* * *

Що треба робити, якщо людина зникла або ви отримали відомості про вчинення проти неї протиправних дій? Відповідь на це вам дасть будь-який другокурсник юрфаку. Ідете до міліції, складаєте заяву, реєструєте…

Ну а якщо це відбулося у Аденській затоці? Тій самій, що через Баб-ель-Мандебську протоку з’єднується з Червоним морем, яке так полюбляють українські дайвери, а іншим своїм боком виходить на Сомалійський півострів, який ще називають Африканським рогом.

Щойно Уляна розповідала Черешеньці, як шукати зниклого чоловіка, і от тепер вже сама годинами сиділа, втупившись у мапи та довідники, немовби готувалася до іспиту з географії. Суецький канал, Червоне море, Аденська затока, Сомалі… Невже не можна було поплисти якось інакше? Невже судновласники не знали, що там пірати?

Знайшовши підтвердження у новинах, що судно «Бріареос» захоплене в полон сомалійськими піратами, Уляна відчула розпач — стан душі, не характерний для юристів, а тим більше для неї, загартованої життям по саме нікуди. Такого розпачу не було навіть шість років тому, коли вийшла з жіночої консультації з результатами УЗД в руках та шеститижневою вагітністю під серцем. Бо тоді вперед штовхала фізіологія і дитина, що розвивалася всередині, ні про що не запитуючи та не попереджаючи. А тепер? Куди бігти? Кого питати?

Інтернет пістрявів повідомленнями про «Фаїну» з танками та українським екіпажем на борту, яку нещодавно викупили з полону за божевільні гроші, про «Аріану», що її звільнили два роки тому, цитував прес-конференції родин з приводу звільнення та бездіяльності державних органів. Але жодна публікація, жодне інтерв’ю не давало відповіді на головне запитання: що робити, якщо людина опинилася десь там, у полоні мешканців невизнаної країни Пунтленд на Сомалійському півострові, які взяли собі за звичку нападати на мирні кораблі та брати у заручники їхні команди?

Однак врешті Уляна нагримала сама на себе. Що це за манси? До чого тут Баб-ель-Мандебська затока та особливості постколоніального державотворення колишнього Італійського Сомалі, в яких навіть ООН не може розібратися? Так можна втикати до безкінечності.

Ти, врешті-решт, юрист чи лайно собаче? Врешті-решт!

Колись з Ларундою вони домовилися замість матюків по можливості вживати якісь евфемізми, бо по-перше, клієнти лякаються, а, по-друге, — все-таки дівчата. Це виявилося не так просто, враховуючи емоційне навантаження, що вивільняє нецензурна лексика. Багато слів та виразів спробували без успіху, але оце саме «врешті-решт» несподівано прижилося. Воно чудово заміняло усі матерні вигуки, які покликані висловити емоцію, а не охарактеризувати людину. Воно злітало з губ само собою, не зачіпаючись, і розставляло емоційні акценти.

Врешті-решт! Зберися докупи!

І вона взялася міркувати як юрист. Отже нема жодних піратів та невизнаних сомалійських держав. А є власник судна, з яким у Степана існує контракт. Контракт вона бачила, читала, проте, на жаль, не залишила собі копії. Але запам’ятала, що представником власника в Україні виступає компанія по найму моряків з офісом в Одесі. Назва, звісно, вивітрилася з голови, але забивши у пошук слова «крюїнг» та «Одеса» швидко отримала перелік основних працедавців для українських моряків. Серед них значилася і «АBC Shipping Service» зі знайомими якорями на емблемі. Так.

Телефоном відповіла дівчина з типовою одеською вимовою. Вона підтвердила, що з «Бріареосом» негаразд, підтвердила, що у складі екіпажу є Степан Шагута, який підписав контракт за допомоги їхньої компанії, запевнила, що за останньою інформацією ніхто з екіпажу не постраждав, повідомила, що поки місце знаходження судна невідоме, але мальтійський власник судна «Валетта Шипінг» та грецька «Оушен Шипінг», яка здійснює управління, в курсі подій і вживають усіх необхідних заходів.

Уляна натиснула на відбій і подивилася на аркушик, що на ньому за звичкою фіксувала усе почуте. Назви компаній не викликали великої довіри. Але це вже хоч щось. І ключова фраза — ніхто з екіпажу не постраждав. Хоча, звідки це відомо?

Вона відкрила свою електронну пошту і перевірила, чи немає листів від Степана — саме цей спосіб спілкування, хоч як це дивно, був найефективнішим у морі. Був спам — зокрема й від компаній, які займаються морськими перевезеннями, якось вони, гади, вираховують мейли, які спілкуються з суднами в морі — але листа від Степана не було, хоч скільки натискай кнопку «гет месидж».

Що далі? Поміркуємо логічно. Сомалі — це іноземна держава. А за кордоном нашими громадянами займається Міністерство закордонних справ. Точно! Інтернет швидко підказав телефон гарячої лінії.

— Ви потелефонували на гарячу лінію Міністерства закордонних справ, зачекайте, оператор прийме ваш дзвінок. Ви потелефонували на гарячу лінію….

Уляна вже й сама стала гарячою, як ця лінія, коли нарешті почувся чоловічий голос:

— …адимидивиченко, — пробурмотів він своє прізвище так, щоб клієнт не дай Боже не розчув і у разі чого не мав на кого скаржитися. — Слухаю вас.

— Я з приводу захоплення судна «Бріареос» у Сомалі, — сухо промовила Уляна.

— Слухаю вас, — повторив голос.

— Один з членів екіпажу є українським громадянином. Шагута Степан Степанович.

Голос перепитав:

— Як, ви кажете, зветься судно?

— Брі-а-ре-ос. Власник — «Валетта Шипінг», Мальта.

— Дякуємо, ми зв’яжемося з нашим консульством на Мальті.

Уляна звикла цінувати юридичні тонкощі, тому уточнила:

— Управління здійснює грецька компанія «Оушен Шипінг».

— Дякуємо, ми зв’яжемося з нашим консульством у Греції, — майже дослівно повторив свою фразу голос, і Уляну це роздратувало.

— Пробачте, але він не у Греції, а в Сомалі, у піратів.

— На жаль, Україна не має свого представництва у Сомалі.

— Він в полоні у піратів! — підвищила голос Уляна.

— Розумію, — погодився голос. — А ви, пробачте, ким йому доводитеся?

Ким доводитеся? Гарне питання. Уляна трохи запнулася, але потім сформулювала розпливчасто:

— Родичка.

— Тоді вам необхідно звернутися до Міністерства з офіційною заявою, до якої докласти усі необхідні документи.

— Які документи? — не зрозуміла Уляна.

— Копію паспорта.

— Мого?

— І вашого. І цього…. як ви там сказали, Степана…?

— Не «цього», а Шагути Степана Степановича.

Голос у телефоні був позбавлений будь-яких емоцій, і це дратувало ще більше.

— Дякую. Копію паспорта Степана Степановича. Копію його контракту з судновласником. Копію документа, який підтверджує ваші родинні зв’язки…

— А це навіщо?

— Як це навіщо? — запитав голос здивовано і одразу перейшов на повчальну інтонацію. — Це питання стосується особистої безпеки, тому давати інформацію першому-ліпшому ми не можемо. Тільки близьким родичам, таким, як дружина, мати, батько, брати, сестри…

Уляна не стала дослуховувати весь перелік і сердито натиснула на кнопку відбою.

— Врешті-решт! — вилаялася вголос. Це була стіна, яку «в лоба» не пробити.

А втім… Вона шпарко взялася шукати у довіднику. Господи, хоч би мала мужність занотувати тоді той номер!

А таки занотувала. Це вже професіоналізм. Уляна натиснула кнопку виклику.

— Слухаю!

— Марина? Марина Шагута? Вас турбує Уляна. Юрист Степана Степановича Шагути, — вона не наважилася вимовити «вашого чоловіка».

— Слухаю.

— Можливо ви чули… Можливо знаєте, що судно Степана Степановича потрапило в полон до сомалійських піратів.

— Як в полон?

— Ну, як «Фаїна». Приблизно, — Уляна взяла паузу, щоб інформація встигла дійти до шокованого адресата. — У зв’язку з цим вам треба написати звернення до Міністерства закордонних справ, щоб вони почали переговори про визволення. І переслати мені копії документів, які засвідчують ваші родинні стосунки — свідоцтво про шлюб, метрики дітей…

Співрозмовниця на тому кінці раптом поцікавилася цілком спокійно:

— А це страховий случай?

— Не знаю, — питання було несподіваним і, чесно кажучи, вибивало з колії.

— Дєвушка, — голос у трубці забринів металом. — Коли я вас просила продовжити страховку, ви сказали, що не маєте розпоряджень. А страховки, мєжду прочім, досі нема. І ви навіть не передзвонили, як обіцяли. А тепер вам щось від мене стало треба. Значить я тепер повинна писати якісь бумаги і докладать документи? Інтєрєснєнько получається.

Уляна отетеріла.

— Зачекайте. Це ж ваш чоловік!

— І шо? — реакція на тому кінці була несподіваною. — На кого він оформив страховку, хай та і пише… Чоловік… Ми з ним розлучені п’ятнадцять год уже… Давайте страховку, і я всьо напишу, що треба. А без страховки не звоніть більше.

У трубці пролунав відбій.

Розлучені… Уляна не знала, чи радіти їй з цього приводу, а чи сумувати. З одного боку, Степан виявився неодруженим, точніше розлученим. І це було б прекрасною новиною, якби він був поруч. Бо дозволяло викинути з голови і серця безнадію та самокопання, що звили там своє ядуче гніздечко після дзвоника у перукарні. Це дозволяло навіть сподіватися… Вона вольовим зусиллям спинила пароксизм рожевих мрій. Тому що Степан був не поруч, а у далекому Сомалі, і щоб на щось сподіватися, спочатку треба визволити його з полону. І от тут новина про розлучення виглядала аж ніяк не прекрасною. Бо без дружини чи інших родичів стіну під назвою МЗС пробити просто неможливо.

Однак коли стіну не можна пробити, її можна обійти. Навіть якщо це — Велика Китайська стіна. В одному зі своїх вояжів правничими та новинними сайтами Уляна раптом зустріла прізвище уповноваженого із захисту прав людини. Чекайте. Але ж піратський полон — це справжнє порушення прав людини, або я чогось не розумію! У приймальні, куди вона потелефонувала, чемно вислухали, сказали, що на жаль, не володіють ситуацією, але подякували за повідомлення і пообіцяли, що зроблять усе можливе. Інакше кажучи, ввічливо послали на фіг.

Врешті-решт! Так можна і розгубитися! Але Уляна губитися не планувала. З висоти свого юридичного досвіду вона знала, що по-справжньому вирішити питання можна тільки й виключно за допомогою зв’язків. На зв’язках усе трималося іще в її дитинстві, коли для того, щоб взяти квиток на автобус, мама повинна була телефонувати подрузі, яка працювала в перукарні і мала куму на автовокзалі, а якщо це не допомагало, то — іншій подрузі, яка працювала на пошті і могла зробити «ліву» телеграму про те, що який-небудь умовний «дядя Гріша» помер і чекає усіх на похорон. З такою телеграмою видавали квиток з броні.

Київ, звісно, більший за рідний Очаків, але, щиро кажучи, не набагато. Треба лишень зв’язатися з корінними киянами. У чому перевага корінного киянина? Він навчався у школі разом з тими, хто сьогодні працює в Кабміні, в редакції, в Управлінні МВС. Він навчався в інституті разом із тими, хто сьогодні працює в Нацбанку чи Пенсійному фонді. Корінний киянин завжди має в записнику заповітний телефончик впливового однокашника — і саме тому не особливо тримається за свою теперішню роботу. Бо завжди може набрати номер і: «Привіт, що поробляєш? А я тут роботу шукаю, у тебе немає чогось там?». Те саме може зробити й батько або мати, колеги яких, відповідно до віку, очолюють ті самі управління, департаменти чи міністерства. От що таке — справжній киянин.

Ларунда, з якою Уляна ділила на роботі кабінет, була справжньою киянкою. Тому одразу набрала заповітний номер і за кілька годин влаштувала подрузі зустріч у службі зовнішньої розвідки. Бо саме там, на її думку, здатні були реально розібратись у ситуації. Слово «розвідка» звучало загрозливо, але Уляна ладна була зв’язатися із самим дідьком, аби отримати бодай крапелину надії.

Розвідник призначив зустріч біля пам’ятника Сковороді на Подолі. Уляна оцінила цей його вибір, коли стала посеред гранітного майданчика, присипаного легким снігом. Тут вона відчула себе тополею посеред степу, яку видно зусібіч — навкруги простиралася Контрактова площа, люди тулилися на віддалі від пам’ятника, саме там були доріжки й лавочки, а тут лише Григорій Савович з бурсацьким мішком за плечима та вона, Уляна, з сумочкою та телефоном. І щойно відчула всю свою самотність, телефон задзвенів. Номер не визначався. Мабуть, розвідник її вже шукає.

— Уляна? — почувся з телефону голос, і раптом у неї заслабли ноги, так що мало не впала на коліна перед пам’ятником. Тому що це був голос Степана.

— Степан?

— Драстуй. Як ти?

Вона схопила телефон обома руками і стисла так, неначе хотіла негайно видобути звідти цього чоловіка, ухопивши цей голос, як рятувальний кінець.

— Ти де? Що з тобою? Живий? Де вас тримають?

— Пробач, — сказав він. — Нам забороняють говорити іншими мовами. Тільки англійською. Щоб розуміли. Ду ю спік інгліш?

— Єс, — сказала вона, зробила кілька кроків і бухнулася на низький парапет попід фігурою Сковороди. Григорій Савич подивився на це поблажливо, як і годиться вічному спудею.

Вона розуміла англійську не аж так, але цього виявилося достатньо для того, щоб сприйняти головну інформацію — що він живий і здоровий, що їх привели до якогось порту, але не кажуть, до якого, що запаси на судні є, що телефон залишили один на всіх, тому він не може дзвонити часто. Що найстрашніше позаду і можна не турбуватися. Якось воно буде.

Уляна тільки повторювала: «Єс, єс», — неначе папуга, ковтаючи сльози, щоб не налякати Степана своїми емоціями. А в голові крутилося: «Він живий! Він живий!».

— Цілую, — сказав він наостанок українською. — Люблю.

— Єс, — автоматично сказала вона. — І я тебе цілую.

З’єднання розірвалося.

Уляна сиділа на парапеті, просто на снігу, і не могла прийти до тями. Перед очима все пливло та коливалося. Він! Живий! Сказав, що любить! А вона? Тільки «єс» і «єс». Замість повідомити, що зв’язалася з компанією в Одесі, що вони контактували з судновласником, що ті вживають заходів… Замість ділової інформації тільки ідіотське «єс»…

— Пробачте, ви Уляна Балановська? — почулося звідкілясь згори.

Уляна навела різкість. Поруч стояв опецькуватий невисокий чоловік у шапці та сірому пальті.

— Так, я, — невпевнено сказала вона голосом, яким розмовляють з парковими залицяльниками. — А що?

— Я — Микола Пилипович, — відрекомендувався той. — Ми з вами домовлялися про зустріч.

Почувши ці слова, Уляна підхопилася з парапету, немов ошпарена. Боже, яка ідіотка! Це ж він, розвідник, з яким призначено зустріч. «А що, а що…», — подумки перекривила вона себе.

— Ой, пробачте, я тут по телефону…

— Щось трапилося? — турботливо запитав він, схиливши голову на бік, як породистий собака.

— Трапилося, — зізналася Уляна. — Він оце подзвонив.

— Ваш чоловік? — уточнив розвідник.

Уляна дещо розгубилася від таких слів, але потім кивнула. Врешті-решт з точки зору синтаксису це формулювання було правильним. Українська мова немовби навмисне пристосована до подібних випадків, бо «чоловік» у ній — це не обов’язково той, з ким ти одружена, це може бути просто ознака статевої приналежності. А «мій» у такому випадку — ознака приналежності фізичної. І якщо він саме їй подзвонив з полону, значить все так і є.

— Розкажіть, — звелів Микола Пилипович.

І вона, як могла, своїми словами, переповіла все почуте — і про невідомий порт, і про один телефон, і про англійську мову. Він кивав, немовби підтверджуючи, що все так і є. Немовби знав правду з інших джерел. Втім, так воно могло і бути — бо ж розвідка є розвідкою.

— Ходімо до кав’ярні. Тут недалеко є тихе місце.

Він повів її до гурманської «Кафи», яка окрім сотні різновидів кави мала ще зал у підвалі, переважно порожній та цілком придатний для таємної розмови. Всередині ґречно допоміг Уляні зняти пальто, потім роздягнувся сам, виявивши під сірим непримітним пальтом такий самий сірий непримітний костюм з синьою краваткою, а під шапкою — лисину «під Шевченка», теж досить типову для українських чоловіків. І тільки вмостившись за столиком та обравши собі та супутниці каву з грубезного меню, звелів:

— Розповідайте.

І вона почала розповідати — не від самого початку, звісно, але з того моменту, як провела Степана на літак у Борисполі. Як допомагала йому з контрактом до того, як потім обмінювалася мейлами, і як все було добре, аж поки прочитала страшну новину. І як її грубо відшили у МЗС та ввічливо — в інших інстанціях.

— Зрозуміло, — кивав Микола Пилипович. Він весь був втіленням уважності та турботи, а крім того — таємності, бо коли офіціантка принесла замовлення, зробив знак припинити розмову.

— Скільки людей в команді? — уточнив він.

— Два десятка, — сказала Уляна.

— А українців?

— Двоє.

— Ага, — він моргнув, потім взяв з блюдця невеличке безе, що його тут подавали до кави, і відкусив, облизавши крихти. — Це добре.

— Що добре? — не зрозуміла Уляна.

Він сьорбнув каву:

— Все добре. І що людей небагато. І що українців двоє. Звісно, за них не буде воювати наше МЗС, як за «Фаїну», але воно й на краще. Бо чим більше вони влазять, тим більша ціна.

— Ціна викупу?

— Точно, — посміхнувся розвідник. — Я вам скажу все, як є. Бо ви, як мені сказали, юрист?

— Юрист.

— Чудово. Юристи — люди раціональні. Значить так. Сомалійські пірати працюють за гроші. Їх не цікавлять люди, їх не цікавлять товари на судні, а тільки викуп. — У його голосі з’явилися викладацькі інтонації. — Ні, ну звісно, пограбувати каюти екіпажу — це святе. Але якщо захоплення судна минуло успішно, ну, в сенсі, якщо ніхто не постраждав, то далі вже відносно безпечно. Умови там, звісно, не цукор, — після цих слів він ще раз відкусив безе та запив його кавою. — Але здоровій людині витримати можна. Ваш чоловік здоровий?

Оце «ваш чоловік» знову різонуло вухо Уляні, але вона не показала цього і лише кивнула.

— Ну і слава Богу. Бо, знаєте, як воно було на «Аріані», коли у жінки з екіпажу стався викидень, бо вагітна була, і не могли допроситися лікаря, а медикаментів немає, знаєте, воно як.

— Боже, який жах! — Уляна якось по-бабськи схопилася за обличчя.

— А ви думали! — навіть з якоюсь пихою промовив Микола Пилипович. — Пірати вони і є пірати! Але максимум, що трапляється — пару разів можуть екіпаж повести на розстріл.

— Як це, на розстріл? — ойкнула Уляна.

— А щоб налякати. Щоб вони краще грошей просили. Переконливіше. Такі випадки були. Але щоб розстріляли — то ні. Бо ж вони за гроші там працюють. А розстріляти — це збиток. Вони хоч і дурні, й неосвічені, та гроші свої рахують.

Вони сиділи у тихій, затишній залі, примітивно декорованій під Африку, і розмовляли власне про Африку, проте декорації на стінах виглядали більш реально, ніж розмова. Водять на розстріл! Її Степана!

— Невже не можна їх звільнити? — в Уляни вирвався майже стогін.

— Ну, так саме це зараз і робиться. На піратів виходять представники судновласника і починають торгуватися. Справа ця нелегка, бо після «Фаїни» ціни виросли.

— А спецназ? — Уляна не могла зрозуміти, чому цей дядько так спокійно говорить про настільки жахливі речі.

Співрозмовник замахав на неї руками:

— Що ви! Що ви! Який спецназ? Ви знаєте, яка це морока, застосуваня спецназу? По-перше, — він почав загинати пальці, — треба отримати дозвіл від уряду Сомалі, а ми не маємо з ним дипломатичних стосунків. По-друге, треба отримати дозвіл від урядів країн кожного члена команди. Хто там у вас в команді?

Уляна знизала плечима. Степан згадував матросів-філіппінців, смішно називаючи їх пилипинцями. Ото і все.

— Ну от, там може бути цілий інтернаціонал. На це ніхто не піде. От французи свого часу дали їм добрячої тирси, але у французів військова база в Джибуті. А у нас? — він безнадійно похитав головою. — Крім того, застосування сили — це ризик життями: і військових, і екіпажу.

Уляна хотіла сказати, що для солдата ризикувати життям — це робота, інакше нащо він потрібен? Але подивилася на благосне обличчя цього Миколи Пилиповича, сповнене відчуття власної значущості, і промовчала. Він же розвідник, і теж за щось гроші отримує, ще й подумає, що це на нього натяк.

— Кому належить ваше судно?

— «Валетта Шипінг», Мальта, — випалила Уляна, яка вже вивчила напам’ять усі дані.

— Еге ж. А насправді?

— Що значить, насправді? — не зрозуміла вона.

Він знову посміхнувся, явно насолоджуючись власною компетентністю:

— Мальта — це один зі світових морських офшорів. Ви знаєте, що таке офшор?

— Я знаю, що таке офшор, — сухо відповіла вона.

— А, ну так, ви ж юрист. Так от, половина суден у світі плаває під прапорами Мальти, а друга половина — під прапорами Панами. Але насправді і тими, й іншими володіють греки.

— Ой, точно. Тут теж управляє грецька компанія.

— От бачите? — він кліпнув очима, засвідчуючи, що мав-таки рацію. — А до речі, в команді немає греків?

— Здається, ні.

— Це погано. Бо греки — скнари і торгуються довго. Хіба що на судні грек, і тоді їхня держава починає викручувати їм руки і все, що викручується. А так процес може тривати місяцями.

— Місяцями? — вжахнулася Уляна.

— Та ну! Місяцями — це ще не довго, — із якимось задоволенням повторив розвідник. — Є випадки, коли люди там сидять роками. А дехто так і залишається.

— Як це?

— А так. Якщо нема кому платити викуп. Вони ж не тільки на великі судна нападають. І на яхти, і на рибалок.

— Жахливо, — тільки зараз Уляна помітила, що не торкнулася кави.

— Жахливо, — якось весело погодився співрозмовник. — На вас чекає довга боротьба. І великі витрати, ні, не на викуп, бо це справа судновласника. А на переїзди, міжнародні дзвінки і так далі. І значить вам треба бути ощадливою.

— Напевно, — Уляна була зворушена такою чуйністю незнайомого чоловіка.

Розвідник по-батьківськи посміхнувся:

— І тут у мене є саме те, що вам потрібно, — з цими словами він видобув з кишені яскраву книжечку і поклав її на стіл. — Дивіться, з цими засобами догляду за домом ви можете заощаджувати реальні гроші, тому що їхня ефективність дозволяє витрачати буквально по одній краплі. І там, де ви раніше купували пачками, тут достатньо однієї упаковки. Крім того, це заощаджує час на ходіння по магазинам, якого, я знаю, завжди не вистачає діловим жінкам.

— Що? — не зрозуміла Уляна.

— Подивіться, — з цими словами розвідник присунув до неї стільця і став гортати буклет, пояснюючи, як діє концентрований пральний порошок та яку велику піну дає лише одна крапля суперконцентрованого засобу для миття посуду з апельсиновим запахом.

Уляна мовчки кліпала очима, несила щось сказати. А він цвірінькав і цвірінькав, нахвалюючи імпортний товар та закликаючи приєднатися до бізнесу і заробляти додаткові гроші, не витрачаючи на це часу, як це робить, наприклад, його дружина.

Зі стіни навпроти криво посміхалася фальшива африканська маска.

— Дякую, — все-таки знайшла потрібне слово Уляна, підвелася та пішла до вішака з пальтами.

«Врешті-решт!», — додала вона подумки.

— А ти впевнена, що це був розвідник? — перепитала Катька, почувши цю історію.

Уляна кивнула:

— Звісно. Ларунда його знає. Точніше, батько її.

— Та-ак. Втім, цілком може бути. У них же зарплати не такі щоб аж, а робота з людьми, багато знайомств.

— Еге, Штірліц під прикриттям агента з продажу миючих засобів, — сумно пожартувала Уляна.

Катька засміялася:

— Хай би поміняв заручників на свій диво-порошок, — і одразу схаменулася. — Ой, пробач, це у мене так, вирвалося.

— Та нічого. Я і сама хотіла це сказати… Придурок! — це вже прозвучало на адресу розвідника.

Звісно, вона не стала засмучувати Ларунду подробицями зустрічі, а просто подякувала. Адже насправді користь від неї була. Принаймні картина прояснилася. Звичний до аналізу великого масиву юридичної інформації Улянин мозок одразу взявся перетравлювати почуте — ну, звісно, за винятком відомостей про надзвичайну піну суперконцентрованого засобу. Отже, якщо відкинути піну, усе зосереджувалося на грецькій компанії, яка управляла, а насправді й володіла балкаром «Бріареос». Хтось мав накрутити їм хвоста, щоб швидше чухалися на переговорах.

Але це тільки сказати легко «накрутити грекам хвоста», а як це зробити насправді?

І Уляна взялася до справи з усією ретельністю, яку дала юридична практика, та завзяттям, яке подарувало кохання.

Почалися безкінечні поїздки до Одеси для спілкування з юристами крюїнгової агенції — тут розвідник знову мав рацію, це поїдало багато грошей і часу. Судно, як твердили одесити, перегнали у закинутий порт Ейль, де пірати зазвичай тримають заручників. Вантаж сої у трюмах не псувався, тому греки не надто поспішали, сподіваючись продемонструвати, що воно їм не так щоб дуже потрібно, і цим збити надмірні апетити піратів. Звісно, докладно про хід перемовин ніхто не інформував — бо це справа інтимна, але в загальних рисах все було зрозумілим.

— Тільки не треба організовувати прес-конференцій та, не дай Боже, голодовок під МЗС, — переконувала її одеська юристка, що, як виявилося, чудово знала українську. — Бо там, де влазить держава, одразу піднімається ціна. Цього пірати і хочуть. Розумієте?

Уляна розуміла, але й не розуміла. Не розуміла, що їй робити, як рятувати Степана. Він телефонував ще кілька разів, намагався говорити бадьорим голосом. Жартував, що коли служив у Туркменістані, там було гірше. А насправді у Сомалі сонце розігрівало каюту з заручниками до п’ятдесяти градусів, у той час, коли в Одесі мрячило, а над степовими дорогами висіли зимові тумани, в яких не видно далі, ніж на два метри, а ввімкнуті фари лише погіршують ситуацію.

Новий рік Уляна зустріла вдома з малою — не було настрою кудись іти, а тим більше запрошувати до себе. Спекла торт, нарізала салатів, а як по телевізору почав виступати новий президент, вимкнула його під три чорти, щоб не бачити цю радісну потвору. А потім пустила Настуню під ялиночку, де Святий Микола заховав для неї омріяну електронну гру.

Греки на повну скористалися своїм Різдвом, щоб взяти паузу, і тут не було ради, а одесити від себе додали до цього ще понад тиждень традиційних українських святкових канікул. Уляна годинами сиділа в інтернеті, розшукуючи крихти інформації, але окрім стандартних повідомлень новинних агенцій нічого не знаходилося. Знічев’я навіть розшукала адресу грецького офісу компанії-управителя і написала їм мейл, але так само безрезультатно.

Подруги заспокоювали її розмовами, кавою, коньяком та пігулками у різних комбінаціях і обговорювали найфантастичніші варіанти. Організували зустріч із психологом, який спеціалізувався на заручниках та Стокгольмському синдромі, і той із захватом описав їм усі фази розвитку конфлікту — від паніки при захопленні до співпраці з терористами та сварок поміж собою. Окремо застеріг проти спроб втечі — неначе Уляна могла організувати їх з Києва. Вона дивилася на цього сухенького хлопця і чомусь бачила опецькуватого розвідника у кав’ярні — той так само хвалився своїми знаннями і крутістю замість запропонувати бодай щось. Єдиний плюс — психолог все-таки не торгував диво-засобами.

А тим часом життя текло своїм річищем і приносило свої халепи. Черешенька знову з’їхала з рейок, бо слідчі СБУ, що вели справу Вікінга, змінили тактику і взялися періодично надзвонювати історику з проханнями уточнити телефоном дещо по справі. Віка розповідала про ці дзвоники загробним голосом так, неначе тільки-но поховала усю рідню. Уляна, сама знервована і зневірена, тепер іще намагалася заспокоїти подругу, і навіть зустрілася з її чоловіком, щоб пояснити, що на нього здійснюють примітивний психологічний тиск, але у якийсь момент відчула себе таким точно психологом, як той, що не так давно розповідав про Стокгольмський синдром. І справді. Суть проблеми вона бачила чітко, але допомогти не мала чим — не може ж насправді адвокат заборонити слідчому розмовляти телефоном. Тому поміркувавши трохи, вона пояснила подрузі, що слідчі хочуть як мінімум вибити її чоловіка з колії, а як максимум довести до дурки. І це — не жарт. Тому єдиною гідною відповіддю може бути спокій. Спокій як наша відповідь ворогам, як засіб боротьби. На диво, це спрацювало і на якийсь час ситуація стабілізувалася.

А заспокоївшись, Віка раптом знайшла виходи на українське консульство у Греції. І не офіційні, через МЗС, а справжні — через маму колежанки, племінник якої працював там дрібним начальником. Племінник швидко зрозумів, що від нього вимагається, і хоч пояснив, що офіційно він нічого зробити не може, а проте обіцяв потелефонувати до цієї самої «Оушен Шипінг» як родич одного з членів екіпажу і спробувати вплинути на їхню совість грецькою мовою.

— Може, це й добре, що неофіційно, — переконувала Уляну й себе Віка. — Сама ж кажеш, що втручання держави тільки збільшує ціну. А так вони побачать, що є людина, яка знає грецьку і може їм у Греції влаштувати гембель — то почухаються.

Але греки вели свою гру, втаємничувати у яку не хотіли нікого — ані родичів, ані консульство. Бо грецькі мореплавці мають справу з піратами вже не першу тисячу років і не терплять втручань у свій бізнес.

Уляна в інтернеті знайшла колег з нещастя і несподівано для себе з’ясувала, що у піратському полоні постійно знаходяться десяток-два українців — одних викуповують, інших захоплюють, адже українські моряки користуються попитом у міжнародних наймачів через свою невибагливість та кваліфікацію — якості, які рідко поєднуються в одній людині. Вона досхочу наслухалась плачів покинутих дружин і присягнулася, що ніколи не буде на них схожою. Вона начиталася жахливих розповідей відпущених заручників про спрагу і воду, яку неможливо пити, про постійне недоїдання, бо пірати не дуже щедрі, про нелюдську спеку та нудьгу, яка з’їдає людей зсередини, перетворюючи найстійкіших моряків на неврастеників та істеричок.

Навіть до церкви зайшла, чого за нею раніше не водилося. Знайшла ікону святого Миколи та поставила йому найбільшу свічку з тих, що продавалися у ятці. Полегшення, про яке казали подруги, не відчула, а перед очима чомусь випливла фальшива африканська маска з кав’ярні з кривою посмішкою і різного розміру очима.

Степан більше не телефонував, але одеська компанія повідомляла, що усі члени екіпажу здорові та чекають на визволення — таку інформацію давав посередник у переговорах.

А потім Катька знайшла справжнього грека.

— Уявляєш? — збуджено пояснювала вона. — Мій сусід знизу, той, який кінорежисер, виявляється, має в Греції друга. Вчилися разом. Він там зараз дуже відомий, має власну кіношколу. То я й кажу, хай подзвонить цим аферистам і скаже пару слів. Він же людина авторитетна. Його послухають.

Вона потягла Уляну в гості до кінорежисера, худорлявого на вигляд, але неймовірно м’якого та тактовного у розмові. Було навіть дивно, що така людина може керувати кимось на знімальному майданчику. Режисер всадовив за стіл, примусово напоїв чаєм і довго слухав темпераментну розповідь Катьки та сухі уточнення Уляни, яка вже виплакала ночами всі емоції. Та й кому воно потрібне — чуже лихо.

Обіцяний грек і справді виявився авторитетним. Уляна подивилася на сайт його компанії в інтернеті і в душі зашкреблася зрадлива надія. А раптом і справді потелефонує?

Настуня саме вчила віршик: «В чебуречній греки їли чебуреки. Два великі греки по три чебуреки, три маленькі греки по два чебуреки. Скільки було греків, скільки — чебуреків?», коли телефон обізвався мелодією. Номер був незнайомий.

— Пані Уляна? — запитав м’який голос на тому кінці. — Це Михайло, сусід Катерини. Ви були в мене на тому тижні.

— Драстуйте, — сказала вона. — Можна без пані, а просто Уляна.

— Добре, Уляно, — погодився той. — Я говорив зі своїм грецьким другом, і він пообіцяв взятися за цю справу. Він має якісь там свої резони щодо цієї суднової компанії, я не знаю, але сказав, що буде рекомендувати вашого чоловіка своїм племінником, і якщо знадобиться, щоб ви це підтверджували. Домовилися?

— Домовилися. Дуже вам дякую, — вона готова була розцілувати цього Катьчиного режисера, чи принаймні телефон, з якого лунав його голос.

Тому що це була перша людина, яка й справді взялася щось робити.

Загрузка...