Цікаво, як теперішні події відбиваються у дитячій свідомості? Коли з вулиць, стадіонів і інтернету потужно звучить: «Спасибі жителям Донбаса за президента-підараса!».
У дев’яності приятель Уляниного шефа жив на Хрещатику, то казав, що першим словом його сина стало не «мама» і навіть не «тато», а «ганьба» — те, що лунало за вікнами мало не цілодобово. Під час наступної революції Уляна була вагітною, тож ще не могла на власному досвіді оцінити її вплив на молодше покоління. Але сусідська, зі старої квартири, Соломійка, ще довго на будь-які прапори говорила роздільно, немовби скандуючи, «ю-сі-ка» і зворушлива піднімала кулачок угору. Тому що тоді їй було три рочки — вік найактивнішого засвоєння нових слів.
Нинішні малюки, певно, будуть скандувати про президента-підараса, якщо не щось гірше. За творення гасел наразі взялися футбольні фанати, і це виглядало загрозливо.
Уляна йшла вгору вулицею Грушевського. Вірніше не йшла, а протискалася крізь щільний натовп. Бо там вирував протест проти мовного закону, який проштовхували у Верховній Раді — протест не перший і, певно, не останній. Але якщо раніше купка протестантів зазвичай уміщалася на тротуарі, то сьогодні вже на півкварталу перекрила вулицю. Трохи вище на перехресті височів чорний мікроавтобус із настеленим на даху дерев’яним майданчиком — імпровізованою пересувною сценою. З неї палкі промовці обурено щось вигукували, але що саме, за гомоном натовпу розібрати було неможливо. Звісно, це вам не Елтон Джон, тут апаратура слабша. А проте подяку «жителям Донбаса» натовп підхоплював гучно і одностайно.
Але звідки у Києві раптом взялося стільки активних захисників української мови? Уляна з дитинства говорила у родині українською, хоч і навчалася у російській школі — бо інших просто не було. Маючи загострене відчуття справедливості, вона з ентузіазмом сприйняла кволенькі спроби українізації у перші роки незалежності і залюбки перейшла виключно на державну мову не тільки у родині, а й скрізь — на роботі, з друзями, на вулиці. Теперішня атака влади на мовному фронті для неї була болючою не тільки особисто. Адже працюючи юристом, Уляна добре розуміла, що буде, коли у державній сфері будуть панувати кілька мов. Тут і з однією не розберешся у деяких законах. Кожна кома може змінити зміст — а якщо додати ще й переклади? Як полюбляв казати професор кафедри конституційного права, «це буде не країна, а купа дров».
Однак сьогодні Уляна прийшла сюди не для того, щоб висловити протест. Вона була зайнятою людиною і не витрачала часу на марні справи — а будь-які протестні акції у цій державі були справою марною. От і зараз — на вулиці кричали, а за стінами Ради затверджували мовну шизофренію.
Улянина мандрівка насправді мала на меті забрати документи в офісі одного з народних депутатів — бо шеф останнім часом поглиблював знайомства серед вищих ешелонів влади. Марно спробувавши дістатися місця зустрічі машиною, вона врешті кинула її у провулку біля музею та попхалася бруківкою крізь натовп нагору. Це не було такою вже важкою справою, бо інтелігентні захисники мови ввічливо розступалися на перше прохання, однак поки дісталася огорожі Ради, кількість таких прохань перейшла усі можливі межі.
І тут на Уляну чекав сюрприз.
З’ясувалося, що мітинг біля автобуса-сцени, впирався у щільні шереги міліції зі щитами та кийками. На дальньому фланзі ішла навіть відверта штурханина — якісь відчайдухи намагалися все-таки прорватися нагору.
— Мені до Верховної Ради, — розгублено звернулася Уляна до щитів, що ховали за собою стражів порядку.
Один з них без слів махнув головою у шоломі вбік. Уляна слухняно перемістилася вздовж шереги.
— Мені до Верховної Ради, — повторила вона, коли дісталася краю вулиці.
Людина у цивільному, що стояла поза лавою скомандувала:
— Пропустіть!
І щити розступилися саме настільки, щоб між ними змогло протиснутися худорляве Улянине тіло. За спиною лава негайно зімкнулася.
Уляна озирнулася. Лише позавчора тут мирно тинялися у очікуванні фіналу Євро розмальовані іспанські та італійські фани. А тепер вулиця мала вигляд як мінімум загрозливий. Проте, як виявилося, справжня загроза була попереду.
За спиною міліціонерів купчилися коротко стрижені спортивного вигляду молодики у цивільному, що їх у Києві називають гопниками. Деякі тримали в руках пошарпані пластикові пляшки з водою, а дехто вже навіть примірявся кинути свій не такий вже й безневинний снаряд у бік демонстрантів. Міліцейська лава стояла спиною до цього контингенту, неначе не їх вони мали б насправді виловлювати. А за кількасот метрів біля Маріїнського парку виднілася завішана синьо-білими плакатами сцена, з якої линули радянські пісні. Сцена поки що була порожньою, але попід нею курили купки звезених з усіх усюд демонстрантів. Вони захищали російську мову.
Поки видзвонювала помічницю депутата та чекала на документи, Уляна уважно вивчала новітніх захисників. І від результатів цього вивчення їй похолола спина.
Це вже не були істеричні бабусі чи дідусі, або ж апатичні студенти, як на звичайних провладних акціях. Демонстранти біля сцени, судячи з вигляду, доводилися рідними братами гопникам, які купчилися за ментами. Й від них також тхнуло небезпекою. Багато хто з молодиків тримав прапори та плакати, але руків’ями цій агітаційній продукції слугували зовсім не традиційні вудки, а держаки від лопат, якими можна запросто проломити голову, якщо та не захищена міліцейською кевларовою каскою.
Може, саме через наявність касок охоронці порядку і повернулися до них спиною? — з’єхидничала Уляна подумки.
Жарти жартами, але врешті треба було вибиратися додому. Назад у натовп іти не хотілося. Судячи зі звуків, атмосфера там ставала нервовою. З іншого боку дорогу заступали коротко стрижені захисники російської мови з дубцями напереваги. Теж хорошого небагато.
Вирішивши, що долати лінію зіткнення все-таки небезпечніше, Уляна швидко, не піднімаючи очей, попростувала за сцену і раптом зупинилася, не повіривши своїм вухам. Десь зовсім близько лунала українська мова. Два чоловічі голоси.
— Я вам кажу, тут небезпечно.
— Я просто хочу з ними поговорити.
— А говорити з ними вам, батюшко, ще небезпечніше.
На тротуарі неподалік стояли невисокий сивий священик у рясі та з хрестом у руках та міліцейський капітан у звичайній формі і без щита.
— Я вам ще раз говорю, батюшко, ідіть з миром. Це не ті, кому вам треба проповідувати.
При цих словах в Уляні прокинувся юрист. У таких випадках вона нічого не могла з собою зробити — ані змовчати, ані піти, і майже завжди про зроблене жалкувала. Так і цього разу — замість продовжити свій шлях, вона у кілька кроків наблизилася до співрозмовників.
— Пане капітане! Ви хочете сказати, що ці люди небезпечні?
Міліціонер обернувся:
— Ідіть додому, громадяночко.
— Як же я дійду до дому, коли навкруги повно небезпечних людей? — показово здивувалася Уляна. — Ви ж міліціонер. Візьміть своїх колег і захистіть мене і оно батюшку. Замість перекривати дорогу нормальним людям нейтралізуйте цих гопників, поки вони тут усе не розгромили.
Капітан опустив очі:
— У нас наказ.
— Наказ допомагати кримінальникам?
Офіцер схилився до Уляни:
— Жіночко! Я вас як людину прошу. Візьміть батюшку, ідіть додому і ні з ким з цих не заговорюйте. Зрозумійте, якщо вони кинуться, я ж нічого не зможу зробити.
— Але ж ви без усякого наказу повинні захищати мирних громадян.
— Якщо буде такий наказ, то будемо захищати без наказу. А поки я вас отдєльно прошу, заберіть святого отця. Він же їх агітірувать починає, а вони ж в неадекваті.
Уляна принюхалася. З напрямку найбільшого скупчення вітер доносив густий похмільний вихлоп.
— А й справді, панотче. Ходімте краще додому. Все одно Нагірна проповідь з цією публікою вам навряд чи вдасться. А от стати мучеником можливість є.
Священик звів очі до неба.
— На все воля Божа. Але ви маєте рацію. Серця їхні закриті для Божого слова. Я поспілкувався тут з кількома, так оцей капітан, дякую йому, ледь мене відбив. Вони відчувають свою силу, а людина у такому стані нічого не чує.
— У такому стані? — уточнила Уляна, картинно постукавши пальцями по горлу.
— І у такому теж, — сумно посміхнувся піп. Вони рушили тротуаром угору. — Знаєте, Нагірну проповідь все-таки слухали апостоли. Як вас звати?
— Уляна.
— Отець Дмитро.
— Ну, цей капітан міг би стати вашим апостолом.
— Без наказу? Навряд.
Уляна пирснула і придивилася до супутника уважніше. Сиве волосся велично обрамляло довгасте, цілком благообразне обличчя, але глибоко посаджені ясно-блакитні очі дивилися іронічно і навіть грайливо.
«Нічого собі святий отець!» — Подумала Уляна, а вголос запитала.
— А ви з якого патріархату?
— Бог один, — смиренно сказав піп.
— Бог один, патріархатів багато.
Священик хихотнув.
— У мене одна парафіянка, як побачить незнайомого отця, завжди підходить і просто в лоба питає: «Ви наш, чи з пархату?».
Уляна посміхнулася:
— То ви — не з пархату?
— Автокефальна українська церква.
— А хіба така ще є? Я думала, ви вже давно об’єдналися з Філаретом.
Вони завернули на Шовковичну і за півкварталу з поля зору зникла небезпечна публіка. Це вже знову був звичний і безпечний Київ, а точніше розкішні і помпезні Липки — найдорожчий його район.
— Філарет — відомий об’єднувач, — філософськи зауважив отець Дмитро. — Як він був від Москви митрополитом, то так об’єднував, що аж чуби тріщали. І тепер у Київському патріархаті знову об’єднує…
— А я у патріархатах не розбираюся, — щиро зізналася Уляна. — Мені, чесно кажучи, аби не москалі. Вам куди, наліво, чи направо?
— Мені на мітинг.
— Тоді направо. І мені теж туди, щоправда до машини. Але на тім мітингу проповідувати і справді ефективніше. Люди зовсім іншого ґатунку.
— Там не проповідувати, там слухати треба, — зауважив піп. — Там люди слабкі, і Бог говорить їхніми вустами.
Щось Уляні не подобалося у цьому протиставленні. Виходило так, що сильні завжди погані, а слабкі — добрі. Але треба ж і добру якось вчитися бути сильним. Тільки от як?
— У тому то і біда, що слабкі. Ви бачили цих пациків? А якщо їх напустять на мітинг? З того ж боку суцільні студенти і бібліотекарки. Вони їх повбивають.
— Бог оборонить, — переконано відповів священик.
— Думаєте, Богові аж так потрібна українська мова?
— Потрібна. Дуже потрібна. Бо до нас із вами Він говорить українською.
Щось у цьому простому формулюванні було таке, що Уляна на мить зупинилася.
— Тобто ви хочете сказати, що Страшний суд відбуватиметься без перекладачів?
Тут настала черга зупинитися і священику.
— Точно, — погодився він. — Здається, ви — юрист.
— Точно, — луною відгукнулася Уляна.
— Я теж за першою освітою — юрист. І тому скажу вам навіть більше. На Страшному суді нас із вами судитимуть за українськими законами.
— Не дай Боже!
Отець Дмитро засміявся. Щось у його посмішці було такого, що надихало говорити далі і обіцяло розуміння. Рідкісна, навіть унікальна риса.
— Я не ті закони, звісно, мав на увазі. Правову базу на цей випадок нам із вами готує зовсім не Рада і не практика Верховного суду. Її готують Сковорода, Шевченко, Леся, Франко і тисячі тих, хто разом з ними орав цю ниву сотні і тисячі років.
— Добрі законодавці! — й собі посміхнулася Уляна. — Можна тільки мріяти. Але щось мені ваші погляди мало нагадують релігійні канони.
— Ви просто погано знаєте релігійні канони. Бо канон і догма — це зовсім різні речі.
— Правда? — здивувалася вона. — А я не бачу різниці.
— Канон прогресує. Догма — ні. Ви знаєте, найскладніше у служінні — це проповіді. Не повірите. Інколи доводиться готуватися до звичайної промови більше, ніж до іспиту у семінарії. Бо у семінарії тебе слухають викладачі, професура, а на проповіді… Словом, ви їх щойно бачили.
— Бачила, — із сумом підтвердила Уляна
— Отже, сьогодні я провалився, — зітхнув священик. — І цей провал значно гірший, ніж перед викладачами семінарії.
— А може, тут просто неможливо було не провалитися?
— Дякую, — посміхнувся панотець. — Ви дуже тактовні.
Повернувши на Інститутську, вони опинилися у довгій колоні людей з транспарантами, що рухалася на підсилення протесту.
— Від Арсенальної теж ішли до Ради, — пояснив отець Дмитро. — Хто міг знати, що вулицю перекриють. Я сам звідти прийшов.
— Думаєте, мітинги допоможуть? — скептично звела брову Уляна.
— Бог допоможе.
— Але ж Білорусі Бог не допоміг. І Росії теж.
Панотець на ходу перехрестив демонстранта, що попросив благословення.
— Бог не працює замість людей. Він тільки допомагає тим з них, хто щось робить. І допомагає тим більше, чим більше вони роблять.
— А як ви гадаєте, ми достатньо робимо, щоб Бог нам допоміг?
Отець Дмитро замислився.
— Щиро кажучи, не знаю.