Забудь-річка

* * *

Настуня виросла якось дуже стрімко. Особливо гостро Уляна відчула це, коли при переїзді до нової квартири почала перебирати її речі — старі, що ніяк не наважувалася викинути чи то з ностальгійних міркувань, а чи з ощадливості, вихованої життям у бідній родині. Хоча це смішно — складати речі, з яких дитина давно виросла. Мабуть таки з ностальгії за тією Настунею, яка малювала «майже качку» і називала хлопців «розшибаками». Уляна брала до рук її сукенки та піжамки, нюхала їх, відчуваючи, окрім запаху випраної білизни, щось інше, дуже тонке і тремке.

Звісно, усе це давно вже треба було роздати по сусідах, і зараз холодний голос розуму наказував зробити-таки цю необхідну справу — а дійсно, не тягти ж до нової квартири старий дитячий одяг. Але врешті-решт речі було спаковано і покладено на дно мішка із щойно оновленим теплим доньчиним гардеробом — осінь цього року видалася холодною і примусила заздалегідь підготуватися до зими.

Хіба насправді так уже обов’язково віддавати старі речі? Нова ж квартира має цілих дві кімнати, місця досить. А так, колись під настрій згадається маленька Настуня — вона була страшенно комічною у своїй не дитячій вдумливості.

«Твоя Наська вчить мову не з того боку», — сміялася Катька. Масло вона називала мазлом, бо його треба мазати, екскаватор — «пісковатором», бо риє пісок, а степлер — «зчеплером», бо він зчіпляє папірці. Вона просила «заковпачкувати» фломастер і була певна, що машиною «машинують», автобусом «автобусують», а поїздом «поїздують».

Тепер, разом зі школою, пристрасть до словотворчості отримала додатковий поштовх — нові слова і визначення лилися на малих школяриків наче гірський потік. Їй подобалося читати підручники — з будь-якої сторінки, але у жодному разі не з тієї, що задавали додому. Уляна дивувалася, як дитина може сприймати таку маячню — адже тексти було написано кострубатою науковоподібною мовою, неначе навмисно під Голохвастова. І добре, якби це були старі підручники — ні, новенькі, під 12-річну школу, яку так ретельно впроваджували замість 11-річної. Але не встигли впровадити — опа, і нова влада відмінила 12-річку, а отже й усі підручники. Батьки старших учнів лізли на стінки, бо в них украли рік, батьки молодших лаялися — бо скільки можна? Залишалося незрозумілим, заради чого влаштували весь цей цирк — хтось казав, що це черговий поворот політичного курсу — уніфікація з Росією, інші винуватили в усьому ректорську мафію, яка через 12-річну систему втрачала мільярди доходів.

Уляна тепер часто згадувала бабусю, яка все життя проробила вчителем, а тому будь-які зміни сприймала по-філософськи. Коли Уляна свого часу прохала допомогти з уроками, та одразу запитувала: «Яким методом ви це розв’язуєте? Через запитання? Зрозуміло. Це було у п’ятдесяті».

Добре посміюватися, спостерігаючи за всім з висоти заслуженої пенсії. А з іншого боку, маючи такий досвід, важко не сміятися з того, що відбувається. «Усе це вже було», — впевнено казала вона на будь-яку новацію. Мабуть, і те, що відбувається зараз, теж колись було. Особливо смішно бабуся розповідала про русифікацію: «Страус — ето птица, живьот в Австралії, опєрєніє сєроватоє… Діти, хто такий страус?» — «Страус — це птиця… живе в Австралії і сере ватою». Викладати російську кинулися усі, бо за це доплачували до зарплатні. Ну, і результат був відповідний. «Старуха в больших рукавіцах Савраску пошла понукать»: «А що таке Савраска?», — не розуміли допитливі українські діти. — «Ну… Савраска… мабуть, онучка її Савраска».

Кажуть, у цьому світі немає нічого нового. Мабуть, люди й помирають тоді, коли остаточно зрозуміють, що нічого нового вже не буде. Втім, у теперішньому Уляниному житті були суцільні новини. Взяти хоч би квартиру, до якої вони переселялися після довгого виснажливого упорядкування та вмеблювання. Чи збори, які з’їдали на диво багато часу, хоч здавалося — чи багато речей можна нажити в однокімнатній квартирі?

Бабуся завжди посміювалася, що у них — циганська родина. Бо кочували з Галичини на Поділля, а потім до таврійського Очакова, у якому поміняли шість чи сім адрес, аж поки знайшлася землянка під знос, яку купили, позичивши у місцевої підпільної лихварки гроші під п’ять відсотків — ощадкаси тоді давали три. Сама Уляна пам’ятала лише два очаківських переїзди, але досвід, здавалося, успадкувала інтуїтивно. Принаймні зараз вона не відчувала жодного емоційного дискомфорту, пов’язаного з нібито розоренням гніздечка, яке обживала багато років. Цікаво, а чи бабусині батьки теж кочували?

Волею долі почавши власне сімейне розслідування, Уляна зі здивуванням зрозуміла, що нічого не знає про свій родовід. Тобто майже нічого. Звідки була бабусина родина? Щось вона розповідала про довоєнний Львів, може звідти? А дід, якого вони розшукують, Святослав Ліщинський, ким він був до арешту? Чому його взяли з документами друга?

Звісно, мама повинна була знати відповіді на ці запитання. Але виявилося, що й вона знає дуже небагато. Хіба що бабусине дівоче прізвище пригадала — Стасюк. Нібито й справді родина її була зі Львова, але десь загубилася під час війни, і це не дивно — тоді важко було не загубитися. Чим вони займалися, ким були — жодної інформації про це не збереглося.

Не набагато більше було відомо й про Ліщинських. Одного разу бабуся прохопилася мамі, що він боявся арешту, бо був сином офіцера УНР. Тому, власне, й документи у приятеля позичив. Родина його була не з галицького краю — буцімто десь зі Сходу, а на Галичину втекли від більшовиків. Сам дід вчився у Львові на архітектора, але не закінчив — завадила війна. Ото і все генеалогічне древо.

Дивно. Здавалося, прадідусі з прабабусями жили на відстані простягнутої руки — що там ті три десятки років, що відділяли їх від дня появи правнучки? Хіба такий короткий строк може стерти родинну пам’ять? Однак виявилося, що може. І тепер, після бабусиної смерті, відновити стерте вже неможливо. Тому розслідування долі діда сьогодні здавалося особливо важливим. Задля бабусі, якої вже нема, задля мами, яка виросла без батька, задля себе і задля Настуні, якій випало продовжувати жіночу лінію роду.

Господи, що ж це за люди, які бояться розповідати про себе дітям? До якого ж це стану треба було довести народ?!

— Настусю! — Уляна вирішила не відкладати добрих справ на майбутнє і взятися за просвіту доньки просто негайно, щоб не задавнилося. — Кидай свій комп’ютер, сідай, я тобі розповім про твою прабабусю! Треба знати якого ти роду-племені!

— Ну, мам! — мала благально звела очі. — Я на цьому рівні ще не була.

Вона стріляла з екранної рогатки, вицілюючи різнокольорових кульоподібних свиней — а може, це були тільки свинячі голови. За снаряди правили кульоподібні ж птахи чи пташині голови відповідно.

— А це що за паскудство?

Роздратована кричущою невідповідністю своїх високих думок та доньчиних ідіотських захоплень, Уляна натиснула кнопку живлення і екран згас. Настя із вигуком, в якому бринів відчай, підняла очі, які в одну мить набрякли сльозами. Тьху ти! Уляна одразу зім’якла та втратила запал. Виходило, що через свою хвилинну примху вона зіпсувала доньці гру, ще й на рівні, на якому та ще не була. У дітей свої пріоритети. А нав’язуючи їм щось грубою силою, можна викликати тільки неприйняття. Довелося вмикати живлення і вибачатися.

Мала витерла очі та знову взялася стріляти птахами по свинячих головах, спочатку засмучено, а за хвилину вже з колишнім захватом. І Уляна зрозуміла, що знову помилилася — тепер дочка буде відчувати, що може керувати мамою за допомогою сліз. А втім, виправлятися було пізно, і Уляна на спокуту дала собі слово знайти час і докладно записати за мамою все, що та згадає про родину — нехай це буде мало, але це буде щось. Невідомо, які там ще випливуть історії, може й карколомніші, ніж дідова біографії, яка переплуталася з двома іншими Шагутами і загубилася на війні.

А потім подзвонила мама. Виявилося, що їй зараз було не до спогадів, бо з усіх усюд трубили, що наближається кінець світу. Хотіла довідатись, що у столиці чутно з цього приводу. Неначе в Києві кінець світу настане раніше.

Родинно-історичний настрій було остаточно зіпсовано і Уляна відповіла, що Київ та Очаків знаходяться в одному часовому поясі, тому календар майя у них закінчиться синхронно. Слово честі, подуріли усі з цим кінцем світу! Уляна добре пам’ятала усі попередні — і той, 2009-го року, який наобіцяв Нострадамус, і 2008- го, коли на Землю мав упасти астероїд, і 6.06.2006, коли через три шістки у даті мало вибухнути Сонце, ну і звісно славетну всесвітню катастрофу 2000-го, коли кінець тисячоліття збігся з «проблемою 2000», яка мала заплутати дурні комп’ютери до такого стану, що вони 2001-й рік сприйняли б за 1901-й і вимкнули б усю електроенергетику — бо й справді, у 1901-му ж електричних мереж не існувало. Ну що за вічна маячня!

Тепер от календар майя раптом закінчився. Характерно, що для самих майя кінець світу вже давно настав, народ вимер, наостанок підклавши світовій цивілізації велику календарну свиню. Проте маму не переконати, адже вона завжди пам’ятає тільки про нове, охоче забуваючи те, що не справдилося. Та й не дивно — новий кінець світу за своєю популярністю міг дати фору навіть отій старій «проблемі 2000», українці так перейнялися ним, що ні про що інше, здається, й говорити не могли. Мабуть, справжньою причиною цього були політика та новий президент — коли гопники при владі, тут уже в усієї країни виникають апокаліптичні настрої.

А мама знов: «Пам’ятаєш, як розвалився пам’ятник Кию і цим його братам? Це не просто так, от побачиш». — «Мамо, за всієї поваги до Києва, забагато честі, щоб радянський пам’ятник з бетону визначав долю світу. Хай би навіть він зображав не тільки братів, але й сестру їхню Либідь» .— «А вінок, що на Януковича впав? Пам’ятаєш?». — «Ну, звісно, як забудеш таку картину, я і досі передивляюся той ролик». — «Вінок — це не просто так. Це привіт з того світу». — «Для Януковича, мамо, для Януковича. Ми всі тут не проти, щоб у грудні йому прийшов персональний гаплик».

Привіт з того світу… Мама навіть не уявляла, наскільки точним було це її визначення. Силові лінії насильства згущалися зараз в Україні, як ніколи. Згадати хоч би недавню випадкову зустріч, про яку Уляна мамі не розповідала. Та й не тільки мамі.

Відпиваючись кавою після чергового судового засідання у кав’ярні на Подолі, Уляна побачила на вулиці знайоме обличчя. Худорляве — значно більш схудле від часу, коли востаннє бачилися, бліде, з темними колами попід очима. Але фірмовий фасонний капелюшок підтверджував, що помилка виключена — це була пані Тамара, колишня колега по роботі, та сама, що побила була двох грабіжників і потім лежала з ними в одній лікарні. Вона звільнилася рік тому через хворобу, і не той струс мозку, а зовсім іншу недугу, сама назва якої звучала вироком. Власне хвороба і зараз була написана на її обличчі, але попри все очі жінки були жваві, і вони впіймали Уляну в приціл. Довелося посміхнутися й помахати рукою. Пані Тамара посміхнулася у відповідь, зупинилася і повернула до дверей кав’ярні.

— Доброго дня!

Уляна підвелася назустріч жінці і ґречно посунула стільця, щоб та могла сісти.

— Доброго дня. Смачного!

— Дякую. Як ваші справи? — кола під очима і пергаментне обличчя свідчили, що справи не дуже, і пані Тамара підтвердила це.

— Та от, пройшла черговий курс хіміотерапії. Тепер оговтуюся. Ну, самі розумієте, на їжу навіть дивитися не можу, оце, — вона торкнулася свого волосся, — знімається разом із капелюхом. Одне слово, почуваюся так, наче у мене президент — Янукович.

При цих словах губи її розтяглися у сумній посмішці. Уляна посміхнулася у відповідь. Вона симпатизувала цій жінці, але не могла добрати слів. Ну що тут скажеш? Переконувати, що все буде гаразд? — то це неправда. Пропонувати допомогу? — яку? І чим допоможеш у такій ситуації? Але пропонувати все-таки краще, ніж говорити порожні слова, і Уляна наважилася:

— Я можу чимось допомогти?

— Можете, — несподівано коротко і чітко відповіла пані Тамара.

— Чим?

Жінка роззирнулася навкруги і по-змовницьки схилилася до столу:

— Ви можете допомогти. Бо мені потрібен пістолет.

Вона сказала це майже пошепки, але останнє слово прозвучало, як дзвін.

— Що? — не зрозуміла Уляна.

— Пістолет, — повторила пані Тамара. — Я хочу убити Табачника.

Уляна заплющила очі, намагаючись перетравити почуте. Звісно, теперішнього міністра освіти ненавиділи всі українці. А пані Тамара як колишня вчителька, певно, мала до нього окрему антипатію.

— Так-так, — підтвердила та. — Те, що вони роблять з нашими дітьми, треба зупинити. А їх зупинити може тільки куля. Тому я вирішила убити Табачника.

Уляна уважно подивилася на співрозмовницю. Подивилася і не помітила нічого особливого — ані безумного блиску в очах, ані якоїсь особливої самогубчої приреченості. Жінка говорила про убивство міністра з такою само емоцією, як інші розповідають про плани купити нову машину чи переїхати в інше місто. Як про щось важливе, але у жодному разі не надзвичайне.

— Його треба вбити. І я подумала, що коли це зробить якийсь добрий хлопець, його посадять і зіпсують все життя. А я все одно невиліковна. То хоч якась користь від мене буде.

Міністр освіти Табачник був особистим ворогом кожного українця і навіть, здається, сам розумів це, бо мусив практично безвилазно сидіти у своєму кабінеті — адже жоден навчальний заклад не міг гарантувати йому безпеки від студентів. Проте Уляна вперше стикнулася із таким особистим і жертовно-раціональним сприйняттям цієї ворожнечі.

— Ви, Уляночко, маєте знайомих і взагалі, не те, що я — сільська вчителька. Я знаю ваші погляди на все, що у нас зараз відбувається. То я можу розраховувати на допомогу?

Очі її дивилися з-над сірих кругів на жовтуватій шкірі, помальовані глибокими зморшками, як на старовинних фоліантах.

Як і всі жінки, Уляна не була прихильницею убивства як засобу вирішення проблеми, а, як усі юристи, мала недовіру до злочинних дій у будь-якій їхній варіації, однак вона кивнула у відповідь:

— Я попитаю.

І дорогою додому навіть упіймала себе на думці, що шукає, до кого б можна було звернутися із проханням знайти пістолет для доброї справи. Звісно, подібну думку варто було відігнати геть, навіть не додумуючи, бо СБУ зараз тільки й видивляється дурнів, які розпитують людей про зброю. Мало їй справи Вікінга. Це в голлівудських фільмах все просто — замовляєш кілера інтернетом, надсилаєш фото і гроші… Е! Якби таке існувало в Україні, багато хто віддав би останню копійку, і сама Уляна не пошкодувала б місячної зарплатні на цю святу справу.

Катька ж тим часом отримала реальний привіт з того світу. Родич на Волині купив вулик, узявся ремонтувати, і між стінками знайшов пакунок, а в ньому зошити із записами про місцевий відділ УПА. Хтось заховав для нащадків. Родич, звісно, не став передавати це до районного музею, бо подумав, що місцеві песиголовці можуть пошкодити цей артефакт. Тому й переcлав до Києва Катьці, щоб вона там знайшла справжніх істориків, які не продалися регіоналам, а будуть вивчати все, як воно було, а не так, як скаже партія.

Катька, на щастя, мала знайомих істориків, точніше історика, а тому сьогодні збирала подруг з родинами, щоб посидіти на кухні та поговорити про своє-жіноче, поки Вікінг буде вивчати вуликову здобич, Степан — створювати йому чоловічу компанію, а діти — гратися у свій комп’ютер. Крім того Катька обіцяла спекти «наполеон», який у неї вдавався надзвичайно, а Степан купив пляшку рому та пару лимонів до нього — він уже встиг розбалувати цим напоєм Уляниних подруг, яким настогидло вічне жіноче «мартіні».

На столі у вітальні лежали три товсті зошити у коричневих обкладинках, поплямованих круглими виразками плісняви. Уляна одразу вхопила один з них.

— Запах дитинства! — прокоментувала господиня. — Мед і прополіс. Мед я любила, а прополіс — ні. Він гіркий, як не знати що.

Уляна здивовано звела брови:

— Ти їла прополіс?

— Швидше, пила. В часи мого дитинства він вважався ліками від усіх хвороб, і мама горло мені полоскала.

— Бр-р-р! А мене годували риб’ячим жиром, благо на Очаківському рибзаводі його завжди було повно.

— Добре, що ці зошити зберігалися не на Очаківському рибзаводі, — філософськи зауважив Степан.

Черешеньки, як завжди, запізнювалися, і, користуючись відсутністю історика, усі схилилися над вуликовим скарбом.

— Це такі були зошити в давнину? — Настуня обережно пальчиком мацала обкладинку.

— У середньовіччі, — підказала Катька. — До речі, я в таких ще писала конспекти.

— А ти жила в середньовіччя? — здивовано спитав Ярик, який терся поруч.

— Недовго, — посміхнулася Катька.

Уляна провела пальцями по шорсткій обкладинці:

— Бабуся називала її цератою.

— Кого? — не зрозуміла Катька.

— Клейонку.

Папір всередині, сірий, пожовклий з країв, був щільно зписаний дрібним почерком. Записи не дуже довгі і помічені датами — літописець не лінувався і описував мало не кожен день.

Після першої хвилі ентузіазму діти швидко знудилися і вшилися до своєї кімнати.

— І що цікаво, — Катька, як і всі, уважно вдивлялася у чорнильні, добре збережені темрявою вулика літери, — Більшість записів ні про що. Кудись ходили, вернулися, той пішов, той прийшов. Засинаєш на третій сторінці.

— Нічого дивного, — зауважив Степан. — Це як вахтовий журнал. Чим нудніший, тим краще. Значить рейс був спокійним.

— Так оце ж і дивує. Війна, а у них про бої майже нічого.

— Ну так це ж не фронтова війна була, а партизанська, — Степан за час вимушеного родинного розслідування прочитав багато матеріалів з інтернету, і, як часто це буває із чоловіками після сорока, підсів на історичну тематику. — Партизани як? Пішли на операцію, повернулися і чекають нової. До речі, тут у Чернігівській області є село Корюківка. Там німці, а точніше, угорці, убили шість тисяч людей. А радянські партизани дивилися на це з лісу і навіть не стрельнули.

— Шість тисяч?! — жахнулася Уляна.

— Навіть трохи більше. В Хатині, в Білорусі, там де пам’ятник поставили — сто п’ятдесят. А тут — шість тисяч.

— Страх Божий! А чого ж вони з тою Хатинню носилися?

Степан знизав плечима.

— А тому, що Хатинь схоже на Катинь, де польських офіцерів розстріляли, — пояснила Катька. — Хатинь–Катинь. Вікінг колись статтю про це писав.

— Вікінг? — здивувався Степан.

— Ну так, чоловік Віки, значить Вікінг, — пояснила Уляна.

— А я тоді хто? Улянінг?

— Ні, ти — капітан вже не першого рангу, так, Катю?

— Та ну що ти, це у мене вирвалося, — зашарілася господиня.

— Так це ви авторка цього визначення? — Степан дивився з цікавістю.

Уляна засміялася:

— Вона-вона. Знаєш, яка язиката?

— Ну а як тут не бути язикатою? — розвела руками Катька. — Приходить клієнт. Питаю: як ваше прізвище. Він каже: Сцит, і одразу пояснює: не той сцит, со сцит, а той, со за-сци-сцає!

Усі зареготали.

— Ну а саму вас як позаочі називають? — поцікавився Степан.

Катька знизала плечима:

— Позаочі — це позаочі, звідки я знаю?

— А у школі як називали?

— У школі Сапулою.

— Як-як?

— Сапула. У мене ніс був закладений, вчителька запитала, де зошит, а я сказала: сапула. От воно і прилипло.

— Так ти Сапула? А я і не знала, — засміялася Уляна. Саму її у школі дражнили «бульнабором», тобто бульйонним набором, через надзвичайну кістлявість, але згадувати про це вона не любила. — А ти ким у школі був? — запитала в Степана, щоб перевести стрілки.

— Шагутою. У мене в школі клички не було.

— Чому це? Боялися?

Він покрутив головою:

— Ні, просто прізвище таке, що само по собі, як кличка. Шагута. Що іще вигадаєш? І потім, в Росії усі одне одного на прізвище називають. Без імені. Навіть у школі. Прийнято так.

— Дикі люди, — знизала плечима Уляна.

І тут пролунав дзвоник у двері. Це прийшли Віка з Вікінгом та Світкою.

— Привіт кровосісям! — з порогу привіталася Віка, радісно посміхаючись.

— Мамо, а хто такі «кровосісі»? — не зрозуміла Світовида.

— Це у нас є прем’єр-міністр, він не може вивчити українську мову і плутає слова, а з нього всі сміються. Тому я і кажу тобі, щоб ти добре вчилася. Зрозуміло?

— Щоб не бути прем’єр-міністром?

Тут засміявся навіть зосереджений Вікінг.

Жінки після обміну ритуальними поцілунками пішли на кухню організовувати частування, Вікінг, як дурний до мила, дорвався до Катьчиних зошитів, а Степан сидів поруч, вислуховуючи коментарі та думки вголос, що, наче пара з-під кришки чайника, виривалися з розпашілої голови науковця. Уляна взялася виставляти на стіл келихи з серванта.

— Ну що? — Катька зайшла до кімнати зі своїм видатним «наполеоном» у руках.

— Це — безцінний матеріал. Нам не часто трапляються такі цільні документи — як з точки зору збереження, так і з точки зору опису подій, послідовно, від початку до кінця. Зазвичай доводиться мати справу з фрагментами чи спогадами.

Вікінг хапав зі столу то один то інший зошит, як дитина, якій подарували одночасно кілька іграшок…

— То я можу передати родичам, що вони допомогли науці?

— Обов’язково! І дайте мені їхній телефон, щоб ми записали свідчення про знахідку — хто, де, за яких обставин. Це дуже важливо.

Катька облизала палець, що під час перенесення торту замастився кремом.

— Але вони переживають, щоб воно не потрапило до нинішньої влади. Щоб не знищили.

Вікінг підвів очі від своїх забавок:

— Так, це дійсно проблема. У нас же інститутом національної пам’яті керує комуніст, а як комуністи вміють нищити документи, розповідати не треба. Тому це піде в інші руки. Неофіційні, але наукові. Ми, історики, мабуть, одні з небагатьох людей, що вчаться на помилках.

— До речі, про помилки, — втрутилася Уляна. — Ваш слідчий повідомив мені, що матеріали справи засекречено.

— Я знаю, — спокійно відгукнувся науковець.

Віка стрепенулася, неначе потривожена квочка:

— Що це означає?

— Це означає, що вони хочуть посунути зі справи мене як адвоката, — пояснила Уляна. — Бо у мене нема допуску.

А Вікінг додав:

— Не тільки вас. Їх правозахисники, історики, громадські організації запитами завалили, а тепер вони можуть на них не відповідати, бо справа секретна.

— І? — не вгавала Черешенька.

— І тепер у них розв’язані руки. Я розумію, що вони просто лякають, але можуть прийти з обшуком чи виїмкою. Пам’ятаєте, у Забілого у Львові ноутбук забрали і документи з кабінету? А те, що вони візьмуть, вже не повернуть — можете попрощатися.

Під час Уляниної тиради Вікінг на знак згоди ритмічно кивав головою. Він був напрочуд спокійний.

— Саме тому я й кажу, що документи ці підуть у неофіційні руки. Ми дійсно вміємо робимо висновки з помилок.

— Ой-ой-ой! — скептично зауважила Черешенька.

— Кохана! — із докором промовив Вікінг, і раптом стукнув себе по лобі. — Ой, зовсім забувся! У мене ж теж є для вас подарунок.

— Для мене? — здивувалася Катька.

— Ні, — Вікінг подивився на Степана. — Для вас. Кохана, принеси, будь ласка, синю течку, я там на вішаку у передпокої залишив.

— Ми історики, вчимося на помилках, — перекривила його Віка, але течку принесла.

Вікінг видобув на світ Божий папірці з сірими копіями якихось документів.

— Тримайте.

— Що це? — не зрозумів Степан.

— Оперативно-розшукова справа. Випадково знайшли в архівах МВС. Їх не засекречували. Бачите, що тут написано? Шагута Степан. Розшукується за підозрою незаконного перетину державного кордону. Може, ваш родич. Той, що ви шукаєте.

Степан простягнув руку до паперів:

— Швидше, Улянин.

Але Уляна, яка стояла на порозі з блюдцями в руках, вже підскочила і, з брязкотом поставивши на стіл свою ношу, схопилася за документи та стала пожадливо їх роздивлятися. Потім впала у вільне крісло і там продовжила вивчення, ретельно роздивляючись кожен запис. Вона й не думала, що Вікінг з його зайнятістю та проблемами так серйозно візьметься допомагати. Бо практично все, що вона мала зараз на руках, прийшло саме від нього. От що означає професіонал!

До тями вона прийшла лише за кілька хвилин, коли дівчата вже накрили на стіл, а Степан розлив по келихах ром з лимонним соком.

— Ну що там? — поцікавився він.

— Та нічого. Справу закрито через термін давнини, безрезультатно.

— Тобто не знайшли? — уточнила Черешенька.

— Ні, але тут є фотографія.

— Чия?

— Цього самого Степана Шагути.

— Твого діда?

Уляна знизала плечима:

— Не знаю. Бо я ж діда не бачила.

— Де вона?

— Осьо, — аркушик з фотографією чоловіка у цивільному костюмі із зачесаним назад волоссям пішов по руках.

— Прикмети: середнього зросту, волосся темне, очі карі. Нічого особливого.

Катька теж подивилася на фото, потім на Уляну, немовби порівнюючи:

— А за що його шукали?

— Тут написано, що він переходив кордон Чехословаччини та СССР у складі групи. Потрапили у засідку, когось з групи взяли, можливо старшого. Той, що взяли, все розповів — хто ішов, як ішли, де мали отримати документи. Судячи з того, що фото з куточком, воно було зроблене для цих самих нових документів.

Родинне розслідування Уляни давно вже перетворилося на спільну тему. Кожен тут мав свою версію і якщо не допомагав, як Вікінг, то принаймні уболівав за результати.

— Ні, це не твій дід, — впевнено сказала Катька. І всі подивилися в її бік.

— Чому?

— Тому що твій дід, справжній дід, служив у Червоній Армії. Правильно?

— Правильно.

— Він потрапив у полон і міг повернутися офіційно.

— Міг.

— Значить йому не було потреби іти нелегально. Так?

Вікінг шумно зітхнув.

— Не зовсім так, — м’яко заперечив він. — Не зовсім так, бо усі знали, що полонених вважають зрадниками, і хто не дуже хотів у табір, намагався шукати інших шляхів.

Катька гмукнула:

— Ну тоді виходить, що це і є твій дід.

— Чому? — усі знову обернулися до неї.

— А тому, що, наскільки я пам’ятаю, він єдиний з трьох був одруженим, мав дитину, і тому мав причину повертатися, навіть з ризиком для життя.

Логічно. Уляна подивилася на сіру копію фото в Катьчиних руках, яке, судячи з усього, зображало її діда, Святослава Ліщинського.

Але тут знову втрутився Вікінг:

— Або це був боєць УПА, якого заслали до України у складі бойової групи.

Уляна подивилася на нього і потім знову на фото. Теж логічно.

Тепер уже зітхнула Катька:

— Значить виходить, що це або твій дід, або…

— Або не твій дід, — підсумував Степан.

— Точніше не скажеш.

— А ще це міг бути колишній дивізіянт, якого відправили в Україну по лінії УГВР на конспіративну роботу, бо багато хто з Дивізії після війни співпрацював з УГВР чи ОУН. У вас же там хтось з родичів був у «Галичині», я правильно пригадую?

Уляна кивнула.

— Знаєте, тоді була така колотнеча, що люди верталися додому через інший кінець земної кулі — через Китай та Далекий Схід, а хтось опинявся в Америці, — вів далі Вікінг. — Де ви там знайшли іншого родича?

— Ми? — не одразу зорієнтувалася Уляна. — А! Так, в Італії.

— Отож, в Італії. Там, було багато таборів для полонених.

Отже виходило, що тепер вони мають на руках історії усіх трьох Степанів — один з них через табори потрапив до Сургута, другий залишився в Італії, а третій — нелегально перейшов кордон і, судячи з того, що його не знайшло навіть КГБ, розчинився десь у безкраїй радянській імперії. Хтось із них, той, що був Уляниним дідом, певно, шукав свою родину, але вона втекла від органів аж на Вінниччину і, зрозуміло, не залишила про себе жодних відомостей у Бережанах. Тобто теж розчинилася.

— Давайте вип’ємо, — раптом запропонувала Катька. — Бо, як я бачу, ви сьогодні зробили великий крок вперед.

— Який крок?

— Ну як це? Якщо не помиляюся, тепер ви маєте фотографії усіх трьох Степанів?

— Так, — кивнула Уляна.

— Тобто так чи інак, але ви знайшли їх. І двох навіть фізично. Залишилося тільки розібратися, хто де, і все. Ну? Давайте за успіх?

Черешенька потягнулася за своїм келихом і раптом сказала:

— Давайте краще вип’ємо за них. За Степанів.