Забудь-річка

* * *

За зв’язок із мертвими традиційно відповідають жінки. Бо саме до них уві сні з’являються покійні родичі, щоб поділитися передбаченнями та поскаржитися, що могилку ніхто не відвідував. Саме жінки ретельно зберігають фотографії та дрібнички, які нагадують про тих, хто пішов. Жінки пам’ятають дати відходу, так само, як і народження предків — адже і тоді, і тоді у нас заведено поминати. Ну і, звісно, Проводи — головний день для більшості жінок, і в народі так і зветься — Бабський Великдень.

Цього разу до звичної жіночої компанії, яка вирушала на очаківський цвинтар, приєднався чоловік — Степан вперше брав участь у подібному ритуалі, тому з цікавістю поглядав навкруги, ввічливо вітався із зустрічними, стійко витримуючи уважні погляди та перешіптування. Уляна, як могла, допомагала йому засвоїтися у нових обставинах — тихенько розповідала про примітні поховання та знайомих, з якими христосувалася.

Цвинтар був старим, і центральна алея проводила відвідувачів повз сторічні поховання, які купчилися біля церкви. Але з кожним наступним кроком могили «молодшали» і біля заднього паркану вже мали лише п’ятнадцять-двадцять років — на рубежі сторіччя місце для поховання закінчилося, і свіжіші могили шикувалися вже на новому цвинтарі поза містом. Степан із цікавістю роздивлявся помітні, незвичайні обеліски, а коли побачив у кущах вмуровану у надгробок зенітку — одразу ж завернув подивитися. Як і кожен чоловік, він не міг байдуже пройти повз зброю.

— Зенітниці, — пояснила Уляна. Підмурки навколо гармати прикрашало два емалеві жіночі портрети. — З війни.

— А це хто? — неподалік поміж туями причаїлася біла фігура суворого чоловіка у кожусі з укладистою бородою та у вушанці. Степан зазирнув, щоб прочитати. — Партизанам? У вас тут і партизани були?

— Ага. У виноградниках ховалися.

— Ні, я серйозно.

— Та ти ж сам бачиш, що у нас степ і море. Зате є ціла вулиця Червоних партизанів. Над Рибзаводом. Мабуть, там вони і ховалися, на складі з консервами.

— Він на Діда Мороза схожий, — посміхнувся Степан. — Це ж, мабуть, одразу після війни поставили?

— Певно, — знизала плечима Уляна.

Він кинув оцінковим поглядом до краю цвинтаря:

— Так, розрісся Очаків за мирні часи.

Дорогою дедалі частіше траплялися могили військових. Завжди ретельно забетоновані, з високими обелісками, прикрашеними портретами у формах. Інколи поруч із надгробком стирчав шмат крила літака або лопать гелікоптера. Нерідко погони на зображеннях світили лейтенантськими чи капітанськими зірками, а вік на портреті й роки життя свідчили, що покійний пішов дуже й дуже рано.

— У вас тут що, війна? — дивувався Степан, розглядаючи чергове лейтенантське поховання із зображенням парашутів.

— Військові частини, — Уляні все це було звично, тому вона ніколи не звертала уваги, що мирний міський цвинтар аж надто нагадує військовий. — У нас частенько хлопці гинули. Цього ось на парашуті засмоктало у гвинт вертольоту, так шматки за кілометр збирали. Ті двоє — у лиман упали, то кажуть, що так і не знайшли, порожні цинки поховали.

— Як я служив, теж таке було. Один з наших пішов у групі на ту сторону і не вернувся. Цинк порожній батькам відправили, медаль дали, а за півроку він виліз на «Голосі Америки» — перебіжчик.

— Зверни увагу на людей біля могил, — стиха порадила Уляна.

Не треба було бути Шерлоком Холмсом, щоб помітити, що поминальники біля військових обелісків суттєво вирізнялися на загальному тлі. Серед них рідко можна було побачити жінку, замотану у хустку чи вдягнуту, за очаківською традицією, у халат. Високі пергідрольні зачіски, яскраво намазані зів’ялі губи і зморшкуваті підведені очі, блузки з пишними жабо, кримпленові сукні, брючні костюми кльош — палкі вітання з сімдесятих.

— Військові дами. Місцева еліта.

— Судячи з одягу, колишня.

— Так. Колишня.

Степан озирнувся:

— Туркменію нагадує. Там теж військові були вищою кастою. На туркменів дивилися згори-вниз, а частіше взагалі не дивилися. Бо що на них дивитися, на туркменів?

— Наче окупанти, — погодилася Уляна.

— А чому «наче»? Окупанти і є.

Уляна не любила різких слів. Особливо коли вони стосувалися чогось особистого. Ну звісно, Радянський Союз — імперія, росіяни — окупанти, коли чуєш це на мітингах, погоджуєшся, але назвати окупантом сусіда дядю Мішу, мічмана, і його дружину бібліотекарку тьотю Клаву? Це вже занадто.

Мама Марія розкладала на столику біля огорожі поминальні страви — паски з крашанками, пиріжки і сало, а поруч — місцеві делікатеси: смажену рибу, печену пахвину, «биточки» з мойви у клярі, і, звісно, очаківську бринзу.

— Руки, руки мийте! — метушилася вона, поспішаючи злити з пляшки, подати мило чи рушника, і все це одночасно.

Сьогодні Уляну чомусь не дратувала мамина послужливість, і, залишивши Степана під напором родинного піклування, вона запалила лампадку та обережно поставила на мармур надгробка.

— Вона ж греко-католичкою була, царство небесне, — зауважила мама, спостерігаючи за Уляниними діями. — Може, їй і не подобається, що ми тут так по-тутешньому поминаємо. Ти вже пробач, мамо, як люди, так і ми. Ти ж сама завжди…

— Та що ти таке верзеш? — обурилася Уляна. — Давай краще вип’ємо за упокій. Степане, налий мамі.

Степан слухняно взявся за чоловічу частину поминальної справи — відкоркував пляшки і наповнив пластикові склянки.

— Оце ж ми прийшли до тебе, з онучечкою твоєю, — стала розповідати мама до могилки. — Уляночка з Києва до тебе приїхала. І Степан приїхав. Це Улянин… — вона на кілька секунд замислилася і не добрала слова. — Його Шагута прізвище. Степан Шагута. Бачиш воно як. Повернувся до тебе Степан Шагута, тільки не той Степан. А де той, хіба ти вже звідти сама бачиш…

Ця простацька манера розмовляти з мертвими на цвинтарі замолоду дратувала Уляну. Але за роки регулярних весняних поминань чи то гострота сприйняття притупилася, а чи відчувся якийсь прадавній її сенс — частенько і самій хотілося приєднатися, розповісти бабусі Софії про себе, про Степана, який раптово виринув з дорожньої темряви, а потім потрапив у полон до піратів, про Настю, яка вже іде до школи — і незчулися, коли виросла. Цікаво, що сказала би бабуня, якби їй привезли Степана: знайомся, оце — Шагута.

На цвинтарі все відбувається за традицією — по першій чарці усі згадують покійних, подумки звертаються до них, а по другій починають роззиратися навкруги.

— Христос воскрес! — почулося ззаду.

— Воістину! — за всіх відгукнулася мама Марія на адресу сивого охлялого вже чоловіка.

— Пом’янете нашу бабусю? — з цими словами пані Марія взялася діставати чисту скляночку та метушливо совати на столі пахвину та ковбасу.

Степан без слів зрозумів свій маневр і щедрою рукою налив горілки.

— Хороша була женщина, — перехрестився старий. — А головне — наша. Українка. Я правильно говорю? Головне — наша.

— Поїжте щось, Опанасовичу!

— Дякую, — гість із ввічливості відламав шмат риби і з натяком поставив на стола порожню склянку. — Ви ж з Києва приїхали?

— М-г, — з повним ротом погодилася Уляна.

— Ну, що там у Києві кажуть? Що там ці регіони на нашу Юлечку сто мільярдів повішати хочуть? Комісію в отій верховній зраді організували. Не сидиться їм.

Степан поспішив відновити рівень у склянці. Уляна закрутилася на місці. Політичні розмови вона не дуже любила, а особливо у таких обставинах. Але на допомогу несподівано прийшов інший гість — сухенький дідок у старенькому, але ретельно напрасованому кітелі з орденськими планками. «У внутрішній кишені — партквиток», — чомусь подумалося Уляні.

— Хрістос воскрєсє! — сказав дідок з інтонацією попа з телевізора.

— Воістину! — звично відгукнулася мама. — Пом’яніть із нами.

Той перехрестився просто поверх своїх орденських планок. І партквитка.

— А от ви скажитє, шо там у вас в Кієвє по поводу Бандери говорять. Када у нєво героя вже забєрут, шо той Ющенко єму дал? — почав одразу, щойно відставив склянку. «Допомога» виявилася додатковим політичним загостренням.

— Та шо вам Бандера зробив, в самом дєлє? — втрутився сивий.

Почалася звичайна гавкотня на телевізійні теми. Це був привід відвести Степана з лінії конфлікту. Взявши до рук пару крашанок, паску і жменю цукерок, вона за лікоть відтягла його убік і зупинилися біля зарослого пагорба землі, що не мав ані хреста, ні огорожі. Діди за спиною продовжували сперечатися, не помітивши відступу київських гостей.

— Хто це? — запитав Степан, вказуючи на могилку.

— А Бог його зна, — Уляна нашвидкуруч прорвала травичку на верхівці і поставила поминальну страву. — Нема кому пом’янути. А від нас не убуде. Ми завжди йому чи їй ставимо. Царство небесне, земля пухом! — вона перехрестилася.

— Цікаво у вас поминають.

— Цікаво?

— Ну, якось так… весело.

— Весело?

— Ну як тобі сказати… — він замислився, шукаючи вдалий вираз. — Оптимістично. Я просто своїх пригадую в Сургуті. Там все зовсім не так.

— А як?

— Ну, по-перше, там на кладовище на Пасху ходять.

— Як на Пасху? — здивувалася Уляна. — Хіба можна? Це ж Воскресіння! У нас на Пасху навіть не ховають.

— А отак, — Степан розвів руками. — Але навіть на Пасху там все дуже похмуро. Вічна мерзлота. Людей нема.

— Вічна мерзОта, — посміхнулася Уляна. — Тут усе від людей залежить. У нас баби кажуть, що на цвинтарі поминати треба радісно і світло. Раніше просто на горбочках скатертини розстеляли, а чарку обов’язково через могилу треба було передати. Це зараз все на столах за огорожами.

— І мама твоя з бабусею, як з живою, розмовляє.

— Це вона вже тут навчилася. Перші роки більше мовчала, а потім наслухалася, і давай собі. Христос воскрес! — привіталася вона до сусідньої компанії поминальників.

— Воістину. Пом’яніть з нами наших бабусю і дідуся!

Поки поминали сусідів та отримували цукерки та печиво, Уляна бічним зором помітила, як з кущів намалювався обідраний та п’яненький цвинтарний бомж, звичним рухом підхопив з безіменного горбочка поминальну страву і закинув у черево величезної обідраної сумки, що ніс при боці.

— Диви, — штурхонула вона Степана. — От тобі наші сірі та убогі. З’їсть пасочку, і буде чиїйсь душі на тому світі полегшення.

— Від такого хіба полегшає?

— Усі ми божі діти.

— А в Росії кажуть, раби божі.

Уляна посміхнулася:

— Мабуть, так і є. Вони — раби. Ми — діти.

Гості біля бабусиної могилки продовжували сперечатися, тому Уляна повела Степана у бічний прохід.

— Диви, яка зворушлива могилка — хлопчик потонув, я його маму знаю. У неї батьки на новому цвинтарі, а син — тут. То вона сюди пізніше приходить, після батьків. Давай йому цукерки покладемо.

Вони примостили гостинця на постаменті з мармурової крихти і рушили далі.

— А оце — могила головного очаківського рухівця.

— У вас тут і Рух був? — здивувався Степан.

— Аякже! Навіть мама моя була записалася. Бабуня відмовляла, а вона все одно.

— А бабуся що, боялася?

— Ти знаєш, напевно, боялася, — Уляна ніколи не оцінювала дій бабусі та мами, сприймаючи їх як даність — у дитинстві через те, що дорослі завжди мають рацію, потім — тому що молоді люди навіть своїх дій не можуть оцінити, не те, що чужих. Але зараз, пройшовши кілька кіл життєвого пекла, вона починала замислюватися. — Бабуся втекла з Галичини, бо боялася, що посадять. А отже мала причини. І тому завжди була дуже обережною. А з іншого боку Шурик вже надто специфічним був.

— Шурик?

— Ну, так його мама називала, і я за нею. — А оце, до речі, його дружина лежить. Світлана. Перукаркою була, наймоднішою в місті. Шурик було вийде у двір до жінок, що сидять на лавочці і каже: «Ідіть, дівчата, до моєї Світланочки, бо вона сьогодні скучає. Щоб коли я помру, усім казали, от, мовляв, який Шурик був чоловік, як його Світлана заскучає, він виходить і каже, ідіть до моєї Світланочки, бо вона сьогодні скучає».

Степан посміхнувся:

— І як дівчата? Казали?

— Не знаю, — Уляна знизала плечима. — Виходить, що казали, інакше звідки я про це знаю? Ні, ти не подумай, він хоч і причмулений трохи, але крепкий був. Тільки українською розмовляв. Мама його за це й цінувала. А бабуся побоювалася. Вона казала, що в цій країні не можна бути інакшим, як усі. Це або небезпечно, або провокація.

— Приїжджий?

— Та ні. Наш. З тої сторони, — і, побачивши нерозуміння у Степанових очах, уточнила. — З Кінбурнської коси. Шурик, до речі, пісню про Очаків написав. Зараз згадаю… «Бо Очаків — це море, а море — це він!». Композитора найняв у Миколаєві, щоб той музику склав. А ще зробив значки з гербом міста для продажу курортникам, і не підпільно, а через кіоски Союздруку. І це за комуністів, уявляєш?

— А я думав, тут своїх націоналістів нема, тільки приїжджі, як ви.

— Хто це приїжджі? — не на жарт обурилася Уляна. — Це мама у мене приїжджа, а сама я — тутешня, очаківська. На рибі вирощена, на пляжі смажена.

— Патріотка, — посміхнувся Степан.

— А чого ж ні? Патріотка. І ти ставай. У нас тут море. Не Сургут же тобі любити. З цією, як ти казав, вічною мерзотою.

Степан і посміхнувся.

— До речі, у нас там українців валом. Нафтовики з Західної. Вони там газ і нафту розробляли.

— Зараз, напевне, повтікали?

— Та де там! — Степан махнув рукою. — Хіба від грошей тікають? Сидять. Нагріли місця — не зсунеш.

Коли повернулися до пані Марії, цвинтарний політичний клуб вже закінчив своє засідання. А точніше, змінив дислокацію, перемістившись до пишного військового поховання через ряд. Звідти чулися збуджені алкоголем і суперечкою голоси: обговорювали заплановану комуністами на День Перемоги поїздку ветеранів до Львова — чи пустить їх «Свобода», чи ні. Але й мама Марія не залишилася сама. Поруч з нею за столиком сиділа одна з кримпленових «військових дам» у брючному костюмі.

— Я їх насварила, кажу, як вам не соромно, не даєте пом’янути, розвели дискусію, — пояснила пані Марія і звернулася до нової гості. — Сталіна Георгіївна, познайомтеся зі Степаном.

Степан посміхнувся:

— Сталіна Георгіївна?

— А я дєйствітєльно — Сталіна! — з викликом зауважила гостя. — І мнє нєчєво стєсняцца.

— Наллєш іще по одній? — перебираючи на себе увагу, гучно запитала мама і одразу почала командувати Уляною. — Бринзою Степана пригости. Це наша бринза, очаківська. Ви такої бринзи ніде більше не скуштуєте.

— Розумію, — серйозно підтвердив Степан, розливаючи по скляночках біле вино для жінок. — Уляна мені пояснила, що у вас тут багато всього унікального.

— Сталіна Георгіївна — наша сусідка, — взялася пояснювати мама Марія. — Її чоловік був підполковником, а на пенсії купив хату поруч. З тих пір і живемо як сусіди.

— Мірно живьом, кстаті, — твердо, по-військовому відкарбувала гостя.

— Я за мир! — підняв руки Степан. — І за дружбу.

Він долив собі і підняв чарку:

— І тому давайте у такий день пом’янемо й моїх — батька Степана та маму Володимиру. Вони у Сургуті лежать, а я коли ще туди виберуся.

— Царство їм небесне! — перехрестилася пані Марія.

— Тим більше, що, здається, ми трохи родичі, чи принаймні мій батько знав вашу бабусю, — він скляночкою вказав на могилку.

— Ето ви о чьом? — суворо, немовби перевіряючи, запитала гостя.

— Війна, — звітував Степан. — Все плутає, все змішує, всіх розкидує.

— І нє говорітє, — раптом цілком по-цивільному зітхнула військова дама. — Мой муж тоже чєрєз ето прошол. До войни бил Антоном, а вєрнулся Анатолієм.

— Як це? — здивувалася Уляна.

— Да так. Пуля воєнний білет пробіла, осталось толька «Ан…» Вот в госпіталє і запісалі, хто может бить Ан? Анатолій. Так і остался. Он старший за мєня бил, послє войни женілісь, а шо он Антон, я нє знала, пока на похоронах родичі попрівозілі вєнкі на Антона. Оні і расказалі.

— Давайте і його пом’янемо, — запропонувала мама Марія і перехрестилася.

Кримпленова дама вихилила свою скляночку одним махом, закусила шматком пахвини та підвелася.

— Ну, нє буду надоєдать.

— Сувора женщина. Точно, як її ім’я, — стиха зауважив Степан услід.

— Та її Сталіною ніхто і не зве. Усі кажуть Полковниця, — мама Марія теж супроводила її поглядом.

— Бестолковниця, — згадала Уляна прізвисько, яким у дитинстві звала сусідку.

Мама несхвально глянула — точно, як і у дитинстві, коли боялася, що хтось почує.

— В міліції робила. В паспортному, — пояснила вона. — Її всі знають, і вона усіх.

Поминання навкруги потроху підвищувало градус і переходило до стадії жвавих розмов, сміху та вигуків, які мали все менше стосунку до померлих.

Настав час збиратися додому. Уляна глянула на могилку — чи не загасла лампадка — і зітхнула:

— Жалко, бабуся не дожила! Цікаво було б, якби побачила Степана, що сказала б?

— А що вона мала сказати? — не зрозуміла мама.

— Ну! Ти ж сама мені розповідала, що діда забрали в тюрму з документами Степана Шагути? А раптом це його батько?

Мама зітхнула:

— А може, і добре, що не дожила. Бо кому приємно почути, що твій чоловік став жити з іншою, і що дитину має?

— Ну а тобі хіба не цікаво? Це ж і твій батько.

— Знаєш, Улясю, давай краще не будемо. Бо тоді може виявитися, що Степан мені брат, а тобі рідний дядько, і що тут доброго? — вона взялася збирати зі столу, і Уляна приєдналася, складаючи на тарілку залишки тризни, щоб залишити на могилці. — Тим більше, що там все дуже заплутано, бо насправді цих Шагут було троє.

— Як троє? — Уляна завмерла з тарілкою в руках.

— Як троє? — почувши, обернувся Степан.

— А отак. Вдома поговоримо. Не треба на цвинтарі про таке розмовляти.

— Зачекай! Один Шагута — це мій дідусь, правильно?

Мама кивнула.

— Другий — справжній. Той, що пішов в УПА. Правильно?

Мама знову кивнула.

— А третій?

— Був і третій. І знаєш, я хоч і мала була, але пам’ятаю, як він мені цукерки приносив, — вона витерла стіл і випросталася. — Ходім додому. Пом’янули, і досить, нема чого теревеніти. Мертвим потрібен спокій.

Очаків — скарбниця, яка зберігає свої скарби не під секретними замками та чутливою сигналізацією. Їх береже від людського ока значно надійніший захист — байдужість. Бо чого можна чекати від занедбаного провінційного містечка, де кури грабаються у пилюці просто в самому центрі, а кручі зяють воронками часів іще Кримської війни? Тут на вулицях ростуть вишні, абрикоси та горіхи, кидаючи під ноги відпочивальникам свої плоди як дарунок, а глина у провулках, які ніколи не бачили асфальту, утворює колії завбільшки із протитанкові рови. Проте, якщо ти виріс у цьому місті, якщо власноруч викопав на городі шматок глиняного горщика чи люльку, якщо грався у кручах понад лиманом, що колись були частиною фортеці, якщо відчував під ногами турецькі підземні ходи, якими поточене місто, наче червиве яблуко, якщо вдихнув морське повітря, що ним колись дихали скіфи, греки, кримці та козаки, і глянув на Кінбурнську косу на обрії, ти отримав ключ від найбільших таємниць та скарбів міста.

Адже Очаків тільки здається вічним тихим курортом, найкращим для відпочинку з дітьми. Насправді це була грізна фортеця, яку збудував іще Вітовт на зорендованій у кримців землі, щоб тримати під контролем Руське море. І саме з того часу усі, хто хотів вийти з Дніпра, мусили або домовлятися з Очаковом, або штурмувати та палити його. Кримські татари, козаки, турки, москалі, німці, румуни — кого тільки не бачила ця земля і хто тільки не плюндрував її! І кожен залишив тут щось від себе — ядро чи ґудзик, фляшку чи гільзу, череп чи снаряд. Деякі знахідки, які траплялися дітям, були досить цінними — як, наприклад, скарб з турецьких срібних монет, а деякі — досить небезпечними, як нерозірвані снаряди, що могли скалічити чи вбити, і не тільки могли, а й робили це час від часу.

Зростаючи в Очакові, ти знав, де колись стояли бастіони турецької фортеці, і де ховаються залишки сучаснішої фортифікації — бетонні коробки ДОТів у лісосмузі, викопані у кручах артилерійські позиції, та величезний кількаповерховий підземний бункер із бетонним капоніром для гармати та броньовою баштою, що на всі боки витріщалася кулеметними амбразурами.

Після повернення з цвинтаря вони пішли прогулятися — щоб розтрусити ситний сніданок на могилках і уникнути ще ситнішого обіду, який готувався на кухні. Настуня відмовилася від пропозиції приєднатися до прогулянки — вона присиділася вдома і не хотіла навіть носа потикати на вулицю. Уляна ж із задоволенням водила чоловіка знайомими з дитинства стежками на пляж, де кожна піщинка пам’ятала її худе тіло, показувала рідну, зашарпану та обдерту школу, занедбаний парк, у якому колись зітхала, дитячий садочок, куди ходила зранку у супроводі бабусі, спотикаючись на ямах, та й врешті ті самі ями, бо вони ніде не ділися. Екскурсія швидко перейшла в історичне річище, і тут раптом ролі помінялися — адже Уляна як корінна очаківська могла показати усе в своєму місті, але пояснити не могла геть нічого. Ані про «лінію Сталіна», крайньою точкою якої колись були Очаківські ДОТи, ані про те, чому місто при цьому німці захопили лише на двох БТРах. Бо чоловіки завжди цікавилися історією, а останнім часом і поготів. Історія стала віднедавна популярною, як ніколи, а історія — це передусім війна, може саме тому чоловіки й цікавляться історією, бо війна — це чоловічий винахід.

Вони помилувалися з кручі на уламки розбомбленого ще в минулому столітті портового пірсу, які продовжували затуляти судна від хвиль, на легендарний острів-батарею Первомайський — колишню базу грізних радянських «морських котиків», а тепер просто закинутий клапоть кам’янистого ґрунту посеред лиману. Сусідський дід Женя згадував, що коли місто здали німцям, на острові ще півроку залишався радянський гарнізон. Той ловив рибу, міняв її у німців на харчі та навіть боєзапас, який у свою чергу витрачав на те, щоб обстрілювати рибальські човни, що виходили з міста, і таким чином зберігати за собою можливість монопольно ловити рибу, щоб знову міняти її на харчі та боєзапас. Героїчні подвиги захисників Батарейного — так тоді називався острів — були улюбленою темою вчителів історії, але дід Женя твердив, що героїчні подвиги відбувалися лише з приводу прибуття начальства з ревізією — якщо приїздило німецьке начальство, то з аеродрому злітали бомбардувальники, якщо радянське — з Батарейного починали стріляти по місту. Адже «генеральський ефект» чинний в усіх арміях світу.

Очаків просто розчинений у історії — тут можна блукати годинами, що власне і робили Уляна зі Степаном, набиваючи собі ноги, зманіжені міським життям. Рідне місто, дитинство — це частинки тебе, від яких ніде дітися, і даруючи їх коханому, ти міцніше прив’язуєш себе до нього. А може, й ні — але всі так роблять. Усі показують старі родинні альбоми, свої дитячі фото у колисці та пісочниці, ведуть звичною дорогою до школи, в якій тебе вже нема кому впізнати, до моря, яке давно належить не тобі. Це традиція, ритуал, а ритуали не виникають на порожньому місці.

Находившись та нагулявшись аж до сутінок, вони повернулися додому і тут-таки були безжально всаджені за заставлений наїдками стіл на веранді з метою надолужити не тільки пропущений обід, але й другий сніданок, вечерю та підвечірок.

— Якби я їла все, що мама готує, давно померла б від передозу, — прошепотіла Уляна на вушко коханому. — А тобі доведеться, бо мамочка дорвалася.

— А от іще бички смажені. І котлетки я приготувала, поки ви гуляли, — немовби підтвердила доньчині слова мама Марія, з’являючись з кухні іще з двома тарілками.

Степан, який насправді був зовсім не від того, щоб добре попоїсти, дивлячись на це, лише зітхнув:

— Дякую. Дякую.

Вони вечеряли на веранді, заплетеній виноградною лозою. Кінець квітня вже розбудив бруньки на деревах — білі пелюстки злетіли з абрикос, залишивши гілки безсоромно-голими, а цнотливі яблуні разом із квітками викинули оксамитне зелене листя. Проте виноград іще не прокинувся — його час мав надійти лише за кілька тижнів.

Уляна посміхалася, спостерігаючи, як Степан все більше піддається очаківській гостинності і слухняно підставляє тарілку під чергову порцію місцевих делікатесів.

— Ви рибку їжте. Ви ж моряк? Значить маєте любити рибку.

— Угу, — мугикав Степан з повним ротом.

— От Уляся в дитинстві не любила рибки, і я їй завжди казала: їж, доню, ця рибка в голодні роки місто врятувала.

— Мамо! Я вже давно не дитина і зараз не голодні роки.

— Ой, доню, ніхто не знає, що буде завтра.

Степан звів брови:

— А в голодні роки — це тридцять третій?

— Так, — зраділа мама увазі гостя. — У нас сусідка була, то розповідала, як рибалки вночі підходили до берега та викидали з баркасів рибу, а люди собі збирали.

— А я думав, голод був тільки в селах.

Мама похитала головою:

— Так і в селах теж. Вона казала, що як люди піднялися, зібрали всіх комуністів та кинули в колодязь… Ну ти ж пам’ятаєш Партколодязь біля повороту на Матросівку? — запитала вона в Уляни і не чекаючи на відповідь махнула рукою. — Так отож зібрали усіх з району, кого впіймали. Ну а тоді прийшли війська та закрили всі дороги. Тільки рибою і врятувалися.

— Партколодязь? — Степан явно був здивований.

Уляна кивнула:

— Його старі люди так називали. Бо як партійних туди кинули, воду вже не брали. Я пам’ятаю тільки горбочок на тому місці.

— Вам ще картопельки покласти? — Мама помітила, що у гостя порожня тарілка і знову взялася за своє.

— Мамо, ти загодуєш Степана до смерті.

— Не загодую. От іще компотику наллю, і воно з компотиком усе втрамбується.

— Дякую. Досить. І справді досить. — Степан приречено підсунув до себе чергову тарілку, повну наїдків. — Я завжди вважав, що південь — вотчина комуністів. А у вас тут, виявляється, просто бандерівці якісь.

— У нас, до речі, усі військові частини у дев’яносто першому одразу присягнули Україні. Дарма ти іронізуєш. І бандерівці у нас теж є. Справжні. У Парутине їх привезли, коли виселяли з Західної.

— Так, — підхопила пані Марія. — Півсела щомісяця їздило до міста у КГБ відмічатися.

— А мама ваша теж з виселених?

— Та ні, вона сама втекла. Тому й не відмічалася. Ми колись у селі під Бережанами жили. У баби Марти. Я вже великою була, її добре пам’ятаю. Марта Шагута. Це ж вашого батька, виходить, мама. А може і не батька, хто знає, куди той Шагута подівся. Може, ваш батько — той, третій.

— Той, що ти на цвинтарі згадувала? — уточнила Уляна.

— А хіба я не розповідала? — для мами, як і для всіх жінок старшого покоління, чоловік у хаті автоматично ставав центром уваги, тому усі свої слова вона адресувала Степанові, лише зрідка кидаючи погляди на дочку, щоб підтвердити якусь інформацію. — Батька мого арештували до війни ще. І він з Казахстану писав, а потім і з Красної армії ще кілька разів. Бо його ж забрали з документами Степана Шагути, і він писав бабі Марті, ніби своїй мамі, а насправді — нам. Справжній Степан, син тітки Марти, пішов до лісу, бо німці хотіли його забрати. А був ще третій, мама казала, що якийсь батьків родич з Полтавщини. Павлом звали. Він з’явився з першими совітами. А коли прийшли німці і стали забирати Степана, назвався його іменем. Допомогти, значить, так хотів.

— Допомогти? — недовірливо перепитав Степан. — Нічого собі!

— Не знаю! — розвела руками мама. — Я тоді зовсім мала була. А мама розповіла мені про цих двох вже після незалежності. І то наказала, щоб я нікому навіть словом не прохопилася. Бо я все життя одне тільки знала, що батько пропав безвісти на фронті, що він герой.

— Тобто як це? — обурилася Уляна. — Власній доньці не розповідала? Це ж історія родини!

— Це зараз — історія. А тоді була стаття, — філософськи зауважив Степан.

— От-от. Бо той Степан, виявляється, у німецькій армії воював.

— Який з них? — Уляна остаточно заплуталася.

— Той, що Павло, з Полтавщини. Воював у дивізії, навіть листи присилав, теж на бабу Марту.

— Якій дивізії? — не зрозумів Степан

— Ну, «Галичина» ж оця, що через неї усі зараз як показилися.

— Тю-у!

Почувши історію третього Степана, Уляна спочатку розгубилася, бо все це виглядало аж надто складно. Але холодний юридичний розум як завжди прийшов на допомогу: якщо Степанів троє, то це добре. Значить шансів на те, що її Степан є кровним родичем значно менше.

— І де ці листи? — оживилася вона.

— Як їхали, то спалили. Баба Марта дуже хворіла і померла у сорок шостому. А листи вже два роки як не приходили. То мамі не було чого сидіти у Пліхові, і ми подалися на Вінниччину, бо на Західній дуже небезпечно було, з бандерівцями тоді сильно воювали.

— А листи навіщо спалила? Тим більше від діда, він же у Червоній армії служив.

Пані Марія сумно похитала головою:

— Часи тоді такі були. Ти сама подумай — вони ж усі були підписані «Степан Шагута». А справжній Степан у ліс пішов воювати.

— Ну, можна ж було не палити. Не знаю, ну заховати якось. Ми б зараз їх почитали, розібралися. Ти ж розумієш, що наш Степан може виявитися твоїм братом?

Степан заспокійливо поклав руку Уляні на зап’ясток:

— Зведеним.

— Ну то ми й розібралися б. Бабуся не казала, про що вони там у листах писали?

Мама Марія знизала плечима.

— Та я так і не згадаю. Їй же вже за сімдесят було, коли мені розповідала про все це. Якби раніше. Але ж часи самі знаєте, які були. Дітям про родичів зайвого не казали. Бо в школі всім за приклад Павліка Морозова ставили, щоб усі здавали своїх. Мало там що.

Ввечері у ліжку Степан довго крутився з боку на бік.

— Про історію думаєш? — пригорнулася до нього Уляна. Попри теплу весну, ночі ще були холодними, тому мама принесла аж дві ватяні ковдри, під якими вони ніяк не могли влаштуватися бо йому було жарко, а їй — холодно.

— Про батька, — він перевернувся на спину і обійняв її за плечі.

— А що думаєш?

— Про фразочку цю його, що він на третину з Полтави.

Уляна потерлася щокою об його груди:

— А хіба це так важливо?

— Я завжди не розумів, як це може бути «на третину»? А тут же саме на третину і виходить. Твій дід звідки?

— З Бережан.

— Ну от. І другий Степан, той що справжній, теж з-під Бережан. А третій — з Полтави. От і виходить, що на третину. Значить він знав про всіх. Правда?

Уляна замість відповіді мовчки зітхнула. Степан же, здається, повністю заглибився у дослідження цього історичного трилера.

— Виходить, що насправді мій батько міг у дивізії «Галичина» воювати?

— Виходить, що міг. На третину.

— От бачиш. Тому мені нічого й не розповідав. А ще на третину — в УПА. А ще на одну — у Червоній армії.

— А батько що, зовсім нічого не казав?

— Та де там! Ти ж чула, що мама казала про Павліка Морозова? Так це не жарти. Вони тоді власних дітей боялися. Ну не те щоб боялися, але остерігалися — мало що у школі бовкне.

Уляна обхопила ногою його тіло і притислася якнайміцніше.

— Як добре, що зараз такого нема.

— Поки нема. Ти ж бачиш, що робиться. Знов у нас «велика перемога» над фашистами. А звідти і до Павліка Морозова не так далеко. Твоя бабуся і мої батьки мудрими людьми були і знали, як швидко все може помінятися. Життя навчило, — він на мить замислився. — Але знаєш, що у цій нашій історії найстрашніше?

— Що?

— Що усі ці три Степани воювали один проти одного. І двоє з них проти цієї самої «великої перемоги». Один лише твій дід воював «за», та й то не з власного бажання. Коли він припинив писати?

— Не знаю. Мама казала… як вона казала… Поїхали у сорок шостому. І два роки листів не було. Тобто десь у сорок четвертому. Ну, але ж це не тільки від діда листів не було. А від усіх.

— Зрозуміло. Не думаю, що у сорок четвертому хтось міг писати у Бережани з німецької армії. Чи навіть з УПА. Бо там уже була радянська влада.

— Мабуть, так.

— Тобто виходить, що твій дід тоді й пропав. Безвісти — значить міг потрапити в полон, а міг загинути.

Уляна замислено водила пальцем по чоловічих грудях, немов письмена якісь вимальовувала.

— Ну а ті двоє? — вів далі Степан. — Вони теж могли загинути, а могли потрапити в полон, тільки радянський.

— І опинитися в таборі, — замислено продовжила Уляна.

— Так само, як і твій дід. Бо з німецького полону усіх відправляли в табори.

— І сидіти могли усі разом…

— Гіпотетично — так. Хоч насправді це неймовірно.

Уляна посміхнулася:

— А троє Степанів — це імовірно?

— Теж правда.

— А потім вийшли з табору і нікому нічого не розповідали, бо боялися якогось Павліка Морозова.

Він підвів голову і подивився на її обличчя, немовби міг щось побачити у темряві

— Ти що, й справді не знаєш, хто такий Павлік Морозов?

— Нє-а, — вона помотала головою і засміялася. — Твоє волосся на грудях лоскоче мені носа.

— Ти що, в піонерах не була?

— Була.

— І що, вам не розповідали про Павліка Морозова?

— Так це вже за Горбачова було. Нам про Перебудову розповідали, а не про твого Павліка.

— Боже! Дитятко! Я сплю з малоліткою!

— А за це стаття, — Уляна ляснула чоловіка долонею по грудях.

— Так от, слухай, дитинко. Павлік Морозов здав свого батька комуністам за те, що той ховав хліб.

— Та знаю я, — перервала його Уляна. — Думаєш, я зовсім дитсадівська?

— А чого ж придурюєшся?

— Хочу і придурююся. Може мені подобається.

— Ти обережно. Бо на мене і так дивляться, як на розбещувача дітей.

— Це ти про кладовище? Про наших військових дам?

Вони засміялися. Це було непередаваним кайфом лежати отак удвох, розмовляти, перестрибуючи з однієї теми на іншу, і Уляні здавалося, що Степан цілком поділяє цей кайф.

— А уявляєш, що б вони сказали, якби до всього ще й довідалися, що ми — родичі?

— Припини! — Уляна ляснула його рукою по грудях, аж долоню запекло. До чого ж чоловіки товстошкірі — у всіх значеннях цього слова!

— А чого? Якщо цих Степанів було троє, то я — твій родич майже гарантовано. З вірогідністю два з трьох.

— Навпаки, один з трьох, — виправила Уляна.

— Ні, саме так, — Степанові, здавалось, сподобався її збентежений вигляд. — Твоя мама казала, що той третій, Павло, був родичем твого діда. Значить, якщо мій батько — насправді Павло, то я все одно твій родич.

— Ти навмисне мене дражниш! — Уляна знову вдарила чоловіка у груди, але тепер уже обережніше, щоб не забити руку. — Одне діло мій дід, а друге — його якийсь-там родич. Тому все одно один з трьох.

Він посміхнувся:

— Та ну, навіть генетичний аналіз дасть двох з трьох. Так що коли вони були родичами, можна не паритися, аналіз нічого не покаже.

— І слава Богу! — Уляна замислено відкинулася на подушку.

Першим паузу порушив Степан.

— А ця, що підходила, як її, Сталіна?

— Бестолковниця?

— Вона. Щось не схоже, щоб її чоловік на війні був. Чи він значно старший?

Уляна повела плечима:

— Не знаю. По всіх школах ходив, дітям про подвиги розповідав. А я на пам’ятнику глянула — йому у сорок п’ятому шістнадцять років було. Де це він встиг повоювати? Ще й поранення.

— Певно, на Західній. Там з УПА до п’ятдесятих воювали. Каратель. Тому й воєнкомом став.

— І вона у паспортному столі працювала. До пари.

— Точно. Цей контингент без роботи не залишиться.

Уляна знов взялася гратися з його кучериками на грудях:

— А скажи мені, малолітці. Навіщо у совку було стільки військових? Просто як собак. У нас повне місто, в Миколаєві повне місто, у Первомайську повне місто.

Він вивільнив з-під ковдри руку і трохи відкинув край, щоб провітритися. Уляна запротестувала:

— Припини, холодно!

— Я так не можу, я вже весь мокрий. Якщо холодно, відсунься і підіткни ковдру.

— Еге, знайшов дурненьку відсуватися від теплого чоловіка.

— Ну, тоді присунься.

Чоловіки, коли розмовляють про щось з їхньої точки зору важливе, перетворюються на зомбі. Нема того, щоб вільною рукою одночасно гладити жіночу спинку чи тертися литками — ні, він кам’яніє, немовби виступає на суді.

— Розумієш, у радянські часи армія була всім одразу — і будівельниками, і залізничниками, і міліціонерами.

— Міліціонерами?

— Ну а як же? В Новочеркаську і в Кривому Розі хто демонстрації розстрілював? Солдати. І пожежниками вони були, Чорнобиль гасили. А у нас в Сургуті дітей ловили.

— Як це, дітей ловили? — від подиву Уляна й сама припинила гладити чоловіка. — Яких дітей?

Степан посміхнувся:

— Місцевих. Хантів і мансів.

— А навіщо їх ловили?

— Бо діти восени у тундрі збирають дикороси.

— Що збирають?

— Твої витріщені очі видно навіть у темряві! — Степан ніжно стиснув міцною долонею Улянину руку. — Дикороси. Скорочено від російського «дікіє растєнія».

— Тоді вже «ростєнія».

— Можливо. Але оці ханти і мансі усю зиму живуть з того, що назбирали у вересні. Це у них такі жнива. Тому усіх дітей мобілізують у тундру. Ну а радянська влада гарантувала їм середню освіту. Тому її задача була впіймати дітей та відправити в інтернати. А їхня — сховатися і збирати клюкву та бруснику.

— Журавлину та брусницю, — виправила Уляна, яка разом із донькою навчилася правильних назв.

— Журавлину та брусницю, — погодився Степан. — Літають військові на гелікоптерах і видивляються дітей. Для льотчиків, до речі це — найкращі навчання.

— Дітей ловити. Дикість яка. У нас такого не було.

— Значить було щось інше, — філософськи зауважив Степан. — От ти казала, що в Очакові багато військових.

— Тому що їх і справді багато. От дивися. — Вона розкрила долоню, готуючись загинати пальці. — У нас був військовий порт. Потім острів Первомайський. Це окрема частина. І ще аеродром. Це вже три. Далі БТК.

— Що таке БТК?

— База торпедних катерів.

— А це не те саме, що порт?

— Ні, у них біля автовокзалу були окремі казарми. Зараз навіть не знаю, чи є там хтось. Та-ак. БТК — це чотири. Прикордонники — п’ять. І П’ятнадцята батарея — шість.

— А що за батарея?

— Це біля турбази локатори стояли. Здорові такі, їх з пляжу було видно.

— Може, зв’язок якийсь?

— Може, — знизала плечима Уляна. — В народі називали П’ятнадцята батарея. А що воно насправді було, хто знає.

— От бачиш, шість військових частин. На скільки населення?

— За союзу було чотирнадцять тисяч. А що?

— Просто батько казав, що СССР — це велика зона. А Україна, судячи з кількості військ, була зоною для особливо небезпечних…

Степан раптом смикнувся з місця, та так рвучко, що Уляна просто впала головою на матрац.

— Уляночко! Я дурень! Я такий дурень, що мене треба показувати у цирку.

— Що трапилося? — Уляна й собі сіла на ліжку, від розгубленості навіть не обурившись.

— Я просто ідіот! «Як розібратися…». А батькова справа?

— Яка справа?

— Ну, за якою він сидів. Там же усе написано. І головне, за що. Ні, мене точно треба показувати у цирку. За гроші.

Уляна кліпнула:

— А де вона?

— Не знаю. В архіві, напевне.

— Думаєш, її можна взяти?

— Ну, я ж близький родич. Якщо це не секретні дані.

І тут Уляна ляснула себе по лобі.

— Коханий, ми з тобою два чоботи пара.

— Тобто?

— Та ні, не два чоботи. А один. Бо такої дурепи, як я, просто світ не бачив.

Тепер він глянув на неї здивовано.

— Просто у моєї найкращої подруги чоловік — історик. Володимир Терещенко. Бачив такого в телевізорі?

— Бачив.

— Отож. А кому, як не історику, краще знати, де шукати зниклих на війні? І де зберігаються їхні справи. Кому, я тебе питаю?

— Він — людина зайнята.

— Так. Зайнята. Але ти мабуть не знаєш, що я як адвокат захищаю його від СБУ, яке зараз взялося за істориків. Тому для мене він знайде час. І ми про все довідаємося.

— Ти — геній! — видихнув Степан.

Вона повела замерзлими плечима.

— Я, звісно, геній, але вже змерзлий. Ану, давай під ковдру і негайно грій мене.

І він без заперечень взявся виконувати розпорядження. Бо українські чоловіки іноді все-таки бувають слухняними.

— В Бердичеві славнім місті

Завербували хлопців двісті...

Зенек, здається, не міг не співати. На відпочинку, у навчальному класі і навіть на стрільбищі він постійно мурмотів під носа якусь пісеньку, що їх знав без ліку. Але найбільше задоволення хлопець отримував на маршах і переходах, коли голоси солдат усієї колони об’єднувалися у потужний і злагоджений хор.

Пісні тут, у навчальному таборі Чотирнадцятої гренадерської дивізії Ваффен СС «Галичина» відігравали особливу роль. Співаючи своїх пісень, українці підкреслено вирізняли себе серед чужого війська, на весь голос заявляли про свою національну окремішність і цінність.

Степан Шагута зі здивуванням осягав нові реалії служби. Вихований у радянській системі, він ніколи не міг уявити, що десь може існувати національне українське військо. Нехай і з німецькими офіцерами та формою, але півтора десятка тисяч українців, які не криються, а разом вчаться воювати і проголошують себе військовою силою власного народу — це виходило за всі межі уяви. Звісно, діти розкуркулених та заморених голодом батьків, беручи хліб та освіту з рук комісарів, не могли не тримати в душі камінь, але одне діло — ховати в собі спогади та відчуття, як робила підрадянська більшість, а зовсім інше — взятися за зброю. Втім, вважати себе радянською людиною Степан-Павло вже не міг — і не тільки тому, що мав досвід стріляння у радянських людей, і стріляння прицільного. Насправді щось зламалося в ньому ще у шанцях, коли в оточенні німців та польських фольксдойче раптом гостро відчув себе українцем. Ну а надто — коли отримав у напарники Зенека.

Власне Зенек і переконав написати рапорт про переведення до української дивізії. Після пам’ятного бою, що звів їх, командування вирішило, що шице Шагута за виявлену відвагу та знищений танк заслуговує на зняття покарання фронтом, про що до військової книжки було внесено відповідний запис. І з того часу під час ротацій він разом з усією частиною відходив у тил і поруч зі своїми товаришами по зброї міг відпочити у мирних містах серед мирного населення. Ба навіть отримав право на законну відпустку. Тільки от їхати не було куди — Харків після кількох переходів з рук у руки остаточно став совєцьким. Та й навіть якби ще не став — з’явитися там, де тебе знають, під чужим іменем — вірна дорога до гестапо. Так само, як і приїхати на Бережанщину, батьківщину справжнього Шагути.

Тієї весни у тилу на стінах будинків серед звичних плакатів, що закликали вмерти або перемогти: «Зіґ одер тод», або ж попереджали, що ворог підслуховує: «Пст! Файнд гирт міт!», — запістрявіли українські: «Ставай до лав Української СС дивізії!», «Я — доброволець!», «Галицька дивізія боротиметься з більшовиками!». Збуджений давно омріяною новиною Зенек, як із малою дитиною, носився з вирізаною з «Львівських Вістей» відозвою «До української молоді».

— Давай разом напишемо рапорт! — умовляв він Степана. — Для чого тобі серед цих німців тужити? А там усі — свої.

— Та в тім то й справа, що свої.

Меткий хлопець Зенек вже давно допетрав, що Степан — родом зовсім не з Галичини: за вимовою, піснями та й навіть за кулінарними уподобаннями, — скрізь із нього вилазив східняк. Тож довелося врешті довіритися юнакові й відверто розповісти всю історію з мобілізацією. Воєнне побратимство, скріплене спільним страхом і кров’ю, виключає недовіру, і тому хлопець щиро перейнявся долею старшого напарника і навіть подеколи вчив його закарпатським мовним особливостям.

— Дивізія — то найліпше місце, щоб ховатися від гестапо. Наші кажуть, що побратими з ОУН, хто має проблеми — першими стали до набірних комісій.

— А якщо здадуть?

— Ніц не здадут. Ніц! — Зенек збуджено рубав повітря рукою. — То ж є націоналісти! Це тут, коли котрийсь мазур чи наш поліцай вінюха щось, то зразу си двигне тойво. А там хлопи — кремінь. Німці їм такі ж вороги, як і тобі.

Пропозиція виглядала звабливо, але ризиковано. А проте Степан погано уявляв собі власне майбутнє — хіба що пряме влучання кулі, міни чи снаряда. У сорок третьому німецька військова машина забуксувала у болотах і степах Росії й почала давати задній хід. Втрати зростали з кожним днем, і не відомо, що було тепер більш небезпечним — вірогідний донос на полігоні Гайделяйґеру мирної Польщі, а чи передова під час радянського наступу.

Тож рішення було ухвалено за приспівом пісні, що її обожнював співати Зенек: «Ой, чи пан, чи пропав, двічі не вмирати». І після того вони майже півроку по-новій вчилися воювати.

Побут в українському війську насправді нічим не відрізнявся від звичного порядку у вермахті. Військова наука — та сама муштра «ґінлєґєн-ауф», ті самі марші, стрільби та клювання носом на лекціях. Хіба з різницею, що довелося перенавчатися на новий кулемет, чи як казали галичани, скоростріл — щойно взятий на озброєння МҐ-42.

Дивно почувався Степан, зіштовхнувшись з новою для себе українською військовою термінологією, що існувала в дивізії паралельно до німецької. Гвинтівку тут називали крісом, набої — амуніцією: гострою — бойовою та сліпою — холостою відповідно. «Рій» замість радянського «відділення», «чота» замість «взвод», «сотня» — за «роту», а стрілець, чи то перекручене з німецької «шица» — це був рядовий. На теоретичних, як тут казали, «вишколах» німців-викладачів перекладали українською, і попервах Степан орієнтувався у цій українській системі військових визначень тільки завдяки знайомству з німецькими термінами.

Але найбільш вразило те, що саме тут, вперше за часи служби у німецькій армії Степан відчув ставлення до себе, як до «унтерменша». У національно-пістрявих фронтових частинах із безліччю місцевих гіві та шуцманів, що на рівних тягли воєнну лямку, ніхто не вирізняв поляків, чехів, естонців, а чи українців. У Дивізії ж німецькі військові вважалися вищою кастою — навіть харчувалися у окремій їдальні. Тому простий, але арійський єфрейтор зверхньо дивився на українського старшого офіцера, що сідав за стіл разом зі своїми земляками.

Серед офіцерів, до речі, українців не бракувало. Багато хто прийшов сюди з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд», що їх створили напередодні війни і розформували одразу після Львівського оголошення незалежності влітку 1941-го. Вони ставилися до німців без жодного пієтету, бо за відмову переходити з української частини до звичайної німецької відсиділи у казематах гестапо аж поки німці надумали створити національну Дивізію. Колишній командир «Роланду», німакуватий та педантичний майор Побігущий був одним з найстарших за званням серед українців. Хлопці казали, що він служив іще в УГА — Українській Галицькій армії. Для Степана це було справжнім відкриттям — коли він був ще Павлом, і вчився у радянському інституті, там не згадували про існування якоїсь окремої УГА, а всіх українців гамузом іменували петлюрівцями.

Казали також, що колега Побігущого, командир «Нахтігалю» Шухевич, втік до лісу і тепер там збирає українське військо.

— Знаєте, чому український батальйон тоді назвали «Нахтігаль», тобто «Соловей»? — повчав новобранців за обідом Зенек.

Попри свій вік він користувався авторитетом у сотні як «стара служба» — адже на відміну від решти цивільних «шпаків» мав бойовий досвід та ще й на Східному фронті — найскладнішому і найстрашнішому з усіх.

— А тому, що німці почули, як наші співають, і за ці співи охрестили солов’ями. Зрозуміло?

— Бігме Зенку, тобі лиш би до співу, — зауважував Богдан Хмелик, ровесник і земляк промовця. Вони приятелювали і частенько за галицькою манерою брали один одного на кпини.

— Як німцям до вподоби наш спів, чого ж Кеґерляйн весь час вимага співати цей, шляк би його трафив, «Ес штейт айне міллє ім Шварцвальдерталь»? — питав Стах Петришин з Закарпаття.

— Бо наш Кеґерляйн — то є дер гроссе арш, а по-простому — велика дупа.

Хлопці, озирнувшись, чи бува немає десь начальства, весело гиготіли.

Оберштурмфюрер, або ж, за українським еквівалентом, поручик Кеґерляйн, як кістка, сидів у горлі сотні. Бо неприкрито ненавидів українців. Улюбленим його виразом був: «блєдес фольг», тобто дурний народ. Кожне публічне звернення до українських солдат довершувалося саме цією образливою фразою. Зенек навіть намагався поскаржитися через сотника Паліїва, який єдиний представляв інтереси українців у штабі. Але відповідь виявилася простою: Кеґерляйн і з німецькими солдатами розмовляє так само.

Треба сказати, що крім словесних образ улюбленою справою поручика були догани за порушення форми. Українці як один відрізали з формових штанів незручні лямки-помочі і замінювали їх на пояси — кому рідні привозили їх під час побачень-безухів, а хто позичав шкіряні ремені з кінської збруї або й навіть перешивав з відрізаних з цих же штанів дреліхових лямок. Начальству боротися з цим порушенням було непросто — адже кітель приховував від офіцерських очей цю маленьку деталь. Однак Кеґерляйн ніколи не лінувався віддати команду розстібнутися. І тоді упійманий порушник як мінімум разів двадцять лягав і підводився перед лавою. А якщо оберштурмфюрер був у поганому гуморі, справа могла дійти й до арешту.

Сьогодні зранку екзекуції лягання-вставання не уникнув і Степан — щоправда, не за пояс, бо до німецьких помочів призвичаївся ще коли був штрафником, а за розстібнутого ґудзика.

— До слова, по що той вар’ят до тебе вчепився? — спитав Зенек.

Степан знизав плечима:

— Хіба тільки до мене?

— Хлопи казали, що, як від тебе йшов, шипів: «фердамт дезартьор».

— Значить, поцікавився моєю справою.

— Ти тримай си обережно. — Зенек стурбовано похитав головою. — Вни вчора Мишка під арешт взяли. Ніби хтось здав, що він — жид.

Усі знали, що Мишко Крумпель пішов у дивізію, щоб не трапити до кацету, бо мав маму-єврейку. Знали всі, крім німців, тому хлопець спокійнісінько носив форму ваффен СС і вважався галицьким українцем чи, як казали німці: східним тірольцем — хоч і вояком другого сорту, але все-таки не в’язнем концтабору. І от учора все раптом скінчилося.

— Хто здав? Свої?

Зенек знизав плечима:

— Ніби ні. Наші роблят ревізію.

«Наші» — так він звав мережу Організації українських націоналістів, яка з першого дня закріпилася у Дивізії та тримала зв’язок з українським підпіллям. Бо кожен свідомий дивізіянт знав — він тут для того, щоб завтра створити армію незалежної України, вишколену та організовану. Це теж, до речі, дивувало Шагуту. Як, скажіть, можна тримати стільки людей у єдиному переконанні? Оно, яку владу мали комуністи, а все одно люди потайки думали своє. Тому й дезертирство у червоних було просто неймовірним, надто у перший рік війни.

Від неприємної звістки щодо Крумпеля поза шкірою забігали мурахи. Якщо про Мишка довідалися, хоч як ховався… До того ж оберштурмфюрер заліз у справу і називає його, Шагуту, дезертиром… Здається, краще все-таки було залишатися на передовій під обстрілом чи навіть вийти сам на сам із танком. А проте, це лише здається — у шанцях все виглядає зовсім інакшим.

Степан у спілкуванні з товаришами «тримав си обережно», намагаючись не занурюватися у деталі своєї біографії. Така поведінка знаходила розуміння, бо дороги, що вели до Дивізії, часто були досить звивистими. Крім того, Шагута користувався особливим авторитетом як фронтовик та друг Зенека.

Втім, на війні, як на війні — і на фронті, і на навчанні небезпека чигає за кожним поворотом.

Вони шикувалися на подвір’ї, вдягнуті по формі «А».

Ще кілька хвилин тому стояли тут-таки вдягнуті у комплект «Б», зі зброєю, готуючись рушити на вишкіл, але виявилося, що старшини влаштували сьогодні курсантам максенбаль — тренування з перевдягання і зміни оснащення. Щойно закінчували шикування в одному виряді, тут-таки лунала команда, і всі мерщій бігли перевдягатися, щоб знову вишикуватися перед дверима казарми.

Усе це було б не так погано, коли б минулої ночі не відбувалися маневри — кулеметників навчали за звуком у пітьмі визначати, скільки людей, на якій відстані і куди рухаються щоб вміли навпомацки встановити відповідний приціл. Тому на сон залишилося три години, а зранку — це дурне перевдягання. Та ще й під особистим наглядом поручика Кеґерляйна — видатного фахівця з форми.

Під час навчання у таборі Степан дуже просунувся у вивченні колоритної львівської лайки — адже мешканців міста Лева, що їх вистачало у сотні, вирізняла особлива майстерність у цій справі.

— Най би ті нагла кров заллєла! — цідив зараз крізь зуби один.

— Холєра ясна! — коментував нову команду інший.

— Курва в дупу пердольона! — знаючи, що командири розуміють лише німецьку, ніхто не крився, викидаючи свої емоції.

А проте будь-якому навчанню врешті настає край, і після показового «гінлєґен-ауф» для тих, хто запізнився, чота рушила-таки на стрільбище.

Польська осінь холодна, але на щастя суха, приймала стрільців у свої обійми і дихала в потилиці парою з вуст задніх у колоні.

— Українер! Айн лід! — почулася команда цуґсфюрера Берґера.

— Ой, ніхто так не бідує, як жовнір бідує, — уточнив з передньої лави Зенек.

Назву пісні повторила кожна шерега, і коли інформація дійшла останньої, ззаду прозвучало:

— Лід дурх!

Тепер знов настала черга передніх. Зенек високим голосом задав основний тон, і тоді хлопці поруч синхронно скомандували:

— Три-чотири!

Кілька десятків голосів вступили одночасно:

— Ой, ніхто так не бідує, як жовнір бідує, ще до днини дві години, а він марширує...

У Дивізії починали співати хором, без заспіву. Вступити разом та ще й в одній тональності було не просто, але це виховувало відчуття ліктя. Дивізійники полюбляли пісні Січових Стрільців, пластунські, або й жовнірські, як, наприклад, та, що її горлали зараз. Степан ніколи не знав, що у минулій війні воювали окремі українські частини, а тим більше гадки не мав про юнацькі національні організації, через які пройшла більшість його теперішніх товаришів. Тому, зрозуміло, ніколи не чув цих пісень. А проте швидко засвоїв основний репертуар і залюбки підтягував стрілецьку «Ой, у лузі червона калина», пластунську «Гей гу, гей га» або навіть новоскладену «Марширують добровольці, як колись ішли стрільці».

На відміну від оберштурмфюрера, чотовий добре ставився до українських пісень. Це був простий хутірський німака, який досяг, здається, свого максимуму, дослужившись до звання гавптшарфюрера. Не освічений, по-армійському грубий, проте не злісний і не аж надто затятий на власній арійській зверхності.

Осінь цього року видалася надзвичайно гарною — дерева не хотіли жовтіти водночас, а робили це поступово, знизу догори, так що верхівки довго залишалися по-весняному зеленими, і розмаїття жовтого, багряного та зеленого радувало око, щоправда водночас збивало приціл при стрільбі.

На полігоні усе велося як зазвичай — наче й не було позаду безсонної ночі. Кількакілометровий марш, потім з ходу окопування. А проте після перевірки останнього окопу — чи відповідає він вимогам інструкції, чота отримала-таки право на перекур.

Сонечко розтопило іній на пожовклій траві, а от викопана земля була натомість сухою, тому усі як один примостилися на свіжонакиданих брустверах.

Біля Зенека, як завжди, кучкувалися Стах і Богдан. Стах, попри те, що переважав за віком, вдачею був відчайдушніший, навіть авантюрний. І цього разу умовляв друзів разом податися до пуфу — дивізійного борделю.

— Там є файні кобіти. Бігме.

Молодші опускали очі — релігійне та родинне виховання не дозволяло їм користуватися сексуальними послугами, що були гарантовані воякам СС. Треба сказати, що сам факт існування пуфу у Дивізії лоскотав нерви усім чоловікам. На перекурах розповідалися легенди про бурхливі романи з молодими польками, які там працювали — кожен із завсідників борделю вибирав собі якусь одну, вважав її своєю любкою, сумував і подеколи навіть ревнував, коли та відмовлялася від побачення з ним, бо була зайнята з іншим. Ті ж, хто не хотів або не наважувався відвідувати пуф, давали собі іншу розраду — у весь голос заводили сороміцьку «Мала мати одну доню, не пускала її на волю», коли колона проходила маршем десь поруч.

— Може, ти, Стефане, зі мнов?

— Може, — відповів Шагута. — Але я краще на ці гроші в естонців пива куплю.

Не можна сказати, щоб жіноче питання було йому байдужим і не примушувало кров швидше бігти жилами. Просто він був з тих чоловіків, кого не вабить настільки вже відверта у своїй продажності любов. Що ж до пива, то воно тут було таким собі маленьким гріхом масового вжитку. Сусідам — естонській частині СС — пиво видавали на бецугшайн, тобто на пайок, і вони залюбки продавали надлишки сусідам-українцям.

— То ще скорше ходім зі мнов. Я ті навчу, і на пиво собі заробиш. — Стах загадково підвів очі.

— Гадаєш, то такий вар’ят, що йму дівки заплатят? — серйозно поцікавився Зенек.

— Дівки не заплатят, вермахт заплатит. У вермахта ніц нєма того пуфа. А до есесів їм не вольно. Маю приятеля з вермахту — старшину. Він такий, як ото ти. Ви сі одяг поміняєте на час. Він тобі — гроші. А ти мені — пива.

— Йой! — зрадів Зенек. — Я так си то уявляю: стоїть наш Стефко у вермахтовому однострої, аж тут — оберштурмфюрер Кеґерляйн.

— Тьху ти! — Степан стрільнув недопалком. — Наврочиш.

Хлопці засміялися.

Після перекуру розпочалися тренування з ближнього бою. Цуґсфюрер пояснював правила прицілювання на бігу, коли противник так само біжить назустріч. Розбилися на дві лави і почали з ревом збігатися і розбігатися знову, намагаючись тримати приціл. Чоботи ослизалися на мокрій траві, і рушниці гойдалися як несамовиті.

За цим перейшли до вправ з бою на багнетах.

Степан, який майже два роки відбув на передовій, особливо не любив подібних навчань. Мало того, що йому самому ніколи не доводилося ходити у багнети, так ще й усі фронтовики на марші перш за все викидали саме цю частину амуніції, як абсолютно непотрібну. Адже побачити лаву ворога так близько — страшний сон будь-якого піхотинця. І якщо з тобою справді трапиться подібне — тут уже жоден багнет не допоможе.

Опинившись у парі із фронтовим побратимом Зенеком, Степан лише для проформи помахував блискучим лезом, аж поки почулося:

— Ахтунґ!

Усі опустили кріси та виструнчилися, бо до місця тренування наближався оберштурмфюрер Кеґерляйн.

— Таки наврочив, — плюнув крізь зуби Степан.

— Зараз почнеться, шляк би його трафив, — промимрив і собі Зенек.

І справді почалося. Тепер полювання ішло не на пояси, а на протигазні сумки. Вічно голодні хлопці, хто мав таку можливість, брали з собою на маневри харчі — бутерброд з салом чи шинкою, або й просто хліб. І найзручнішим місцем для схову додаткового пайка служила протигазна сумка. Саме це страшне порушення статуту було зараз ціллю навіженого оберштурмфюрера.

Після доповіді Берґера усіх курсантів вишикували і пролунала команда вдягти протигази. А після цього ревізії піддалися сумки.

У п’ятьох стрільців знайшли незаконні харчі, і всіх їх вивели перед лавою. Шостим наказ вийти отримав Степан, хоча його сумка була абсолютно порожньою.

Лаві дали команду зняти протигази, а шістка «щасливчиків» слухняно падала у пилюку та зводилася на ноги, аж поки голос Кеґерляйна сів від утоми. Потім усіх знову вишикували.

Оберштурмфюрер оголосив, що українці тільки і думають, як набити живіт, що вони — дурний народ, не хочуть вчитися воювати, але він, оберштурмфюрер Кеґерляйн їх таки навчить. Далі він взяв кріса у найближчого стрільця і скомандував:

— Шице Шагута!

— Яволь! — зробив крок з лави задиханий після «гінлєґєн-ауф» у протигазі Степан.

Кеґерляйн знову звернувся до лави і пояснив, що зараз він покаже, чим справжній бій на багнетах відрізняється від балету, який тут влаштували ліниві українці.

«Що він замислив?», — спитав себе Степан. Але вони вже стояли навпроти, націливши багнети один на одного.

— Беґіннт!

Блискуче сталеве вістря дивилося просто в очі. Степан нерішуче переступив на місці. Він не розумів, на якій межі збирається зупинитися оскаженілий Кеґерляйн.

— Оффензів! — скомандував обершурмфюрер.

Звичайно, Степан і не думав, що може бойовою зброєю по справжньому атакувати офіцера, тому махнув рушницею вперед аби як, але противник явно був іншої думки про цю дуель, а тому, відбивши першим рухом кволий напад, другим всадив багнета просто у груди українця.

— А ми тобі пива принесли! — до вікна шпиталю зазирав усміхнений Зенек.

Степан сів на сіннику. Він уже міг підвестися, не стогнучи від болю при кожному русі, а значить справи просувалися на добре. Треба сказати, що як на такий удар, відбувся він достатньо легко — неглибокі різані рани зліва на грудях та на руці під пахвою. На фронті це називали подряпиною.

Врятувала Степана саперна лопатка, яку він за фронтовою звичкою завжди встромлював за пояс так, щоб прикрити груди. Багнет ковзнув по її поверхні, завернув убік і пройшов просто під пахвою, неглибоко розкраявши м’язи грудей, а другою стороною врізавшись просто у татуювання з групою крові на внутрішній поверхні плеча — відмітку, яку мали усі німецькі військові. Тепер замість синіх літер та цифр Шагута мав на руці борозну, яка поки кривавила, але обіцяла невдовзі перетворитися на шрам.

На відвідини хлопці прийшли удвох — Зенек і Богдан. Вони розповіли, що намагалися поскаржитися на умисне скалічення, але у відповідь отримали тільки бюрократичну відписку, що шице Шагуту було легко поранено під час показового бою на багнетах. Інколи таке трапляється, і це не є порушенням статуту.

— А знаєш, чого Кеґерляйн так лютує? — Зенек змовницьки стишив голос. — Наші повіли, що Шухевич до лісу забрав зо три тисячі українських шуцманів — просто разом з командирами, у формі і зі зброєю. Тіко кокарди на тризуби поміняли — і алєс.

Степан посміхнувся:

— Зрозуміло. Я для нього став уособленням українця-зрадника.

— Нічого. То йму так не минеться. Він своє буде мав.

— І що ти йму зробиш? — насмішкувато уточнив Богдан.

— Знаю, — вперто хитнув головою хлопець. — Знаю, що зроблю. А тобі, Стефку, кажу — тра й нам, як тамтим, до лісу йти.

— Мені зараз тільки до лісу, — Степан обережно торкнувся своїх пов’язок.

— Та й ні до чого той ліс, — підтримав раптом Богдан.

— Як то, ні до чого? Німці вже видихаються. Людей і ресурсів катма. Ти гадаєш, з якого дива вни українцям зброю дали? Бо добре ведеться? А нині постає велика повстанча армія. Сто тисяч багнетів. З нею мусять рахуватися. І Черчилль з Рузвельтом також.

— Черчилль з Рузвельтом тільки зі Сталіним рахуються. А ми їм — як та кістка у горлі, — скептично зауважив Богдан. — Совіти по лендлізу зара отримують сировину, техніку — люкс! І по десять на одного німця мають. Трупом усе від Кавказу засипали, а все одно наступають. Що їм ті наші сто тисяч?

Степан сьорбав з кавового дзбанку пиво, що його хлопці купили в естонців, і з цікавістю роздивлявся товаришів. Молоді, повні ідей, енергії, віри. Вони сперечалися з таким завзяттям, наче саме від них залежала доля цієї війни.

— А що нині маємо робити? За німців голови класти?

— Я гадаю... — Богдан зробив паузу. — До совітів тра переходити.

— Та ти звар’ював! — сплеснув руками Зенек. Він аж рота розкрив від подиву.

— Ти послухай. Совіти воювати не годні. Їм тра фахівців. Тра си вивчити на старшин і перейти. Німці війну програли. То вже й сліпому видко. А у совітів, як будеш фахівець, кар’єру зробиш. А як зберемо у червоному війську багато старшин-українців, повернемо зброю на Москву — і все.

— Все... — перекривив Богдана приятель. — «Все» тобі буде одразу, як до совітів перейдеш. Стефку, скажи йому.

Обидва повернули голови, і з очікуванням подивилися на старшого товариша.

Той повільно сьорбнув пиво і зітхнув:

— Я вас, хлопці, судити не буду. Дивіться самі. А для себе я виходу не бачу. Точніше, бачу, але тільки два. Якщо траплю в полон, розстріляють москалі. Не траплю — значить доведеться скласти голову у бою. У кращому разі — десь на Україні. А то й на чужій землі.

— Не сумуй, — поклав руку на приятелеве плече Зенек. — Гайда до лісу, тоді якщо вже й доведеться скласти голову, то точно в Україні.

Пропозиція прозвучала не надто оптимістично, і в повітрі зависла недобра тиша.

— В темнім лісі на камені

Лежить жовнір поранений... — тихенько завів дискантом Зенек і підморгнув. — Бачите. Не ми перші, хлопці. Не ми перші.

— Але боюся, що не ми й останні, — зітхнув у відповідь Степан.

Перша звістка, яку отримав Степан, повернувшись зі шпиталю до казарми ошелешила його, не згірш за удар багнетом. У поручика Кеґерляйна на полігоні стріляли гострим набоєм, збивши з голови кашкета. Чи це був жарт влучного стрільця, чи то похибка невлучного — невідомо. Німець, звісно, так справи не залишив і почалося розслідування.

Однак була й друга звістка — просто вбивча: шица Зеновій Клен зник із табору наступного дня після пострілу на полігоні.

Хлопці збиралися тісними компаніями та збуджено обговорювали новини. Проте двоє людей з чоти води до рота набрали і словом ні з ким не прохопилися про надзвичайні події. Це були Богдан і Степан. Навіть поміж собою, навіть пошепки вони, не змовляючись, обходили небезпечну тему. Як близьких приятелів утікача їх кілька разів викликали на допити, і там вони в один голос твердили, що не підозрюють, хто саме міг стріляти у поручника, нічого не знають про причини втечі свого товариша, що шице Клен жодного разу не повідомляв про жодні свої наміри, і таке інше.

Слідчі педантично записували свідчення і, отримавши на завершення підпис під протоколом, відпускали назад до казарми, але відчуття, що кожен допит може бути початком нової, тепер вже персональної справи не полишало Степана. Частенько він подумував навіть написати рапорт із проханням про відправку на фронт, але зупинявся, бо це тільки загострило б підозри слідчих. Не одну ніч крутився від безсоння на сіннику, не в змозі відігнати страшні думки, та чув такий самий шурхіт сінника з боку Богдана. І багато разів прокидався у холодному поту з відчуттям, що за ним прийшли.

Та виявилося, що усе це було далеко не найстрашнішими переживаннями. Тому що одного дня Степан побачив, як двоє німців ведуть плацом одягнутого у брудний цивільний костюм Зенека.

Його виказали поляки — так переповідали хлопці, які охороняли гауптвахту і могли спілкуватися з арештантом. Армія Крайова організувала у Жешуві фальшивий вербувальний пункт УПА і пустила про нього широкий поголос. А усіх, хто прийшов на вогник, передали просто до гестапо.

Дивно, що Зенек, який начебто мав тісні зв’язки з ОУН, трапив у цю нехитру пастку. Можливо, він вирішив тікати спонтанно і тому не підготував ані маршруту, ані контактів. А може, причиною стала юнацька самовпевненість.

Звісно, хлопець не зізнався вартовим, чи це він стріляв у поручника, але Степан здогадався про все із самого початку, пригадавши Зенекове «він своє буде мав». Тоді Шагута не звернув уваги на ці слова, і тепер картав себе за це. Можливо, якби зрозумів Зенеків задум, зумів би його відмовити. Бо насправді травми і поранення на навчаннях не були великою рідкістю. Звичайно, укол багнетом — це був, мабуть єдиний випадок, але забої, перелами і опіки були звичною справою для тутешніх медиків. Німці навчали жорстко, максимально по-бойовому і саме завдяки цьому їхня армія мала найменші втрати у справжніх боях.

«Треба зберегти кожного солдата» — часто-густо цитували офіцери Гітлера й під цим гаслом безжально ганяли вчорашніх селян чи міських батярів, наражаючи їх на небезпеку, навчаючи терпіти і виживати вже тут, у вишкільному таборі. Таким чином різношерста цивільна публіка перетворювалася на справжніх вояків, що вміють зберегти у бою власне життя і здоров’я, щоб завтра знову піти у бій.

Степан навіть не дуже злостився на Кеґерляйна за такий болючий урок, бо насправді певною мірою заслужив на нього, а крім того отримав компенсацію — кілька тижнів у шпиталі, де можна спати скільки хочеш, де не треба підскакувати за алярмом, бігати з важким кулеметом, де немає безкінечних «гінлєґен-ауфів».

Але зараз він панічно боявся очної ставки із Зенеком. Невідомо, як поведеться хлопець при зустрічі. І німці легко пов’яжуть постріл у командира зі Степановим пораненням. Кожному у чоті зв’язок цей, здається, був очевидним, але слідчі досі не ставили про нього жодних питань. Проте після арешту Зенека вони, на диво, вже не турбували допитами.

Зрозумівши, що слідство очевидно рухається до фіналу, Шагута наважився звернутися до штабного українського сотника Палієва, і той пообіцяв клопотати, щоб засідателямі у суді по цій справі призначили українських офіцерів. Це було єдине, чим можна було спробувати допомогти приятелю.

А проте щоденний ритм у Дивізії не мінявся — ті самі підйоми, вправи, сніданки і обіди. Співи для Берґера на марші та для себе у казармах. Тільки Зенекового дзвінкого дисканту у цьому хорі вже не було.

І от одного похмурого дня після завершення навчань сотню замість розпустити по казармах вишикували літерою П навпроти цегляної стіни конюшні. Командував шикуванням особисто поручник Кеґерляйн. Хлопці, зморені муштрою, неохоче, проте дисципліновано займали свої місця. Чотовий за наказом командира відібрав команду з дванадцяти стрільців, до числа яких потрапив і Степан. Не знаючи про мету і не наважуючись запитати, він відзначив проте, що Берґер обрав людей, яким довіряв найбільше — переважно досвідчених, надійних вояків. Усіх відвели за ріг конюшні, де на них чекала така сама кількість німецьких солдатів.

Старший серед німців привітався з Берґером, і вони разом відійшли до стіни, де було притулено шерегу карабінів. Старшини взялися заряджати зброю, вкладаючи лише по одному набою, а українські стрільці здивовано перезиралися. Степан відчув на піднебінні металевий присмак. У голові в одну мить стало порожньо, як у дзвоні. Він навіть думати боявся про те, що розуміє мету усіх цих дій.

Закінчивши роботу, німецький підофіцер урочисто звернувся до стрільців з гаркавим баварським акцентом. Берґер дав Степанові команду перекладати.

— Ваш наказ — виконати вирок суду щодо злочинців. Це — почесна місія, — автоматично вимовляв він слідом за німцем, намагаючись не замислюватися над сенсом слів.

— Відповідно до закону, один із зарядів є сліпим. Кожен з вас може думати, що він дістався саме йому.

За командою вони по черзі взяли карабіни. Степанові дістався останній, і він не відчув його ваги. Вишикувавшись, повернулися на плац перед лавою і зупинилися метрах у десяти навпроти цегляної стіни. Так простояли кілька хвилин, опустивши очі і намагаючись не дивитися один на одного. А коли Степан почув, що по лаві пішов гомін і підняв погляд, то побачив те, про що боявся думати весь цей час.

На плац виводили засуджених. Першим ішов арештований колись за підозрою у жидівстві Михайло Крумпель — високий чорнявий хлопець із гострими рисами обличчя, які могли належати єврею так само, як і українцю. А за ним, несподівано маленький та худий, човгав Зенек.

Обидвох було роздягнуто по пояс і безпомічно білі тіла вкрилися ципками від холоду. Руки приречених були зв’язані за спинами, і тому вони йшли нахилившись уперед, самою позою немовби символізуючи покору долі. Хлопці дивилися у землю перед собою, але Степан, інстинктивно прикипівши до обличчя побратима, більш за все боявся, що той підніме голову, і їхні погляди зустрінуться. Він хотів відвернутися, та був неначе прикутим до знайомих рис, на яких вже проступив вираз приреченості.

Здається, це тривало вічність.

Засуджених поставили біля стінки, конвой відійшов, і на середину виступив оберштурмфюрер Кеґерляйн. Він зачитав вироки і виголосив коротку промову про те, що усі злочинці будуть покарані, і що військове правосуддя є жорстоким, але справедливим. Під час промови Степану вдалося подолати заціпеніння і, силоміць відірвавши себе від болісного зазирання в обличчя приреченого, він усю свою увагу зосередив на написі «MOD. 98.», який прикрашав коробку затвора карабіну. Вибиті у металі рівні знаки зараз втрачали контур і пливли, і Степан раптом відчув на губах солоний смак. Він, фронтовик, що за два роки передової бачив, здається, все і був зі смертю запанібрата, плакав — беззвучно і безнадійно, стоячи перед лавою з десятків людей.

Коли промова скінчилася, чотові, що стояли кожен біля свого рою дали команду «Ахтунґ!». Стрільці із загальної лави подумки дякували Богові, що не опинилися серед тих, хто готувався зараз до пострілу. Кожен, хто притиснув приклад до плеча, стоячи розстрільнею посередині, заспокоював себе надією, що «сліпак» дістався саме йому. А Степан Шагута, що й досі не зводив погляду з напису «MOD. 98.» на карабіні, відчув раптом, що очі обох засуджених дивляться просто на нього. Він не бачив цього, але просто відчував, як погляди скальпелем розтинають тіло, нутрощі і обпікають вогнем за грудиною так, що неможливо ні вдихнути, ані видохнути. Грудна клітка була готова вибухнути неначе міна, розірвавши тіло на шматки, і він раптом страшенно захотів, щоб це сталося якнайскоріше, раніше, ніж пролунає команда стріляти.

— Ахтунґ! — прозвучало ще раз, тепер вже для розстрільної команди.

Степан заплющився. І тут з-поза спин почулося коротке:

— Хальт!

Чотові здивовано озирнулися, а стрільці опустили зброю. Оберштурмфюрер Кеґерляйн зрушив з місця і наблизився до них.

— Шице Шагута! Комен! — кинув він різко.

Степан зробив два кроки наперед і опинився просто перед командиром. Той пронизливо дивився просто в обличчя, але лице його розпливалося, немов у тумані.

— Ґебен! — офіцер раптом простягнув вперед руку і, одним рухом висмикнувши карабін з ослаблих Степанових долонь, скомандував. — Марш!

Стрільці у розстрільні перезиралися, а поручник зробив два кроки вперед, зайняв вільне місце на фланзі і махнув чотовим рукою:

— Бьофілє!

Ті стрепенулися:

— Ахтунґ!

І коли переконалися, що кожен притиснувся щокою до ложа прикладу, командир німецького рою скомандував:

— Фаєр!

— Сла... — почувся високий дискант, але його заглушив недружний залп.

Степан обернувся. Чотові прямували до стіни, щоб відповідно до статуту переконатися, що страчені не уникли своєї долі, а за необхідності дострілити їх із своїх «зауерів». А ті, хто ще недавно були молодими, веселими українськими хлопцями, лежали тепер на землі, і рештки життя витікали з них червоними переривчастими цівками крові — це серця робили останні удари перед тим, як зупинитися навіки.