Забудь-річка

* * *

Кожна мама двічі навчається у школі: першого разу сама, а другого — зі старшою дитиною. От іще вчора ти була безтурботною клієнткою дитячого садку: зранку віддала, ввечері забрала, головне — не запізнитися. А вже сьогодні домашній вечір сповнений вічним: що задавали? чому не записано? сядь рівно! перепиши начисто! не нахиляйся! де твій підручник? — що відтепер з невеликими варіаціями буде супроводжувати вас найближчі одинадцять років.

З вересня, коли схвильовану і святкову, вона віддала Настуню під опіку класної керівниці, опецькуватої і милої, схожої на квочку у своєму постійному клопоті та воркуванні з дітьми жіночки, минуло вже два місяці, і навчання з веселої гри, що нею здавалося на початку, перетворилося на набридливу рутину. Уляна дивилася, як на очах скисає посмішка на доньчиному обличчі, варто лише згадати про домашнє завдання, і міркувала: ну гаразд, два місяці тому вона з радістю йшла до школи, бо це — ознака дорослості, із захопленням розповідала про уроки та вчителів, а сьогодні де воно все вивітрилося? Немовби у школі існував окремий предмет — знудження та марудність, і у ньому всі учні досягали найбільших успіхів.

Своїми сумнівами вона поділилася з Катькою.

— А як інакше? — сказала мудра подруга. — Усі діти хочуть до школи. Себе згадай. Хотіла навчитися читати і рахувати?

— Звісно.

— І всі так само. А потім виходять зі школи і ненавидять читати і рахувати. Їх привчають до цього десять років.

— Одинадцять, — виправила Уляна.

— Тепер одинадцять, — погодилася Катька. — Одинадцять років вчать ненавидіти читання. Для надійного результату.

І вони невесело засміялися.

Зате пощастило з танцями. По-перше, вони були поруч зі школою і за невеличкі гроші вчителька продовженого дня відводила Настуню на заняття, звідки вже Уляна забирала машиною. А друге і головне — викладачка танців мала талант до спілкування з дітьми. Вона заохочувала їх за будь-який успіх. У неї всі були «молодці» і «супер-молодці».

— Мамо! А я сьогодні супер-молодець! — радісно хвалилася мала.

— А коли ти будеш супер-мега-турбо-молодець? — уточнював Степан, який полюбляв зустрічати своїх дівчаток з роботи.

Після піратського полону він вирішив зробити перерву у рейсах і тепер хазяйнував удома. Щиро кажучи, Уляна не розуміла, як моряки можуть нічого не робити між плаваннями. Взяти, наприклад, очаківських рибалок — коли навігація закінчується, вони залягають на дивани, так що й трактором не зрушиш. Добре, що винайшли пульти до телевізора, бо, кажуть, у старі часи кликали жінок, коли треба було перемкнути канал. Обідати — і то не завжди до кухні дочалапували. Степан, звісно, до такого не доходив, але все-таки Уляна не розуміла: як це так, прокинутися зранку і знати, що тобі нічого робити? Все своє життя вона зранку квапилася. Спочатку була школа, університет, потім робота, а коли з’явилася мала — цей універсальний центр зайнятості — то навіть поспати не завжди вдавалося. Хіба що у неділю, коли можна забрати її до себе в ліжко і там бавити досхочу.

— Моряк на судні працює цілодобово,— пояснював Степан. — Судно — це великий організм зі своїми системами, проблемами і хворобами. І капітан навіть на секунду не може покинути думати про нього. А кожен помічник — про своє. І вахти, і документи.

Уляна сміялася:

— Тоді виходить, що я теж моряк. Бо теж працюю цілодобово. І на вахті, і з документами. Мої організми, щоправда, не такі великі, як корабель. Але їх два — Настуня і ти. І я теж навіть на секунду не можу покинути про вас думати. Особливо про цей маленький організм, — і вона тріпала по голові доньку.

— Ну, мам!

Степан багато розповідав про море — але переважно про старі часи, коли там було по-справжньому небезпечно.

— По-справжньому! — обурювалася Уляна. — І це говорить людина, яка щойно повернулася з піратського полону.

— Ні, ну пробач, ти не порівнюй роботу моряка тоді і тепер. Дертися у шторм на щоглу — і сидіти в машинному відділенні.

— В машинному відділенні — шум і бруд, — не здавалася Уляна. — А на палубі — свіже повітря.

— Занадто свіже. І піратів, до речі, тоді теж вистачало, — він зазвичай був не дуже говіркий, але коли ішлося про морські справи, розходився по-справжньому. — От послухай, як працювали раніше матроси. Перша вахта з півночі до чотирьох ранку зветься собачка.

— Собачка?

Він посміхнувся:

— Собачка. Собача вахта. Потім зміна, заступає друга вахта, а перша спить три з половиною години.

— А чому три з половиною? — не зрозуміла Уляна.

— А тому що у вісім знов на вахту, щоб встигнути поснідати.

— Нічого собі!

— Отож. Вахта з восьми до дванадцяти.

— А чого ти кажеш «з восьми»? — втрутилася Настуня, яка працювала домашнім цензором. — Треба казати «з восьмої», правда, мам?

— Правда, — посміхнулася мама.

— Дякую, — на відміну від більшості, Степан не ображався, коли його виправляли. І чесно сказати, його українська прогресувала з кожним місяцем. — З восьмої. До дванадцятої. З дванадцятої обід і відпочинок, потім дві піввахти по дві години, коли всі працюють по судну, латають вітрила, ремонтують, фарбують, а цього на кораблі ніколи не бракує. Потім вечеря, і з двадцяти, тобто з двадцятої до півночі вахта. Потім спати, і знов. Плюс аврали, коли треба переставляти вітрила, а це робота для всього екіпажу.

— Ого! Це виходить по дванадцять годин на добу.

— Бувало й більше. Тепер теж буває, бо судновласник завжди хоче заощадити на екіпажі. Але це ж зовсім не та робота, що з вітрилами.

Вперше відколи залишила мамину хату, Уляна мала поруч людину, з якою могла обговорити, порадитися, навіть поскаржитися. Хоча треба зауважити, що у деяких питаннях Степан був надто жорстким у оцінках, а інколи його навіть важко було зупинити.

— А до нас сьогодні приходила завуч. Роздавала доручення, — розповідала якось Настуня шкільні новини.

— Ну і яке ж тобі дали доручення?

— Перевіряти, щоб ганчірка біля дошки була мокра. А Ярика призначили паблік рілейшеном.

— Ким? — підняв брови Степан.

— Паблік рілейшеном, — радісно повторила мала.

— І що ж це таке? — поцікавилася Уляна.

— Не знаю, — Настуня знизала плечима і тут-таки пояснила. — Вона сказала, щоб він дивився, хто погано поводиться, і потім все їй розповідав.

Уляна засміялася, а Степан насупив брови:

— Ти ба, які паскуди!

Уляна поспішила заспокоїти, бо більш за все чомусь боялася, що він особисто почне з’ясовувати шкільні стосунки:

— Наскільки я знаю Катьку, вона їм дасть такий паблік рілейшен, що мало не буде. Вона дівчина проста і вміє сказати коротко та дохідливо.

— Ні, ну справді, які паскуди, — Степан не вгавав.

— А чому Степан каже «паскуди»? — Настуня називала Степана просто на ім’я, і йому це подобалося.

— Тому що не можна вербувати дітей, за це треба ноги виривати.

— Катька вирве, не переживай.

— А що значить «вербувати»? Це від слова «верба»? — щиро поцікавилася Настуня.

Степан — син сиділого батька та мами, народженої у таборі, мав особисті причини ненавидіти стукачів, тому ця метастаза гебешних порядків поруч, біля дитини, просто вивела його з рівноваги. Він довго ходив із кутка в куток, стискуючи кулаки, і тихенько, щоб Наська не чула, крізь зуби цідив цілі каскади відбірної морської лайки. Так що Уляна лише в ліжку змогла заспокоїти розлюченого чоловіка.

Степан планував злітати до свого Сибіру та власноруч пошукати в архівах батькову справу, але відкладав поїздку на майбутнє, казав, що поки має клопіт у Києві. Що за клопіт, Уляна не розпитувала — вона взагалі намагалася не напружувати чоловіка своїми вимогами, хоча іноді в душі ворушилися підозри і неприємні емоції. Наприклад щодо квартири, затісної для трьох. Ну гаразд, влітку мала була у мами, але зараз — це ж просто неправильно, жити у такій тисняві. Тим більше, дівчинка росте, іще побачить щось не те. Щоправда, він платив за оренду зі своїх грошей і завжди забирав квитанції за комуналку, але ніколи навіть не натякнув на те, що варто щось змінити у житті. Чи то не сприймав її всерйоз? «Закрийся! — тут-таки гримала Уляна сама на себе. — Тобі мало, що він фінансує фактично всі закупи? Мало того, що взяв тебе з дочкою? А хто ти є? Королева краси? Моніка Белуччі? Ти повинна знати своє місце і дякувати за те, що маєш». Так вона розправлялася із собою, потім зітхала, дякувала за те, що має, і далі поводилася, як завжди, ні на що не претендуючи.

Так вони й жили — і не одружені, і не вільні, і не рідні, і не чужі. Щось у цьому житті мало помінятися, поза сумнівом, але що саме, коли і чому — невідомо.

Дорогою на роботу Уляна завозила Настуню до школи і там перекидалася кількома словами з Катькою або Черешенькою, які теж виконували щоденну мамчину роботу. Днями Черешенька примудрилася звихнути собі середній палець на правій руці і тепер ходила у пластиковій лангеті, показуючи всьому світові непристойний американський жест.

— Уявляєш!? Вони кажуть, що це типова травма для жінок, коли підтягують штани чи колготи.

Уявити це було проблематично.

— А ти як примудрилася?

— Як, як… Штани підтягала… як.

Уляна пирснула. Черешенька любила носити одяг меншого розміру, так вона здавалася собі стрункішою, але сідниці доводилося буквально втрамбовувати у брюки.

— Це виробнича травма. Хай чоловік платить тобі лікарняний.

— Ти жартуєш, а на дорозі всі думають, що я з них знущаюся. Бібікають, як придурки.

Черешенька водила машину з типово жіночою без-посередністю, тому не диво, що пластиковий фак викликав жваву реакцію.

— До речі, чоловік там для тебе якусь пошту отримав. Сказав, що може передати, але краще було б знайти час і подивитися разом.

— Пошту? — перепитала Уляна. — Яку? Невже Степанову справу?

— Мабуть. Я не знаю, які у тебе з моїм чоловіком амури, — вона посміхнулася, потім присіла до Світовиди. — Іди маму цьом, і будь уважною на уроках, бо вчителька на тебе скаржиться.

Після повернення з Гробків Уляна саме до Черешеньки звернулася по допомогу у справі Степанового батька. Точніше, до її чоловіка, що, як усі науковці, мав безліч знайомих з конференцій та симпозіумів і через них міг видобути копію справи Шагути-старшого з російських архівів.

Відтоді минуло вже кілька місяців, Вікінг не озивався — мабуть, за щоденним клопотом просто забув за цю дрібну справу. Набридати йому не хотілося, а інших приводів для розмови не траплялося. І от раптом приємний сюрприз.

— Мамо, пока, — помахала ручкою Настуня і вискочила з роздягальні.

На роботу Уляна запізнилася завдяки білявій вівці у кашкеті зі стразами, яка сиділа за кермом джипа з донецькими номерами. Однією рукою вівця тримала мобільний телефон, другою — підфарбовувала собі вії, і при цьому ще примудрялася курити довгу тонку цигарку. Чим вона крутила кермо, залишалося загадкою — хіба що силіконовими цицьками, які розривали пазуху у розрізі модного пальта. Подібних персонажів останнім часом багато розвелося на київських дорогах, бо кадрова політика нової влади будувалася тільки і виключно на уродженцях шахтарського краю — в міністерствах, управліннях, судах, на всіх рівнях влади кабінети займали донецькі. Обласні адміністрації, ба навіть Крим, теж страждали від цього лиха. Дійшло до того, що директорку школи мистецтв, що в ній займалася танцями Настуня, почали залякувати перевірками прокуратури і таки відправили на пенсію, замінивши випускницею Донецької консерваторії.

«Всьо буде Данбас!», — проголошували написи на парканах — чи то знущалися, а чи попереджали.

Попереду на тротуарі Уляна помітила знайому постать з повними торбами у обох руках. Леон-кілер, кур’єр, теж запізнювався сьогодні — а чи то вже повертався із завдання. Підвезти його було справою шляхетною, і Уляна пригальмувала біля бордюру — заразом відстала від донецького джипа, який муляв нерви своїми неадекватними маневрами.

— Леоніде Петровичу! Сідайте, доїдемо разом! — вона перехилилася через пасажирське сидіння, ґречно відкриваючи двері.

— Уляночко! Доброго ранку! Дякую вам, — він сів сам і почав влаштовувати поруч свої торби. Сухорлявий і невеличкий на зріст, разом із неодмінними сумками він зайняв весь вільний простір. — Ой, пробачте, я тут…

— Може, в багажник покладете?

— Та ні, дякую, я звик, — він пововтузився іще трохи, влаштовуючись зручніше, і Уляна рушила у щільному потоці, подякувавши сигналом аварійки автобусові, що пропустив її. Справжні київські водії за ввічливістю поступалися хіба одеським — про тих взагалі ходили легенди.

Леон-кілер упіймав Улянин погляд, спрямований на свої торби і зашарівся.

— Уляночко, я все хотів з вами поговорити.

— Слухаю вас, пане Леоніде.

— От ви якось запитували про вищу освіту і чому я став кур’єром.

— Та ну, це я так! — Уляна відчула себе незручно.

— Ні, це нормально, бо ви мені дуже імпонуєте, і тому я хочу, щоб ви розуміли, — у голосі його не було жодного запопадництва чи намагання сподобатися. — Я на заводі працював начальником дільниці, — вів далі він. — Науково-промислове об’єднання. Електроніку робили для літаків. Для армії. Ви ж знаєте, у Радянському Союзі все робили для армії.

Уляна мала власні стосунки з радянською армією — і з очаківськими «військовими дамами», пихатими та бундючними, неначе це саме вони своїми грудьми захищали соціалістичний лад, і з їхніми чоловіками, що крали на складах усе, до чого діставали руки, та перепродували цивільним, і з аеродромом, куди в дитинстві водила пасти козу.

— Секретність, секретність і ще раз секретність. Перший відділ.

Що таке секретність, Уляна теж уявляла — човен сусіда якось занесло на острів Первомайський, то його змусили стояти обличчям до води кілька годин, аж поки не минув шторм, бійця з автоматом приставили, щоб не обернувся бува на секретні споруди, а насправді кожен школяр в Очакові знав, що на острові — база бойових пловців і підводні човни з диверсантами.

— Так от все це через них. Я тоді у Гельсінську спілку вступив, молодий був, гарячий. А хтось стуконув у Перший відділ, ті повідомили КГБ. А в КГБ… Ви — людина молода і не уявляєте, що таке КГБ.

— У мене бабуся від них тікала з Тернопільщини аж до Очакова.

Леон-кілер сумно кивнув:

— От бачите. А я нікуди втекти не міг. Бо на режимному заводі просто так не звільняють. Все через КГБ. І вони мене хотіли посадити. Ввічливі такі. На «ви». Не били, не катували. І це найстрашніше. Я вже думав, якби мене били, мабуть, було б легше. А вони все розпитували. Про спілку я нічого не казав, а вони самі мені розповідали, що було, хто там був, що казали. Бо все знали. У нас конспірація була, а вони, виходить, все одно знали. Але я їм, присягаюся, нічого не сказав. Не пам’ятаю, і все. А вони: Леоніде Петровичу, ну ви ж розумієте, що ми мусимо вас посадити? Бо їм посадити людину — це як висякатися. Кажуть, зараз вашого брата, ворога повилазило назовні стільки, що тюрми не справляються. Там черга — ну, як у Радянському Союзі скрізь були черги. А тільки місце звільниться, ми, кажуть, вас і посадимо, якщо ви не схаменетеся і не підете на співпрацю. Будьте певні. Отак, кажуть, кожного дня, як будете виходити з дому, знайте, що можливо й не повернетеся, бо ми вас взяти можемо в будь-який момент. А як будете лягати спати, знайте, що ми можемо прийти вночі, ви ж знаєте, що наші люди люблять приходити вночі. І це правильно. Щоб сусіди не бачили. Це гуманно. Щоб родина не постраждала через те, що батько — ворог радянської влади. Бо в нас син за батька не відповідає, це ще Сталін казав. Тому ми можемо вас забрати на світанку. Або в тролейбусі, як будете їхати на роботу. Підійдемо, начебто квиточок перевірити, і заберемо. Тихо і ввічливо. І ніхто вам не допоможе.

— От суки! — вилаялася Уляна, і одразу спохопилася. — Пробачте!

— Та нічого, — Леон-кілер безпомічно посміхнувся. — І ви знаєте, що всі вони й досі залишилися на своїх місцях? І в будь-який момент можуть знову взятися за старе. Ви ж бачите, що зараз робиться.

Уляна бачила, що зараз робиться, і відчувала безсилля, бо попри свій досвід і кваліфікацію часто не могла допомогти клієнтам. А що тут вдієш, коли СБУ, прокуратура та міліція перетворились на комерційні організації, які на замовлення, а чи й навіть для себе могли забрати усе, до чого є хоч найменший шанс вчепитися. Ще одна подяка президенту Ющенку, за якого стояли на Майдані, і якого вона сама та колеги прокляли вже не один десяток разів. Адже саме його вікопомна конституційна реформа дозволила прокуратурі втручатися у будь-які справи, і за п’ять років економічний терор та перерозподіл власності набрав такої сили, що зупинити його було вже неможливо. Судді навіть не брали хабарів, якщо справа стосувалася прокурорського рекету. А коли закінчилися великі об’єкти, вони взялися за приватне житло — Уляні самій довелося брати участь у процесі навколо однієї квартири і на власному досвіді переконатися, що в Києві діє декілька банд з працівників прокуратури та суддів усіх рівнів, які забирають квартири у людей. Цілком законно, тобто майже законно. Звісно, й СБУ тут не пасло задніх, але воно спеціалізувалося на великих промислових об’єктах, на великих пакетах акцій та рейдерстві.

— Ви знаєте, я колись навіть ходив до СБУ, хотів подивитися свою справу, ну, ви знаєте, щоб зрозуміти, хто стукав на всіх і звідки вони все знали. І знаєте, що мені сказали?

— Що?

— Що вироку не було, а отже під реабілітацію я не підпадаю, і що без цього справу показати не можуть, оскільки вона в роботі. Розумієте?

— Так і сказали, в роботі? — не повірила Уляна.

Леон-кілер повільно заплющив очі і знову відкрив їх, підтверджуючи свої слова.

І тут погляд Уляни знову впав на його сумки. Великі, напхані чимось м’яким… Невже це на випадок арешту? Вона згадала випадкове знайомство зі старим рухівцем, який розповідав, що кілька років тримав під ліжком валізу з усім необхідним в тюрмі — теплі речі, зубна щітка, цигарки. Як там було у Гадюкіних: «шапка, чоботи, куфайка і з начосом калєсони». Зовсім не смішно… Вони пообіцяли йому, що можуть взяти у тролейбусі дорогою на роботу… Вони казали, що візьмуть у будь-який момент… І зовсім це не хвороба, як вона колись подумала — він не хоче підвести роботодавців, бо боїться, що його можуть взяти будь-коли…

Леон-кілер дивився вперед і на обличчі його, як завжди спокійному і навіть просвітленому, не ворушився жоден м’яз. Але руки не відпускали потертих ручок целофанових пакунків з речами, пальці судомно стискалися і розтискалися, перевіряючи, чи все гаразд, чи все на місці…

На очі несподівано навернулися сльози, і Уляна, щоб відігнати емоцію, сердито посигналила черговому донецькому джипу, який, оминаючи пробку, вискочив на зустрічну смугу.

— Суки… — знову прошепотіла вона, сама не знаючи, на чию адресу і пожаліла, що не навчилася у Степана лаятися по-морському.

— Ні, ну уявляєте, це було двадцять років тому, а він і досі з собою носить речі! — розповідаючи цю вчорашню пригоду, Уляна так розхвилювалася, що почала вимахувати руками, ризикуючи перекинути вазу на столі.

Вони сиділи на кухні у Катьки і чекали на Віку, яка мала привезти свого Вікінга та ще й з копіями справи Степанового батька.

Степан вперше був у Катьки — адже подруги зазвичай дбали за екологію спілкування і не допускали чоловіків до своєї, жіночої половини світу. Запланована поява на священній території одразу двох — Степана та Вікінга — свідчила про надзвичайну ситуацію. Втім, життя останнім часом перетворювалося на суцільну і безперервну надзвичайну ситуацію.

— Ну а що ти хочеш? На секретних заводах люди були залякані режимом так, що до й психушки недалеко, — Степан завдяки своєму віку найкраще орієнтувався у радянському минулому. — У одного з моїх капітанів сестра застукала чоловіка з іншою і написала донос у перший відділ, що він у ліжку розповідав державні таємниці.

— Справді? — здивувалася Уляна. — От курва!

Катька не особливо втручалася в розмову, певно, скута присутністю нової людини — адже сьогодні вона вперше на власні очі побачила, як вона казала «капітана вже не першого рангу». А може, просто хотіла уважніше придивитися до нього, щоб зробити власні висновки.

— Курва, — погодився Степан. — Але уявіть собі психологічний стан цих людей. Мій однокашник відслужив на кордоні, то потім на повному серйозі розповідав, що за ним у будь-який момент можуть прийти, бо колись як старший наряду він підписував акти про порушення кордону яким-небудь лосем чи тигром. А якщо колись з’ясується, що насправді це був не лось, а шпигун, то старшого наряду посадять на сім років. У мене така підозра, що він навіть пишався цим.

— Та ну? — Уляна останнім часом дедалі більше розуміла, що нічого не знає про країну, в якій народилася. Що там казав російський класик про імперію та провінцію біля моря? Очаків власне і був тією самою провінцією, і з нього імперія виглядала радше кумедно, ніж страшно.

— Угу, — Катька кивнула головою, немовби на підтвердження почутого, а може, й справді підтверджувала, бо за віком мала добре пам’ятати совок. — Дурдом «Сонечко».

В Уляниній пам’яті знову сплив Леон-кілер зі своїми пакетами. Як це він з ними додому приходить, куди ставить? Невже біля ліжка? — а куди ж іще, коли навіть на роботі практично не випускає з рук? Від цієї картинки її фізично пересмикнуло.

— Що з тобою? — стурбовано запитала Катька.

— Та так, уявила собі, як він вдома з цими пакетами весь час чекає на візит. Жахливо.

Дзвінок у передпокої обізвався тривожним звуком, немовби відчув загальний настрій.

— От бачите, нам уявити страшно, а людина вже скільки років отак, — з цими словами Катька пішла відкривати.

Прийшли Черешеньки — Віка, Вікінг та Світка. Компанія очевидно вже не могла вміститися на кухні, і тому для розмови перебралися до вітальні, попередньо виставивши з неї дітей та прибравши наслідки влаштованого ними «бешкет-болу». Чоловіки потисли руки, відрекомендувавшись одне одному, і зайняли стратегічні позиції біля журнального столика, а жінки пішли варити каву, тобто насправді потеревенити про своє.

— Класний дядько, — зауважила Катька, киваючи на двері до вітальні.

— Який він тобі дядько! — обурилася Уляна.

— А-а! Він же тобі дядько, якщо не помиляюся.

— Катько, у тебе язик, як бритва, як ти мінет робиш?

— З кров’ю! — хижо посміхнулася вона і дівчата задоволено зареготали. Черешенька плескала по стегну своєю лангетою з пластиковим факом.

— Ну що там? — запитала Уляна і теж кивнула на вітальню, маючи на увазі Вікінга. Вона розуміла, що той не просто так раптом знайшов час для зустрічі.

— Знову викликають на допит. Настійливо порекомендували приходити без адвоката.

— А дзуськи, — видихнула Уляна. — Це примітивне залякування. Підемо разом.

— Краще хай Віка з ним сходить, — запропонувала Катька. — У неї тепер є залізний аргумент. Точніше, пластиковий. Просто викладе на стіл, і хай гуляють.

Черешенька зітхнула:

— Ні, дівчата, це не смішно. Він переживає, щоб не підставити колег. Бо він же тільки свідком проходить.

— Нема такого свідка, з якого не хотіли би зробити підозрюваного. Подивися, оно Тимошенчиха яка вже козирна була і з Путіним хихотіла, а зараз сидить у камері.

— Ну хоч ти не лякай.

— Це не я лякаю. Оце щойно Катьці розповідала про нашого кур’єра. Його двадцять років тому так в КГБ налякали, що він і досі скрізь з речами ходить на випадок арешту.

— Що, справді?

— Справді. Тому я і пропоную, щоб я пішла з твоїм. Інакше вони його до дурки доведуть.

Черешенька зітхнула ще глибше:

— Я його переконую, а він каже, що сам.

— Тоді я з ним окремо поговорю.

— Але ж ти знаєш, що цим чоловікам нічого не доведеш.

— Ти просто не вмієш доводити.

І тут Катька, що стояла біля плити, несподівано гучно розреготалася.

— Ти чого?

— Ой, дівчата, пробачте, що не в тему. Просто подивилася на Вікин палець і згадала, — вона обернулася до дівчат і сперлася стегном на плиту. — Була сьогодні у свого костоправа. Приходжу, а там крики, скандал. Дружина якогось футболіста. Дивіться, каже, що він наробив! Я дивлюся, а в неї одна цицька вгору, друга вниз.

— Як це? — не зрозуміла Черешенька.

— А отак. Реально. Права вгору, ліва вниз. А він стоїть — реготати не може, бо клієнтка ж, а не реготати не може, бо це реальна комедія. Отак, уявляєте? — Катька руками зобразила на своїх об’ємних грудях, як це виглядало. Виглядало смішно.

— І що це було? — не зрозуміла Черешенька.

Катька звела вгору брови з виглядом досвідченого конферансьє:

— Історія геніальна. Це мені потім Юра розповів, костоправ. Ця курка вирішила зробити собі силіконові груди. Бо чоловік футболіст і звик мати справу з м’ячами.

— Ну ти скажеш! — засміялася Черешенька.

— А що, неправда? — Катька теж посміхнулася, задоволена власним жартом. — Ну а дівчина субтильна, як це зараз модно. І спинка нової ваги не витримує. Болить. Іде до костоправа, щоб вирівняв. Він і вирівняв.

— І що? — не зрозуміла Уляна.

— А те, що у дєвушки крива спина, сколіоз, бо за партою кривенько сиділа, і в машині теж. Юра каже: спочатку треба було до мене прийти, а тоді вже до хірурга. А вона навпаки. От він груди і зробив по кривій спині, щоб було симетрично, а коли хребет виправився, вони й роз’їхалися. Вона кричить: як же я тепер буду ходити? Давай, зроби, як було. А як це зробиш? Спина вже рівна. Вона його і бандитами лякала, і прокурором. Ледь-ледь пояснив, що все стане на місце, коли спина знову скривиться, а з її новими цицьками це буде дуже скоро. Так і пішла, як гелікоптер.

Дівчата засміялися. Настрій, зіпсований згадками про слідство та СБУ, відновився до нормального рівня.

— Слухай, — сказала Черешенька, відсміявшись. — Мені чоловік показав справу твого Степана…

— Це його батько.

— Ну, батька, — вона нетерпляче махнула своєю лангетою, — я ж про нього і кажу.

— І що там?

— Ой, ну чистий детектив. Все докупи. Сама побачиш. А я оце думаю, хіба таке може бути? Щоб під чужими документами двоє людей…

— Троє, — поправила Уляна.

— Троє? Ну тим більше.

— А чому не може бути? — втрутилася Катька. — Мій дід у сорок першому під Києвом копав окопи. І разом з ним був хлопець, єврей з Одеси. Коли раптом прибігає начальник: німці прорвалися. Цей єврей зразу в паніку, бо всі вже знали, що німці роблять з євреями. А дід дістав свій документ, якусь довідку з сільради і каже: забирай, мене в селі і так знають. Так і пішов цей єврей до своєї Одеси з документами мого діда.

— І що? — перепитала Черешенька.

— А хто ж його знає? Війна. Селяни тоді паспортів не мали, фотографій не клеїли. Папірець, печатка. Може, й вижив. Може, його діти чи онуки зараз десь тут поруч живуть або в Одесі під дідовим прізвищем.

— Може бути, — Черешенька замислилася. — Мені таку історію в Канаді розповідали, як їхній предок у Галичині пішов продавати на базар свиню, і війт йому бамагу виписав: льоха біла, одна штука, щоб ніхто не мав претензії. А він як продав свиню, побачив пункт, де агітували за переселення до Канади. Питають: документ маєш? А він єдине, що мав, оцю бамагу. То так його і записали: Льоха Білий. Тепер усі його онуки Білі, велика родина, знані люди.

— Ну от, а ти кажеш, — підсумувала Катька.

— Ой, кава! Кава! — з-поза її спини Уляна помітила шапку піни, що почала вириватися з турки.

Каву врятували, розлили по чашках і пересунулися до вітальні.

Чоловіки вже сиділи поруч на канапі, переглядаючи сірі копії якихось документів.

— Ну, що там видно? — поцікавилася Уляна.

Степан підняв голову. В очах його читався розпач.

— Та тут таке!

— Що?

Вікінг зі своїм звичним викладацьким апломбом взявся пояснювати:

— Степану Шагуті інкримінують зраду Батьківщині шляхом здачі в полон, участі у антирадянському підпіллі та бандформуванні УПА і служби у частинах СС.

— Тобто? — не зрозуміла Уляна.

— Тобто він одночасно був і у Червоній армії, і у німецькій СС, і в УПА, — уточнив Степан.

— А хіба таке буває?

— Так у тому й справа, що не буває. Але слідчий нічтоже сумняшеся пише обвинувачення по всіх трьох пунктах, — Вікінг не витрачався на емоції, як і належить науковцю при виконанні.

Черешенька була більш завзятою:

— А може, він все вигадує? Ти ж сам казав, що в НКВД це називалося «романами».

— Ні, кохана, «романи» зазвичай базуються лише на зізнаннях підслідного. А тут документи. Ось, подивися.

Черешенька взяла у нього з рук аркуш з сірою плямою копійованого документа. Уляна зазирнула в нього і не зрозуміла нічого.

— Тут не по-нашому! — вирвалося у неї.

— По-німецьки, — пояснив Вікінг. — У справі є переклад. Це повідомлення про те, що рапорт рядового Степана Шагути з проханням перевести його до складу дивізії «Галичина» задоволено.

— СС? — перепитала Уляна.

— Ваффен-СС. — терпляче уточнив Вікінг. — Чотирнадцята гренадерська ваффен-СС дивізія «Галичина» була військовою, а не поліцейською, тому і приставка «ваффен». Сформована з добровольців у сорок третьому. Після десяти місяців навчань потрапила під Броди, де Червона Армія пішла на прорив. Дивізія втратила багато людей, після чого була переформована і переведена до Югославії на боротьбу з партизанами Тіто.

Уляна слухала, не розуміючи, про що ідеться. До чого тут Тіто?

— Тіто тут ні до чого, це просто історична довідка, — заспокоїла Черешенька, яка володіла непростим мистецтвом розуміти свого чоловіка.

— Тобто виходить, твій батько воював в німецькій армії? — перепитала Уляна в Степана. — А значить він не може бути моїм дідом.

Степан знизав плечима.

— А осьо інший документ, — Вікінг простягнув наступну копію. — Довідка кадрової служби про те, що рядовий Червоної Армії Степан Шагута зник безвісти у серпні сорок четвертого.

Уляна взяла до рук ще один сірий папірець, тепер уже не зі свастикою, а із зіркою на горі. Друковані на машинці літери «рядовой Степан Шагута», «пропал без вести». Підпис, печатка кадрового управління.

— Ну і нарешті третій документ, — немов вчитель перед учнями, Вікінг прагнув драматичного ефекту. — Свідчення Мар’яна Гурницького, мешканця села Пліхів, про те, що його сусіда Степан Шагута вступив до банди українських націоналістів під псевдо Трійця, де за свої злочини дослужився до сотника, і неодноразово відвідував село з метою боротьби з комуністичним підпіллям, членом якого був цей самий Мар’ян Гурницький. Між іншим, сотник в УПА — досить високе звання.

Бабуся згадувала колись сусіда на ім’я Мар’ян, який за німців був у поліцаях, а за совєтів почав писати на всіх до НКВД. Прізвища, звісно, не запам’яталося, але це явно був той самий персонаж.

— Він в УПА воював, — Уляна поправила окуляри, як завжди у складні моменти. — Ну, цей, справжній Степан, у якого вони тоді в селі жили. Як там пишуть, було його псевдо?

— Трійця.

— Трійця, — повторила вона і запитально глянула на свого Степана, але той лише ледь помітно знизав плечима. Це слово у нього ні з чим не асоціювалося.

— Отже маємо трьох Степанів, — підсумував Вікінг. — Один був бійцем Червоної Армії, другий — бійцем УПА, а третій — дивізії «Галичина».

— Ну й четвертий Степан сидить тут на канапі, — додала Катька.

Усі подивилися на Степана, який розгублено переводив очі з аркуша на аркуш.

— Так хто ж із них був його батьком? — запитала Черешенька.

— З матеріалів справи цього з’ясувати не можна, — Вікінг розвів своїми коротенькими руками. — На жаль.

Катька нахилилася вперед до столика з документами та кави, якої ніхто навіть не торкнувся…

— Давайте я спробую повторити все для білявок, — запропонувала вона. — Один Степан — це твій дід, правильно?

Очі її знайшли Уляну.

— Так, мій дід, Святослав Ліщинський, він воював у Червоній Армії.

— Добре, — кивнула Катька, — Другий Степан — це справжній Степан, той, що жив у селі…

— Пліхові, — підказала Уляна. — Це біля Бережан, там жив друг діда з гімназії Степан Шагута. Він прийняв бабусю з мамою, коли в місті не було чого їсти. Справжній Степан Шагута.

— Справжній, — задоволено повторила Катька. — Гаразд. А третій хто?

— Третій — дідів родич з Полтавщини. Його звали Павло, а прізвища я не знаю. Він замість Степана потрапив на мобілізацію до німців. Помилково. Бабуся думала, що розберуться та відпустять, але не розібралися.

— А хіба німці мобілізували наших? — здивувалася Черешенька. — Щось я про таке не чула.

Усі подивилися на Вікінга, який, напевно, знав відповідь.

— Питання складне, — сказав той. — Всякого було. Мобілізували у поліційні частини шуцманшафт, у баудінст — будівельні загони, які відновлювали зруйноване, у гіві — допоміжні військові служби — всілякі водії, санітари, кухарі, сапери. Він міг служити там. Потім — дивізія «Галичина», туди ішли добровільно. Але це вже пізніше. Були у сорок першому спроби організувати українські національні підрозділи, можливо, з цим пов’язана мобілізація. Складно сказати.

— Зрозуміло, — Катька відкинулася на спинку крісла. — А потім — табір. І хто з них був у таборі?

Черешенька емоційно вимахнула своїм пластиковим «факом»:

— Так у цьому ж і питання!

Вікінг прокашлявся:

— У справі є довідка, що Степан Шагута потрапив до радянського фільтраційного табору для інтернованих осіб біля міста Віллях в Австрії.

— Ну, все зрозуміло! — радісно вигукнула Черешенька. — Значить це червоноармієць. Значить це твій дід!

Уляна і Степан подивилися одне на одного, явно ошелешені таким висновком. Бо це означало, що вони родичі, дядько та племінниця.

— Кохана, не поспішай, — м’яко зауважив Вікінг.

— А що не поспішай? — простягнула до нього свою лангету Черешенька. — Кого у таборах тримали? Полонених.

Вікінг обережно помахав головою:

— Табір для інтернованих — це трошки інше, ніж для військовополонених. Коли закінчилася війна, до цих таборів збирали усіх підозрілих, і потім уже з кожним розбиралися. Туди міг потрапити, наприклад, боєць УПА, який був у полоні чи концтаборі.

— Міг, — погодилася Черешенька.

— А ще, — продовжував Вікінг, — до табору для інтернованих міг потрапити солдат підрозділу СС, який не хотів, щоб п’яні переможці застрелили його просто на вулиці. Бо тоді стріляли без розбору, звісно, якщо ти — не жінка.

— А з жінками що? — перепитала Уляна.

— Жінок спочатку ґвалтували, — сухо пояснив той. — У таборах для інтернованих працювали совєцькі репатріаційні комісії, виявляли колишніх громадян СССР і забирали до своїх таборів. Тому коли він мав слов’янський акцент, то повинен був опинитися у радянському фільтраційному таборі, — з цими словами Вікінг підняв зі столу черговий сірий аркушик. — А от вам свідчення самого підслідного, Степана Шагути. Він твердить, що внаслідок контузії втратив пам’ять, і що було до табору, не пригадує. Типовий документ. Багато полонених і тих, хто хотів видати себе за них, давали такі свідчення, наче під копірку.

— А інших якихось документів нема? Може листів чи записок? — Катька подивилася на Уляну, але та лише розвела руками.

— Бабуся все спалила, коли тікала від НКВД.

— Теж типовий випадок, — підтвердив Вікінг. — Бо тоді до Сибіру відправляли усіх, на кого було хоч слово, хоч папірець. Тому документи палили, закопували в лісі, топили в річках. Ми втратили велетенський документарний пласт, і мало того — навіть усних свідчень небагато. Бо дітям не казали правду про батьків і дідів. Казали: пропав безвісти, щоб ті ніде не проговорилися. Зараз уже багато людей підходять, просять, допомогти розшукати предків, бо їм з дитинства казали, що батько загинув на фронті, а він, виявляється, був в УПА чи у таборі сидів.

Степан зітхнув:

— У нас в Сургуті реально половина людей була з таборів. А за що сиділи — кому воно треба? Діти вже піонери чи комсомольці. Казали, нащо воно їм, хай ідуть своєю дорогою.

Вікінг тим часом виклав на стіл аркушик, що його ретельно розглядав останні кілька хвилин, і всі побачили, що це — збільшене фото з табірної справи. Худий, вилицюватий, коротко стрижений чоловік незрозумілого віку — анфас і у профіль. Кістки обтягнуті шкірою та очі — оце і все.

— Схожий на твого діда? — запитала Черешенька.

Уляна знизала плечима:

— А я звідки знаю?

— Може, мамі показати?

— Можна й мамі, але враховуй, що діда забрали, коли мамі був рік чи два.

Черешенька замислено покрутила своїм пластиковим «факом» у повітрі і глянула на Степана:

— А на твого батька схожий?

Той розвів руками:

— Трохи. Бо я його пам’ятаю вже старшим і не таким худим.

— О! — вигукнула Черешенька переможно. — Ну тоді все зрозуміло!

Усі погляди зупинилися на ній, і лише Вікінг опустив очі під ноги.

— Що зрозуміло? — уточнила Уляна.

— Степан каже, що цей, — вона показала пальцем на фото, — схожий на його батька. А значить це і справді може бути його батько, і тоді все сходиться.

— Що сходиться? — не зрозуміла Уляна.

— Кохана, — зітхнув Вікінг, — це і є батько Степана.

— Ну! — радісно підтвердила Черешенька. — Я ж про це і кажу.

Усі несамохіть засміялися.

— Чого ви? — не зрозуміла Віка.

— Кохана, — продовжив Вікінг так само спокійно, немов на лекції. — Це — справа Степанового батька. І цілком зрозуміло, що у ній — його фотографія. Чия ж іще?

— Точно? — Черешенька засмутилася і знову обернулася до Уляни. — А тобі він хто?

— Не знаю, — знизала плечима та. — Може бути дідом, а може бути дідовим родичем з Полтави чи гімназійним однокашником.

— Ми, власне, і намагаємося це з’ясувати, — терпляче пояснив Вікінг.

— А! — розчаровано сказала Черешенька і замовкла.

— Добровільна втрата пам’яті, — замислено сказала Катька. І додала. — Хвороба країни.

— Швидше, покоління, — виправив Вікінг, який полюбляв точні формулювання.

— Батьки, які дурять дітей, щоб полегшити їм життя, і себе дурять, щоб не картатися зайвого, — Катьку потягло на філософію. — А потім ці діти беруть владу у країні і маємо, те, що маємо, як казав президент Кравчук.

Вікінг покивав головою на знак згоди:

— І хай би що там кажуть колеги, усе це обумовлено історично.

— А що кажуть колеги? — поцікавилася Уляна.

— Зараз модно заперечувати послідовність і тяглість історії. Колись захищали дисертації та обґрунтовували усе класовою боротьбою, а тепер, коли вона не в моді, про всяк випадок відхрещуються від будь-якої історичної тяглості. Тепер серед науковців заведено вважати, що кожне покоління народжується у вакуумі і пише своє життя з чистого аркуша.

— І в результаті до влади приходить Янукович, — підсумувала Катька.

— Точно, — кивнув Вікінг.

— Тобто виходить, що у всьому винуваті історики.

— Не тільки і не виключно, але частина провини лежить на нас, — він полюбляв точність.

— Ну вже аж ніяк не на тобі! — обурилася Черешенька.

— Ми всі колеги, робимо одну справу, і я не можу виокремлювати себе, — розвів руками Вікінг.

— Але якщо насправді історичний зв’язок між поколіннями існує, значить Януковича все-таки скинемо? — Катька дивилася крізь примружені очі, немовби вимірювала щось.

— Хто скине? — обурилася Уляна. — Ті, хто за нього голосували? Чи ті, що поїхали на заробітки в Європу і шлють сюди гроші? Чи наші затюкані інтелектуали, які бояться власної тіні? Чи наш кур’єр Леон-кілер з торбами?

— Каддафі теж думав, що навічно. І Чаушеску, — спокійно відповів Вікінг.

— Ви не порівнюйте, — Уляна почала заводитися, як завжди, коли розмова переходила на політичний терен. — Румуни вважають себе нащадками римлян, у них понти ого-го! А ми — бездержавна нація, усі свої битви програли. І взагалі нас ніколи не існувало.

— Тобто знову повертаємося до проблеми тяглості в історії, — посміхнувся Вікінг.

І лише Степан не брав участі у загальній дискусії. Бо ще і ще раз вдивлявся у незнайоме обличчя власного батька на фотографіях із табірної справи.

У профіль та анфас.