Забудь-річка

* * *

— А я должен узнать, хто ти на самом дєлє — плєнний фашист ілі бендеровскій бандіт, — червоні очі майора Бистрякова, здавалося, здатні були просвердлити дірку у черепі і зазирнути крізь неї у самий мозок. — Разніца нєбольшая. Но я узнаю.

— А третього варіанта нєт, гражданін начальник? — Степан Шагута вже котру годину стояв, по-військовому виструнчившись посеред кімнати особливого відділу і, щоб не втратити свідомість, знаходив у собі сили зрідка відповідати особісту короткими реченнями.

— Третього? Ти, гад гітлєровскій, паскуда фашисская хочеш чістенькім вийті? Смірна-а! — слідчий оббризкав слиною його обличчя, і Степан струснув головою, намагаючись позбутися бридкого відчуття. — Так я тєбє скажу твой третій варіант. Шо ти одно і другоє одноврємєнно. І судіть ми тєбя будєм по суровим законам нашей соціалістіческой родіни.

— Контужений я, гражданін начальник. Не помню нічого.

— Слишалі ми еті пєсєнкі.

Особіст відійшов до столу і відкрив засмальцьовану картонну течку — справу, заведену ще репатріаційною комісією табору «спецконтингенту» у австрійському Вілляху. Розпочинала її довідка німецькою з лікарні з іменем, прізвищем та діагнозом — контузія та амнезія. Потім, вже у фільтраційному таборі, додалося повідомлення районного НКВД, про те, що за інформацією односельця Мар’яна Гурницького Степан Шагута у 1941 році пішов до бандерівських банд і навіть дослужився там до сотника. Згори було підшите невідь-звідки взяте повідомлення німецькою мовою про те, що рапорт шице Шагути про переведення до дивізії «Галичина» задоволений. Тепер же Степан помітив, що до справи додалася ще якась папірчина.

— Красноармєєц Шагута пропал без вєсті 25 сентября 1944 года, — зачитав урочисто особіст і знову почав буравити мозок арештанта своїми червоними очима. — Ета про тєбя? Відіш, ми всьо знаєм.

Так от в чому причина цього допиту…Степан знову струснув головою. Він мобілізував усі резерви знесиленого від голоду організму, бо знав: якщо впаде, спочатку битимуть ногами — вміло та методично, не до смерті чи каліцтва, а задля найбільшого і найдовшого болю. А потім віділлють водою і знову поставлять струнко на всю ніч. І прослідкують окремо, щоб від завтрашньої зміни на больничку не зіскочив. А тоді новий допит.

— Тоєсть на самом дєлє ти… — Бистряков зіщулився. — Плєнний красноармєєц?

Колишніми полоненими червоноармійцями у таборі були ледь не половина. Офіцери, старшини і рядові, вони вважалися відносно привілейованою кастою. Траплялися навіть випадки, коли тих, хто довів, що не співпрацював з фашистами, а був, скажімо, у партизанському загоні, розконвойовували, проте без права повернення додому. Такі «щасливчики» отримували документи, але все одно не мали іншого виходу, ніж залишитися працювати на тій самій шахті, живучи у таких самих бараках з єдиною відмінністю від решти — можливістю інколи виходити за межі зони «поработать за картошку», тобто за додатковий злиденний харч.

— Одно толька мєня трєвожит, «красноармєєц» Шагута. І знаєш, што? — Майор раптом розмахнувся і відважив короткого ляпаса. — В глаза смотрі!

Удар в обличчя вважався найлагіднішим способом привести до тями підслідного і не варто було провокувати застосування суворіших методів. Степан відкрив важкі повіки і через силу навів різкість на червоні буравчики лютих очей особіста.

— Ето ж какіє злодєйства в плєну ти совєршил, што рєшил устроіть етот трюк с кантузієй? Шоб тєбя нє узналі? А?

— Контузило мене, гражданін начальник. Під бомбьожкою.

— Кантузіла, гаваріш? — майор акуратно вклав прочитану папірчину у течку і натомість витяг з неї наступну. — Биваєт. І так кантузіла, шо ти дєлаєш від, шо забил про другіє очєнь інтєрєсниє факти. А я нє забил.

Степан опустив важкі повіки і знову отримав ляпаса. Бистряков сьогодні був гуманним — чи то з перепою не хотів брати на себе зайвого фізичного навантаження, а чи то розраховував завербувати чергового інформатора.

— І односельчанє твої нє забилі. І паказалі, шо ти, гніда фашистская, пашол в бендеровци штоби стрєлять нам в спіну, — він урочисто закрив теку і ляснув згори долонею. — Сотнік Трійца. Забил?

Опер, як усі москалі не міг вимовити м’якого українського «ць». Степан змигнув очима.

— А як же я мог одноврємєнно бути красноармійцем і бандерівцем? Ще й сотником.

— А от про ето ти мнє в слєдующий раз і раскажеш. І про то, как в СС патом пашол тоже раскажеш. Ви ж хохли всє хітриє прєдатєлі. Падумаєш харашо і раскажеш. Патаму што у мєня времєні сєводня на тебя нєт. Понял?

— Так.

— Іді.

«Врємєні нєт». Так от чим, виявляється, пояснювався сьогоднішній «гуманізм» особіста.

Більшість зміни становили новачки. Це була дивна суміш — вивезені із західної України селяни, провина яких полягала лише в тому, що вони жили у районі, де діяла УПА, і мали можливість постачати їй харчі, та цілком мирні прусські німці, зігнані з рідних земель через те, що їхню рідну Пруссію мали тепер поділити між собою росіяни та поляки.

Поки політрук та начальник виробництва проводили новачкам перший інструктаж, півтора десятка в’язнів зі старого контингенту мали змогу покурити — звісно, хто мав тютюн. Усі вони не просто так трапили до зміни з новоприбулих — адже перший тиждень тут норма складала лише шістдесят відсотків, другий — вісімдесят і тільки на третій — непідйомні сто із продовженням зміни аж до виконання. Степана до цієї козирної компанії через кента-нарядника влаштував «придурок» Васька Гуляй — придурками у таборі звали тих, хто не працював у шахті під землею. Точніше, Ваську можна було вважати все-таки півпридурком, бо насправді він мав відношення до шахти: опікувався електричним підйомником — примітивним механізмом з валу, троса й двигуна, який підіймав та опускав у яму кліть з людьми. Була у його господарстві також ручна лебідка, в яку можна було запрягти десяток двоногих худобин, що населяли табір і мали назву «спецконтингент» — таку тягу застосовували під час відмикання електрики, щоб не переривати виробничий процес.

Васька Гуляй був прецікавим типом. Народився у таборі десь у Казахстані. Виріс у дитячому будинку за колючим дротом. Там-таки за крадіжку шматка хліба на кухні отримав перший власний термін, звідти ж улітку 41-го був етапований на фронт. Щоправда, війни тоді не було — підрозділи, сформовані із зеків, зосереджували біля кордону, щоб за командою кинути у прорив на кулемети, замостивши їхніми тілами дорогу «воїнам-визволителям Європи». План не спрацював — німці вдарили першими, і чорнобушлатове зеківське воїнство радо здалося першим-ліпшим солдатам противника, тим більше, що воювати не мало чим — зброю видати чи то не встигли, а чи й не збиралися.

Далі було чотири роки по німецьких таборах військовополонених, з них рік у Бухенвальді. А потім — цей фільтраційний табір, де Васька кантувався з сорок четвертого — вже два з лишком роки.

Від народження він не знав, що таке воля, і тому сам себе називав гордовито: Вічний ЗеКа. Навіть два тижні напередодні війни, що їх довелося провести у волинських лісах, окрім клімату нічим не відрізнялися від таборового життя — перейменування в’язнів на червоноармійців не позбавило їх конвою та знущань козлів-бригадирів, які тепер стали сержантами та старшинами.

За два роки нового радянського ув’язнення Васька зробив стрімку кар’єру — з-під землі, із забою піднявся нагору, примудрившись витіснити з посади розконвойованого дипломованого електрика. Але амбіції хлопця не мали меж, і зараз він поставив собі за мету стати візником — людиною, яка розпоряджається старою гарбою і півдохлою шкапою, а тому регулярно виїздить за колючий дріт, доставляючи на зону продукти. Це було хлібне місце не тільки за продуктовою нормою, але й тому, що дозволяло привозити з волі і продавати у таборі такі необхідні, але зовсім недоступні речі, як голки, нитки, махорку і навіть самогон.

Посада з правом виходу із зони здавалася недосяжною для будь-якого підконвойного, але тільки не для Вічного ЗеКа Васьки. Він вмів знайти підхід до будь-кого на зоні, і маючи неабиякий лінгвістичний хист, з українцями говорив мішаною українською, з німцями — містечковою німецькою, яку вивчив ще перед війною від засланих українських та поволзьких німців; спілкуючись із кримськими татарами, охоче вживав їхні слова та навіть цілі фрази, ну й не забував, звісно, блатної музики — що на ній виріс, але застосовував нечасто — у фільтраційному таборі майже не водилося кримінального контингенту.

— Всє ви — ізмєннікі соціалістіческого отєчества — кричав політрук галицьким і прусським дядькам, які у більшості не розуміли російської, а якби розуміли, то збагнути, звідки у них, польських чи німецьких громадян взялося раптом це «отєчество» і як вони могли йому «ізмєніть», не зуміли б.

— І пока наши доблєсниє органи будут вас провєрять, ви будєтє занімацца абщєствєннапалєзним трудом на шахтє!

— Може, перекласти для німців? Нічого ж не розуміють, — запропонував Степан Васькові, який підійшов до нього і приязно пригостив махоркою. Їхня симпатія була взаємною і мала окрему історію.

— Не поможе, — сплюнув той крізь зуби. — Ти подиви на них. Ну скіко вони продержаться?

Картина й справді не надихала. Виловлені по горах сиві вуйки та змарнілі прусські бюргери, що за віком та здоров’ям не годні були навіть до фольксштурму, у низький вирубці, де тече зі стін, хлюпа під ногами, а подача повітря «поки що» не налагоджена, не мали жодних шансів вижити.

— Ви будєтє получать по кілограму хлєба. Подумайте, ілі ваши родствєннікі на волє столько получают, — судячи з цього «ілі» політрук на прізвище Кацнельсон родом був з України. — І оценіте, шо ето вмєсто розстрєлять вас на мєстє как гнусних прєдатєлєй.

— Стьопа, а ти щас не луччий за них, — повів далі Васька. Він говорив байдужим тоном, крізь зуби, як усі блатняки. Але попри цю воровську позу інколи, наче раптовий сонячний промінь серед лісової гущавини, проблискувало у його поведінці щось щире. Може, саме тому Степан і покорешував з цим на перший погляд пропащим персонажем.

— А в забої ти точно дойдеш. Я таких наглядєвся, — Вічний ЗеКа розкурив самокрутку і сплюнув під ноги крихти махорки, що налипли на губі. — На больнічку тобі треба соскакувать. А ще краще подумати, як придуріваться начинать. Давай підшукаємо тобі мєстєчко.

Степан лише скептично гмукнув.

— Та ти не бзди. Меня коли в Бухенвальд по етапу кинули, ну всьо, думаю, тут тобє, Вася і лапті сплєтуть. Лагєрь то ого-го, людей — як деревьєв на лісоповалі. Таких, як я знаєш скіко? Так і нє. Місяць працював, як скотина, а там у придурки таки вибився. При больнічке жмуриков таскав. Я ж по німецькому трохи наблатикався, ще з Сибірі — спєрва када фріцов-антифашистов пригнали, а потім наших дойчів. Отак за язик нагору і потягло.

Степан зробив велику гірку затяжку і замислено випустив дим:

— Та я не по цих закосах, ти ж знаєш. І Бистряков щось спокою не дає. Не вірить в мою контузію. І справу не одну шиє, а цілих три. Що я і в полон німцям здався, і бандерівець, і в дивізії «Галичина» служив. І все одночасно.

Васька хитро зиркнув оком:

— То луччє на дивізію коси. Що под пшеками родився. Конай під поляка, тада можуть на Польщу етапувать. Може там льогше буде — всяко не Сибір.

— У Бистрякова закосиш.

— Напра-во! — Політрук закінчив виховальну промову і похмуру колону погнали у напрямку шахти.

Васька поспіхом забичкував недопалок і акуратно поклав до кисету.

— Ну все. Побіжав. Роботу гонють.

Степан добре знав процедуру спуску і тому спочатку неспішно докурив, намагаючись відчути смак кожної затяжки, а тоді вже й собі поплентався займати чергу до підйомника.

Він вже звик до того, що шлунок підскакує аж до горла, коли залізна кліть летить сто метрів донизу, і тільки щулився, спостерігаючи смертельний жах в очах новачків та побілілі від напруги пальці, що заклякли на прутах ґрат. У багатьох навіть хреститися не вистачало сил.

Розпаливши вогники за кіптявими скельцями ламп, чергова четвірка прибитих стометровим падінням у клітці приєдналася до бригади, що накопичувалася у заглибині біля стовбура. Новачки, зачепившись кілька разів головою за крокви крепежу, безпомічно тупцювали на півзігнутих. Звідусіль чулася притишена німецька та гуцульська лайка.

Їм ще доведеться засвоїти мистецтво пересування у штреках і вирубках. Звичайно, лише тим, хто не згорить раніше від роботи і сирої мряки вугільного пилу, який миттю проникає у самісінькі нутрощі, стискаючи груди задушливим кашлем, зводячи м’язи та безжально, неначе терпугом, до крові обдираючи горло.

— Тут у нас, конєшно, нє курорт, — маркшейдер кинув критичним поглядом по новій партії обідранців. — Но і ви на курортніков нє пахожи. І на шахтьоров пока нє пахожи, — трошки подумавши додав він. — А шоб бить шахтьором вам пєрвим дєлом нада знать, шо па нуждє у шахтє ходіть нєльзя. Бо тут як у танкє — дишиш чем пєрдіш. — Він обдивився ще раз різношерсту гуцульсько-прусську публіку, чекаючи, напевне, реакції на власний жарт.

Реакції не було жодної — очманілі від першого спуску у забій люди зовсім втратили здатність розуміти чужу для них мову — навіть якщо хтось до того щось розбирав.

— Ну шо ето за наказаніє! — розстроївся маркшейдер. — Опять фашистов нєрускіх целая смєна. А ну, хто может расталкавать етім нєлюдям?

У повітрі повисла тиша. Степан озирнувся, чи не знайдуться охочі, і врешті сам визвався:

— Я!

— Головка от хуя, — завчено пожартував маркшейдер. — Фамілія?

— Шагута. Степан. Спецконтингент.

— Ну давай, спєцконтингєнт. Наярівай.

Степан переклав цю нескладну промову спочатку німецькою, а потім українською.

— Расталкавал? Маладєц, — начальник набрав повітря у груди. — А куда ж ходіть по нуждє, спросітє ви мєня. І я вам скажу. Ходіть по нуждє нада у вагонєткі, коториє ідут на-гора. А почєму у вагонетки? — він взяв паузу, щоб дочекатися, поки Степан перекладе. — А патаму шо і вонять не будєт, і больше тон нам защитают, бистрєє виполнім план.

Степан слухняно повторював усе двома мовами, не знаючи, чи розуміють його слухачі, бо жодної реакції на похмурих обличчях не зауважив. Але оратор залишився задоволеним.

— Сейчас ви пайдьотє туда, — він махнув рукою у напрямку центрального штреку. — Там вас разбєрут дєсятнікі. Всьо панятна? — Він дослухав Степана і театральним жестом приклав долоню до вуха. — Нє слишу!

— Гу-у-у — недружно загули кожен своєю мовою арештанти.

— Другоє дєло. Шагом марш, — він дочекався, поки колона рушить, і взяв Степана за рукав. — А ти падажді. Ти в майом распараженії останєшся. Віжу, шо хлопєц ти саабразітєльний, подєжуріш маім памошнікам. Єслі там ЧП какоє ілі падмога нада. А пака бєрі інструмент і сдєлай мнє ревізію крєпєжа у бліжніх вирубках. А потом за етімі чертямі крєпьож правєріш — ані там с пєрвава раза такова накрєпят, шо нє разгрєбєм.

Степан слухняно кивнув головою і рушив до найближчої ніші по нехитрий інструмент, пилку і сокиру — цьому знаряддю він вмів дати раду.

Найміцніші новоприбулі залишилися у центральній лаві — їх миттєво витягли з натовпу десятники і розставили по місцях. Ті, хто виглядав більш-менш здоровим, отримали до рук відбійні молотки та кайла і після короткого, на мигах, інструктажу стали забійниками — лупали і обрушували пласт вугілля, підрізаний знизу врубмашинами. Тих, хто вмів, а головне, мав сили вимахувати сокирою, призначали кріпильниками — тут перевагу отримали гуцули, з діда-прадіда привчені до роботи із лісом. Ну а ті, хто вже нікуди не годились — старі, хворі виснажені — перетворилися на відкатників, тобто катали тачки з вугіллям або штовхали вагонетки — ані механічної, ані тим більше електричної тяги у лаві не було.

Жменька в’язнів, які не глянулися десятникам з великої вирубки, розійшлися по малих лавах — туди, де вугілля залягало на невелику товщину і його рубали цілком вручну. На них чекала найважча і найнебезпечніша робота.

Степан провів бідолах поглядом і подумки сказав собі: «Вітаю! На відміну від них ти, здається, маєш нарешті шанс вибитися у придурки».

Але отримати шанс — це одне, а скористатися — вже інше, і він дисципліновано пішов коридорами, уважно оглядаючи опори і крокви риштування у пошуку тріснутих, підгнилих або й просто ненадійних кріплень.

За кілька годин робота у лаві сяк-так налагодилася. Кожен працівник врешті-решт зрозумів свій маневр — бо десятники мали на озброєнні важкі дерев’яні дрючки, ударами яких поправляли неуважних та підганяли тих, хто забарився.

З бічних штреків, хлюпаючи по калюжах та прогинаючи тонкі дошки настилів, потяглися тачки, і нормувальник біля вагонеток почав виводити на папері звичні свої ієрогліфи — чотири крапки — чотири тачки, чотири лінії — іще чотири, і дві навхрест завершували десяток. Цивільні черевики, які мали на ногах новоприбулі, не витримували зіткнення з вогкою, закиданою вугіллям та породою долівкою, і вже з половини зміни почали розлазитись просто на ногах новачків. Дедалі більше відкатників хизувалися мотузками, що підв’язували підошви. Навіть солдатські чоботи, як ті, що дісталися Степанові у першому таборі, недовго витримали тупцювання у водичці за тачкою чи вагонеткою. Тому нещодавно начальство привезло партію міцних, грубих черевиків — усім хороших, якщо не враховувати, що за чиїмось злим жартом весь вагон виявився завантаженим взуттям виключно на ліву ногу. Степан завбачливо підібрав для правої більший за розміром екземпляр, але ще довго великий палець крутило та натирало зашкарублою шкірою, а ніготь болюче вростав.

Проте навіть тих, лівих черевиків не перепало новоприбулим, і вони помітно накульгували, пересуваючись мокрою долівкою і трапами з дощок. Відомість нормувальника фіксувала дедалі більше розшарування — хтось мав навпроти свого прізвища вже пару закреслених квадратиків, а у когось навіть перший ще не склався.

Степана цього разу ніхто не підганяв — навпроти його прізвища у відомості красувався напис «У розпорядженні маркшейдера». Але просто покуняти десь у сліпій вирубці він не вважав за пристойне — а чи не наважувався. Степан спочатку підправив кілька ненадійних опор, замінив дві крокви, що тріснули і небезпечно просіли — одну просто на очах у маркшейдера, який при цьому схвально кивнув. Пару разів його просив підмінити на своєму місці нормувальник — чи то до дальніх вагонеток на оправку відходив, а чи перекурював тихцем.

Під час однієї з таких підмін Степан примітив старого сивого німця з жалюгідно обвислим, колись певно тугим, гордовитим пивним пузом. Німець ледь пересувався, штовхаючи попереду тачку з помітним оку недосипом — недосвідчені навальники у такий спосіб проявляли свій гуманізм. Ідучи лавою, німець часто зупинявся, щоб прокашлятися, при цьому делікатно відвертався та прикривав рота руками — за що кожного разу отримував тачкою під коліна від заднього відкатника, ще й на додачу порцію німецької або гуцульської лайки. Іноді йому перепадало до того ж по спині дрючком, супроводженим російськими матюками десятника.

Прізвище старого — Абель — було першим у відомості, і навпроти нього все ще стояла відмітка про жалюгідні десять тачок, коли молодші колеги перевалили вже за тридцять.

Першим порухом Степана було бажання, користуючись можливістю, приписати нещасному кілька рисок, але він швидко подавив його — у десятників, та й у нормувальника старий німець явно трапив під особливу увагу. Через те подібне шахрайство навряд чи допомогло б старому, але могло дорого коштувати самому приписувальнику. Досвідчені табірники доходяг у забої не жаліли і головною їхньою провиною вважали той факт, що ті ще й досі живі. Бо план на кожного живого виписували однаковий — і не важливо, дистрофіки йдуть у лаву чи гренадери, на-гора треба дати однакову кількість вугілля. Тож норму доводилося врешті виконувати іншим, втрачаючи таким чином зайві сили і ризикуючи самим опинитися на місці доходяг.

— Майн Ґотт! — примовляв під носа німець при кожному русі. — Майн Ґотт!

Старих і немічних серед новачків було багато, але цей чомусь справляв особливо жалюгідне враження. Може, через те, що у дранті на його тілі вгадувався дуже колись достойний, зшитий з дорогого сукна одяг, а голову увінчував брудний тірольський капелюшок з обідраним пером. Колишній високий статус старого підтверджували також міцні яскраво-жовті мисливські чоботи, що якимось дивом не були конфісковані конвоїрами чи кримінальниками і напрочуд добре трималися у шахтовій багнюці.

До всього старий, напевно, ще й погано бачив, бо працюючи з кріпленням, Степан раз-по-раз помічав, як той, кульгаючи, завертав у сліпі лави, а потім з кашлем і безкінечним «Майн Ґотт» вибирався назад, відстаючи від колег іще більше.

А тим часом і для Степана знайшлася справжня робота. У бічному переході між лавами підгнила і тріснула центральна опора. Штрек виглядав загрозливо — порода згори посунулася, а крокви небезпечно перекосило. Обвал міг статися щохвилини. Для того, щоб по-справжньому зарадити ситуації, треба було перекладати всю обв’язку, а це потребувало матеріалів і часу. Тому Степан вирішив для початку підстрахувати підгнилого стовпа нашвидкуруч відпиляним брусом.

Справа була ризикованою, бо при кожному доторку до опори порода загрозливо ворушилася. Тож коли, проливши не один піт зі страху та напруги, Степан встановив-таки хитку додаткову підпорку, то вирішив ремонтувати обв’язку поступово, від краю до центру — так вірогідність потрапити під завал була найменшою.

Робота вимагала багато матеріалу, тому, перевівши подих і витерши піт з чола, він узявся тягати колоди та брус зі складу біля рейкового роз’їзду центрального штреку. Степан заощаджував сили і брав під пахву за раз одну-дві деревини, тому рейсів довелося зробити чимало. І під час останнього, коли біля проходу склалася вже помітна купка матеріалу, він раптом побачив як у небезпечний коридор завернув із тачкою підсліпуватий Абель.

— Стій! Стоп! Хальт! — крикнув Степан усіма мовами одразу.

Чи той почув, а чи до всього був ще й глухий?

Степан жбурнув геть колоду, яку ніс, і кинувся у прохід. Він майже встиг. Обідрана фалда німецького сурдута колихалася, здається, у кількох кроках. Степан вже простягнув навіть руку, щоб зловити старого, поки той не наробив якоїсь біди, і раптом відчув, що кволий німець несподівано різко прискорив свій рух.

— Стоп! Ахтунґ! — крикнув навздогін, і раптом побачив, як тачка, скерована немічними, здавалося, руками, з розгону потужно врізається в опори — стару тріснуту і нову страхову — з надзвичайною силою вибиває їх з-під крокви, і порода згори повільно просідає, пускаючи на всі боки довгі чорні розколини.

А потім вже не було нічого. Нічого, що Степан міг би запам’ятати.

Він прийшов до тями і побачив над собою освітлену сонячним світлом підбиту обаполком стелю. На шахту це аж ніяк не скидалося, тим більше, що й спина відчувала під собою не породу, а щось м’яке. Степан спробував повернутися і відчув, що ліва рука від самого плеча обгорнута чимось твердим і міцно примотана до тулуба. На диво, вона не боліла, а ось голова при спробі відірвати її від долівки відповіла різким прострілом у потилиці.

Скосивши не зовсім слухняні очі, Степан зміг врешті роздивитися, що лівицю його обернуто грубим кавалком товстої кори і затиснуто у ній, ніби у лещатах, пов’язкою з брудного шмаття. Убога табірна медицина навчилася використовувати для першої допомоги те, що було доступним у шахті.

Однак права рука працювала, ноги теж, і після кількох невдалих спроб Степан зрештою зумів сісти. І тут з’ясував, що під ним знаходяться нари, а навкруги — приміщення, відносно тепле і навіть чисте. Терпляче перечекавши, поки підлога і стеля припинять крутитися навколо та повернуться на свої місця, він обережно повів очима, озираючись.

— Сест’ричка! Сест’ра! Он паднялся. Ході шибко, — почувся хрипкий голос ззаду.

Повертатися і навіть озиратися було надто великою роботою, і тому Степан просто чекав, що буде далі, втупившись у стіну бараку, яка підступала до нар на півметра. Він уже зрозумів, що трапив до шпиталю, і тому зовсім не здивувався, коли почув легкі кроки і побачив приполу білого, досить охайного халата.

— Больной, а хто разрішив вам садітца?

— Та наче ніхто й не забороняв, — Степан підвів голову і виявив перед собою молоде і миле жіноче личко. Він би навіть сказав, що дівчаче, але тут, у таборі ніколи не можна було з певністю визначити вік — когось фізична зношеність старила на десятки років, а хтось через худорбу виглядав майже дитиною.

— Не забороняв... — перекривила сестричка і посміхнулася. — Диви якой! Зараз дохтур прийдуть і покажуть, хто шо кому забороняв.

Її погляд — живий та насмішкуватий — гостро контрастував з навколишньою дійсністю, просякнутою болем, відчаєм, жорстокістю і цинізмом. Так само, як халат був занадто білим і охайним для цього шпиталю.

— Ачуняв? — почувся громоподібний бас і поруч виросла велетенська постать, що більше скидалася на різника, ніж на лікаря.

Велика червона мармиза в окулярах затулила Степанові краєвид, а потім віддалилася, залишивши перед носом молоточок з блискучою ручкою.

— Сачи за рукой!

Молоточок повільно рушив вправо, потім вліво, потім ще раз, а потім зник у білих шатах за межами поля зору.

— Устаць можеш?

Шукаючи опори, Степан простягнув правицю уперед і відчув м’яку жіночу руку, яка підтримала його долоню, а потім і другу, яка впевнено підхопила під лікоть. Скільки ж це він не відчував жіночих доторків? Руки трималися міцно, маючи, певно, неабиякий досвід подібної роботи. Він підвівся, похитнувшись, але ніжна опора мала досить твердості, щоб зберегти все-таки рівновагу.

— Вярніся! — скомандував лікар і підкріпив свою команду круговим рухом руки.

Степан слухняно виконав команду.

— Здимай штани.

— Що?

— Аглух, што лі? Порткі здимай!

Степан відчув незручність і сам собі здивувався. Здавалося, що зовсім не обтяжене церемоніями табірне життя остаточно вбило у ньому залишки фізіологічного сорому. А може, справа була у тих самих теплих і м’яких руках, що знаходилися поруч.

Немовби прочитавши останню думку, ці жіночі руки взялися розв’язувати мотузку, що підперезувала давно позбавлені ґудзиків штани. Степан відчув, що зашарівся, наче юнак, але, на щастя, він стояв спиною до медсестри, і прояв екзотичної у таборі сором’язливості лишився непоміченим.

Коли штани сповзли донизу, лікар гмукнув невдоволено:

— Ясна, дістрофія. Харчаваннє за дзесятай нормай. Запішицє. Адявайся.

Жіночі руки допомогли привести одяг до ладу, і Степан знову обернувся обличчям до медиків. Він вже трошки засвоївся у вертикальному стані, а стіни бараку припинили крутитися й танцювати перед очима.

— Іті зможаш?

Степан невпевнено кивнув.

— За гадзіну перевяжам і накладзем лангету.

— А що у мене?

— А у тєбє, — посміхнувся велетень-білорус, — пералом пляча і рваная рана. Но пєралом нібита зачинєний. Паглядзім. Ну і страсєннє мозгу. Гета як вядзецця.

— Спасибі.

Сів Степан вже без сторонньої допомоги і навіть провів очима лікаря й медсестру, які виходили з палати.

— Десятая норма харашо. Бєлий к’лєб давать будут, — почулося з сусідніх нар. — Скажі спасіба твоя задніца.

Степан повільно сперся здоровою рукою і обернувся. З-попід стіни до нього посміхався сухорлявий підстаркуватий кримець, укритий до пояса бушлатом.

— Чому задниця?

— Ні знаіш? А патаму ета твоя задніца сказал доктору, что ти імєєш ето... дистрофіка. Дистрофіка ти. Бєлий к’лєб получать нада.

Степан і собі посміхнувся. Тепер став зрозумілим сенс нещодавньої принизливої процедури.

— От бачите, інколи задниця говорить краще ніж обличчя.

— К’раще! К’раще! — засміявся кримець.

— Селям алейкум, Мустафа-бей — почулося від дверей, і у поле Степанового зору своєю м’якою блатною ходою заплив Васька Гуляй.

— Алейкум селям, Васічка.

— Живой? — нахилився гість до Степана.

— Не знаю, — чесно зізнався той.

— Живой-живой. — Васька обережно похлопав приятеля по здоровому плечу. — Ну і кіпіш ти подняв. Я тебе витягував, думав, жмур уже. А ти в палаті сидиш. Ну шо там у тебе?

Степан показав пальцем на лубок:

— Перелам, кажуть. І струс мозку.

— Струс, ето сотрясєніє? Ну то нічого. По всякому лучче, чим жмуриком. Од’єшся чуть-чуть. А поки пошакалім тобі натирку на тьопле мєстєчко.

— От’єсца. От’єсца, — почувся голос з сусідніх нар. — Єму бєлий к’лєб давать док’тор пісал.

— Бермек ьотмек. Давать хлєб. Правильно сказал? — Васька посміхнувся старому кримцю.

— Яхши сказал, — просяяв Мустафа. — Яхши. Вася киримли.

— А що Абель? — згадав раптом Степан і на запитальний погляд приятеля уточнив. — Ну, німець цей.

— А-а! — Васька посміхнувся широко. — З німцем тим самий главний номер вийшов. Више грабєжа. Розказують, його як одкопалі, бригадіри кинулись сапоги знімать. У нього сапоги такі жовті, модні.

— Модні, — підтвердив Степан. — Як їх тільки раніше не зняли.

— Так у тому ж і дєло. Один зірвали, взялись за другой. Тик-мик — не іде. Порєзали штаніну, а оно протез. Секьош? Протез аж до колєна. І сапог цей — просто шкура на дєрєвяшку набита. — Васька загиготів.

— А сам? Живий?

— Ага живий. Голова лопнула, як арбуз. Сам бачив. Я ж його піднімав.

— В воскрєсєньє мать-старушка к воротам тюрми прішла

Своєму родному сину пєрєдачу принесла... –

з високими східними переливами співав Мустафа-ага.

Це була його улюблена пісня — покладена на східний мотив сльозлива тюремна історія про те, як мати принесла передачу сину, а побачила тільки могилку, бо сина розстріляли.

Сусід по нарах був не по-табірному жвавим і попри жахливий акцент, вельми охочим до спілкування. І на диво зовсім не старим — всього лише ровесником сторіччя, хоч і виглядав на всі шістдесят. Однак на це існували вагомі причини: крім табірного харчу та шахтового повітря кримця їла гангрена — на лівій нозі вже не було пальців, і от щойно лікарі відрізали великий на правій.

У його житті це вже був не перший табір — двадцять восьмого року Мустафа отримав десятку по справі національних партій, але тоді, відсидівши, як кажуть, від дзвінка до дзвінка, усе-таки вийшов на волю. Сюди ж загримів у сорок четвертому, коли кримських татар виселяли з Криму. Тоді працездатних чоловіків розподілили між виробничими таборами, а до узбецьких степів вивезли помирати здебільшого безпомічних старих, жінок та дітей.

Мустафа з великою повагою і навіть трепетом згадував вождя свого народу Амета Озенбашли, з яким колись тягнув строк на будівництві Біломорського каналу.

— Амет-ефенді говоріт: К’ирим создался для свабоди, — тут він переходив на свою мову. — Азатлик! Міллєт. Ватан. К’ирим. Он говоріл, ми плакал.

Тихцем, озираючись на двері, він розповідав, як кримці піднялися проти совітів одразу після початку війни:

— Он думал, ми защіщать совєцка власть. Двацятий год у К’ирим к’лєб забрал. Один-два-три-четирі. Пять умєр. Каждий наш пять умєр. Мьортвий лєжит на уліца. Ми такой нє защіщать. Ми такой резать.

Степан за час війни начувся від товаришів багато різних історій, але цю слухав, немов якусь страшну казку.

— Амет-ефенді для Муслім центр говоріл — азатлік Кирим. Оні боялся. Свабода боялся. Стецько у Львов говоріл: азатлик Україна — гестапо арестовал. Стецько тюрма сідел. Мельнік у Кієв азатлик Україна гаваріл. Гестапо арестовал. Оні гаваріл Амет-ефенді тоже будєт сідел. Оні сідєл не хотєл. Тьфу. Я за сьвобода сідел. За азатлик сідел. Я за свабода ногі от’німать. Амет-ефенді сідеть. А оні боялся. Муслім центр боялся. К’орк’ак. Амет-ефенді не боялся. Я не боялся. Тьфу.

Тут темпераментний кримець завжди додавав щось своєю мовою — щось, що сприймалося дуже однозначно і зовсім не вимагало перекладу.

Іншим, і мабуть, головним надбанням лазаретного життя була Галя. Та сама медсестра, яка допомагала Степанові під час першого огляду. З якоїсь причини дівчина перейнялася саме цим, одним з багатьох дистрофіків, і після завершення зміни часто приходила, сідала на нари біля ніг та заводила прості побутові розмови, які за інших умов могли здатися нудними, але тут виглядали розкошами, недоступними звичайному табірнику.

Вона розмовляла, по-полтавському пом’якшуючи «л» — «ль», і Степан був певен, що дівчина з тих країв, поки не почув з її вуст: «У нас на Амурі».

— Звідки ти?

— Зі Спаського. На Амурі.

— Амур...? Це десь на Дніпрі?

— Дніпрі? Та ну. На річці Амурі. Там, де Владивосток.

Виявилося, що Галя була з українських переселенців на Далекий Схід. Мабуть, тому і відчула симпатію до земляка, шукаючи в ньому втрачену ще дідами батьківщину. Дід її і справді походив з Полтави, а вона вже була амурська, тамтешня. З Зеленого Клину.

— Ми усі там були українцями — Просвіта, Громада, все як треба, поки нам не оголосили, що ми тєпєрь — русскіє, — дівчина якось розгублено посміхалася.

— Переконали?

— Аякже! Спочатку Колчак переконував. Мама розповідали. Мене ще тоді не було. А як совєти переконували, я вже пам’ятаю.

Особливе ставлення дівчини до себе Степан оцінив, коли після чергової розмови відчув, що м’які і теплі пальці на прощання вкладають до його долоні щось тверде пласке та шурхотливе.

Коли за Галею закрилися двері, він підніс долоню до очей. Підніс і ледь не втратив свідомість. У його пальцях лежав загорнутий у зім’яту фольгу шматок справжнього шоколаду. Господи, коли ж це він востаннє тримав таке у руках?

Розгорнувши здоровою рукою згорток, він і справді побачив шоколад. Чорний та солодкий. Такий чорний і солодкий, що від одного його вигляду забутий смак сам прийшов до рота.

— Мустафа-ага! Пригощайтесь! — Він відламав третину і простягнув сусідові. — Ви такого точно давно не пробували.

Кримець простягнув руку і одразу ж оцінив отримане.

— Галя давала?

— Галя, — підтвердив Степан і увіп’явся зубами у чорний солодкий уламок. Це були геть забуті відчуття, і він, навчений табірною непевністю, поспішав отримати їх всі й одразу.

— Яхши. Кароши шоколад! — зацокав язиком Мустафа. — Ти толька шоколад кушай. А Галя нє кушай. Ета женщіна, Бистрякова женщіна.

— Бистрякова?

— Е-е. Асобий аддєл.

Наступного дня, коли в гості вчергове завітав Васька Гуляй, Степан уточнив у нього:

— Мустафа каже, що Галя — жінка Бистрякова.

— Точно, — не замислюючись, засвідчив Васька. — Його шмара.

— Як це, його?

Васька зверхньо глянув на приятеля:

— Що, глазок на дєвку поклав? Тока давай бєз істєрік. Він — особіст і вибирає, кого хоче.

— Він особіст. А вона?

— А шо вона? Шо їй, в шахті загібацца? Каждий устраюєтца, як може. Жить же ахота.

Степан поволі відходив від струсу мозку і вже міг пересуватися майже без сторонньої допомоги, тому наступного вечора, коли до нього знов прийшла Галя, запропонував їй пройтися за барак, уникаючи зайвих вух.

— Ти це... — сказав він, коли вийшли на двір. — Чуєш? Ти мені більше шоколад не носи.

— Чому? — щиро здивувалася дівчина.

— Щоб той, хто... ну, хто тобі його дарує... Він не буде задоволений.

— А... от ти про що, — вона опустила очі і замовкла.

Степанові раптом закололо під серцем. І чого це його понесло? Не в шахті ж їй справді пропадати.

— Ні, ти не думай. Я тебе не засуджую.

— А мене і не треба засуджувати. Я сама себе знаєш як засуджую? Так, що вам усім...

Хлопець знайшов здоровою рукою її долоню — м’яку і теплу. Дівчина не пручалася.

— Тільки зробити нічого не можу. Я ж німецька вівчарка. А з такими, знаєш...

— Вівчарка? Що, на роботу угнали?

— Угнали з Далекого Сходу? — Іронічно підняла брову дівчина. — В полоні була.

— Служила?

— Служила... Коли у сорок другому стали жінок мобілізувати, пішла на медичні курси. Щоб не з гвинтівкою ходити під коблами. Таскала ранених на передовій. Там теж, знаєш, жінці важко вижити, коли кругом чоловіки. А все одно льогше, ніж в атаку ходить. В полоні теж медпункт у таборі. Там хоч більйо жіноче видавали, бо на хронті усе в чоловічих трусах. Але німці жінок не чіпали. Наші казали, що їм не дозволено. А може, просто старі вже були — в охорону ж ставили на хронт не годних. Та шо я тобі розказую. Давай до палати відведу, бо трусишся весь.

— Ти пробач. Сам не знаю, чого завівся за ту шоколадку.

— Та нічого. Не хочеш шоколадку, то візьми осьо конхветку, — і простягнула руку з карамелькою, пустивши бісика своїми насмішкуватими очима.

Німецька вівчарка. Степан знав, що це означає. Вагони з жінками, які їхали з Німеччини, були предметом особливої уваги вертухаїв. Начальники, як на невільницькому ринку, відкрито вибирали собі з них рабинь, одалісок чи просто плоть для одноразової розваги. Прості ж охоронці без церемоній затягували у порожні вагони і ґвалтували.

Але головним своїм завданням кожен вважав облаяти і принизити цих жінок. І «німецька вівчарка» було ще найбільш чемне визначення. Особливу ненависть викликали вагітні і нещасні з немовлятами. Це вже були не просто «вівчарки», а «підстилки» з додаванням усіх варіантів принизливих епітетів, на які так багата російська мова. До цькування жінок любо долучалися й колишні військовополонені, які так само їхали додому під конвоєм, а зрештою частенько опинялися в одних таборах.

Степан згадав, як під час етапу їм, чоловікам, влаштували лазню у залізничному ангарі. І як, роздягнувшись, вони ввійшли до холодного приміщення через величезні ворота, коли раптом побачили там жінок, теж голісіньких, їх завели трошки раніше з протилежного входу. При появі несподіваних гостей перелякані бідолахи прожогом кинулися до дверей, що їх дотепні вертухаї заздалегідь зачинили. Кинулися усі, крім однієї — ставної молодиці, яка, навіть не прикриваючись, стояла посеред ангару і гордовито дивилася на натовп голих чоловіків, більшість з яких, до речі, вже кілька років не знали жінки.

Тоді йому раптом стало соромно, і він відчув, що з сусідами поруч відбувається те саме. Оголена, горда, неначе на картинах старих художників, жінка своїм виглядом раптом нагадала усім, що вони — люди, і чоловіки, не змовляючись, розвернулися та вийшли, позбавивши себе помивки, але не давши вертухаям задоволення помилуватися масовим зґвалтуванням.

І зараз Степанові теж стало соромно, тому здоровою рукою він взяв цукерку і заховав до кишені.

— Він добре до мене ставиться. Не б’є, — миролюбно додала Галя.

Степан гмукнув. Звісно, не б’є. Бити для Бистрякова це — робота. Проте від коментарів утримався.

— А ще каже, що відпустить. Коли не сильно п’яний, буває лагідний і обіцяє у справі написати, що усе перевірив. А тоді відпустити. Може ж він відпустити?

— Може, — підтвердив Степан, хоча, щиро кажучи, і не вірив у це.

— Я мамі написала, що мене можуть випустити. А вона отвічає — роби як хочеш, але додому не повертайся. У тебе дві молодші сестри. Про них подумай.

— А до чого тут сестри? — не зрозумів хлопець. І ще не зрозумів, як це мати може відмовитися прийняти дочку, хай би хоч й тричі полонену?

— Та я ж фронтовичка. А фронтовичок у нас ой як не люблять. Кажуть, що ми пішли на фронт відбивати їхніх чоловіків. Жити не дають. Кажуть — «фронтові бляді». А моїм молодшим заміж іти. Хто їх із такою сестрою візьме? — вона махнула рукою. — Бачиш, як? Відпустить чи ні, а все одно іти нема куди. От ти сам куди б пішов, якби відпустили?

Степан скептично скривився:

— Мене не відпустить. Мені він ліпить три справи одночасно — полон, есес і бандеру. Хіба у тюрму відпустить. Якщо не замордує.

Дівчина опустила очі, немовби у цьому була її провина:

— Ну, зараз же не мордує, — промимрила вона.

— Не мордує, — примирливо погодився Степан. — Перерва по хворобі. Але рано чи пізно вона закінчиться.

— Це тока на малолєткє, хто з гавном роботає, щитається закантачений. Так шо ти не менжуйся, — Васька для переконливості рубанув повітря рукою.

— Так я не менжуюсь. Я просто не хочу нікого витісняти з теплих місць.

— Какой витісняти?! — запротестував з сусідніх нар Мустафа-бей. — Пачіму такий глюпий разгавор разгаваріваіш?

Мустафа-бей працював асенізатором. І зараз пропонував своє місце Степанові. Пропонував не просто з симпатії, а через гостру необхідність. Справа була у тому, що майор Бистряков днями відвідав шпиталь і мав розмову з головним лікарем. Як твердили, у розмові він цікавився, коли підслідний Шагута одужає і нарешті вийде на роботу.

Головним, а насправді єдиним лікарем шпиталю був той самий червонопикий велетень, який оглядав Степана — білорус Ніколай Мазін. Свого часу він працював у німецькому поліційному медпункті і трапив до табору через донос односельця-партизана. До речі, сам партизан завдяки якійсь гримасі долі врешті потрапив до цього ж таки табору, де навіть лікувався у свого зрадженого односельця — медицина не робить вибору між добрими пацієнтами та поганими. Мазін терпіти не міг особіста Бистрякова і чи то з цієї причини, а чи через заступництво медсестри Галі, на питання про Шагуту дав обтічну відповідь. Ну а якщо звичайні стіни мають вуха, то табірні й поготів, тому інформація ця дійшла врешті до всюдисущого Васьки.

— Попаліл він вас с Галкой. Помяні моє слово, — запевняв той.

— Як попалив?

— Та стуканув хтось, однозначно. Она ж возлє тебе крутиться. Сліпой, і то побачить.

Галя підтвердила ці підозри:

— Надутий останнім часом. Нічого не говорить, тільки мовчить. Даже вдарив раз. Щось недобре замислив.

Хитрий план Вічного ЗеКа полягав у тому, щоб не чекаючи повного одужання, поки рука іще в лубку, вивести Степана на легку роботу. Попрацює — закріпиться, і до шахти вже не повернеться. Мустафа, який раніше працював на цій козирній посаді, сам запропонував її:

— Я тут гангрена лєжал, а ти пака мая работа работал.

— А коли вас випишуть?

— Скоро нє випишуть. Пальца ног нєту — хадіть учіцца. Пальца хадіть памагать. Бєз пальца — падать харашо, хадіть п’лоха.

— Все одно, — не погоджувався Степан. — Яке я маю право займати ваше місце?

— Святоє мєсто тока на кладбіще. Остальниє можна занімать, — Васька був ходячим довідником з табірної філософії, на кожен випадок маючи якусь приказку. — Може, ти хочеш обідити Мустафу-бея?

Степан не хотів нікого ображати і не мав сил пручатися, а тому вже за дві доби вийшов до вигрібної ями, затуляючи носа рукавом просякнутої потом і вугільним пилом роби. Від роби смерділо, мабуть, не менш огидно, проте запах був більш звичним.

Робота асенізатора полягала у тому, щоб за допомогою великого журавля черпати зливи табірних відхожих місць, лазні та пральні і виливати їх на схил за колючим дротом, щоб рідиво вже само по собі стікало у сусідній рівчак, всотувалося у ґрунт або ж разом із дощами слідувало далі, до найближчої річечки. Але суттєва перевага полягала у тому, що тут був відсутній чіткий робочий день, нормування і таке інше — роби, коли хочеш, вертайся до шпиталю — теж, і тільки слідкуй, щоб через край не перелилося.

Попри сморід, хвору руку, яка заважала працювати, та напругу, характерну для перших днів на будь-якому новому місці, Степан знаходив у собі сили дивуватися — ну що, скажіть будь ласка, заважало просто прокопати рівчак, щоб надлишки витікали самі по собі. Тоді не довелося б мудрувати з важким журавлем, та й працю людей заощадили б. Але досвідчений Мустафа-бей швидко розставив усі крапки над «і».

— Оні яму копал, нє пасиматрєл какой будіт д’но. А на д’но камінь стоіт, вода не ідьот савсем. А за калючка канава капать ні можна. Канава зек упливать, как риба.

Це було правдою — перед огорожею земля порядно піднімалася вгору, і глибина рівчака мала би бути не меншою за метр — цілком досить, щоб утікачі могли сплавлятися зовсім непомітно.

— Ну а огорожу перенести? Можна ж огорожу поставити за схил — тоді тою гімняною річкою до огорожі не допливеш.

Але Мустафа-ага не перший рік працював асенізатором і знав відповіді на всі питання.

— Огорожа пєрєнєсті можна. Толька он нізка стоял. Какой увідіт? А вишька строіть над гавняна річька нє хотєл. К’то етот вишька стоять?

Табірна логіка погано вкладалася у Степановій голові:

— А чому б тоді не перенести вигрібну яму на інше місце?

— Ти умний чілавєк. Оні нє савсєм глупий чілавєк. Нємьношко другой умний. Оні каг’да яму копал д’но не сматрел. Каг’да посматрел яма польний: туалєт стоіт, баня стоіт, постиральня стоіт, труба стоіт. Ані думал: другой яма строіл, туалєт поламал, баня поламал, постіральня поламал, труба поламал, другой поставіл. Ілі одін Мустафа взял і работа поставіл.

Логічно. Усі прорахунки можна заткнути якимось Мустафою чи Степаном. А таких мустафів та степанів завжди є доста.

— Т’вой і мой нада спасіба говоріл. Мой пальца тєпєрь нєт, земьля мок’рий, скользнуть яма можна. Ти молодой, земля крепко стоять, гавно нє тонуть.

— Але коли вийдете, я вам це місце віддам.

— Я такой робота нє годілся. Пальца нєту. Я другой льогький робота іскал.

Степан пригадав одноногого німця з тачкою у лаві, через якого, власне, і трапив до шпиталю, проте заперечувати не став.

Тепер Галя з обережності заходила до палати тільки у службових справах або ж дарувала несподівані побачення у вечірній темряві, яка ховала їх від людського ока. Інколи навіть зазирала до відгородженого від сторонніх майданчика біля вигрібної ями — небагато було бажаючих з порожньої цікавості обходити господарські споруди і вдихати місцеві аромати. Хіба Васька навідувався інколи зі свіжою інформацією.

— Хєрово дєло. Он тебе хоче у бригаду Рязанцева опрєдєліть. Там тєбє кранти.

Рязанцев був колишнім капітаном НКВД, який трапив у полон і два роки вірно служив у німецькій поліції. Тепер же зі шкіри ліз, щоб виправдатися перед колишніми колегами-операми — бригада Рязанцева була передовою, бо десятники били людей смертним боєм, вибиваючи план.

— Чого зарано боятися? — філософськи відповідав Степан. — Подивимося.

— «Подивимося»... Дурак. Он же не просто так тебя опрєдєліт. Он же вказівку пряму дасть.

Степан тільки руками розводив — однією здоровою, другою в лубку.

— А я тебе кажу, під дохтура тебе нада падать. Дохтур не здасть.

Галя теж наполягала:

— Я з Ніколаєм Пєтровічем поговорю. Він не відмовить.

— Та я ж не лікар.

— Так і я теж не лікар.

— Я ж навіть курсів не закінчив, як ти.

— Ну може, санітаром. Може, у трупарню — там багато роботи.

І справді трупарям зараз роботи вистачало. Почався масовий мор новоприбулих — старих, хворих німців та гуцулів. Щодня по кілька разів можна було спостерігати, як четверо доходяг-санітарів витягують тіло чергового невдахи і кладуть просто неба на лаву, засипаючи усе навкруги вапном для знезараження. І як, оточений натовпом цікавих до видовищ в’язнів, трупоріз-австрієць Штайнер робить розтин, одночасно відповідаючи на різноманітні питання публіки, починаючи від простих про призначення того чи іншого органу, і аж до саркастичних, як, скажімо, звідки видно, чи був мертвий справжнім арійцем.

Австріяк-трупоріз підбирав собі санітарів з-поміж земляків, але невеличкий шанс давала німецька, якою Степан міг порозумітися. На цьому попередньо і домовилися — всюдисущий Васька брався «підкотити» з відповідними пропозиціями до Штайнера. З Шагути вимагалося тільки спромогтися на якусь подяку — втім, тут уже допомогти бралася Галя, яка мала доступ до багатьох речей, що на волі не коштували нічого, а тут були справжнім скарбом — як то мило, голки чи шоколад.

Проте усе змінилося раптово і, як це завжди буває, зовсім несподівано.

Зранку на роботу Галя вийшла з виразними слідами побиття на обличчі і навіть смугами саден на шиї. Провівши її поглядом, Мустафа-ага схилився до Степана:

— Нє нада Бистряков тібя смотрєть.

Хлопець і сам зрозумів небезпеку, а тому, як міг непомітно, зник з лазарету, пересидівши цілий день у Васьчиній каптьорці, де зберігалися інструменти і запчастини для нехитрого підйомного шахтового пристрою.

— Запив особіст, навєрна. Прайдьот. Он тока па запою буйний, — заспокоював гостинний господар.

— Еге. А без запою лагідний, — крутив головою Степан.

Увечері, коли вже достатньо споночіло, він вибрався надвір і зазирнув до вигрібу — хто знає, скільки часу особіст буде в запої, але якщо яма переповниться — з посадою точно доведеться розпрощатися.

Повний місяць добре освітлював майданчик за господарськими спорудами. Рівень рідини у ямі не був загрозливим, але Степан вирішив усе-таки попрацювати годинку-дві — хтозна, як складеться далі. Баддя тяжко хлюпнула об поверхню, і Степан притопив її за допомогою притороченого до дна мотуза, який дозволяв вправлятися з набиранням та випорожненням навіть однією рукою.

Журавель рипнув під вагою повної десятивідерної посудини, і Степан усім тілом навалився на врівноважений величенькою гранітною глибою важіль. Це було найскладнішим у роботі — підмита нечистотами основа журавля нахилилася в бік ями, і щоб винести вантаж за огорожу, доводилося боротися із силою земного тяжіння, штовхаючи інший кінець з усієї своєї зовсім не богатирської сили. І саме у такий момент найбільшого напруження сил Степан почув з-за спини:

— Спрятатца от мєня думал, гніда фашисская?

Степан завмер, притискаючи донизу важкий важіль. Баддя на задертому догори коромислі невдоволено захиталася. У темряві просто перед очима Степана з’явився особіст Бистряков. Перекривлене від люті та п’янки обличчя й налиті кров’ю очі, які зловісно виблискували у місячному світлі, не віщували нічого доброго.

— Думаєш, об’єбал Бистрякова, хохляцкая рожа? Как с етімі твоімі трємя біографіямі? — особіст впритул наблизив свої криваві очі до Степанових, і запах перегару в одну мить перекрив навіть сморід вигрібної ями та просяклої потом зеківської роби. — Бистрякова нє об’єбьош!

Бризки липкої слини з його рота вдарили хлопцеві в обличчя. А потім прилетів і справжній удар — кулаком у живіт, не важкий — для розминки, але навіть він примусив зігнутися від болю.

Особіст взяв Степана за барки і притягнув до себе:

— Ти, тварь нємєцкая, на каво глаза поднял? На чью бабу єбальнік свой роззявіл?

Чергова порція смердючої слини залила хлопцеві обличчя.

— Я би мог тєбя прямо тут, бля, порєшить. Но ета будєт для тєбя слішкам бистра. Сука. Я тєбє устрою долгую дорогу в ад. І дорога ета будіт хуже чем ад. Думаєш, на бальнічку з шахти саскачіл? Викрутілся?

Він відпустив Степанову свитку, витер руки об штани, і несподівано без розмаху, коротко ударив у щелепу.

— Я щас раскажу тєбє твой жизнєнний путь напєрьод. Раскажу у всєх падробностях. Патамушта пад суд ти пайдьош па всєх трьох статьях аднаврємєнна. Ета я уже абєспєчу. І будєш стьортий в лагєрную пиль мєдлєнно і вєрно. С гарантієй. І в послєдній свой час вспомніш майора Бистрякова, катораму ти, сука, хатєл наставить рага...

Наступний важкий удар у скроню примусив Степана похитнутися.

— Обережно, — сказав він глухо. — Я можу впасти.

— Правда? — збиткуючись, здивувався особіст. — Упасть можеш? — І показово повільно замахнувся для удару ногою.

Степан послабив тиск на журавель, а тоді швидко зробив крок назад — щоб ухилитися від удару важким підкутим чоботом знизу у пах. Нога особіста, не трапивши у ціль, завмерла на секунду у повітрі, і тут зі скрипом повернувся звільнений важіль, приведений у рух важкою баддею. Корячись законам фізики та перекосу осі, він смикнувся вгору, підбивши Бистрякова як раз під підняту ногу. Якби особіст був тверезим, можливо, усе закінчилося б простим падінням. Але кількаденне пияцтво обійшлося оперу надто дорого. Він відчайдушно спробував втримати рівновагу, змахнув руками і наступної миті заточився та хлюпнувся сторчма просто у смердючу рідину вигребу. Баддя повільно приводнилася неподалік.

Степан важко сперся на важіль. Він дивився на поверхню ставка з нечистотами, чекаючи на появу особіста, і готувався навіть прийти на допомогу. Та секунди збігали, хвиля, здійнята тілом майора, розходилася до країв, і раптом у збайдужілій від відчаю Степановій душі зажеврів вогник надії. Хлопець зробив два кроки до ями, продовжуючи уважно вдивлятися у місячну доріжку на поверхні нечистот, яка вигадливо звивалася на дрібних хвильках темної рідини, що поступово згасали. І більш ніщо не турбувало її. Шагута почав рахувати: «один-два-три-чотири…». Після того, як дійшов до ста, підняв голову і прислухався. Навкруги панувала тиша, лише з-поза бараків долітало відлуння буденних табірних звуків — гавкоту собак, перегуку охорони і безладного збору до шахти нічної зміни.

Акуратно випорожнивши баддю, Степан закріпив журавля і, ще раз прискіпливо вивчивши місячну доріжку на спокійній вже поверхні вигребу, попрямував неквапом до лазарету, де на нього, як на хворого, чекав сінник на нарах поруч із кримським татарином Мустафою, колишнім асенізатором, який так щедро поступився йому своєю козирною посадою.