Забудь-річка

* * *

Життя в Києві було дешевим, поки не збудували станцію метро із сакральною назвою ДорогоЖичі. З цього моменту у Києві й справді стало дорого жичі. Так казали кияни. Щоправда відкрита за кілька років станція Академмістечко ніяк не вплинула на розвиток жодної з Академій — а може, Уляна просто не мала інформації про цей сегмент, хіба що про юридичну науку загалом, яка останнім часом перетворилася на мистецтво давати гроші суддям. Та й це мистецтво вже починало давати збої — наприклад, прищавий Славко, який вчився з Уляною на одному курсі, вчився так собі, але завдяки батькові став вершителем доль у господарському суді, так от цей самий Славко, взявши в Уляни гроші, несподівано виніс рішення на користь протилежної сторони. Він, звісно, дуже вибачався, казав, що голова суду особисто диктувала йому рішення, тому що воно, виявляється, зачіпає якісь інтереси нагорі — при цих словах очі він закочував так високо під лоба, що складалося враження, — ідеться не менш, ніж про Папу Римського. Але — сюрприз! — на законне прохання повернути гроші, сказав, що вже витратив їх і якщо треба — що значить, «якщо треба»? — відпрацює, тобто винесе потрібне рішення в іншій справі, тільки скажи в якій.

І що ти з ним зробиш? А головне, як поясниш клієнту, що ти його підвела, наобіцяла те, чого не могла зробити, та ще й гроші не повернеш, бо суддя Славко їх вже витратив? Двадцять років тому за такі фокуси суддю Славка вже вивезли б до лісу в багажнику, десять років тому адвоката, що домовлявся, примусили б заплатити зі своїх, а зараз усі тільки руками розвели і зарахували ці гроші як аванс у наступних справах. Клієнти ж теж не вчорашні, живуть у реальному світі, який дедалі більше стає безпридільним.

«Всьо будєт Данбас!», — писали на парканах. «Всьо будєт Данбас», — обіцяли у Верховній Раді. «Всьо будєт Данбас», — розводили руками судді та адвокати.

Уляна психувала і дратувалася від дрібниць, ганяла малу і огризалася на цілком слушні зауваження Степана. Добре йому давати поради, коли сам не працює. Подивилася б на нього, коли б почала розповідати йому щось про курс корабля, лоцію чи що у них там іще буває!

Мистецтво давання хабарів насправді пройшло кілька етапів — спочатку воно таки було мистецтвом, і безперечним маестро тут став син голови Верховного суду, який брав хабарі з обох сторін процесу, обіцяючи через батька владнати справу. Крім того, він був взірцем судової честі, тому що не втручався у процес, однак чесно повертав усю суму стороні, яка програла, залишаючи собі лише гроші переможця. Погодьтеся, що це було справедливо. Згодом хабарі почали використовувати як тонкий хід — підставляли супротивній стороні посередника, який обіцяв усе владнати і давав найвищі гарантії, в результаті чого лінивий або наївний адвокат не надто ретельно готувався до процесу, сподіваючись на домовленість, а коли програвав, то отримував назад всю суму. Однак це теж було кришталево чесно у порівнянні із теперішньою ситуацією, коли суддя міг взяти гроші у цілком виграшній справі, вирішити її рівно навпаки та ще й відморозитися від повернення — і якби ж то випадок зі Славком був єдиний! А фраза «усі докази, надані Позивачем, вважати неналежними» — без переліку, без аргументації, просто усі? А хитрі рішення, де викладалися аргументи однієї сторони, а потім «на підставі цього» виносилося рішення на користь іншої? Уляна часто розмовляла з колегами на цю тему і всі доходили висновку, що скоро професія адвоката буде непотрібною, і треба шукати інші варіанти, тим більше, що юристів сьогодні штампували сотнями й тисячами у будь-якій собачій буді, яка повішала на себе бронзову табличку «Вищий навчальний заклад», і про престиж професії було смішно навіть згадувати.

Стоячи у чергах судових канцелярій, Уляна придивлялася до колег — переважно молодих, показних жінок у модних шмотках та дорогому макіяжі, і відчувала, що всі вони насправді є кур’єрами. Щоправда, кур’єрами кваліфікованими — адже в кожному суді свої порядки, а у документообігу повно нюансів. Проте у будь-якому випадку — це стеля. Вище не стрибнеш. Добре в американських фільмах — там здібний юрист завжди доростає до молодшого партнера, а у нас? Максимум успіху — стати коханкою боса, або ж піти працювати у велику корпорацію, тобто фактично поміняти фах. А життя дорожчає, і дорога до успіху ховається за піщаними горами.

Усе це дратувало, втім, Уляна намагалася тримати емоції в собі, щоб не отруювати життя домашнім — вони тут точно не винні. Хоча, якщо чесно, Степан врешті міг би знайти нормальну роботу. Звісно, вона не збирається лазити до його кишень, але накопичень навіть у моряка не може вистачити на все життя. І потім перед очима завжди стояв приклад очаківських рибалок, які між навігаціями навіть з диванів лінувалися підвестися. Звісно, Степану до цього ще далеко, він щось-таки робить, кудись їздить. До речі, куди?

Так у щоденних клопотах та дрібних рефлексіях минула зима, єдиною розрадою котрої стала подорож на гірськолижний Драгобрат, коли несподівано знайшовся італійський слід Степана Шагути.

Синьйорина Б’янка Шагута пристойно володіла англійською і навіть трошки — зовсім трошки — розбирала українські літери. Вона охоче відповідала на листи з батьківщини свого діда Стефано і без упередження сприйняла звістку про те, що там, можливо, мешкають її родичі. Самого діда вже давно поховали на цвинтарі містечка Белларія. Поруч з ним упокоїлася й дружина — сеньйора Вінченца Шагута, спадкоємиця відомого у місті роду. Про діда Стефано Б’янка знала не так вже й мало — і це було дивним, якщо брати до уваги звичайний пофігізм молодих поколінь до питань родоводу.

Бабуся Вінченца побачила діда Стефано у таборі для інтернованих військовополонених. Він був худий, задрипаний, як і всі, але її вразив погляд хлопця — у ньому, як казала бабуся, відбивалося сонце Італії, і посмішка — біла та блискуча, як морські мушлі. Саме тому в серці італійської дівчини тьохнула симпатія і жалість до цього солдата. Стефано не знав італійської, але бувають ситуації, коли хлопцю з дівчиною для спілкування цілком вистачає жестів та рухів. Саме ці рухи, судячи з усього, і призвели до змін у стрункій дівочій фігурі, які важко було приховати від уважних родичів. Звісно, батько сварився, але під час війни навіть прискіпливим батькам не годиться особливо перебирати потенційними женихами для своєї єдиної доньки. А оскільки родина була відомою і мала авторитет у містечку, батько, за посередництва великої кількості граппи з власного виноградника, домовився з керівництвом табору, що воно закриє очі на зникнення одного полоненого з сотень, що тинялися обнесеним колючим дротом подвір’ям. Врешті одним більше — одним менше, італійці не дуже прихильні до математичних рівнянь. Весілля гуляти не стали — гучним святкуванням заважав помітний животик нареченої та сумнівний статус її обранця. Молодих тихцем відправили на виноградну плантацію у село — щоб не давати сусідам зайвих приводів для обговорення. Там і народився батько Б’янки сеньйор П’єтро Шагута. Згодом ситуація у місті поліпшилася, полонених розіслали по різних напрямках, табір закрили, і молоді змогли повернутися під батьківський дах, але все одно, коли на вулиці з’являлися карабінери, діда Стефано про всяк випадок ховали у льоху поміж діжок з вином та граппою. Синьйорина Б’янка в дитинстві і сама ховалася там разом із дідом, коли бабуся Вінченца сердилася, а сердилася вона часто.

Чи розповідав дід Стефано щось про свою батьківщину, Україну?

Так, розповідав, казав, що це казкова земля, але її людей убивали і німці, і росіяни, тому там багато лиха. Розповідав про місто Береджано, звідки пішов на війну. Казав, що воно схоже на Белларіо, тільки там немає моря.

А про родину свою розповідав?

Про родину? Дуже мало, бо бабуся Вінченца не любила таких розмов. Вона була зі старовинного місцевого роду і хотіла, щоб діти усвідомлювали себе частиною Белларії, а не якоїсь там невідомої країни, яка чи то існує, чи то ні. Але дід одаково навчав Б’янку українських слів і показував літери, тож тепер, коли Шагути взяли собі покоївку — українку з Тернополя — вона може здивувати її деякими фразами, почутими від діда.

Б’янка навіть прислала фото діда Стефано з шістдесятих років — цілком нормального італійця із зачесаним назад волоссям, у світлому костюмі. Попід руку його тримала сеньйора у легкій хустинці на голові та в окулярах, немовби з фільму італійських неореалістів. Єдине, що дорогою з екрана на фото, ця героїня, певно, добряче напосілася на пасту, бо фігура під темною сукнею розпливлася.

«Беліссімо!», — думала Уляна, вечорами вдивляючись у незнайомі риси чоловіка у костюмі. Якби мати хоч одну-єдину фотографію діда, щоб порівняти! Мама, яка телефоном і через онука сусідки Полковниці-Безтолковниці, що володів інтернетом, невпинно супроводжувала Улянині пошуки, теж нічого не могла сказати. Вона не пам’ятала обличчя свого батька — хіба у вигляді якоїсь розмитої плями, та й то не виключено, що за цією плямою ховався господар хати або якийсь інший чоловік. Намагання знайти у рисах Б’янки щось спільне, родове теж закінчилися нічим — начебто форма носа була подібною, але хто знає, чи не був цей ніс успадкований нею за жіночою лінією. Та й взагалі — невдячна це справа, порівнювати людину італійських 60-х з теперішніми обличчями. Люди з війни приходили — їх рідні не впізнавали, що вже тут казати про десятки років, що минули, ще й проведені за кордоном. Єдине, що відзначила Уляна — очі діда Стефано були позбавлені італійської безтурботності, і це можна було зрозуміти.

— Схожий на твого батька? — запитала вона у Степана.

Той розсміявся:

— Ти мені вже починаєш нагадувати свою подругу, Віку.

— Чим? — не зрозуміла Уляна.

— До чого тут мій батько? Мій батько лежить у Сибіру, а не в Італії.

— А й справді, — Уляна зрозуміла, що бовкнула дурницю, і трохи зашарілася.

Степан дивився на неї якимось хитрим поглядом.

— Що таке? — вона звела брови.

— Та так, — він знизав плечима, проте погляд залишався хитрим. — А що ти робиш завтра?

— Завтра у мене судове засідання, — одразу згадала вона. — Зранку.

— А обідаєш де?

— Тобто?

Він посміхнувся:

— Тобто де ти обідаєш?

Вона знизала плечима:

— Ну де, не знаю де, — і раптом здогадалася. — Ти хочеш запросити мене на обід?

Він кивнув. В очах танцювали бісики. Уляна на мить замислилася, перевіряючи внутрішній календар. Ні, все нормально, жодних знаменних дат, як то перша зустріч чи день народження, завтра не очікувалося.

— У нас свято? — уточнила про всяк випадок.

Він трохи невпевнено розвів руками:

— Сподіваюсь.

— Яке? — її взяла цікавість.

— Не скажу.

— Ну скажи!

Він покрутив головою, що означало: ні, і не проси, і навіть не думай, і не сподівайся, і взагалі.

— Будь ласка!

Він знову покрутив головою.

— Я ж не зможу вести процес. Я програю суд.

Він розвів руками.

— Мамо, а що таке кліка святих? — запитала раптом Настуня з-за другого кінця столу, де робила уроки.

— Що? — в один голос перепитали Уляна зі Степаном.

— Кліка святих, — роздільно повторила мала.

І вони разом пирснули.

— А чого ви смієтесь? Нам в школі про неї казали, тільки я не зрозуміла, що це таке.

— Кліка — це банда, — почав пояснювати Степан, але Уляна перебила.

— Не мороч дитині голову. Це вам казали, що когось долучили до лику святих. Російською «к ліку». Тобто до переліку.

— А святих лічать? — здивувалася Настуня.

— Аякже! — Уляна згадала очаківського попа, який приїхав з Волині і постійно плутався у місцевому суржику, на місці русизмів вживаючи полонізми, і русифікуючі слова українські. — Лічать, але їх все одно виходить без ліку.

— Як це? — мала не зрозуміла маминого каламбуру.

— А так, — втрутився Степан. — Єслі долго моліцца, голова может отваліцца. Мені один знайомий батюшка казав. Якщо довго робити уроки, так само. Закінчуй вахту, будемо вечеряти.

Отак він зіскочив з теми, але розбурхана цікавість не полишала Уляну. В ліжку вона спробувала зайти з іншого боку, але знову завадила Настуня, яка ніяк не хотіла засинати, заплутавшись у одвічній дитячій дилемі «пити-пісяти». Ні, жити в одній кімнаті з дитиною — це просто шкідливо для нервової системи.

Зранку Уляна демонстративно надулася, але все одно не зсунула чоловіка з принципової позиції. Єдина поступка, якої вона врешті домоглася, лише заплутала діло. Бо на питання: «В якому ресторані зустрінемося?» — він відповів:

— Не в ресторані.

— А де?

— Побачиш.

— Ну, скажи, ну не будь таким… — вона взяла його за ґудзик сорочки.

— Все побачиш. Набереш мене, як відсудишся.

Ото й усе. І чого чоловіки такі вперті? Уляна думала про це весь ранок і справді ледве змусила себе зосередитися на судовому засіданні. Суддя не хотів заглиблюватись у справу, бо надворі світило весняне сонечко, а жінки на вулицях, в тому числі й адвокати, блискали колінками з-під коротких спідниць та розстебнутих пальт. Замість положень кодексу згадувався Янукович з його закликом «увікнути Україну» і подивитися на неї навесні, коли почнуть роздягатися жінки.

Але професія адвоката має свої переваги, і одна з них — неконтрольований робочий день. Бо жодне засідання ніколи не починалося вчасно, у жодній канцелярії не було порядку — а отже адвокати не відмовляли собі у приємності попити у робочий час кави, пробігтися по крамницях чи погуляти вулицями. І навіть пообідати з коханим чоловіком.

— Я закінчила, — повідомила вона Степана телефоном. — Де тебе шукати?

Він був без машини і чекав біля метро, в руках тримаючи пакет із супермаркету та букетик з маленьких трояндочок — саме таких, як вона любила.

— Ти навчився у Леона-кілера і тепер теж ходиш з кульками?

— Точно, — Степан вмостився на передньому сидінні, і у пакеті щось дзеленькнуло.

— Одна не дзвенить, — пригадала Уляна улюблену фразу очаківських чоловіків.

Він посміхнувся у вуса і простягнув їй квіти. Інтрига зростала.

— З якого приводу? — вона прилаштувала букет на торпеді.

— Бо я тебе люблю.

— А вчора?

— Що вчора? — не зрозумів він.

— Вчора не любив? — Уляні не подобалося, коли її мали за дівчисько та водили на кукані, і вона навіть чхнула від нервів.

Степан посміхнувся іще ширше:

— На здоров’я! Поїхали, тут стоянка заборонена.

— Пристебнися, — суворо звеліла Уляна замість подякувати за квіти. — Куди їдемо?

— По Перемоги, а потім на Дорогожичі.

— Дорогожичі? Ми будемо обідати в парку?

— Майже.

— Ну, добре, — вона ввімкнула першу передачу і обережно влилася у потік, краєм ока роздивляючись пакет, що лежав біля його ніг. Там вгадувалася пляшка шампанського та якісь згортки.

— Як пройшов суд?

— Та, — махнула рукою Уляна, — хіба це суд? Пародія, — і додала без паузи. — Слухай, не будь такою скотиною. Скажи, куди ми їдемо і що це все означає.

— Сюрприз, — знову посміхнувся він. — За двадцять хвилин побачиш.

— А якщо не доживу? Якщо помру від цікавості?

— Не помреш. Подумай про щось інше. Наприклад, про машини, які їдуть поруч, і які ти підрізаєш.

— Тьху! — Уляна натисла аварійку, вибачаючись, і справді зосередилася на дорожньому рухові, який останнім часом став просто нестерпним.

Проте, що далі від центру, то машин ставало менше.

— Тут ліворуч, — сказав він, коли проминули телевежу, а трохи згодом. — Праворуч. І десь тут паркуйся.

Вони зупинилися біля висотного будинку, який стояв неподалік парку із сакральним для кожного киянина рестораном «Дубки». Судячи зі стану майданчика, будівництво закінчилося зовсім нещодавно. Уляна роздивлялася усе це з-поза керма, а він тим часом вибрався з машини і галантно відчинив водійські дверцята.

— Ми ідемо в гості? Чому ти зразу не сказав? — запитала вона.

Степан якось непевно розвів руками. Вона витягла з-поза сидіння туфлі на підборах і, тримаючись за машину, перевзула човганці, в яких їздила за кермом.

— Може, і квіти не мені?

— Тобі, — запевнив він.

Вона поправила волосся, а потім обсмикнула пальто на стегнах.

— Ну?

— Ходім, — запропонував він їй руку, вільну від пакунка.

І вони пішли до під’їзду.

— Тут твої родичі живуть? — запитала вона, поки чекали на ліфт.

— Майже, — знову ухилився він від прямої відповіді. Ця таємничість вже дратувала не по-дитячому.

— Бо якщо ти хочеш мене з кимось познайомити, то треба було попередити, щоб я…

Новенький ліфт тихо і ґречно розчинив дверцята.

— Щоб я підготувалася.

— Як?

— Зачіску зробила.

Він нахилився і поцілував її над вухом:

— Все одно я її розлохмачу.

— Та ну тебе!

В ліфті Степан натиснув кнопку восьмого поверху і на мить тіло поважчало, зриваючись вгору.

Уляна вже просто місця не знаходила від нетерплячки та обурення — давно ніхто не поводився з нею, як з малою дитиною. Ну нічого, зараз він отримає своє.

На майданчику Степан видобув з кишені ключі і відкрив двері в кінці коридору.

— Прошу!

Вона зайшла, озираючись у пошуках господарів, і нічого не побачила. Зовсім нічого. Ані людей, ані меблів — голі стіни та голу підлогу, вікна без завіс та лампочки попід стелями замість люстр. Пахне свіжим тиньком і клеєм.

— Це що? — вона розгублено крутила головою.

— Квартира, — сказав він удавано буденно.

Серце в грудях раптом почало калатати дзвоном.

— І хто тут живе? — вона боялася здогадатися, що відбувається, бо не вірила, що це насправді.

— Ми, — сказав він ще буденніше і поставив пакунок біля стіни.

— Ми?

— Так. Ти, я і Настуня.

Уляна відчула, як всередині щось луснуло, немовби струна, що була натягнутою роками.

— Ти божевільний, — сказала вона.

Але він не був божевільним. Він давно вже замислювався над тим, що треба десь осідати — не вік же морями швендяти. І кілька років тому вирішив купити квартиру у столиці — зароблені гроші дозволяли. А потім підкоригував рішення і вклався у будівництво нової — адже мав на це час і натхнення. Власне, тому й не поспішав шукати роботу — будинок нещодавно добудували, і почався етап облаштування, а це вимагає багато часу і уваги. Не казав — бо хотів зробити сюрприз, і, здається, це вийшло.

— Що вийшло, то вийшло! — вони присіли на підлозі у вітальні, розстеливши замість скатертини кульок з супермаркету, і виставивши на нього вміст — шампанське, цукерки, коньяк, сири, фрукти, — одне слово, все, що необхідно для святкування.

Але перед тим Уляна довго ходила кімнатами, навіщось мацала стіни, немовби перевіряючи на справжність, зачиняла й відчиняла двері та вікна, визирала назовні — у двір та на парк із голими деревами. Вона поводилася, як мала дитина — що там заперечувати. Отже, він цілком мав рацію, коли ставився до неї, як до малої дитини!

Перший келих шампанського, здавалося, потрапив безпосередньо у кров — відчуття було таке, що все тіло наповнилося повітряними бульбашками, які спливали і лускали десь у мозку. Попри брудне скло через вікна кімнату заливало сонячне проміння. Вона сиділа, підібгавши одну ногу та поставивши на коліно іншої, витягнутої на паркеті, пластиковий келих на високій ніжці — і де він тільки такий взяв? — кусала сир брі просто від шматка — тому що про ніж він, звісно, забувся — і почувалася, немов у космосі. Він сидів, склавши ноги по-козацькому, і дивився на неї з виглядом чарівника. Пальці опущеної руки обережно торкалися її литки над червоною туфлею, від чого кров починала пінитися ще більше.

Вона щось говорила — щиро кажучи, казна-що, всілякі нісенітниці, і про рідний дім в Очакові, про малу і чомусь про Ларунду, яка жила сама у великій квартирі. І сміялася дзвінко, по-дитячому, закидаючи голову назад. А він дивився на неї мовчки, тільки посміхався кутиками вуст. А потім його пальці пішли вгору, і долоня почала пестити коліно, з якого перебралася на литку іншої ноги. Коротка весняна спідниця не заважала його рухам, і Уляна теж не заважала, вона робила вигляд, що нічого не відбувається, а кров у жилах ставала дедалі гарячішою, і тіло разом із нею ставало гарячим. І келих з шампанським упав на паркет, розливши пінну рідину, але не розбився, бо пластиковий. І чорна оливка, яку вона взяла губами, раптом стала спільною з ним власністю, і вони передавали її одне одному губами, язиком, зубами. І колготки не хотіли зніматися, тому що він намагався зробити це однією рукою, а вони чіплялися за нігті, за підбори на туфлях, тому далі він вже не мудрував, а просто сильною рукою рвонув мереживо, позбувшись останньої перепони. А вона вже лежала спиною на власному пальті, і заплющила очі в нетерплячому очікуванні. І він вже був тут, одразу, без прелюдій, і вона прийняла його у себе, відчуваючи, як зникає, як перетворюється на маленьку клітинку, на додаток до того, що відбувалося зараз між ними, на почуття, на стогони, на поштовхи і спазми, на незрозумілий нікому шепіт. Вона зараз була ним і він був нею, і не існувало світу поза цим єднанням.

— Люди до нової квартири ідуть з хлібом-сіллю, а ми… — засміялася вона, побачивши поруч із розлитим шампанським крапельки їхньої розплесканої через край любові.

Він посміхнувся, як здалося, дещо зморено.

— Але вино і кохання — теж сакральні символи, — сказала вона, сідаючи і намагаючись привести себе до ладу. — Ти порвав мені колготки і взагалі. Як я тепер поїду на роботу гола?

— Пробач, — розвів він руками.

— Дурник, хто ж за таке вибачається?

Ні, чоловіки все-таки кумедні істоти.

Нова квартира вимагала ще багато роботи — меблі, світло, завіси, безліч дрібниць. І хоч цьому вони присвячували весь свій вільний час, все одно справа просувалася не так швидко. Уляна часто ловила себе на відчутті, що стає інакшою. Це вже була зовсім не та студентка юридичного факультету, що нітилася своїх пальців на ногах, розчепірених, як п’ясті виконавців репу. І тим більше це була не заклопотана мати-одиначка, загарбниця Києва та його рабиня водночас. Нова квартира з новим чоловіком — це зовсім не те саме, що пустити когось до себе в ліжко чи в кімнату.

Бо навіть з того часу, як вони живуть разом, у неї помінявся запах дому — той, що його ні з чим не переплутаєш. Тепер він містив у собі незвичний, трохи чужий, але цікавий чоловічий дух, якого вона не знала ніколи. Ніколи — бо батько покинув маму, коли Уляна була ще зовсім маленькою. Він тоді одружився з медсестрою з маминої лікарні, молодшою та, мабуть, привабливішою, а може, й не привабливішою, бо кинув її за кілька років і пішов до третьої, а згодом до четвертої. Бабуся називала це матримоніальним психозом і жартома казала, що через свою наївність він щораз узаконює те, що інші чоловіки роблять потайки. Мама на такі розмови ображалася і йшла на кухню, а бабуся тільки посміювалася їй услід. Батька Уляна бачила рідко і сприймала як зовсім сторонню людину, не в останню чергу через оцю постійну зміну дружин, остання з яких, чи то ще не остання, шоста чи сьома була хіба що трохи старшою за Уляну.

Після того, як дід Уляни не повернувся з війни, куди потрапив під чужим іменем, бабуся ніколи більше не одружувалася, ба навіть теоретично не розглядала такої можливості. З села під Бережанами, де ховалася від голоду, довелося тікати — бо ж господар хати пішов до УПА, а СМЕРШ тоді хапав усіх без розбору. Так вона опинилася на Вінниччині, де стала вчителькою української мови та літератури. А потім, коли донька після медучилища отримала розподілення до приморського Очакова, поїхала з нею, і жила спочатку на квартирах, а згодом і у власній хатинці, яку спромоглася купити невідь-як. Можливо, саме це й завадило дочці побудувати власну родину — адже чоловіки погано переносять постійний жіночий дух у хаті, а бабуся підтримувала його, як ніхто інший. Галицьке шляхетне виховання, природній скепсис, тонкий гумор, жіноча прискіпливість, — у такій атмосфері будь-який чоловік відчує себе зайвим. Тому, коли народилася дівчинка, усі сприйняли це як належне — а хто ж іще міг народитися, скажіть будь ласка? Батько одразу відійшов на другий план, а згодом і на третій-четвертий, поки не відійшов зовсім. «Сходила заміж», — казала бабуся так, щоб дочка не чула і зайвий раз не ображалася.

Отже в хаті ніколи не було чоловіків. Світ її дитинства, як палац турецького султана у Стамбулі, поділявся на дві половини — загальну і жіночу. Причому загальна частина належала всім — і чоловікам, і жінкам, а на жіночу половину чоловікам було зась. Уляна в дитинстві частенько міркувала над цими питаннями. От наприклад, навіщо взагалі потрібні чоловіки? Якщо й без них можна жити. Оно, сусідка, наприклад, має чоловіка, і що? Приходить додому п’яний, вона його лупцює, а потім зранку жаліє, компреси прикладає. Він запитує: «Де я вчора був? Звідки ці синці?». А вона: «Бідолашний мій!». Оце воно і є, родинне щастя?

Однокласники мали батьків — не всі, але мали, і що воно їм давало? У одного батько постійно на рибалці пропадає, у другого — в гаражі біля машини, у третього п’є, як не в себе, і коли приходить з якоїсь потреби до школи, від нього такий дух, що прибиральниці відвертаються.

Ні, ну звісно, кохання і секс. Це — щось особливе, таємне, глибоке, як вир, таке, що забиває памороки іноді від самої думки, від погляду. Але це коли ідеться про ровесників, про молодих людей. А як можна уявити собі секс з рибалкою, від якого тхне рибою, і який руками копає хробаків, а іноді — Уляна сама це бачила — й відкушує від них зайві шматки, коли насаджує на гачок? І з таким цілуватися? Бр-р-р-р-р. Або з тим, що постійно у машинному мастилі, чи з алкоголіком. Який може бути секс з алкоголіком, скажіть, будь ласка?

«На безлюдді й Хома — чоловік», — любила казати бабуся. Але Уляні завжди кортіло уточнити: якщо це так, то чому ти після того, як пропав дід, не обрала собі якогось Хому? Філософські узагальнення завжди пасують до чужого життя, і ніколи до свого.

Згодом, вже у Києві, Уляна постійно приглядалася до знайомих і не дуже знайомих подружніх пар, ба навіть до парочок у метро чи у крамницях. І завжди дивувалася — іде така гарна жінка, і все у неї як слід: і зачіска, і сукня, і ніжки такі, що очей не відведеш, і нафарбована — ну просто модель з журналу, — і ця модель тримається за бомжуватого забрьоху, штани обвисли на заду, волосся сторчма, спина гаком, руки брудні, засунуті в кишені, а то й тримають пляшку пива. І головне — у неї очі світяться від пихи, мовляв, ось він, мій, справжній, індивідуальний, персональний чоловік! Їй-бо, дивитися соромно. Типова, до речі, ситуація. Та й далеко не треба ходити за прикладами — оно Черешенька, яка класна феміна, все при ній: і очі, і цицьки, і як дупою поведе, навіть жінки облизуються. А Вікінг? Невеличкий, череватий, краватка на бік, окуляри, лисуватий, губи розвісив. Ну хіба він їй пара? Та й якщо подивитися навкруги — де ви знайдете чоловіка, який би був гідною парою українській жінці? Ввімкніть телевізор — той лисий, той пузатий, той каже сам не знати що. І в кожного — дружина, і в кожного коханка. Куди ж вони дивляться?

А безкінечні сварки, скандали на порожньому місці? Це і є родинне життя? Черешенька розповідала, що коли ідеться про якусь серйозну тему, вимушена попереджати: «Будь ласка, поговори зі мною, як з чужою жінкою». Бо якщо розмовляєш зі своєю, значить на кожне слово буде «ти завжди так», «вічно ти», «ти знову починаєш» і т. д. Оце задля того люди обмежують свою свободу? Щоб мати з ким сваритися? Тим паче, що більшість чоловіків навіть сварки довго не витримує і тікає від жінки в гараж. Зазирніть із цікавості до будь-якого гаражного кооперативу — там справжня чоловіча діаспора. Там вони розмовляють про своє, п’ють, грають у карти чи доміно, а то й просто стоять, чухаючи яйця. Там під залізними боксами викопано ями буцімто для того, щоб підвіску ремонтувати — а дзуськи, у цих ямах зроблено підземні кімнати, мало не палаци із телевізорами, канапами, трохи не килимами на стінах. А для чого? Хіба усього цього вдома немає? Є. Але вдома — жінка. А жінку український чоловік витримати не може. Тікає. То навіщо тоді шукати собі чоловіка? Щоб утік у гараж? Чи на рибалку? А деякі на роботі сидять цілодобово — гадаєте, гроші заробляють? Ні, від дружин ховаються.

Втіленням справжнього чоловіка для Уляни з дитинства був шкільний воєнрук. Відставний моряк, завжди у напрасованій світлій мічманці з орденськими планками, у чорних зі стрілочками штанах, начищених до блиску туфлях, які бабуся по-галицьки називала мештами. Бабуся була дочкою військового і мала слабкість до людей у формі, тому воєнрук часто ставав темою для домашніх обговорень. Офіцерів в Очакові не бракувало, але одне діло — мічман на велосипеді у запилюженому кітелі і з прищепкою для білизни на холоші, щоб ланцюг не зажував, а інше — вчитель у школі, який завжди, немов на сцені.

Уляна задивлялася на воєнрука аж до старших класів, поки не почалися уроки з допризовної підготовки. Це, мабуть, було одне з найперших її серйозних розчарувань у чоловіках. Бо він виявився абсолютно класичним дубом. Просто з анекдоту.

— Коли ви виростете, вам манна каша з неба не буде падати, — повчав він. — На голову, — і після паузи додавав. — Сама.

Ті з класу, що розуміли різницю між манною кашею та манною небесною, хихотіли в рукави, а Уляна червоніла так, наче це сміються з неї.

— Кущем, — пояснював воєнрук, пригладжуючи свою акуратну сивувату голову, — називається сукупність гілок, що виростають з одного місця.

Тут уже пирскали всі — тихенько, бо воєнрук був лихим на руку і міг запросто вигнати з класу.

— Вовчику, — запитувала Улянина мама, що працювала в лікарні разом із його дружиною. — Вовчику, ну чого ти такий дуб? Ти ж дітей виховуєш?

Він обурювався:

— А що, ти гадаєш, вони будуть жити в парнику? Хай знають, що в житті зустрічаються дуби, що буває несправедливість. Це ж реальне життя!

Принаймні чесно. Ще й медалі на його грудях врешті виявилися ювілейними — «10 років служби», «40 років Перемоги» тощо, одне слово, все, як у всіх.

Бо кожен чоловік, хоч яким привабливим здається, має приховані вади. Хтось ночами сидить у комп’ютері, грається у танчики, як мала дитина. Дівчата на роботі казали, що це просто пошесть — здорові, розумні, притомні чоловіки геть збожеволіли. Розмовляють тільки про броню і гармати, і нічим іншим не цікавляться — навіть власними дружинами. Або шефова секретарка, яка раптом прийшла на роботу з синцем та набряклими від сліз очима, врешті-решт після тривіального «впала у ванній, ослизнулася», зізналася в курилці, що це справа рук чоловіка. Приревнував. Але до кого? До інтернету. Побачив на якомусь порносайті фотку, схожу на неї, і от вам результат. Питання, що її чоловік робив на тому сайті, не постало — бідолашна дівчина розгубилася від самої постановки проблеми. А він, скотина, начитався про підпільні порностудії та дружин бізнесменів, які від неробства розважаються еротичними фото, то й узяв собі в голову невідь що — йому мало, що дружина у першу зміну на роботі, а в другу — на кухні та біля дитини, то він ще порівнював інтернетні фото з нею. От як, скажіть, це розуміти? І чого це дорослий одружений чоловік сидить на порносайтах, коли вдома чекає жінка?

Слухаючи подібні історії, Уляна іноді навіть подумки дякувала батькові Настуні за те, що так швидко і безболісно розчинився у Всесвіті. Бо не вистачало б зараз везти таке добро на своїй шиї. Тому іронічно ставилася до традиційних дівочих плачів — «я нікому не потрібна», «навіть у хлопців зараз є хлопці, а в мене — немає». Було б за чим переживати.

І от тепер, коли в житті зовсім неочікувано і навіть безпідставно з’явився чоловік, Уляна дещо розгубилася. Вона не знала, як з ним поводитися — попри те, що прожили разом вже довгий час. У квартирі мешкали незвичні предмети — шкарпетки, краватки, чоловіча бритва, піна для гоління, якою Настуня періодично намагалася малювати візерунки на дзеркалі. Квартира стала якоюсь чужою — навіть білизни не кинеш, де зручно, а насправді де завгодно, як це роблять жінки на своїй половині світу, а коли туди вторгається чоловік, притьмом ховають усі свої бебехи.

Звісно, життя в одній кімнаті з малою не давало великого простору для сексу, але вдягати нічну сорочку Степан все-таки не дозволяв, не кажучи вже про піжаму чи шкарпетки, в яких вона звикла спати взимку. Та й навіщо потрібні шкарпетки, коли завжди поруч гаряче тіло, об яке так затишно погріти ноги і все інше, що в жінки так швидко замерзає.

Чоловіче тіло в ліжку — це було окреме дивовижне явище. Уляна ніколи до цього не спала в одному ліжку з чоловіком, якщо під словом «спати» розуміти власне сон, причому сон регулярний. Вона частенько прокидалася рано і обережно торкалася його шкіри — не з метою збудити — а просто для того, щоб призвичаїтися, щоб відчути, що таке чоловік. Він засинав обійнявши її, і вона дивувалася, як добре Господь припасував їхні тіла. Усі її вигини, дещо кістляві, якщо сказати чесно, вкладалися поміж його плечей і втискалися до живота, коліна торкалися колін — немовби у пазлі, які любила складати Настуня. Але потім, уві сні, він перевертався на спину або й на інший бік, і давав їй можливість непомітно вивчати себе. Вона зрозуміла, що його тіло живе якимось окремим життям — воно може прокинутися раніше за нього і нахабно демонструвати себе під ковдрою, може раптово здригнутися короткою судомою, може почати обіймати її уві сні, не розплющуючи очей. Це дуже цікава штука — чоловіче тіло, велике, сильне, небезпечне, і водночас ніжне та несподівано наївне у своїх реакціях.

Мама в дитинстві уникала розмов на сексуальні теми, бабуся обмежувалася поясненням, що «секс — це трохи приємно і дуже непристойно». Інститутські подруги у своїх розповідях були або занадто фізіологічні, або ж святенницькі, з тих, що фригідність видають за порядність, — останні у своїх міркуваннях були настільки сухі, аж складалося враження, що їх теж передусім цікавить фізіологія. Отже тепер Уляні доводилося самій досліджувати не тільки власне любощі, але й усе, що їх супроводжує, зокрема чоловіче тіло, яке зайняло половину твого ліжка і чоловічу душу, що зайняла половину життя.

Цікаво, чи й справді Бог створив чоловіків за образом і подобою своєю? Тоді яким насправді є оригінал — жилавим, як оцей, чи з кам’яним обличчям та військовою виправкою, як у воєнрука з дитинства, а чи з круглим черевцем та залисинами, як Черешеньчин Вікінг? Степан іноді казав: «Ти знаєш, за чиєю подобою створено чоловіка? Отож. Значить кожен чоловік — це маленька копія Бога, і піднімаючи на нього не те що голос — навіть брову — ти насправді піднімаєш її на кого?».

Звісно, це був жарт, бо Уляна ніколи не підвищувала голос на чоловіків. На інших — через те, що не мала інших чоловіків, на цього — бо надто мало вони ще прожили, і вона не сприймала його як свою власність. Навіть коли виходили кудись разом, вона не хапалася за його руку, не дивилася навкруги з характерним жіночим викликом, а просто ішла поруч, торкаючись, за можливості, його пальців. Бо не вірила сама собі. Бо так не могло бути, щоб у неї був свій персональний, окремий чоловік. Бо так не буває.

Мама не мала власного чоловіка — тобто якийсь час мала, але, судячи з усього, він був не дуже власним. Бабуся теж не мала власного чоловіка — точніше, мала, але тільки у спогадах та снах. Вона все життя виховувала його доньку, заробляючи на це вихованням чужих дітей. Школа для неї була порятунком від органів безпеки, які невловимо стежили за усіма, але тихих, непомітних сільських вчителів та інших представників дефіцитних професій без особливої потреби не чіпали. Школа для неї була келією монахині, адже вчителі живуть у своєму окремому маленькому світі, населеному дітьми та їхніми батьками, і, не маючи особливої потреби виходити у великий світ, можуть лишатися там постійно. Школа була прокляттям, яким бабуся спокутувала своє антирадянське минуле. «Педагогіка — пристань розбитих кораблів», — казала вона немовби жартома, і тільки подорослівшавши, Уляна раптом зрозуміла, що це означає. Як це — все життя відчувати себе розбитим кораблем? Саме тому бабуся категорично заборонила Уляні іти в педінститут. «Підеш у пед — прокляну», — казала вона, сміючись, але насправді цілком серйозно. Мама ж своє життя занурила у фізіологію, у чистоту лікарні, що за нею ховається найбрудніша сутність цього закладу із моргом, операційними, процедурними, інфекційними боксами, у білі халати, що забруднені кров’ю, жовчю, слиною та іншими людськими виділеннями, у латину, яка маскує страшні діагнози та безнадійні хвороби. Для Уляни запах лікарні був запахом дитинства, але мама теж відрадила їй іти у медичний. «Людське страждання — це не те, для чого ти створена», — казала вона. Власне так Уляна й опинилася у світі брехні та несправедливості, софістики та облуди, цинізму та підлості, тобто у світі юриспруденції. І маючи дуже близькі, ніжні стосунки з бабусею та мамою, вона, здавалося, увібрала в себе всю карму родини — і бабусину розплату за походження, за війну, за зниклого чоловіка і ще невідомо за що, і мамину покірливість долі, і власну, новопридбану самотність, впевненість у запрограмованій недолі, у тому, що нічого не буде, що донька — єдиний шанс і розрада…

І тут раптом він. Людина, яку звуть так само, як у армії звали її зниклого діда. Немовби нагорода від покійної бабусі за все, що довелося пережити.

Степан Шагута.