Забудь-річка

* * *

Сотник Трійця стояв перед лавою бійців, мимоволі зводячись навшпиньки, щоб краще бачити усіх, а чи то щоб його краще бачили й чули. Галявина — партизанський плац — вміщала всю сотню за винятком стійкових. А зелений ліс, що огортав її зусібіч, стримував звуки, щоб їх не почуло вороже вухо. Скандальні, як завжди, сойки, намагалися перекричати сотника і не звертали уваги на зброю в руках людей, немовби розуміли, що не для них вона призначається.

Нове ім’я Степан Шагута отримав одразу після того, як з Фронту української революції потрапив до УПА — тут бійцям з міркувань конспірації обов’язково належало взяти бойове псевдо. Як козакам на Січі. Ну, Степан і обрав собі «Трійцю», маючи на увазі Руську трійцю та Маркіяна Шашкевича, який, як і він, теж колись навчався у Бережанській гімназії. Мабуть, якби курінний Крук знав про такі резони, то вимагав би обрати інше слово — щоб ніщо не вказувало на рідні місця чи родину, але він, напевне, вирішив, що Шагута шукає захисту у Святої Трійці, а що може бути поганого у такому захисті?

Крук примітив Шагуту ще під час своїх наїздів до Яворенка — за виправку, небагатослівність та влучні зауваження. І коли бандерівці, навоювавшись самотужки з ковпаками, мельниківцями, поляками, бульбівцями й ФУРом, зрозуміли, що треба все-таки об’єднувати, а не підкорювати українські збройні загони, він запропонував Степанові перейти до новостворюваної Української народної самооборони.

Люди, що мали бодай якусь військову кваліфікацію, дуже цінувалися тоді, бо самооборона переважно складалася з молодих сільських хлопців — свідомих, хоробрих, але геть не тямущих у питаннях війни. З цієї «чорної» маси належало робити військо, здатне змагатися з найпотужнішими силами світу, якими, безперечно, були Вермахт з його виучкою та дисципліною та Червона армія з її кількістю та жорстокістю. Степанові подобався підхід нового провідника — Тура, який одразу взявся організовувати старшинські школи та вишкільні курені, де нечисленні, проте досвідчені бойові офіцери-українці ділилися своїми знаннями з цивільними повстанцями. Одночасно творилася система постачання із власними майстернями та складами, відділи роботи з місцевим населенням, між штабами курсували дівчата-зв’язкові, організовувалася розвідка — одне слово, творилася справжня народна армія, до якої відтоді і пристала позичена у Бульби-Боровця назва — Українська повстанча армія.

— Друзі! — розпочав Трійця голосно, щоб кожне слово дійшло до свідомості та розуму бійців. — Ні для кого з вас не є секретом, що ми отримали наказ на вимарш аж до Самбірщини. На нас чекає перехід через лінію фронту у тил німецької армії. Після Гурбів усі собі зрозуміли, що Червону армію у фронтовій війні нам не перевершити. В результаті командування ухвалило рішення взяти тактику боротьби невеликими боївками, які можуть непомітно проникати крізь лінію фронту. Тому наша сотня рушає у вимарш сама, і, наголошую, рушає не вся, а тільки добровольці. Тож у вас є ще час подумати.

Грипс, отриманий від Лемеша, командира УПА-Південь, що після Гурбів теж опинився на совіцькій стороні, містив наказ роз’яснювати бійцям особливості політичного моменту та тактичні задачі. Звісно, з воєнної точки зору в бою під Гурбами вони мали право вважати себе переможцями, бо, маючи лишень легке озброєння, прорвали оточення супротивника, озброєного танками, артилерією та авіацією. Але те, що в результаті совіти розстріляли майже сотню поранених і полонених, а з ними більше тисячі беззахисних мирних мешканців, зводило цей військовий успіх нанівець. Панічні чутки, військові колони, що безладно рухаються дорогами, СМЕРШ із наказом «зачистити територію» від націоналістів і невідомість попереду — усе це аж ніяк не піднімало бойовий дух повстанців, і Трійця усвідомлював, що виховна робота тепер є важливішою навіть за бойові операції. Саме тому, поклавши піклування про зброю та амуніцію на чотових, Трійця не заморювався проводити відповідні розмови з бійцями — іноді отак от у загальній лаві, а коли й з окремою чотою, ба навіть індивідуально, якщо бачив, що хтось із хлопців розгублений або пригнічений. Бо попри бойовий досвід вони й справді були лише хлопцями — рідко хто мав понад двадцять п’ять, зрештою, як і сам сотник. Але так чи йнак на війні б’ється не зброя, б’ються люди. Оно скільки совіти мали зброї у 41-му, а тікали аж до самої Москви.

Попри вітерець, що ворушив листя дерев, хлопці упрівали від зосередженості — а може, й від літнього сонця, що пекло просто у карки.

— Отже я ще раз запитую і знову буду запитувати: чи є хтось, хто хоче залишитися на цій стороні? Виходьте наперед зараз, бо як вже вирушимо, звороту назад не буде. Такий є наказ командування.

Жоден не ворухнувся, а тільки виструнчилися, міцніше притискаючи до себе зброю. Іншого Трійця й не чекав, бо до його похідної сотні зібрали з куреня Крука усіх нетутешніх. Трійця повільно, немовби викликаючи на відвертість, зміряв оком бійців. Четверо із сотні Довгого у справній німецькій формі, що її захопили, напавши на взвод тиловиків, який саме купався у річці. Голі німці бігли аж до Дубна, а вся чота відтоді хизувалася міцною зручною формою, щоправда не зовсім комплектною — штани довелося віддати товаришам, адже статут УПА не велів вдягати на себе цілком форму противника, щоб не вийшло плутанини. Якщо куртка німецька — штани та кашкет мають бути мадярські, чеські або совіцькі. Чи навпаки. Німецькі штани не особливо цінувалися у хлопців, бо були на помочах, а от куртки — зручної довжини, з багатьма кишенями — вважалися справжнім скарбом, не те, що радянські свитки. Трійця знав, що ця четвірка — з одного села в Карпатах, тому залишатися тут, на Східній Галичині не планує.

Далі, спираючись на кулемет, стояв Галина. Ким доводилася козакові та Галина, на честь якої взяв собі таке незвичне псевдо, можна було тільки здогадуватися — бо він не ділився подробицями власної біографії. Галина був колись чотовим у сотні Яра, але трапив під розжалування за те, що одного разу, коли заходив на ночівлю, пожалів хлопців, які поморилися дорогою, і не виставив доста стійкових. В результаті шуцмани змогли підійти непомітно і троє бійців впали у бою. Галина дуже переживав за свою помилку, прагнув спокутувати її, тому про його відхід не йшлося.

Борух, єврей з Бродів, колишній радянський партизан, що прибився до сотні під час походу на Полісся. Спочатку було усіх полонених партизанів розстрілювали, але згодом зрозуміли, що більшість із них насправді є мобілізованими, так само, як солдати. Взяти того ж таки Боруха. Жив у Бродах, вступив до радянського технікуму, а коли почався німецький наступ, разом зі своїм плем’ям тікав на схід, аж поки уперся у старий радянський кордон, через який НКВД не пропускало мешканців «визволених» територій — крім військових або партійних. Дарма жінки галасували, що німці убивають всіх жидів — дітей, старих, молодих — чекісти були незворушні, бо, певно, не мали нічого проти такого розвитку подій. Боруха з родиною пригрів місцевий недобитий греко-католицький священик, а потім таємними шляхами переправив у глухе поліське село. Ну а коли напосілися партизани, то вже поставили питання руба — або мобілізація, або ж саботаж, дезертирство та інші страшні слова, за які розстрілювали на місці. І тікати бідному єврею ніде — кругом німці. Отже в результаті червоний партизан Борух здався УПА у першому ж бою, і тепер тримався за хлопців руками й ногами. Разом з усіма ставав за командою «до молитви!», хоч і не хрестився. Навіть на Великдень їв крашанки, що приносили дівчата з села, христосувався з усіма охочими, і тільки вночі бурмотів рідним їдишем, а може й старозаповітним івритом якісь свої вибачення перед Богом. Його згорблена, зовсім не військова постать, завжди вирізнялася із загальної лави — і стояв він якось косо, немовби прислухався одним вухом до чогось позаду, і зброя мотилялася десь попід пузом, однак в бою за спини товаришів не ховався, хоч і вперед теж не ліз.

Поруч із Борухом виструнчився чотовий Дніпро, худорлявий, але жилавий східняк, який іще малим пережив голод, зненавидів совіти і з задоволенням здався у полон німцям на самому кордоні. Його відпустили додому ще тоді, коли був наказ звільняти українців, але до рідного Запоріжжя хлопець не дійшов, прибився врешті до УПА і став чудовим вояком, надійним та грамотним, закінчив школу підстаршин, і чота його мала найменші втрати. Чотового Дніпра сотник буквально вирвав з рук служби безпеки, коли десь там на терені викрили змову колишніх червоноармійців з метою здати бази совіцьким партизанам. Почалася повсюдна чистка лав від східняків та перебіжчиків. Трійця заступився був за Дніпра, бо бачив його у бою, крім того, він ніколи не любив СБ і не приймав їхніх методів. Втім, у ситуації зі східняками винні були не так есбісти, як виховники та місцеві бійці — дня не проходило, щоб східнякам не тицьнули в очі комсомольським минулим, не згадали Сталіна, не дорікнули окупацією Галичини, мовби це саме вони були її організаторами. Східняки так і не стали органічною частиною УПА, воювали наче самі по собі, а спроба організувати на базі червоноармійців Антибільшовицький блок народів виявилася невдалою — грузини, калмики, татари, росіяни, з яких він складався, не брали участі у партизанських діях, не злилися з українською масою, а воліли залишатися таким собі символом, який врешті розсипався з першими залпами гармат за обрієм. Східняк Дніпро перетерпів усю недовіру до себе, відчуженість, кпини і життям підтверджував, що об’єднання українців — це не далекі теорії, а цілком реальна річ, і тільки обмеженість простих хлопів та зарозумілість керівництва стають йому на заваді.

Трійця відчув, що й самому заструмився піт на спині під курткою. Літня спека відчувалася навіть у лісовій глушині.

— Спо-чинь! — скомандував він, бо не любив зайве тримати напругу у лаві. Для доброї розмови потрібен вільний мозок, а як він може бути вільним, якщо людина стоїть струнко. — Отже політичні обставини сьогодні є такими: упадок Німеччини неминучий, бо так само, як українці, на борню проти неї стають народи Югославії, Бельгії, Франції і навіть самої Австрії. Так само неминучим є упадок Радянського Союзу, бо це тюрма народів, де бунт — лише питання часу. І нашим завданням є перетривати цей час, але не просто перетривати, а залишитися боєздатним національним військом, щоб очолити українській народ у новій борні.

Сотник вимовляв слова повільно й чітко, роблячи довгі паузи, як і годиться говорити перед великою кількістю людей, щоб усі встигли тебе зрозуміти. Це вміння, як і багато інших, засвоїв вже під час старшинського вишколу, куди курінний Крук відрядив його одразу після переходу з ФУРу.

Очі Трійці зупинилися на другові Журбі, єдиному з сотні, що мав залишитися тут, під совітами. Але зовсім не через те, що так хотів. Пригода цього хлопця та його неофіційне прізвисько Півдупченко, або ж просто Півдупи, вийшла далеко за межі куреня. Про нього згадували у всіх навчальних таборах УПА-Південь, на кожному вишколі новоприбулих. Справа в тому, що Журба дуже любив дівчат. Звісно — хто з хлопців їх не любить! Втім свою схильність до слабкої і тому прекрасної статі Журба виявляв передусім язиком — любив похвалитися своїми подвигами, до речі, цілком реальними, тому що вояком був чудовим. Але оця слабкість до дівчат… Отже одного дня зайшли вони у село, стали постоєм, а ввечері, як годиться, місцеві активістки зібрали вечорниці — бо треба ж дати відпочинок хлопцям, які тижнями у лісі. Ну й Журба один з перших прибіг на ті вечорниці, чотового умовив, щоб на стійку не ставив, обіцяв, що потім відслужить. Прийшов, звісно, зі зброєю. В руках — для солідності — граната. А в хаті — столи, а на столах тарелі, глечики та макітри, а в них пироги, пиріжки, голубці, сметана, узвари, молоко, печеня. Щоб серце і живіт бійців трохи зігрілися. Дівчата у найкращому своєму вбранні, бо тоді такі відвідини українського війська в селі були як свято. Отож і Журба взявся до справи — одною рукою за пироги, другою до дівчат… а в ній граната. Заважає. То після того, як усі намилувалися на його сміливість, поклав її до задньої кишені, щоб не перешкоджала справі. Сидить оце разом із іншими хлопцями, а дівчата дивляться тільки на нього, бо усе козак встигає — і поглядом наділити, і посмішкою обдарувати, і словом зачепити, адже язикатим був нівроку. Але ж і дівчата постаралися — на столах стільки, що у животи не вміщається, хоч трамбуй. То й запрошують бійців набирати з собою, щоб і товаришам на стійці, які усіх охороняють, дісталося, та й собі поласувати… Ну Журба і радий старатися, бо чоловік має вміти і голодувати, і бенкетувати, інакше який з нього вояк? Пиріжки за пазуху, коржі у кишені. А коли мундир набив, давай у штани, а у задній кишені граната… Отже котрий він там за ліком коржик у кишеню пхав, невідомо, але почув раптом тихеньке «клац!»… І зрозумів, що це вона. Якийсь із смаколиків зачепив за безпечник і висмикнув його. Що робити? Вибух — за лічені секунди. Як витягати ту гранату — зашпортаєшся, та й куди її діти, коли до вікна не доб’єшся, людей повна хата. А якщо вибухне тут… Навіть говорити не хочеться, та й нема коли. Отже вмить Журба ухвалив єдино правильне рішення — а козак був, як сказано, не останній, сміливий, навіть відчайдушний. Підскочив він, немовби оце до вітру приспічило, і просто через стіл — до дверей. А сам посміхається, щоб дівчат не сполошити. В двері вискочив, крикнув: «Я на хвилинку!». Тут воно і рвонуло, просто у сінях. Хлопці думали — засідка поліцаїв, зчинився рейвах, піднявся алярм. Коли вискакують — Журба лежить у калюжі крові долілиць, стінки усі посічені вибухом, і жодного ворога навкруги. Хлопцю пощастило — чи то Бог зберіг, бо не за себе він піклувався, коли до сіней вискакував. Отже пошматувало його добряче, але головним чином — дупу, яка, як відомо, є найбільш м’язистою частиною людського тіла. Лікар Розенфельд, який випадково був разом із сотнею, зашив судини, сяк-так склав шматки, і в підсумку хлопець очуняв, згодом навіть повернувся до своєї сотні, щоправда ходив поганенько, тому у вилазки його не брали, а на вимаршах тримали здебільшого біля возів забезпечення. Зараз же він не йшов далі із сотнею Трійці, а натомість очолив місцевий кущовий відділ самооборони. Така вона — війна.

Згадавши історію цього, колись веселого, а тепер вже відповідно до свого псевдо зажуреного хлопця, сотник несамохіть усміхнувся, але одразу прогнав з обличчя непрохану усмішку. Командир має завжди відповідати вимогам моменту, а момент був цілком серйозний. Сіро-зелена лава бійців їла його очима.

— Отже, ще раз нагадую вам наказ командувача УПА генерала Чупринки. У бій з регулярними частинами Червоної армії і Вермахту першими не вступати. На вояків не нападати. Полонених солдатів відпускати без зброї, офіцерів міняти на наших. Знищенню підлягають тільки місцева окупаційна адміністрація, загони СМЕРШу, СС, СД, а також усі партійці. Серед військових, які родом зі Сходу, будемо проводити виховну роботу, вони мусять стати на захист України. З мадярами у нас мир, хай вертаються, звідки прийшли. Реквізиція з тилових частин і складів відбувається по можливості без крові, при виявленні обозів повідомляти командира з метою вступу у перемовини. Ми не воюємо із простими солдатами, а тільки з партійними, з комісарами, з СС та НКВД. Все зрозуміло?

Зрозуміло було все, а зокрема й те, що точно дотриматися такого наказу неможливо. Бо вночі — а УПА діяло переважно вночі, за що й отримало прізвисько «нічні» — тож уночі відрізнити солдата від смершівця, есеса від партійця… Не запитувати ж насправді у кожного аусвайс. Втім без потреби у бій встрягати не варто — це було зрозуміло усім. Тим більше, що з набоями ситуація кепська. Та й дорога до Самбірщини не близька, людей треба берегти. Війна ще не завтра закінчиться.

Трійця скомандував відпочивати і сам пішов до землянки, де тимчасово розташувався штаб. Сюди, на узлісся, зараз перебралося все село, мирні мешканці привели з собою худобу, рятуючись від конфіскацій та відвертого грабунку, що його розпочали радянські солдати. Люди тулилися у куренях та землянках, повертаючись до села тільки вдень для роботи на городах та в полі. Чекали, поки піде фронт, який гуркотів гарматами зовсім поруч.

Тому підрозділи, що відновлювалися після прориву з котла під Гурбами, намагалися не обтяжувати і без того важке життя селян і для себе облаштовували курені. Богу дякувати, червень цього року був сухим, тому жили навіть з деяким комфортом. Їжею постачали селяни, отримуючи натомість бофони — квитанції, якими УПА зобов’язувалося відшкодувати у майбутньому усі витрати. Щиро кажучи, у таке відшкодування ніхто не вірив, однак годувати воїнів більшість вважала за обов’язок. Гірше було із шарварком, особливо якщо везти щось треба було далеко. Селяни шкодували коней та возів, боялися, що потраплять під обстріл.

У штабному курені Трійця забрав документи та всівся під дубом писати наказ про завтрашній вихід. Усю канцелярію доводилося носити із собою, тому писав щільно, дрібними літерами, відганяючи з пальців нахабних комарів, скорочував назви та псевдо не тільки на випадок, якщо документи потраплять до ворога, але й щоб не носити зайвої ваги.

Після підійшли чотові та доповіли про підготовку до вимаршу. Хворих не було, двоє з легкими пораненнями мали сили пересуватися самостійно. Хлопці були заморені, але настрій зберігали бойовий. Серед зброї переважала мадярська, що її угорці були охоче міняли на їжу. Встановився навіть певний курс обміну: за яйце давали гранату, за курку — автомат. Взагалі стосунки з мадярами склалися якнайкращі — лише оголошення, що ти з УПА, давало прохід до сіл, де стояли війська, не кажучи вже за провізію, яка відкривала геть усі дороги. Отже зброї не бракувало, і надлишок її навіть залишили у розпорядженні Самооборонного кущового відділу. Інше питання — амуніція. Постійні сутички з карателями і тиловими частинами виснажували запаси, а оперативно поповнювати їх було нелегко. Тут доводилося покладатися на військове щастя, яке не залишає справжніх бійців і вчасно посилає їм обози супротивника.

Поки завершили розмову з чотовими, сонце сховалося за деревами, з поля почали вертатися селяни, а кашовари покликали вечеряти.

Перед вимаршем Трійця дав розпорядження годувати бійців якнайкраще і ретельно перевіряв виконання наказу. Адже в дорозі не завжди є час і можливість попоїсти, а голодний солдат — це лише півсолдата, як любив повторювати полковник Бойко, що викладав на старшинському вишколі тактику. Випускник французької військової академії, який ділився своїми знаннями із земляками, вважав питання забезпечення харчами не менш важливим, ніж забезпечення амуніцією. І мав рацію. Бо знов-таки, воює не зброя, воюють люди.

Після вечері ситі й задоволені бійці розійшлися купками — побалакати, як це годиться, перед сном. Лише чергова зміна стійкових пішла замінити товаришів, щоб ті теж могли повечеряти. Тут, у лісі, сутінки згущалися значно швидше, і сіре небо над темними кронами дерев світилося, неначе велетенський кіноекран після обриву стрічки.

Трійця пересувався від однієї компанії до іншої, сідав поруч з хлопцями, курив та прислухався до розмов. А говорили чомусь переважно про мирні часи — хто як жив, де бував, згадували подруг та наречених, адже більшістю тут була молодь, що ще не встигла одружитися, точно так, як і їхній сотник.

— Куди глянеш, всюди жінка просить тебе в мент

Як не прийдеш, Грицьку, Петре, зроблю собі смерть.

Що то ся на світі стало, що то є, хто зна?

Чи то, може Бог карає, а чи то війна… — співали хлопці з сотні Довгого, під акомпанемент губної гармошки:

Ах, гарем, ти чар душі і тіла!

Ах, гарем, ти мрія всіх мужчин на світі!

Ах, гарем, ти рожі квітка спіла!

Коли уже заведуть у нас гарем?

Трійця зупинився поруч, бо такої пісні ще не чув.

Жінки в УПА переважно працювали у тилу: шпиталях та майстернях, що обшивали бійців. Ну й звісно, були зв’язковими, бо жінці легше пройти застави та патрулі окупантів. Поки відділи квартирували по селах, хлопці могли залицятися до місцевих дівчат, ба навіть сходити до якоїсь удовиці, але щойно ситуація загострилася і УПА остаточно перебралася до лісу, жіноче питання постало досить гостро. Короткі відпустки додому, які мали усі місцеві вояки, якось знімали напругу, крім того хлопці переважно були гарної сільської закваски, яка не дозволяє відкрито проявляти свої любовні настрої. Звісно, траплялися й суди над тими, хто намагався у царині почуттів скористатися силою, але переважно це все-таки були колишні червоноармійці, що виросли без віри у Бога та пошани до людей. Трійця згадав медсестру зі старшинського вишколу, через яку мало не потрапив до карної сотні — бо з’ясувалося, що до неї клинця підбиває сам начальник СБ округи. Дівчині лестила увага начальства, але сердечна симпатія була на стороні курсанта. Так вони й бігали потайки на побачення, аж поки бідолашний хлопець не запізнився на шикування і в результаті був оголошений дезертиром. Добре, що викладачі заступилися — то відбувся буками.

А от сотник Буча, у якого Трійця прийняв справи, не зміг впоратися з примхами Амура, від кохання до зв’язкової втратив пильність, став нехтувати обов’язками командира і в результаті був розжалуваний та переведений до іншого куреня. Він дуже переживав, жалівся, що сам створив підрозділ, навчив людей, а тепер хтось інший буде ними керувати. Проте рішенню підкорився — а де ж ти дінешся? І для решти став прикладом того, що ліричні почуття треба відкласти на мирний час.

— Нічого, хлопці, — сказав Трійця, підводячись. — Як відвоюємо Україну, то дівчат на всіх стане. Після перемоги.

Хлопці промовчали. Та сотник і сам не особливо вірив у сказане.

Перепочинки на марші були надто короткими, щоб добре відновити сили бійців. Люди натомилися, щоки у більшості ввалилися, а під очима залягли темні кола. Усі сумували за недавніми часами, коли їли досхочу, а ще за ковбасами, які робив колись німець-різник, до того, як усіх полонених розпустили по домівках, і за варениками та борщами, на які багаті гостинні селяни навіть під час війни. Зараз же провізію знову доводилось заощаджувати та й готувати не було коли — дим від багаття видає розташування навіть серед густого літнього листя, а рухатися доводилося у постійному сусідстві з німецькими військами. Лінію фронту вдалося перейти хащами, бо й фронту як такого ще не було — совіти зупинилися, щоб підтягнути резерви, а німці окопувалися і перегруповували сили.

Скільки сходжено цими лісами! Трійці пригадувався агітаційний похід на Житомирщину, коли УПА раптом із рідної гостинної Волині потрапило на похмуре підрадянське Полісся. Тоді теж не було що їсти, бо селяни, залякані та пограбовані місцевими партизанами, з недовірою ставилися до українського війська і ховалися по льохах, щойно бачили колону на дорозі. Ані агітація, ані брошура «Земельна реформа УПА», яку роздавали у кожну хату, не могли їх виманити звідти. І тільки коли бійці Трійці спалили молотарку, до нього прибігла делегація: «Що ви робите!? Це ж ліґеншафт! Німці нас покарають! У нас в кожному селі шибениця стоїть!». Політвиховник Тарас, який так само, як і всі, сердився на затюкане та покірливе місцеве населення, відповів злостиво: «Так це ж не ви! Це ж УПА! А ви до нас стосунку не маєте. То так і скажіть. А шибеницю ми теж спалимо». Так і зробили. Коли раптом за два дні прийшла делегація з сусіднього села з проханням спалити молотарку і їм, бо оце ж у сусідньому селі німці через це розпустили колгосп-ліґеншафт і кожен тепер може хазяйнувати самостійно. Відтоді стосунки з поліщуками поліпшилися, вони навіть іноді ділилися провізією попри те, що жили у постійних злиднях вже десятки совіцьких років.

А проте той похід не можна було порівняти з теперішнім, адже німці тоді практично не траплялися, а радянські партизани, ліниві та п’яні, тікали за першої серйозної перестрілки. Сьогодні ж, посилені частинами СМЕРШу, вони постійно висіли на плечах.

Дорогою прийшла звістка, що курінний Крук загинув при переході фронту. Трійця вирішив не засмучувати цим хлопців, які переважно поважали та цінували курінного, бо попри суворість він був гарним командиром і дарма під кулі не посилав. Смерть, яка колись у юності здавалася суто релігійною справою, з молитвами, ладаном та сльозами, нині оселилась у кожній хаті, приєдналася до кожної чоти, вона і зараз крокувала поруч із хлопцями на захід, вибираючи майбутніх жовнірів для свого війська. Трійця, як і всі, звик до її дихання поруч, але все-таки загибель командира — це трохи інше, вона так чи інак підриває бойовий дух, а він у цьому рейді потрібен, як ніколи.

Ночі влітку короткі, тому пересувалися форсованим маршем, практично без привалів, що дуже виснажувало бійців. Довгий денний відпочинок при ощадливому харчуванні аж ніяк не дозволяв повністю відновитися. Але виходу не було.

«Галичина — територія Генерал-губернаторства, тому там трохи інші стосунки з німцями, — попереджав командир Леміш, коли ставив задачу на марш. — Там на вербувальних пунктах до Дивізії черги стояли, тож ви не дивуйтеся тамтешнім порядкам. Але тепер, з відступом німецької армії, Галичина приєднається до нас і стане проти нового окупанта. Дотепер тереном наших змагань були Волинь та Полісся, але тепер до них долучиться Галичина, бо вона завжди стояла і стоятиме на твердому національному ґрунті. Там тепер твориться багато збройних відділів УПА».

Сухий, гострий на обличчя Леміш був галичанином, тому переймався за репутацію рідного краю. Трійця не потребував зайвої агітації, бо, по-перше, сам походив з Галичини, а, по-друге, у його сотні зібралося досить галицьких хлопців, які задля того, щоб воювати з німцями, мусили були перейти німецько-німецький або ж українсько-український кордон Генерал-губернаторства та Волині.

«Але будь-яка національна революція мусить спиратися на регулярну армію. Так само, як Хмельницький колись обіперся на реєстрових козаків, опорою для нової української революції стане дивізія «Галичина», — переконував Леміш, нервово крокуючи сюди-туди кімнатою, в якій містився штаб. — Німці самі нам готують армію, з якою ми відвоюємо Україну. Бо минув час особистих амбіцій та отаманщини. Уся нація має об’єднатися незалежно від політичних поглядів. Минулий етап повинен був направити визвольну енергію в єдине річище, і тому, сподіваюся, ви забудете прикрі моменти, що могли бути щодо вас особисто, і всю свою енергію поставите на службу новій українській державі», — тут командир зупинився і примружився, зазираючи в обличчя сотнику, бо, напевне, був поінформований про Фронт української революції, в якому воював Трійця, і про боротьбу з ним відділу Крука та місцевої ОУН. Втім, тут Леміш мав цілковиту рацію. Порівняно з теперішньою війною усі образи та несправедливості минулого відходили далеко на другий, якщо не третій план.

А проте галицькі загони УПА, про які говорив командир, творилися, певно, десь подалі від лінії фронту, тому що тут, поблизу нових позицій німецької оборони, не зустрічалося жодного сліду їхнього існування.

Сотня Трійці розтягнулася на кількадесят метрів. Посередині ішли фіри з провіантом та амуніцією. Спереду чота Дніпра забезпечувала розвідку, тил прикривав кулемет Галини. Найбільшим клопотом залишалися набої, бо можливості поповнити їх не траплялося, а у перестрілках з дрібними загонами карателів та військовими патрулями амуніція танула, як бурульки на стрісі у березні.

Усі ці думки не давали спокою Трійці, і він стурбовано пересувався вздовж колони — то перевірити авангард, то підтягти тили. Кожен раз, як на очі траплявся Борух, сотник уважно придивлявся до його ходи, бо цивільний до останнього нігтя хлопець добряче намуляв ноги і у будь-який момент міг зі справного бійця перетворитися на лежачу амуніцію, як жартома називали хлопці заслаблих на «мирні» хвороби.

Так у клопоті та роздумах минув черговий перехід. Крайнебо зачервонів, і сотня зупинилася переднювати у густих чагарях, подалі від лісових доріг та галявин. Густе листя добре ховало навіть коней та фіри, а люди могли просто розчинитися у цій гущавині. Розпорядившись зі сніданком, який правив за вечерю, сотник виставив стійкових, прослідкував за обладнанням позицій для кулеметів, роз’яснив чотовим план дій на випадок несподіваної атаки і тільки потім ліг подрімати попід осикою на вологій від роси землі. Ноги гуділи хіба що трохи менше за голову, тіло холодила вогка земля, а в душі ворушився якийсь хробачок недовіри до себе — чи не пропустив чогось бува. З цим тривожним відчуттям сотник Трійця і заснув.

Прокинувся від свисту, що долинав звідкілясь згори. Свист був таким довгим, що Трійця встиг крізь сон прислухатися до нього, потім поміркувати, чи варто прокидатися, потім вирішити, що варто… І тут ранкове лісове повітря розколов вибух. Сотник миттєво опинився на ногах, зметикувавши, що насправді сонний розум зіграв з ним злий жарт — свист тривав не більше двох секунд, як це завжди буває, коли летить міна з міномету. Міна вибухнула десь у кронах дерев, і лише за трісками та листям, що полетіло навсібіч, можна було визначити приціл ворога. Одразу за нею почувся звук наступної, а потім ще. Лісове птаство здійняло неймовірний рейвах, хіба що не гучніший за самі міни. Стрільці заметушилися навкруги, хапаючись за зброю, чотові намагалися зібрати своїх людей.

— Не стріляти! — про всяк випадок загорлав Трійця. Стріляти у білий світ — це не тільки витрачати дорогоцінну амуніцію, але й видавати своє місцезнаходження. На щастя, чотові теж це розуміли, тому швидко навели лад і зайняли обумовлені наперед позиції. Стріляти з мінометів у лісі — дарма праця. Міни зачіпаються об гілки і вибухають зовсім не там, де розраховано. Тому особливої небезпеки поки що не було. Належало розібратися з тим, звідки взялося це лихо. Судячи з тактики, це міг бути невеликий фронтовий загін або й радянські партизани, що нишпорили на нічийних територіях. Вони, певно, не наважилися на пряме зіткнення, а вирішили просто зіпсувати відпочинок повстанцям.

Проте, судячи з частоти пострілів, міномет був не один. А це вже означало зовсім інше — ворожий загін аж ніяк не маленький, а мета обстрілу — сполошити і змусити відходити. Куди? Зрозуміло, куди. У пастку, на кулеметні позиції, які заздалегідь розгорнуто позаду.

Стійкові ворога не помітили — значить той мав добру розвідку або ж місцеві навели. Так чи йнак, зрозумів Трійця, ідеться про значний і добре підготований ворожий загін. Лежачи за стовбуром старого дуба, він намагався зорієнтуватися в ситуації.

Хто це? Червоні? Німці? Радянські партизани? Особливої різниці не було, бо коли вже розпочався бій, домовлятися пізно, мусиш воювати будь з ким.

Міномети працювали з ретельністю молотарки, і випадкові стрільна, що проривалися через завісу галуззя вгорі, вже почали робити свою справу — на лівому фланзі скрикнув поранений.

Позиція сотні була придатною для оборони, але оборона — це не повстанська справа, ще й за браком амуніції. Козирі повстанця — маневр і несподіванка. Тому, поміркувавши, сотник вирішив прориватися «в лоб». Супротивник явно розраховує на відхід сотні, а це означає, що діяти треба навпаки. Якщо б сам Трійця влаштовував цю засідку, то основні сили розташував би праворуч та ліворуч, щоб затиснути ворога у лещата, а мінометні позиції прикрив би лише однією чотою з кулеметом. Командир невідомого підрозділу, певно, зробив так само, а отже, якщо діяти тихо, можна прорватися у «мертву» зону мінометного вогню, а там уже сподіватися на раптовість.

Залишивши чоту Вітра прикривати обоз, Трійця скомандував Дніпру стати у центрі прориву, а чоту Зенона відправив лівіше. Маючи малий запас амуніції, треба було тихо підкрастися якнайближче, щоб потім вдарити зненацька. Маневр вимагає найвищої виучки, але хлопці були перевірені й загартовані, втім іншого варіанту однаково не лишалося.

Обережно, пригинаючись та навіть плазуючи, сотня досягла «мертвої зони» і тепер поволі просувалася вперед. Вже стало перед очима узлісся, де й знаходилася позиція мінометів. Міни з шурхотом злітали над деревами, віддалено чулися команди, але якою мовою, розібрати не вдавалося, бо вуха заклало від пострілів.

Трійця скомандував залягти і по одному підповзати до низеньких чагарників на краю, щоб там сконцентруватися для удару, адже й висока трава там давала додаткові переваги. Якщо ворог викриє позицію — атакувати негайно, не зволікаючи. На щастя, зайняті стрілянням «наздогад буряків» вояки противника були не надто уважні. Користуючись цим, сотні вдалося зосередитися для атаки. Вже неозброєним оком було видно сіро-зелені мундири. Отже, німці. Трійця притулив до очей далековид і уважно роздивився їхню позицію. П’ять мінометів вели вогонь по лісу, перед ними знаходилася ріденька лава стрільців, а в кущах, напевно, розташувалися кулеметні гнізда. Все грамотно, як має бути.

Ситуація не надихала. Атакуючи розсипною, можна було трапити під фланговий кулеметний вогонь, а це вірна смерть. Трійця обережно обмацав далековидом рельєф і помітив темну улоговину, що перетинала місцевість рівно впоперек, утворюючи своєрідний шанець, у якому можна було зайняти проміжну позицію. Якщо одним кидком дістатися улоговини, і вже звідти — вперед, це — шанс. Звісно, якщо німці не встигли замінувати підходів.

Трійця ще раз перевів далековид на позицію ворога, і тут помітив, як на пілотці унтера окрім звичного орла блиснула срібляста кокарда. Череп із кістками. Тотенкопф. Емблема СС. Бог дав зіткнутися з регулярними частинами добірного німецького війська. Що ж, як казала поетка, подивимося, «чи ті кості білі всюди».

Сотник знаками показав Дніпру на улоговину, де належало з ходу розгорнути кулемет, щоб задавити фланговий вогонь. Зенон з чотою отримав завдання вдарити з іншого боку. За чверть години усі дісталися своїх позицій. Сигнал — коротка черга в повітря. Вперед!

— Слава! Слава! — залунало одночасно з усіх боків, і бійці рвонули на ворожі позиції. Кожен розумів, що його порятунок зараз у ногах, без будь-яких перебільшень, тому летів, неначе лісовий чортяка. І тактика на початках спрацювала. Німці розгубилися, було видно, як заметушилися командири, як солдати почали безладний безприцільний вогонь. Але СС — і є СС, не даремно їх так ретельно навчають. І вже за якусь хвилину з флангу заторохкотів кулемет, який і справді виявився там, де мав бути. І вже солдати взяли правильний приціл, а у лавах сотні здригнулося кілька стрільців, перечепившись через свинцеву перепону, яку неможливо здолати.

А проте короткої розгубленості ворога все-таки вистачило на те, щоб бійці дісталися улоговини. Чотовий Дніпро вже особисто лежав за кулеметом, змагаючись з німецьким колегою на фланзі, а хлопці залягли та почали ощадливий прицільний вогонь.

У Зенона справи ішли краще — там чота встигла одним кидком досягти ворожих позицій, і почався рукопаш, у якому повстанцю немає рівних — адже йому нічого втрачати.

Трійця перевірив магазин свого «геппістоля» і зрозумів, що часу, а точніше, набоїв на перестрілку немає. Тому підняв руку, закликаючи приготуватися. Він чекав на паузу в роботі німецького кулемета, яка так чи йнак мала настати. І щойно той замовк, різко викинув своє тіло вперед, даючи приклад бійцям.

Вони не стріляли, бо вже фактично не мали чим. Вони бігли мовчки, з’єднані єдиним відчаєм, і трава шмагала їхні чоботи, залишаючи на них смужки своєї зеленої крові.

Вони були чудовою мішенню.

Але ворожий кулеметник чомусь не стріляв.

Він припинив вогонь, немов за командою, і тільки спостерігав за відчайдушним кидком повстанців. Спостерігав мовчки, а потім несподівано загорлав-заволав-заверещав: «Стій! Стій! Свої!».

І ці вигуки, немов постріл з крупного калібру, раптом зупинив атаку розсипної. Трійця краєм ока побачив, як стишують кроки хлопці поруч, як назустріч їм піднімаються постаті у сіро-зелених мундирах із «тотенкопфом» — емблемою СС — на пілотках та жовтим на синьому полі галицьким левом, нашитим на комірцях замість есесівської руни. Піднімаються без пострілу, опустивши зброю. І наступної миті теж закляк на місці, незмога спіймати віддих від несподіванки.

Тому що ворогом була українська дивізія «Галичина», та сама, яку командир Леміш вважав за опору для нової української революції.

Бійці УПА та «Галичини» спочатку дивилися одне на одного недовірливо, потім наблизилися впритул, почали тиснути один одному руки, а зрештою і обійматися, бо саме так зустрічаються на війні українці.

Як розповіли дивізіянти, місцеві поляки прибігли на позиції тридцятого полку, що недалік готував лінію оборони проти совітів, і доповіли, що лісом пересувається загін червоних партизанів. Не бажаючи мати у себе в тилу ворога, командир полку наказав зупинити супротивника силами двох рот. Керував операцією гауптштюрмфюрер-українець, і саме він скомандував зупинити бій, почувши вигуки «Слава!» та «Свої!».

Двоє командирів зустрілися біля позицій з мінометами.

— Сотник Барвінський, — коротко відрекомендувався немолодий вже, але ставний чорнявий офіцер.

— Сотник Трійця, — відповів Степан. Дивно було розмовляти українською з людиною у есесівській формі.

— Трійця? — здивовано підняв брову офіцер. — Ну нехай буде Трійця. Що за підрозділ? Куди рухаєтеся?

— Зведена сотня УПА-Південь. Здійснюємо рейд Галичиною, — не став критися Степан. І примружившись додав. — А ми з вами, пане сотнику, здається бачилися. У тридцять дев’ятому, в полоні. Тільки тоді ви були цілим підполковником.

— У полоні... — наморщив чоло офіцер, але звісно не пригадав.

Шагута посміхнувся.

— Ні, не згадаєте. Бо таких там було багато. Колишній капраль Степан Шагута.

— Може й зустрічалися,— гауптштурмфюрер замислився. — Щось знайоме у вашому обличчі є… Пане сотнику, мені дуже сумно, що доля змусила нас вести цей бій. Дозвольте віддати належне мужності ваших воїнів. Особливо загиблих, — він різким коротким рухом опустив голову.

Із сотні Трійці у цьому бою впало восьмеро, серед них друг Борух та друг Галина. Одним з останніх пострілів важко поранили чотового Дніпра. Дивізія ж не дорахувалася трьох.

Забитих ховали разом, тут-таки на узліссі, проклинаючи мить, коли підняли зброю одне проти одного. Вони лежали поруч — повстанці та дивізіянти, вдягнені у різні, а насправді однакові строї, з однаковими сірими обличчями, на яких подекуди запеклася сіра вже кров, і зверху на них падали грудки сірої української землі. А зовсім поруч, лише за крок, на всю потугу своїх фарб буяв український червень.

Дивізіянти щедро поділилися з повстанцями харчами, а головне — амуніцією, яка геть вичерпалася в останньому бою. Після відпочинку і завершення приготувань до вимаршу німецький сотник підійшов попрощатися.

— Тримайте! — простягнув він Шагуті пакет і козирнув. — Це мапа із позначеними позиціями наших військ. Щасливої дороги!

Це був царський подарунок — шанс уникнути сутичок у найбільш небезпечній прифронтовій зоні. Гауптштюрмфюрер не на жарт ризикував, передаючи до чужих рук ці надсекретні дані, і Степан розчулено простягнув руку:

— Дякую. Це збереже не одне українське життя.

Барвінський відповів посмішкою і щирим рукостисканням. А Степан затримав його долоню у своїй:

— Пробачте, пане підполковнику, маю одне запитання… — він узяв паузу, щоб сформулювати точніше. — Чи правда, що ви служили в охороні Петлюри?

Той здивовано підняв брову:

— А звідки ви знаєте?

— Хлопці у таборі казали. Тому я вас і запам’ятав.

— Було таке, — кивнув Барвінський і наморщив чоло. — А у нас, до речі, теж служить Шагута. У третій сотні, кулеметником. Не родич?

— Шагута? А як звати?

— На жаль, не знаю.

— Він тут?

Сотник заперечливо похитав головою:

— Третя сотня лишилася на основних позиціях.

— Ну то перекажіть йому вітання з Бережанщини.

— Обов’язково перекажу.

І українські офіцери ще раз потисли руки.