машин — то таке.

Проте хоч скільки пиши в неті, а сніг залишається снігом. І Бориспіль, куди мав прилетіти сьогодні Степан — за десятки кілометрів звідси, пішки не дійдеш. Зустріти немає чим — її машина залишилася біля офісу, його — похована тут попід вікнами, у велетенській братській могилі зі снігу, такій, що не розкопати, а навіть якщо розкопати — з двору не виїхати, бо снігу вище коліна, а якщо все-таки прорити тунель до дороги, що само по собі є неможливим, то вже дорогою проїхати можна хіба джипом, та й то хіба тим, з Драгобрата, з ланцюгами на колесах. А жодного трактора чи іншої техніки для прибирання снігу не видно і не чутно.

Уляна подумала про це і вирішила набрати Степана, однак безрезультатно. Він був поза зоною. Певно, в повітрі. Це було погано — тільки уявіть, прилетіти додому і опинитися в обложеному аеропорту.

У душі панувало сум’яття, в тілі — нудота, яка віднедавна оселилася в організмі. Цікаво, як відреагує Степан?

Вагітність захопила її зненацька, втім, як це завжди буває. Спочатку не звертала уваги на цілком однозначні (як стало зрозуміло згодом) ознаки — мало там що. Закрутилася у справах, роботі, квартирі. Потім замислилася, зробила тест, після чого замислилася ще глибше. І лише коли Степан полетів, зібралася до лікаря, де отримала остаточний вердикт.

Саме тому вона так чекала на Степана, який завис десь між Сургутом та Києвом, ба навіть коли прилетить, все одно додому дістатися не зможе. Бо в Києві два стихійні лиха — одне з неба, інше з Банкової.

Треба було щось поїсти, нудота тисла на шлунок. Уляна пересунулася на кухню, де замість звичного ранкового бутерброда зварила собі вівсяну кашу, до якої нарізала яблука. Кава відправилася у заслання на найвищу полицю, її замінив трав’яний чай. «Це себе можеш труїти скільки завгодно, а малому потрібні будівельні матеріали для тіла, бо звідки їх узяти — сама худа, запасу нуль», — пригадала вона слова лікарки.

Цікаво, що скаже Степан? У нього ж дітей не було. Зрадіє? Чи злякається? Кажуть, чоловіки не люблять сюрпризів і бояться відповідальності. Але ж він не такий — він моряк, капітан… ну гаразд, помічник капітана, але все одно відповідає за команду, отже може відповідати й за родину, так? Контакт з Настунею у нього склався, здається, проти дітей нічого не має. Значить і з малим вийде. Уляна чомусь була певною, що носить хлопчика, хоч ультразвук ще не міг визначити цього. Дочка вже є. Хай буде хлопчик — бо врешті треба ж переривати цю невпинну жіночу лінію — у прабабусі єдина донька, у бабусі єдина донька, у мами донька… Ні, їй потрібен хлопчик. Та й Настуня братика сприйме краще, бо між дівчатами завжди сварки і конкуренція.

Поміркувавши так за сніданком, Уляна знову набрала Катьку. Діти прокинулися і тепер збиралися їсти. Катька — чудова, єдина й незамінна подруга. Уляні чомусь закортіло похвалитися їй своєю вагітністю просто зараз, але телефоном це було якось незручно. Такі речі треба повідомляти очі в очі. Та й Настуня має про все довідатися від мами, а не від її подруги, яка не стримається і обов’язково здійме жіночий вереск.

Катька переконувала, що поспішати по малу не треба — хай-но дороги хоч трохи порозгрібають.

— А у вас розгрібають? — уточнила Уляна.

— Ні, а у вас?

— Теж. Одна двірничка з лопатою.

— Так, ця розгребе. Ти ж бачила, скільки снігу?

Снігу й справді було неймовірно багато. Навіть складно уявити, що його можна якось розгребти. Коли навіть припустити, що в Києві є техніка, люди, то куди вони його відкидатимуть? З тротуару на дорогу, а з дороги на тротуар, як кожної зими? Так і там, і там кучугури.

Втім у словах «не поспішай» була рація. Бо навіть якщо захочеш, не особливо поквапишся. Сніг, усе заблоковано. Ще й зі Степаном нічого не зрозуміло.

Ухвалили зідзвонится пізніше.

— Тобі все одно для малої готувати щось треба, а так у мене поїсть, а там подивимося, що буде у місті. Ти краще відпочинь.

«Відпочинь»… Невже вона про щось здогадується? Вона може, вона така. В Уляни язик зачухався сказати щось, але стрималася.

Якщо міркувати логічно, Катька мала рацію. Холодильник був порожній, до магазину без машини вирушати не хотілося, а для себе можна і так обійтися.

— Дякую, — щиро зітхнула вона.

І лягла відпочивати. Взагалі це диво, як змінилися звички за останній місяць-два. Уляна відчувала, як з енергійної, невибагливої робочої коняки раптом перетворилася на зманіжену, ліниву істоту, якій то тут коле, то там тисне. Тепер її весь час тягло полежати, подрімати, відпочити, думки відлітали хтозна-куди, і навіть не завжди було зрозуміло, що відбувається у голові. З Настунею такого не спостерігалося. А чи вже забулося — бо минуло майже дев’ять років.

По телевізору показували фури, що застрягли в снігу по самісінькі вісі та заблокували усі траси. Журналісти стрибали по кучугурах, високо, як чаплі, піднімаючи ноги, і залишалося незрозумілим, яким чином вони дісталися до місця зйомки, адже траси заблоковано. Інтернет ряснів відео, де чоловіки й жінки дружно штовхали автобуси, тролейбуси та вантажівки — і всі з однаковим успіхом, а точніше, неуспіхом. Хтось катався на сноуборді дорогами, що й справді більше нагадували гірськолижні траси.

Степан не відповідав на есемески, і спроби добитися до нього були марними. У такому положенні — на канапі з ноутбуком, телефоном та телевізором — вона й задрімала.

Прокинулася від несподіваного відчуття чогось важливого. Щось вирувало у повітрі, щось мало статися от-от — серце тьохкало і кров струменіла жилами з подвійною енергією. Уляна підвелася, пройшлася квартирою, зазирнула до кухні — а чи не забула вимкнути газ чи праску — коли біля вхідних дверей почулося шарудіння. Серце затьохкало ще сильніше, Уляна визирнула і побачила чоловічу спину у темній куртці. На підлозі стояла обліплена снігом валіза, і черевики, з яких текло.

— Степане!

Він обернувся, і посмішка розтягнула кутики очей, а за ними вже й губи.

— Драстуй!

— Боже, ти доїхав?

Босими ногами просто по вологих слідах від чобіт та валізи, вона підійшла до нього і обійняла, притискаючись до грудей у мокрій куртці.

— Доїхав. На лівому березі менше снігу, з Борисполя автобус до метро ходить.

Він делікатно відвів її обличчя, тоді розчахнув куртку і притулив її до грудей, до колючої вовни теплого светра.

— Як я скучила! — зітхнула вона, вдихаючи пахощі його тіла і дороги, що залишає на всьому свій специфічний слід.

— Я теж, — сказав він, обіймаючи її за плечі.

— А знаєш, коханий, я вагітна. У нас буде син, — вона проторохкотіла це на одному видиху, немовби зважившись після довгих роздумів, і одразу підвела очі. — Чуєш? Я вагітна.

Він дивився на неї й усміхався самими лише очима.

— Чуєш? — вона посмикала його за светр, примушуючи сприйняти інформацію. — Я вагітна.

— Молодець, — сказав він у відповідь і притиснувся губами до її чола. — Молодець.

Вони йшли містом і знову не впізнавали його. У суботу Київ зачаївся під снігом, скоцюрбився, зник, заліг, неначе у великому сніговому барлозі. Цілий день на вулицях було порожньо — машини міцно застрягли на стоянках та узбіччях, там упереміш стояли тролейбуси з легковиками, вантажівки з автобусами. Проспектами, просто серед дороги рухалися очманілі від незвичної ситуації люди і розступалися, пропускаючи поодинокі відчайдушні джипи з невідь-звідки взятими ланцюгами на колесах. Ідучи від метро до Катьки, вони зустріли справжній снігохід, який гордовито, навіть зверхньо їхав вулицею — дочекався-таки свого часу. На Хрещатику бачили лижників, а сноубордисти цілком серйозно засвоювали Володимирську гірку, спускаючись від Михайлівського собору до Європейської, а далі Володимирським узвозом — тим самим, що прихистив колись перший в Імперії трамвай — аж до Контрактової площі. До крамниць не підвезли хліба та молока — бо як тут проїхати? — і здавалося, місто взяв у лещата колапс.

Але настала неділя, і кияни прокинулися. Пересидівши добу біля телевізорів та холодильників, вони зрозуміли, що чекати на допомогу нема звідки, понадягали рукавиці і взялися за власне місто. У подвір’ях самі собою утворилися бригади людей, що, міняючи одне одного біля дефіцитних лопат, розчищали виїзди та проходи. Кому не вистачило знаряддя — той варив чай, різав бутерброди та годував працюючих. Здавалося, ніколи в світі люди не отримували за свої зусилля такої високої платні. Де-не-де гарчали трактори, водії яких теж були нагодовані, налиті чаєм, кавою та чимсь міцнішим, щоб завзятіше працювали. Чоловіки обступали застряглі машини і буквально на руках виштовхували, виносили їх на чисте, звільняючи місце для техніки.

Уляна зі Степаном озиралися навкруги, не розуміючи, що відбувається. Що спонукає діяти киян, звичних до бурчання, до обурення та прокльонів, але не до фізичної праці? Проте люди сьогодні не бурчали, вони пересміювалися, і якщо лаялися, то весело, задерикувато, немов кидали комусь виклик. На вулицях панувала атмосфера мало не святкова — хоча жодних підстав для свята не було. Жіночі голоси дзвеніли, як Великодні дзвони, і їм у відповідь бухкали чоловічі жарти. Все місто висипало на вулиці і розчищало, розгрібало, витягало, виштовхувало, відкидало, — з’єднуючи окремі заблоковані будинки у вулиці, а окремих людей по квартирах — у справжню силу.

Улянина машина стояла на тротуарі біля офіса у лаві таких самих білих горбочків. Дорога тут вже була більш-менш придатною для руху, залишалося лише до неї дістатися. Лопата знайшлася у охоронця, який паралельно виконував обов’язки двірника. Щоправда, на відміну від мешканців квартир, він не поспішав чистити сніг — бо був на службі, а підневільна праця в Україні ніколи не була у пошані.

Степан узявся до лопати, хекаючи та облизуючи губи.

— Як ловко ти це робиш! — не стримала захвату Уляна.

— У нас в Сибіру навчишся, — відповів він, вчергове заганяючи своє знаряддя у білу іскристу стіну.

За півгодини роботи машина вже цілком звільнилася і навіть утворився невеличкий проїзд до самої дороги. Степан витер чоло рукавом куртки.

— Як гадаєш? — спитав він Уляну.

Вона знизала плечима:

— Та наче проїдемо.

— Тримай, — він вручив їй лопату і вмостився за кермом. Двигун радісно завівся, сповіщаючи, що готовий до виконання своїх обов’язків, але колеса крутилися на місці, здіймаючи фонтани снігу.

— Тьху, — Степан виліз назовні і зазирнув під дно машини. — Набилося під дно, вона практично лежить на ньому, — сказав він, обтрушуючи руки.

— І що робити? — посміхнулася Уляна. Чомусь їй це було весело.

— Чекати весни, — цілком серйозно відповів Степан. — Або трактора.

— Допомога потрібна? — почулося ззаду.

На дорозі стояв великий чорний джип, з тих, що вічно порушують правила і їдуть на червоне. З дверей визирав худорлявий хлопець у короткому тонкому пальті.

Степан зміряв його недовірливим поглядом:

— Ну, якщо зможеш…

— А куди ж я дінуся, — посміхнувся хлопець, і обличчя його несподівано стало приязним. — Тримай! — він кинув Степанові трос, що лежав у салоні напоготові, а сам сів за кермо і почав розвертатися, щоб зручніше було зачепити.

Степан нахилився до бампера, прилаштовуючи буксир, а тим часом джип вже завершив свій маневр, і пихкав вихлопною трубою, готовий до роботи.

— Дівчино, ви б відійшли, — почула Уляна над головою і обернулася. Поруч стримів високий хлопець в окулярах і лижній шапочці. Він говорив ввічливо, майже боязко, але Уляна послухалася і відступила убік. Високий тим часом присів до троса і одним рухом зачепив його за спеціальне кільце на чорному джиповому бампері.

Троє чоловіків працювали, як злагоджена бригада автомеханіків. Корячись сигналу того, що в окулярах, водій джипу проїхав трохи вперед, щоб трос натягнувся, а Степан тим часом зайняв місце за кермом. Знову загарчав двигун «Ланоса».

— Ганчірка є? — запитав високий.

— Ганчірка? — здивувалася Уляна.

— Ну так. Це ж ваша машина?

— Моя. А навіщо ганчірка?

Він подивився на неї згори крізь свої окуляри:

— На трос треба покласти ганчірку. Якщо порветься, щоб нікого не зачепив.

Уляна розвела руками, і тоді хлопець одним рухом скинув з себе куртку та кинув на натягнутий трос.

— Давай! — махнув він рукою

Джип заревів, смикнувся, потім ще раз. Куртка підстрибнула, і з її кишені на сніг вилетіло щось блискуче. І щойно Уляна вигукнула:

— Телефон! — джип вже рушив уперед, висмикуючи «Ланос» зі снігової пастки, як руку з солоним огірком із бутиля, з вискотом, скрипом та прокрутами. І десь між колесами, несподівано чорними на загальному білому тлі, одразу загубився сріблястий корпус мобілки.

За мить «Ланос» вже стояв на всіх чотирьох серед дороги і радісно блимав поворотником, що його, маневруючи, зачепив Степан.

Уляна прожогом кинулася до колії, що утворилася серед кучугура, намагаючись видивитися там загублений телефон, чи що там від нього залишилося. І на диво одразу помітила.

— Випав! — вона простягнула апарат високому хлопцю, що вже зняв з троса свою куртку і обтрушував її по-хлопському, б’ючи об коліно.

— Дякую. От йолоп! — відповів той і зітхнув.

— Пробачте, — ніяково посміхнулася Уляна.

— Та нічого, сам винен, — хлопець реагував на диво спокійно.

— Ви нас дуже виручили. Можна сказати, врятували.

— Та ну.

Степан тим часом відчепив від машини трос і тепер змотував його у кільце.

— Кидай в салон! — висунувся з вікна водій джипа. — Тут таких, як ви, ще багато.

— Дякую! — крикнув Степан, піднімаючи руку.

— Нема за шо, — джип газонув і поїхав геть, здіймаючи за собою хмару з диму та снігу.

Уляна провела його поглядом. А хлопець в окулярах вже вдягнув на себе обтрушену куртку та запхав до кишені телефон. Уляна ще раз кинула погляд на джип, потім на високого.

— Я думала, ви разом, — сказала вона.

— Та ну, — посміхнувся хлопець. — Зараз усі разом.

— Це точно.

Степан вже сидів у «Ланосі» і нетерпляче газував.

— Дякую ще раз, — посміхнулася високому Уляна.

І він теж сказав:

— Нема за що.

З неба світило сонце, люди ходили вулицями повільно, озираючись і посміхаючись. Настрій був дивний — немовби це не стихійне лихо звалилося на місто, а навпаки — невелике, несподіване свято. В салоні машини воно теж відчувалося. А може, справа була в тому, що Уляна скучила за Степаном, у тому, що в її животі тепер жила його часточка, і в тому, що вона його кохала.

— Я тебе кохаю! — сказала вона, притуляючись щокою до його плеча.

— Я теж, — відповів він, не відриваючись від дороги, бо машина на літній гумі поводилася примхливо. Втім, усе-таки просувалася в потрібному напрямку.

— До речі, — сказав він, коли вибралися на проспект, де сніг вже роз’їздили. — Я привіз землі з татової могили. Вчора тобі не сказав.

Вона поглянула на нього, але нічого не відповіла.

— Може, це занадто сентиментально, — знизав плечима він. — Але я подумав, що коли аж з Італії привезли, то вже тут… ну вобщем.

Зустрічною смугою рухався бронетранспортер, з люка його виднілася голова військового у шоломі, на причепі теліпався тролейбус з обвислими рогами.

— Вобщем, він же все одно її знав, ким би там не був. Правда?

— Правда, — Уляна зітхнула.

Степан простягнув руку до приймача і натиснув кнопку:

— Послухаємо, що в місті. Знайдеш якісь новини?

Уляна нахилилася до панелі. На більшості хвиль грала музика, але згодом вдалося впіймати голос диктора:

— … повідомляють, що власники джипів утворюють мобільні бригади з витягання машин і запрошують бажаючих приєднуватися, в мережі створено спеціальну сторінку.

Уляна зі Степаном перезирнулися, згадавши свого рятівника.

— Київська міська держадміністрація заявляє, що на вулицях працює вся снігоприбиральна техніка, наявна у підприємств міста, на розтягування заторів кинуто навіть військових. Ну а на Андріївському бачили голих сноубордисток. Як повідомляють очевидці, дві молоді киянки спускалися узвозом на сноубордах, з одягу маючи на собі лише окуляри. Фотографії сміливіць незабаром з’являться на сайті. А ви залишайтеся на нашій хвилі.