Забудь-річка

* * *

Тепер він називався «шице», тобто стрілець. Довелося звикнути до цієї чужої назви, так само, як і до чужого свого імені. Бо Павло Соколенко зник. Замість нього з’явився шице Шагута — німецькі старшини без помилок вимовляли це зручне для них прізвище з військової книжки. Степаном його іменував лише Влодарчик, унтершарфюрер, а по-солдатському — «уша», пруський поляк з Ольштина. А точніше, звав не Степаном, а Стьопою.

До чужої мови він також звик і все частіше замість «іх ферштеє ніхт» відповідав начальству: «яволь». Виявилося, що «німецька», яку фанатично вбивала у голови студентів «німкеня» Марія Сергіївна на прізвисько Жаба, не мала жодного стосунку до тієї, якою послуговувалися справжні німці. Але врешті він засвоїв-таки ті кількасот слів та фраз, якими вичерпується зміст побутових розмов солдатів будь-якої армії.

Він був штрафником, однак про цей статус свідчила тільки відмітка у військовій книжці: «покараний двома роками фронтової служби». Ця відмітка разом із самим квитком з’явилася за вироком військового суду, який відбувся за дві доби після арешту, коли на бережанській гауптвахті накопичилася достатня кількість тих, хто серйозно завинив перед німецькою мілітарною Фемідою.

Павло хотів одразу повідомити про плутанину, яка сталася при його арешті. Що його взяли замість справжнього Шагути через непорозуміння. Проте конвоїри відмовлялися розуміти харківський варіант німецької мови, а у камеру його підсадили до німців, з якими на пальцях можна було порозумітися хіба в елементарних питаннях побуту.

Під час процесу у погано освітленій тісній кімнаті з трьома змореними байдужими суддями, секретарем та перекладачем-українцем у формі Павло спробував пояснити суть справи — мовляв, виникла помилка. Але перекладач вишкірився на нього:

— Навіть не думай, що я перекладатиму цю маячню. За дезертирство ті світит жовніром на фронті, а за спробу обману Фюрера одразу підеш до кацету.

Павло вже знав, що кацетами тут називають концентраційні табори і, подумавши трохи, вирішив, що краще залишитися Шагутою і піти на фронт, де є усе-таки шанс вижити, ніж наполягати на тому, що ти — Соколенко, щоб опинитися у таборі, звідки, як кажуть, живим не вийти. Таким чином німецька армія поповнилася ще одним штрафником.

Дивним було те, що, маючи судовий запис у військовому квитку, він почав службу з навчального табору разом зі звичайними мобілізованими. Так само, як і решта, слухняно падав у багнюку за командою «ґінлєґен», долав кілометри у повному озброєнні та протигазі, від утоми засинав на лекціях, і в результаті за вісім місяців вивчився на кулеметника. Легкий кулемет МҐ-34 був тепер його постійною ношею, і навіть військове звання прибрало собі назву цієї ноші й повністю звучало, як МҐ-шице. При ньому постійно знаходився супутник — такий самий шице, тільки без приставки МҐ. Він, неначе верблюд, тягнув на собі кулеметні стрічки та барабани-троммелі і, хоч як дивно, штрафником не був — так само, як і більшість тих, хто воював поруч.

До речі, на посаді другого номера вчора утворилася вакансія — молодий силезець камрад Руді, що останні три місяці носив кулеметний боєзапас, був поранений при нічному нальоті «чорних круків» — так називали тут радянські ударні винищувачі ЯК-1. Зенітна батарея двадцяток — фірлінґс-фляків люто плювалася снарядами-трасерами, але кілька пташок спікірували-таки для атаки і обстріляли позицію з бортових кулеметів — дія зазвичай зовсім не ефективна, але Руді не пощастило. Хоча, можливо, що й навпаки. Рана була легкою і, нашвидкуруч перев’язаний санітаром, він чекав тепер на транспорт для відправки у шпиталь.

На щастя — а оце вже точно на щастя, відсутність другого при кулеметі не була зараз серйозною проблемою, бо саме сьогодні прийшла зміна, тому на транспорт чекали не лише поранені, але й вцілілі.

Степан заскочив до сліпого шанцю — перед дорогою ніколи не завадить оправитися — і потім попрямував до бліндажу — збирати манелі. Звичайно, побут на передовій не надто обростав дрібницями, але мати за плечима власний ранець-штурмґепек: коц, вешебойтель з парою брудної (не більше ніж та, що на тобі) білизни, бритву з обмилком та замацаною ганчіркою, яка не так давно гордо називалася рушником — справа солдатської честі. Так само, як не залишити у шанцях власний бротбойтель і фляжку — нехай вони зараз і порожні, але коли видадуть харч, не по кишенях же його ховати.

У бліндажі вже хазяйнувала по-тиловому охайна і схвильована очікуванням близьких боїв зміна. Немолодий оберґєфрейтор уважно перевіряв залишений попередниками млинок для набивання кулеметних стрічок — частина явно була обстріляною.

Степан не мав жодного бажання вступати у розмови, а тому, коротко привітавшись, швидко зібрав свій нехитрий скарб і виліз назовні, залишивши недавню домівку новим мешканцям. Він жив уже найближчим майбутнім. От-от приїдуть машини. Усіх перевезуть у тил, нехай і прифронтовий. Це, звичайно, не аж яка цивілізація, але з «партизане» — вошами, найвірнішим союзником на передовій — можна буде нарешті попрощатися. Помитися, поголитися, змінити білизну і навіть спробувати видурити у бекляйдунґекамері свіжу форму — про що ж іще може мріяти людина, яка після двотижневого перебування у шанцях сама собі нагадує швидше гамадрила, ніж дитя цивілізації.

Прикутий вироком до фронту, він навіть і не мріяв про справжній тил. Однак на кілька тижнів відносно спокійного і чистого життя розраховував твердо. Спокійного, чистого й ситого, бо передова усе-таки лишалася передовою, і гарячу їжу тут частенько замінювали консерви, підкріплені, щоправда, щедрою порцією шнапсу — цей продукт постачали на позиції без перебоїв.

Чорні від окопного життя, зарослі стрільці по одному неквапом стікалися до пункту збору, захованого від противника довгою спорудою ферми — точніше, тим, що від неї залишилося — двома напівзруйнованими довгими стінами зі згарищем від ясел посередині. А проте за ними можна було спокійно ходити на повен зріст, курити, чекаючи на транспорт і обговорювати нехитрі, однак такі звабливі своєю недосяжністю тилові справи.

— Вас ґібтс ноес? — віталися прибулі.

А що може бути нового? Поки що живі, і цього цілком досить, щоб решта новин виглядали не надто важливими.

Два тижні передової не були аж надто бойовими. Дні заповнювали хіба артилерійські дуелі, які інколи вели завзяті батарейці з обох сторін.

Ночі ж навпаки — частенько були неспокійними. Турбувала нальотами авіація. «Чорні круки» атакували тільки з невеликих висот, і тут добрим заслоном слугувала розташована неподалік батарея чотириствольних скорострільних зеніток-фляків, які невтомно поливали небо феєрверками вогню.

Проте коли прилітала ланка «Уфавде» — старих «кукурузників» У-2 — ситуація мінялася на гірше. Із тою самою ретельністю та неквапливістю, з якою черговий сержант — унтерфюрер фон дунст, або скорочено: уфавде — перевіряє у казармах речі, застелене ліжко й чистоту зброї, нічні чотирикрилі створіння з великої висоти скидали свій начинений тротилом вантаж — не дуже прицільно, але послідовно засіваючи по квадратах усі позиції. Зенітки їх не тільки не бачили, але й не чули — старі машини вимикали свої гримучі мотори і бомбили, планеруючи в абсолютній тиші.

Проте найгірші враження залишили навіть не вони, а вода. Осінь того року видалася типово українською. А тому дощ, який зарядив з другого дня від висування на позиції, не вщухав. Два тижні поспіль траншеї наповнювала вода. Позиції теж були повні водою. Бліндаж тік струмочками по стінах і крапав душем з необдертих колод стелі.

Мокрим було все — чоботи, мундири, білизна, і навіть гумові плащ-намети, яким за призначенням та матеріалом мокрими бути не дозволено. Мокрими були харчі, тютюн, сірники. Хіба що шнапсу волога аж ніяк не заважала.

Чоботи ж були постійно обліплені кавалками важкої глини, зчищати яку не мало сенсу — кілька кроків повертали все назад. У бліндажах стрільці спали, загорнувшись у мокрі коци. Але найгіршим випробуванням ставало чергування на позиціях. Бідолашні постові крім брудної калюжі внизу та потоків води по стінах окопу отримували безперервний холодний душ із неба, який затікав за комір, заливав очі, не даючи жодного шансу на порятунок.

У перший день чергування радикально змоклий Степан зробив вилазку до напівзгорілої ферми і, повернувшись звідти з оберемком обвуглених дощок, змайстрував у задній частині своєї позиції невеличкий дашок, виклавши під ним дерев’яні нари-підвищення — порятунок від води знизу.

Конструкція не залишилася непоміченою ушею Влодарчиком, і отримавши від нього цілком резонні зауваження, вдвох з камрадом вони замаскували дах цієї «шпаківні» землею з дерном. Удосконалене таким чином прибіжище не тільки рятувало їхню двійку під час чергувань, але й навіть сьогодні отримало від нових мешканців коротке «ґут» як комплімент винахідливості попередників.

Тепер усьому цьому нарешті мав прийти край. Звісно, перспектива поїздки у відкритому кузові вантажівки під дощем захвату не викликала, однак це було останнє випробування перед відпочинком — прифронтовим, але все-таки...

— Цо свихаць, Стьопо! — осяйний уша простягнув приятелю цигарку. — Додому?

— Якого дому? — Степан криво посміхнувся. — Може, хоч сухо буде, і за те дяка.

Наодинці у приватному спілкуванні вони послуговувалися кожен своєю мовою, добре мішаною з німецькими словами, що їх не було чим замінити. Зовні це, певно, справляло дивне враження.

— Титонь юж сухи. То єсць пєнкни знак.

— Звідки це? — Степан зі здивуванням розглядав суху цигарку.

— Змяна. Запаліть? — співрозмовник простягнув запальничку і ґречно прикрив вогонь мокрою приполою плащ-намету.

— Дякую.

Вперше за два тижні цигарка розкурилася з однієї затяжки, і незвично гарячий дим обпік горло.

— Нє маш вьєнцей камрада? — показав уша рукою на Руді, який примостився під стіною, угойдуючи, наче немовля, перемотану руку.

— Нового дадуть. Цей хоч живий залишився.

— До тилу поєдзє. Зраньйони фюр фюрер унд фатерлянд.

— Може й вінкеля дадуть на рукав.

— Правдоподобнє.

— І все одно йому краще, ніж тим.

З-за рогу виносили тіла двох правдивих невдах останнього нальоту. Один з них, кажуть, з переляку вискочив з рову і тут-таки потрапив під кулеметну чергу з літака. А другого знайшли мертвим у сліпому шанці — без жодних слідів насильства. Смерть чигала на нього просто під час оправки — не дуже почесно, але на фронті бачили й не таке.

Стрільці, що несли тіла, гребливо відвертали носи. Неподалік цуґфюрер Кайзер щось збуджено доповідав гауптштурмфюреру Ціммерману. Поруч витягнувся «струнко» молоденький штурман.

Гауптштурмфюрер різко спитав щось, і хлопчина витягнувся ще більше.

— Чекай, — невгамовний Влодарчик поклав свій мішок-штурмґепек біля приятелевих ніг і з цікавістю пересунувся ближче до місця подій.

Степан натомість байдуже сів навпочіпки і з задоволенням зробив затяжку. Він вже досить взяв на себе чужого клопоту, щоб вишукувати додаткового.

Гауптштурмфюрер кілька хвилин вивчав поглядом молодого штурмана, а той стояв, виструнчившись, просто як на параді. Зацікавлені, тримаючись про всяк випадок на відстані, обступили місце події. З-поза сірих спин Степану вже не було видно, що відбувається, і тому він здригнувся від несподіванки, коли раптом пролунав сухий звук пістолетного пострілу. За кілька секунд сірі спини розступилися, і пара стрільців потягли до двох попередніх невдах тіло третього — молодого штурмана. Гауптштурмфюрер повільно вкладав до кобури свого вальтера.

Тут-таки біля стіни намалювався й Влодарчик.

— Одмувів сіє транспортоваць трупи. Бжидує, — доповів він, хоч Степан ні про що і не запитував. І одразу ж виправився. — Чилі бжидовав. То нє єсть добри знак.

Недобрий. Точніше не скажеш.

Веселі розмови самі собою ущухли. А коли на подвір’я замість очікуваних відкритих вантажівок в’їхали кілька з обшитими сталевими аркушами кабінами і високими залізними бортами, настрій громади впав нижче нуля.

— Патж, єжелі єсть пружні, до дупи наш спочинек.

Степан спересердя плюнув цигаркою.

— Аякже! Пружні! Кого ж це вони можуть везти, якщо наша зміна вже тут.

Машини розвернулися, здіймаючи фонтани багна, та стали в ряд на краю подвір’я. І тут-таки залунала команда-прокляття солдат усіх армій і народів:

— Авф!

Команда, яка висмикує тебе з ліжка, відриває від полумиску з гарячим супом, підіймає смертельно змореного з привалу, вириває з рота цигарку і попереджає про появу начальства.

Цуґфюрери прожогом рвонули до командира, а стрільці згрупувалися по своїх підрозділах-юнкершафтах, стиха лаючись останніми словами. Інструктаж був недовгим, і вже за десять хвилин усі розсілися по машинах, а колона рушила розмоклим путівцем.

— Єдземі на інни дзял фронтови, — повідомив Влодарчик.

— Закладаюся, що там весело.

— Плоткуюць же там есць ціхо.

— Ну-ну. Ти їх слухай.

І справді. Якби не було гострої необхідності, чого б їх перекидали після виснажливої двотижневої вахти на передовій? З них же зараз вояки — нуль. Стомлені, застуджені, а головне — виснажені морально. І це найгірше. Бо війну виграють не ті, хто має кращу зброю, а ті — хто має вищий бойовий дух і волю битися по-справжньому. Це підтвердили перші місяці наступу, коли озброєні лише гвинтівками німецькі частини громили механізовані радянські підрозділи, оснащені такою бойовою технікою, що у німецьких офіцерів та військових інженерів щелепа відвисала зі здивування й заздрощів.

А проте солдатів не питають. Особливо під час війни. Тому лайка, яка спочатку дуже темпераментно лунала з машин, помалу втратила емоційне забарвлення, а згодом і зовсім ущухла. Нові обставини не залишали вибору.

За п’ять годин, що стрільці провели у кузові, кожен встиг кілька разів заснути і прокинутися — дорога диктувала свій ритм руху. Двічі довелося вилазити з кузова і виштовхувати машину з баюр. Ще двічі — чекати, поки те саме зроблять бідолахи з передньої машини.

На місці вже чекав шпіс із харчовою командою. І коли без затримки усі отримали по мисці гарячого супу-айнтопфу, загальний настрій почав змінюватися.

— Тшимай! — Влодарчик кинув приятелю на коліна пакунок.

Степан запитально підвів очі, не припиняючи сьорбати через край густу юшку, бо вже давно не їв гарячого.

— З Гаймату.

— М-м, — взявши вільною рукою пакунок, він прочитав уголос. — Фюр демпфер ім ґросен кампф — Гайматлянд. Демпфер, це...

— Бойовнік. Для бойовнікув вьєлької войни. З Ойчизни.

— Ойчизни? — скептично гмукнув Степан і розгорнув пакунок. — Ну, подивимося.

Цукерки, ерзац-шоколад, солодкі сухарі — він раніше не підозрював, що німці так полюбляють солодке. А головне — цигарки. І що особливо важливо — сухі. Він взяв до рук одну. На папіросному папері виднів напис дрібними літерами.

— Чекай, — Степан зіщулився. — Ану, що тут?

Ройовий і собі взяв цигарку і підніс до відвиклих від читання очей:

— Ук-ра...

— Україна! — Степан ляснув себе по колінах. — Точно. Це ж треба! І справді з Батьківщини. З Ойчизни, чуєш?

— Знамьєніто, — засміявся Влодарчик.

— От тобі і гаймат. Десь вантаж захопили, а пишуть — демпфер. Теж мені...

Але хороше має звичку закінчуватись надто швидко. Під кінець обіду чотовим передали команду готуватися до інфантері-айнзацу — висуванню на позиції. Перша лінія вимагала відповідного озброєння. Тому коли почали видавати боєзапас, знову гостро постало питання кулеметного напарника.

Меткий ройовий зник на кілька хвилин і повернувся з молодим, років сімнадцяти на вигляд, худеньким хлопчиною у новій, щойно з бекляйдунґекамери формі.

— Дас іст дайн ляндсман.

Степан здригнувся. «Ляндсман» — це по-нашому земляк. Він не любив земляків і завжди ухилявся від зустрічі з ними. Перший же «односелець», «знайомий» чи «родич» і — до побачення, фронт, драстуй, концтабір. У кращому випадку. А насправді, хто там буде морочитися із пересиланням у кацет. Кулю в лоба, як тому сьогоднішньому штурману — і все.

— Тільки він мені не як ляндсман потрібен, а як осьол. Набої тягати. А цей скільки на горба візьме?

— Ньєма варіантув. Альбо мусіш носіць сам, — поплескав приятеля по плечу Влодарчик.

Хлопець дивився ображеними очима. Степан не взяв до уваги, що він усе розуміє. Вийшло негарно.

— Українець? — запитав офіційно, щоб приховати розгубленість.

— Так.

— Звідки?

— З Баварії. А взагалі — з Галичини.

— Як це, взагалі?

— Маю бабцю-німкеню. Як Гітлер і Сталін домовилися випускати польських німців до Німеччини, батьки вирішили, що краще до Баварії, ніж до Сибіру.

Степан знав подібні історії. Меткі галичани досить швидко налагодили тоді торгівлю німецькими метриками. І багато хто зумів-таки втекти від висилки. Але, як врешті виявилось, не від війни.

— Добре. Ходім до зброї. Потім побалакаємо.

Крім набоїв та пари протипіхотних мін усім видавали магнітні гранати — гафтгольлядурґ, а на додачу телерміни. Додачі означали, що варто чекати на танки. Якщо таке й справді станеться, багато хто не доживе до тилового відпочинку.

Споряджених бійців вишикували для інструктажу з техніки безпеки. «На передовій не курити, не розмовляти, пересуватися по ходах сполучення...». Гаркавий голос і вимова шпіса нагадували Степану єврейську говірку, яку він чув на базарі у Бережанах у ті далекі часи, коли ще був не Степаном, а Павлом. Якось навіть стиха запитав Влодарчика, як це єврей може бути шпісом у німецькій армії? На що отримав жорстку і коротку заборону торкатися цієї теми, а також роз’яснення, що шпіс — не єврей, а шваб. І що швабський діалект фонетично є дуже схожим на ідиш, але говорити про це не варто, якщо не хочеш неприємностей собі, а заразом і своєму начальнику.

Після гаркавого інструктажу нарешті рушили пішим маршем до передової. Проінструктована шиценкампанія слухняно місила багнюку спочатку путівцем, а потім — полем. Степан тим часом уважно придивлявся до нового напарника. Той сопів під своїм вантажем, але набоїв не кидав і не відставав. Впертий хлопчина. Якщо виживе у перших боях, з нього можуть бути люди.

— Звуть тебе як? — спитав Степан на короткому привалі.

— Зеновій. Зеновій Клен.

— А я — Степан. Степан Шагута.

— Дуже приємно познайомитися.

— Приємно? Краще б ми з тобою не знайомилися.

— Чому?

— А тому, — раптом визвірився Степан. — Теж штрафник?

— Штрафник? — здивувався новачок. — Чому штрафник? Доброволець.

— Хто?

— Авф! — прозвучало раптом різко і, як завжди, невчасно.

І вони йшли далі мовчки.

Розмову вдалося продовжити вже на місці. Півкруглий окоп для кулеметної позиції виявився вже викопаним, і до того ж цілком кваліфіковано — ну хіба що потребував невеликого удосконалення. Роботи на годину-півтори. Протитанкові штюцпанцер-шанці навкруги підтверджували ймовірність танкової атаки.

— То кажеш, що ти — доброволець? — Степан накреслив на землі лінію майбутнього брустверу та увігнав лопату в землю.

— Так, — юний Зеновій радісно блиснув очима.

— Цікаво. Тільки хочу тебе попередити, що я — штрафник. І присуджений на два роки фронту як раз за ухилення від призову.

— Коли?

— Що коли? — Степан здивувався цьому питанню, так що навіть припинив копати.

— Коли присуджений?

— У сорок першому.

— А-а. Тоді ви вчинили правильно. Я був би теж так зробив. Але тепер — усе інакше.

— Що інакше? — це звучало якось дивно.

— Ну як це? — хлопець взявся пояснювати, немов завчене у школі. — Ми ж спочатку сподівалися на незалежність України під руков Гітлера. І для цього у союзі з вермахтом були створили дружини українських націоналістів. Але коли у Львові проголосили ту незалежність, німці злякалися. Уряд арештували, військо розформували. Тоді з того ніц не вийшло. І виходить правильно, що ви на то не піддалися.

Шагута гмукнув і повернувся до роботи.

— Ну гаразд. А зараз? Це ж все одно під рукою Гітлера.

— Тепер наша задача — постання стотисячного українського війська.

Степан махнув рукою на хлопця:

— Що б ти казав, якби не це. Якого стотисячного війська? Ти нормальний?

Зеновій образився:

— Не вірите? А порахуйте-но самі. У дружинах українських націоналістів було дві тисячі вояків. Це, ввіжей, готові ройові. Чого їм варто десяток рекрутів навчити? От вам уже і двадцять тисяч.

— Математик, — зітхнув Степан. — Ти давай, копай. Отут, і до мітки, — а коли хлопець взявся за лопату, уточнив: — Ти сам скільки часу воювати вчився?

— Шість місяців.

— Ну от. Шість місяців вчився, а маскувальну сітку на каску не вдягнув.

— Йой! — почервонів хлопчина і поліз до мішка.

Степан з усмішкою спостерігав за новобранцем.

— Отак і двадцять тисяч твоїх вивчаться. Давай краще рекогносцировку зробимо, поки щось видно, а потім вже докопаємо. Цього, сподіваюся, вас навчили?

Вони визирнули і оглянули місцевість.

— Ну, доповідай, що бачиш.

— Загорожі бачу з колючого дроту — шпанішерайтер. Бачу, же сектори кулеметного обстрілу позицій праворуч і ліворуч перетинаються з нашим. Бачу, же наш передовий рів вирито погано, що він без загорожі і не готовий до оборони.

— А що він прострілюється з нашого боку, бачиш?

Хлопець кивнув.

— Чому так, знаєш? — Степан витримав паузу і, не отримавши відповіді, задоволено гмукнув. — А кажеш, двадцять тисяч…

— От я і прийшов сюди, щоб навчитися, — вперто заявив Зеновій. — Ви мені розкажете, а я — іншим.

— Виходить, ти теж хочеш бути ройовим і вчити ці двадцять, чи скільки там тисяч?

— То правда. Для того і пішов був у військо.

Щось у цій впертості викликало симпатію. «Жаль буде, якщо його вб’ють», — раптом подумав Степан і швидко відігнав цю думку. Він боявся прив’язуватися до людей у цій м’ясорубці, щоб відчуття втрати не ставало надто болісним.

— Передня траншея — це не лінія оборони, а пастка. Вона меншої глибини і з великим переднім насипом. Коли ворог її візьме, він зупиниться і одразу ж буде під нашим вогнем і не зможе навіть втекти через той насип. А наступати ми йому теж не дамо. Зрозуміло?

Хлопчина замислився.

— А росіяни хіба’с того підступу не знают?

Тут уже почухав потилицю Степан.

— Якщо чесно... я цього не розумію. Щораз їм роблять таку пастку, і щораз вони у неї потрапляють. Кажуть, це через те, що у них весь час в атаку кидають новобранців. Але ж тоді виходить, що новобранців вони зовсім не вчать, навіть шість місяців...

Артпідготовка з того боку була короткою і нещільною — чи то снаряди заощаджували, чи сподівалися, що супротивник не надто міцно окопався. Степан заплющив очі, притулившись усім тілом до бруствера — як завжди робив під час обстрілів. Бо що його видивлятися — своєї смерті все одно не побачиш, вона приходить зненацька.

І щойно розриви пересунулися в тил, почулося:

— Файнд ґрайфт ан!

Одразу ж плече струснула рука молодого напарника.

— Совіти йдуть.

Степан розплющив очі й роззирнувся. Перше, що побачив — величезні, вирячені чи то з переляку, чи від збудження очі Зеновія. Потім сконцентрувався на звуках, і на тлі артилерійської канонади почув виразне гуркотіння. Здається, найгірші очікування справджувалися. Цього разу все серйозно.

Стрільці обережно висували голови з окопу. Танки сунули у напрямку невеликого гаю на правому фланзі. У полі зору вдалося нарахувати десяток гусеничних потвор, більшість з яких становили легко впізнавані за силуетом Т-34. Ближче до гаю повільно пересувалися також два важких КВ, 76-міліметрові гармати яких огризалися цілими снопами вогню. Скидалося на те, що головну силу цього удару доведеться відчути сусідам.

За кілька хвилин з-поза дерев обізвалися протипанцерні гармати. Артилеристи вдало вибрали позицію, їхній вогонь з флангу відсікав противника від основного напрямку атаки. Головним машинам довелося змінити курс і почати перестрілку з гарматами, але ар’єргардна п’ятірка, побачивши ускладнення, різко взяла праворуч. І цим маневром вже виходила прямісінько на позиції їхньої шиценкампанії.

Степан опустився в окоп і зосереджено оглянув боєзапас. У цей момент зі з’єднувального ходу з’явився Влодарчик.

— Відзіш?

— Аякже.

— Тшимай, — він поклав поверх набоїв оранжеравх — сигнальний факел для авіації.

— Самольоти? І що вони проти панцерів?

— Маш міни.

— Дякую, що нагадав.

Влодарчек зник, не зреагувавши на скепсис, а напарник стурбовано подивився на старшого:

— Що маємо робити?

— А як вас там навчали? Міни ставити. Вмієш?

— Т-так, — цокнув зубами той.

— Зрозуміло. Давай сюди.

Зенек взявся до справи, ледь стримуючи дрижаки.

— Стань біля кулемета і гукни, якщо будуть близько.

Степан виліз з окопу, підхопив під пахви дві залізні бляшанки і, низько зігнувшись, рвонув наперед, сподіваючись, що ворог не бачить його маневру. Біля дротяної загорожі впав і лежачи взявся за роботу. Для того, щоб вдавити у землю і загорнути багном дві тарілки, знадобилося кілька хвилин. Найгірше далося закладання запалів-ціґцюндерів — руки тремтіли і були слизькими від бруду. Але врешті-решт вдалося впоратися і навіть розмотати неслухняними пальцями довгі дроти, що керували запалами. Готово. Насип передньої, фальшивої траншеї, заважав зорієнтуватися, і Степан обернувся, щоб запитати в напарника, чи далеко ворог, однак не побачив його каски над бруствером.

Від хвилювання відчуття часу зникло. Скільки минуло — дві хвилини, три? Він не міг знати, наскільки близько підійшов ворог, і тепер робив тяжкий вибір між ризиком, підвівшись, трапити під танковий кулемет, або ж плазуючи втратити час і бути розчавленим важкими гусеницями. Проте у будь-якому разі кожна секунда зараз була на вагу золота, а тому Степан відчайдушно підірвався на рівні і, не озираючись, рвонув до окопу. Ззаду простукотіла кулеметна черга — чи то здалося. Він навіть не помітив, що сам кричить, чи то схлипує, аж поки не звалився на дно окопу і не зібрав щелепи докупи, щоб мати можливість запитати:

— Де вони?

Напарник скоцюрбився на землі і дрібно стукотів зубами. Зрозуміло. Цей поки відвоював. Добре, хоч з переляку з позиції не втік.

Степан неслухняними руками розібрав дроти запалу і швидко визирнув назовні. Те, що побачив, було, неначе страшний сон.

Танк знаходився вже зовсім поруч. Передня частина гусениць, здається, вже нависала над самим окопом. Видно було, як земля піддається під залізними шипами, і чорний дим вихлопу стелеться навкруги. В одну мить Степан шкірою відчув, як десятки тонн чорного заліза валяться просто на голову, чавлять, втискаючи у мокрий ґрунт, і вже напівсвідомо смикнув дроти. Вибух оглушив і кинув його просто на тіло напарника. Вдвох, обійнявшись у смертельному жаху, вони завмерли на дні окопу, серця калатали у скронях у єдиному ритмі — а може, то й було одне серце на двох. Проте виявилося, що їхній час іще не настав.

У дзвінкій після вибуху тиші Степан підвівся, Зенек слідом за ним. Обережно визирнувши назовні, вони побачили понівечену вибухом ворожу машину. Зовсім поруч, але все-таки значно далі, ніж здалося переляканим очам. Одна з мін вибухнула під самим днищем танка і, вирвавши гусеницю, перехнябила його на правий бік. Друга — підірвалася просто неба, залишивши по собі велику яму.

Почекавши, чи не подасть ознак життя екіпаж і чи не здетонує бува боєзапас, Степан озирнувся навкруги. Підбитий танк був передовим, він порядно відірвався від інших. Але решта поки що залишалися цілісінькими — трійка насувалася на траншеї лівого флангу, а один виходив на позиції зовсім поруч по праву руку.

Степан обернувся до напарника. Той вже прийшов до тями і, бурмочучи щось під носа, лаштував магнітну гранату. Ти диви!

— Кинь ту штуку! На нього вже полюють.

Хлопчина визирнув назовні.

З протитанкового окопу визирав Влодарчик, готуючись до атаки.

— Давай стрічку. Треба допомогти.

Хлопчина кліпнув очима, від чого його брудне обличчя на мить стало подібним до грудки землі.

— Коли танк підійде до окопу, ми відкриємо вогонь, щоб він розвернувся до нас і став боком до уші. Тоді той зможе вчепити гранату.

Жах смерті, який вони разом пережили щойно, раптом відійшов, а замість нього прийшов спокій та тверезий розрахунок.

— Фаєр!

Кулемет здригнувся і застукотів, поливаючи броньовану машину цілком, здавалося б, нешкідливим для неї вогнем. Проте екіпаж потвори не збирався пробачати нападу на себе, і одразу ж заходився вишукувати ворога своєю гарматою. Це коштувало йому життя. Досвідчений поляк одним стрибком вискочив з ями, пробіг кілька кроків і вчепив гранату на корпус.

— Рахуй до семи! — вигукнув Степан азартно.

У навчальних класах пояснюють, що цього часу цілком має вистачити, щоб солдат встиг заховатися. Щоправда зараз мокра земля значно уповільнювала рухи, а проте Влодарчик блискуче підтвердив теоретичний розрахунок. Він уже встиг зникнути в окопі, коли вибух розірвав танку гусеницю, і машина безпомічно закрутилася на місці.

Залишивши полякові самому розбиратися з екіпажем підбитого танку, Степан переключив свою увагу на лівий фланг. Трійка тридцятьчетвірок прорвала оборону і зараз ретельно чавила траншеї та стрільців, розвиваючи свій успіх. Це було погано.

— Слухай, хлопче! — показав Шагута рукою на броньовану тушу перед позицією. — Зараз піде піхота, а цей покійник перекрив нам весь сектор обстрілу.

Зеновій кивнув. Навряд чи він був здатен відповісти щось у цьому стані, однак Степан і не розраховував на відповідь.

— Збирай манелі, пересуваємося під танк. Там міна вже свою справу зробила — менше буде копати.

Під прикриттям броньованого корпусу вони швидко пробігли два десятки метрів і опинилися просто перед такими страшними нещодавно гусеницями. Залізо пашіло теплом, але температура була цілком терпимою, і Степан першим пірнув під днище. За ним просунувся і Зеновій.

— Добре, що совєцькі танки — дизельні. Німецький горів би зараз, як смолоскип. — Степан розмовляв із напарником, не очікуючи на відповідь, наче із самим собою. — Жаркувато, звичайно, але жити можна.

Зеновій з несподіваним запалом взявся за лопату. Цікавий хлопчина, слово честі.

Міна й справді зробила майже всю роботу. За кілька хвилин позиція для стрільби була готовою. І дуже вчасно, бо з-поза насипу траншеї-пастки вже чувся галас.

На тлі загального гулу тонкий голос виразно виводив:

— Бля-а-а-а!

І за кілька секунд сірі постаті з вигуками посипалися з насипу у рів.

— Вогонь! — скомандував сам собі Степан, дав дві довгі черги і озирнувся.

На правому фланзі ретельно стукотіли усі кулемети, а от зліва після танкової атаки вцілів лише один.

— Дивися ліворуч. Якщо обійдуть, будемо відступати.

У фальшивій траншеї нападникам було вже непереливки. Глибина по пояс давала змогу сховатися від вогню тільки скулившись на дні. Про стрільбу з такої позиції годі й думати, а кулемети й міномети заздалегідь пристріляли саме туди.

Пастка спрацювала. Однак бентежила кількість атакувальників. З-поза насипу виринали усе нові й нові, і ті, хто впав під вогнем, своїми тілами створювали захист для інших. В такій ситуації вже поставало питання, на скільки часу вистачить боєзапасу.

Степан стурбовано позирнув у бік напарника.

— Ти все забрав?

— Що? — не почув той.

— Патрони всі?

— Так.

Це не надихало.

— А що зліва?

— Поки тримаються.

Знищені танками позиції мали небагато шансів встояти проти такої кількості живої і мертвої сили. Степан почав подумки прораховувати варіанти відходу. Кулемет, звісно, доведеться кинути, але спочатку треба вистріляти усі набої.

— Бля-а-а-а-а! — почувся гул атаки зліва.

Напарник подав нову стрічку:

— Остання, — попередив він.

Степан з відчаєм огледівся. І тут згори заревло.

Наче за командою, вони висунулися з-під гусениці. З тилу, прорізаючи сіре небо, наближалися літаки з хрестами на крилах.

— Оранжеравх давай!

За мить струмінь помаранчевого вогню освітив схованку під танком. Степан виставив димову трубку назовні, щоб згори було видно їхню позицію, і знову взявся до кулемета. Тепер справи не виглядали вже такими кепськими.

Потуга удару з повітря зупинила атакувальну лаву, а другий захід штурмовиків примусив нападників кинутися навтьоки. Стріляти по втікачах не було сенсу, тим більше, що патрони закінчилися.

— Все. На сьогодні відвоювалися.

— Стьопа! — уша Влодарчик виринув з траншеї. — Ти по-російську розумьєш? Ідзь до гауптштурмфюрера, бендзєш шпрахміттлєр.

— Добре.

Адреналін бою вивітрився з крові, і залишилася тільки втома.

На командному пункті перед Ціммерманом стояли, схиливши голови, дві сірі постаті. Полонені. Гауптштурмфюрер зосереджено роздивлявся щось на своїй долоні. Степан доповів про себе і зрозумів, що предметом уваги начальства стали жмені зерна, видобуті з кишень совєцьких солдат. Шагута бачив це не вперше — спочатку німці дивувалися, навіщо носити з собою збіжжя, хіба сіяти? І ніяк не могли повірити, що це — їжа, запас, який можна зварити, а можна і так зжувати, якщо немає можливості розвести вогонь.

— Швайне! — буркнув Ціммерман, викинувши зерно, відтер долоню носовичком і наказав перекладати.

— Ваши фамілії, званія, какая часть? — переклав Шагута запитання і раптом зрозумів, що перед ним у брудних куфайках, драних галіфе та чоботах стоять жінки. Коротко стрижені, худі, брудні, у пілотках на головах, вони виглядали жалюгідно, а можливо, основною причиною цього була стать, яка абсолютно не пасувала війні.

— ...женскій стрєлковий батальйон.

Він повторив, і раптом буквально язиком перечепився через сенс цих трьох слів. Жіночий стрілецький батальйон. Виходить, що ті, у траншеї, що у них він стріляв сьогодні, що своїми мертвими тілами утворювали бруствер, були жінками? Це не вкладалося у голові. Поки тривав допит, він намагався втямити те, що сталося. Почуття провини, яке зародилося в глибині душі, зростало з кожним словом, яке вимовляли жіночі губи, з кожним скутим куфайками рухом, кожним поглядом зацькованих очей. Допит тривав недовго, а коли жінок відвели осторонь чекати на відправлення в тил, Степан наважився підійти до них.

— Курите?

Вони мовчки взяли цигарки з написом «Україна» і одночасно підкурили від його запальнички.

— Рускій? — поцікавилася менша.

— Українець.

— Прєдатєль? — чи то запитала, чи то підсумувала вона байдужим голосом.

— Чому?

— Хохли — всє прєдатєлі.

Така заява вибила Степана з колії. Що це за новини?

— Я — штрафнік, — розгублено заперечив він.

Співрозмовниця зиркнула оком.

— Інтєрєсний штрафнік, бля.

А друга раптом сказала:

— Нє нада за всєх. Я — тоже хохлушка. Єслі я сєйчас прєдала, то ти тоже прєдала, — і перейшла на українську. — Я не зраджувала. Нас у траншеї вогнем притисли.

— Я теж не зраджував, — Степанові чомусь здалося важливим переконати цих двох полонених. — Я — мобілізований. Штрафник.

— І вони теж? — дівчина обвела очима стрільців, які сходилися з траншей, де вже розійшовся поголос про незвичних полонених. — По-твоєму, ми штрафників не бачили? Ти на себе глянь.

Зарослий за два окопні тижні, брудний і посічений після бою, на тлі полонянок він все одно виглядав дженджиком. Може за рахунок того, що військова форма, навіть брудна — це все-таки форма, а не куфайка.

— Ні. Штрафник тут тільки я. Ну, може ще кілька.

Жінки перезирнулися.

— А как же заградотряд разбіраєт?

— Що? — не зрозумів Степан.

Менша скептично плюнула крізь зуби.

— Заградотряд, — пояснила більша. — Як розбере, хто штрафник, а хто ні?

Степан наморщив чоло:

— Заградотряд — це що? Охорона?

— Ага. За спиною, щоб не відступали.

І тут подруга раптом додала.

— Я протів тєбя нічіво нє імєю. Штрафнік ти ілі нєт, но совєтую. Ти лучше в плєн нє здавайся.

— Чому? — розгубився Степан.

— Таких як ти у нас просто розривають, — сказала українка.

— І ти б розірвала? — Степан гостро глянув на неї.

Жінки лише мовчки опустили очі. Відповідь була зрозумілою. У повітрі зависла мовчанка.

— Щасти вам, дівчата. В полоні — не цукор. Особливо жінкам.

— Думаєш, у нас було краще? — українка підвела голову.

— Хтозна...

На позицію Степан повернувся навантажений подвійною порцією нудлів з рибою, які принесла у термосах харчова команда, та фляжками зі шнапсом, розведеним гарячою водою. Харчів і горілки було доволі — доставку розраховували на повний склад шиценкампанії, але танки забрали роботу в кухарів, передавши її похоронній команді. В результаті бою втрати перевищили десяток стрільців.

Латання дірки в обороні додало роботи й кулеметникам — вцілілі вогневі позиції розтягнули по всій лінії і їхня двійка опинилася на місці окопу розтрощеної танками крайньої шиценгруппе.

У осінній напівтемряві більше години, за допомоги двох немолодих візників зі служби забезпечення — ґефехтштросу, вони кидали мокру глину, відновлюючи потрібну за статутом глибину і понівечені танковими гусеницями стіни. Теплий шнапс був непоганим пальним і допоміг довершити справу, не звалившись на дно від утоми. А коли нарешті позиція прибрала бойового вигляду і візники зникли у темряві в напрямку стрілецьких окопів — бо мали замінити на позиціях загиблих шице — Степан всівся на землю біля глиняної відносно сухої стінки і поплескав долонею поруч із собою:

— Сідай!

Він подумки відзначив, що хлопець не вимовив ще жодного слова після бою. Ані коли їли кожен свою пайку, відклавши половину на потім, щоб не посоловіти від повного шлунку. Ані коли працювали на позиції і балакучі візники переповідали хід та результати бою: кількість вбитих, поранених, полонених — у ґефехтштросі знають усе значно краще за командирів. Навіть звістка, що сьогодні воювали проти жінок, не спонукала Зеновія пристати до обговорення цієї неординарної події.

У відповідь на запрошення хлопець слухняно, але так само мовчки, всівся поруч. Степан видобув з надр мішка зполовинену пайку та флягу нерозведеного шнапсу.

— Сьогодні вони навряд чи спробують ще раз. Я думаю, нам можна додати... — він відкрутив кришку і простягнув алюмінієву посудину напарнику.

Не сказавши жодного слова, той хильнув з горлечка і закашлявся, попікши горло міцною рідиною.

— Так. Пияк з тебе поки не аж який, — Степан перебрав флягу до власних рук і зробив ковток. — Та то нічого. Навчишся. До речі. Це ж у тебе сьогодні був перший бій? Правда?

Юнак кивнув, закусивши губу. Потім шморгнув носом і сказав, втупившись у стіну:

— Я наполохався. Мені соромно, і я перепрошую за негідну вояка поведінку.

— Це буває, — підкреслено байдуже вимовив Степан. Він по собі знав, що співчуття і заспокоєння тільки роз’ятрять хлопцеве сумління. — У першому бою це не гріх.

І простягнув фляжку.

Зеновій знову зробив ковток, цього разу вже без кашлю, повернув голову і, віддаючи посудину, глянув на напарника.

— Ти заїж, — Степан побачив, що хміль вже почав проявлятися на хлопцевому змарнілому обличчі, і простягнув йому свою ложку.

— Дякую, — закинувши до рота солодкаві німецькі галушки, хлопець заходився жувати, але збурені юнацькі думки не дали щелепам довести цю просту справу до кінця. — Я маю, — з повним ротом повів далі він, — навчитися воювати за Україну, а злякався у першому ж бою. Це така ганьба...

Розпалені шнапсом і заштриками совісті очі блищали у темряві. Хлопцеві треба було виговоритися.

— Знаєте, як тяжко відчувати себе боягузом. Особливо коли поруч хоробро воюють такі, як ви чи унтершарфюрер, — він ще раз потягнувся за фляжкою і, хильнувши, витер долонею губи. — А головне, не тіко сміливо, але й вправно. Саме так, як нам розповідали були на вишколі. Ви будете найкращим зі старшини в українській армії. Ви як герой підірвали танк. А я...

Степан поплескав напарника по плечах:

— Герой повинен був поставити міни заздалегідь, до початку бою. А я мотався сьогодні під кулями з цими бляшанками як дурень, а не як герой. На війні треба вчасно робити свою роботу.

Він знову хильнув з горлечка і відзначив, що справа непомітно зайшла за половину фляги. А тому знову потягнувся до закуски і запрошувально махнув ложкою напарнику. Той не зреагував — чи то перетравлював отриману інформацію, а чи то хміль почав діяти на повну. Довелося потрусили хлопця за плечі.

— Їж. Справжній солдат повинен вміти наїдатися наперед.

Деякий час напарники зосереджено пережовували варені у юшці шматки тіста. Потім до справи знову долучилася фляжка.

— І все-таки не вміють німці готувати галушки. — Степан скептично погортав ложкою нудлі. — А у вас роблять галушки?

— У нас — палюшки, — посміхнувся раптом Зеновій. — Мама варили. Ще на них казали кнедлі. Це те саме, знаєте? Але я найбільше любив був пляцки. До мами на пляцки усі приятелі в чергу шикувалися.

— А у нас — вареники.

— Пироги, — сказав Зеновій.

— Це у вас — пироги. А у нас збиралися на вареники. Куми, друзі, родичі. Наїдяться, горілки, як оце ми з тобою, вжиють і давай співати, — алкоголь розлився теплом по жилах, розв’язав думки та язик.

— А у нас...

— Та зачекай ти. Знаєш, як співають?

І Степан почав стиха:

Ой, чий то кінь стоїть

Що сива гривонька...

Хлопець одразу приєднався міцним дискантом. Пісню він знав і впевнено повів перший голос. Дует складався. У нічній тиші спів звучав усе впевненіше і сміливіше.

— А таку знаєш? — Хлопець зосередився і у свою чергу почав:

Там, попід гай зелененький, зелененький,

Вибирала дівчинонька льон дрібненький...

Пісню Степан чув уперше, але швидко ухопив мелодію і приєднався нижнім голосом без слів. Коли фінішували:

Не дай мене, моя мати, за пияка,

Бо проп’є всю господарку, — хоч би яка.

Степан знову потягнувся до фляжки.

— А тепер ти слухай — перебрав після ковтка він справу до рук:

Гомін, гомін, гомін по діброві,

Туман поле покриває...

Тут вже підголоски повів Зеновій, який не знав слів.

Потім знову знайшовся спільний репертуар, і вдвох заспівали «Туман яром», а за ним «Віють вітри, віють буйні». І тут, на словах «Без милого нема дому, стане світ тюрмою», з ходу сполучення з’явився уша Влодарчек. Пісня урвалася.

— Два українці сан хур. Добже паньство співа. Знамьєніто. Свихаць на вшисткий фронт.

Хлопці знічено перезирнулися, а поляк продовжив.

— Дзвонілі до гаупшттурмфюрера з централі. Просілі... — він зробив паузу і повторив, наголошуючи на першому слові. — Просілі о ціша.