Забудь-річка

* * *

— Пане чотовий! — почав доповідати ройовий Кущ, пантруючи краєм ока, чи не зашпортався хтось з бійців, виконуючи команду «ставай». — Рій займається відпрацюванням бойової взаємодії.

Чотовий Шагута прискіпливо оглянув різношерсту лаву і лишився задоволеним. Звісно, на справжніх жовнірів цей десяток селян іще не тягнув, але й цивільна розхлябаність та сваволя лишилися у минулому. Люди вже зрозуміли, що найважливіше у бою — вміння діяти разом. А для цього треба перш за все навчитися простих спільних дій — шикуватися, маршувати, маневрувати у лаві. Ці вправи, що їх цивільні мають за військову тупість, вже сотні років навчають взаємодії, а отже зберігають життя і забезпечують майбутні перемоги.

— Спо-чинь! — скомандував він. І повторив вголос, щоб уся чота почула. — Усім роям! Спо-чинь!

Чотовим Степана призначили одразу, щойно пристав до Фронту української революції, адже він мав досвід війни проти німців у польській кампанії. Тут цінувався військовий вишкіл, а крім того саме за себе промовляло бажання воювати у той час, коли більшість селян приглядалася до нової влади, сподіваючись, що вона буде ліпшою за попередню нову, тобто комуністичну.

Захват від того, що совіти повтікали, букети квітів та короваї новим «визволителям», пекельний жах від злочинів, що відкрилися разом із совіцькими тюрмами, плач над закатованими та прокльони катам поволі змінялися глухим невдоволенням новими порядками, що аж надто нагадували старі. Галичину нібито оголосили самостійним «дистриктом» із власним управлінням, але з іншого боку, «дистрикт» цей був у складі Польщі, яка по-новому звалася Генеральним губернаторством, і українців у ньому навіть не називали українцями — офіційні газети вживали нейтральне визначення «місцеве населення» або й взагалі «люди у пістрявому одязі», тобто у вишиванках. Колгоспи, там де їх за два роки встигли таки організувати совіти, німці не розпустили, а просто переназвали на «ліґеншафти». Усе це, а також реквізиції продуктів та мобілізація на роботи, не могло подобатися селянам, а проте більшість людей в усьому винуватили війну і сподівалися якось перебути важкі часи.

Степан і сам перший час приглядався до влади та ховав збіжжя від «континґенту», але після того, як одного дня повернувся з лісу і застав удома заплакану Софію та стривожену матір, як почув, що за ним приходили військові, а натомість забрали слобожанського родича Ліщинських, вирішив, що приглядатися доста, а тому гайнув до лісу, не чекаючи, поки німці розберуться та повернуться по справжнього Шагуту. Викопав землянку, де пересидів кілька тижнів, навідуючись до села вночі. Мати, до нестями налякана останніми подіями, тепер боялася навіть носа поткнути на вулицю, Софія поралася з малою Марічкою, тому теж далеко з хати не виходила, отже переповідала лише те, що чула від людей. Що сусіда Мар’ян знайшов у себе німецьких предків та пішов до «селбстшуцу», тобто самооборони, то тепер ходить з пов’язкою на руці. Про те, що військова поліція поки що не верталася, а від Павла не було жодної звістки. Що в управі посадили німця та двох поляків, щоб порядкували селом. Що сусіда недобре позирає у його двір — і Степан знав, чому, бо з цим самим Мар’яном, який тепер став «фольксдойче» та представником місцевої влади, точилася стара суперечка за межу.

Ця остання обставина була чи не найнебезпечнішою. Якщо сусіда дізнається, що Степан ховається від німців — точно доповість у поліцію. Повертатися до села було небезпечно, але й далі ховатися у лісі не випадало — бо рано чи пізно люди помітять, що до Шагут вчащає нічний гість. Навертало на зиму, питання ставало руба. І тому одного разу Степан зібрав речі, міцно обійняв на прощання матір та попросив її дбати за Софію з Марічкою, як за власну доньку й онучку. Софійку, у свою чергу, напутив приглядати за ґаздинею, як за власною матір’ю, а Марічку просто мовчки пригорнув до себе, бо приріс до неї за цей час, немовби й справді до власної дитини. Потім попросив у матері благословення і пішов шукати долі.

У перші дні ледь не загинув, наразившись на групу радянських оточенців, які не мали що їсти, зате набоїв не шкодували. Дістався Крем’янеччини, перезимував на далекому хуторі у товаристві ще двох таких, як сам, «самопасів», а на весну пристав до загону Українського війська — двох десятків місцевих людей, які охороняли села від мародерів та польських партизанів, що гордо звали себе Батальйонами хлопськими, але поводилися так само, як мародери.

Тут Степанові вперше придався військовий досвід — він взявся за організацію вартової служби та алярмової системи. Про повноцінні бойові дії не йшлося — у більшості випадків двох-трьох вчасних пострілів з різних позицій було достатньо, аби переконати бандитів, що оборонці жартувати не збираються і краще пошукати легшої здобичі деінде. Кілька відбитих без жодної краплі крові нападів підвищили авторитет Шагути серед селян та колег по зброї. Проте коли влітку німці розпочали масштабні реквізиції збіжжя та м’яса, стало зрозумілим, що одним ППШ та кількома обрізанами з радянських гвинтівок, що їх мало тутешнє Українське військо, від справжньої сили не відбитися. Німці жорстко і вправно придушували будь-які спроби збройного опору. По селах стогін стояв батожених людей та чорніли згарища спалених хат.

Саме у цей момент на терені з’явився загін Явора-Яворенка, який іменував себе Фронтом української революції. Командир, колишній лейтенант Червоної Армії, на голові носив незвичну у цих місцях козацьку кучму, за поясом — дві гранати, і вже самим своїм виглядом демонстрував, що має великі плани. З селянами поводився, як вони це люблять — трохи зверхньо, трохи по-братньому, говорив зарозуміло, але брав за душу, так що люди несли повстанцям усе, що мали в коморах. Яворенко натомість громив застави прикордонників-гренцшуців, які охороняли розділову лінію між дистриктом Галичина, який вважався Німеччиною, та Рейхскомісаріатом Україна, що був немовби сам по собі. Від кого охороняли — залишалося таємницею, але заважали вільному пересуванню, а селяни цього не любили, як тільки можуть не любити в Україні будь-які обмеження волі. Тому невеликі, але звучні перемоги оберталися ФУРу доброю славою, яка випереджала Явора та примушувала тремтіти місцевих шуцманів по обидва боки українсько-українського кордону.

Власне ця слава, а ще вміння пощипати німців й одразу розчинитися у лісі, втерши носа основним силам шуцманшафту, і схилила Шагуту до того, щоб приєднатися до Фронту української революції, який на той час нараховував дві сотні бійців. Двоє з колег з Українського війська пішли за Степаном, решта ж залишилася у селі, сподіваючись на краще. Посаду чотового Степан сприйняв, не кремпуючись, хоч для капраля війська польського це й було захмарною кар’єрою. Але він справедливо вважав, що на війні керувати мають найдосвідченіші, і якщо з’явиться кращий за нього — будь ласка, нехай керує.

Щоправда, з настанням морозів активні дії довелося згорнути і на зиму в Яворенка залишилося лише кілька десятків хлопів — відчайдухів або тих, кому вже зовсім не було де дітися. Місцевих селян розпустили по домівках до відповідного сигналу про збір. Чота Шагути схудла до п’яти вояків, зберігши щоправда двох із трьох досвідчених ройових. Один з них, колишній червоноармієць з Наддніпрянщини, мав прізвисько Старий, бо мав уже цілих тридцять років. Другим був Кущ — студент, що брав колись участь у забороненому польською владою Центральному союзі українського студентства, за що цілий рік відбув під слідством. Ну а після «визволення», вже у сороковому за те саме потрапив до НКВД, звідки був звільнений німцями, проти яких одразу й пішов воювати, як сам казав «на подяку».

Користуючись зимовою паузою, Степан кілька разів навідувався до своїх. Приходив уночі, бо сусіда-селбстшуце все ще пильно вдивлявся у спірну межу, шукаючи приводу для з’ясування стосунків. Мати заслабла на серце, не витримавши лиха, яке принесли нові окупанти. Софія доглядала її, наче рідна донька, Марічка називала «бабусею», і Степанові серце щеміло від того, що на місці Софії з Марічкою мали би бути його жінка і його донька, якби не поляки, якби не совіти, якби не німці і не війна. Але ніде дітися, і Степан з тяжким серцем повертався до ФУРу.

У лютому відбулася зухвала операція у Крем’янці, коли хлопці двома фірами під’їхали до повітової друкарні, де, погрожуючи зброєю, завантажили на сани верстат, набірну касу, запас паперу, та вивезли усе це до лісу. Під час рейду Степанова чота здійснювала охорону шляху, і він таким чином перевірив, чи не втрачено бойові навички за час різдвяних свят.

Власна друкарня, якою відтоді опікувався заступник Яворенка інженер Грушка, перетворила Фронт української революції на потужну ідеологічну одиницю, бо дала змогу друкувати власні листівки, ба навіть захалявні книжечки, де докладно пояснювалося, чому треба боротися проти всіх окупантів — радянських, німецьких, польських, і чому український селянин є основою нації та будівничим власної держави. Дуже швидко почали робити й літературу на замовлення — для Організації українських націоналістів, яка активно засвоювала терен. Степан кілька разів їздив на зустрічі до суворих, без тіні посмішки хлопців, які передавали йому матеріали. До друкарні бандерівців не допускали, знаючи їхню пристрасть до збройних реквізицій. Так само подалі від схрону віддавали оунівцям готові наклади.

Коли ж зійшов сніг, вирішено було знову почали збирати людей, готуючись до походу у Галичину. На цю небезпечну затію підбурював Явора львів’янин Грушка. Але похід не склався, бо навесні сорок третього року на Крем’янеччині розгорнулася справжня веремія.

Радянські партизани, що невідь-звідки взялися на терені, агітували людей до своїх лав, нібито для захисту від польських Батальйонів хлопських. Одночасно німецький шуцманшафт, зібраний з добровольців, полонених, перебіжчиків та нечисленних призовників, проводив систематичні облави на тих, кого ще можна було мобілізувати у військо чи на роботи до Німеччини. З третьої сторони місцевий відділ ОУН(б), очолений районним провідником зі зловісним псевдо Крук, розгорнув справжнє полювання за непідконтрольними йому загонами, намагаючись силою зігнати всіх українських партизан під свою руку.

Фронт української революції в цих умовах тримався за селян, як за останню надію, підживлюючи їх віддрукованими Грушкою промовами Петлюри та статтями Липинського. Ну і ще відбитими у німців обозами із «континґентом», перехопленням реквізованої худоби та звільненням арештантів. Це давало плоди у вигляді сотень добровольців, які стікалися під знамена Явора-Яворенка, і лісова армія за кількістю наближалася вже до повноцінного батальйону.

Нині Степан Шагута намагався вишколити новоприбулих стрільців, що їх тут на кшталт армії УНР називали козаками. А що таке вишкіл? Це не тільки здатність слухати і розуміти командира, не тільки вміння опанувати зброю, але й відчуття правди в собі, свідомість того, за що воюєш, віра у товаришів, які не здадуть, та у перемогу, яка насправді є дуже далекою. Це передусім те, що веде стрільця у бій, примушує терпіти біль і ризикувати головою, бо, як відомо, стріляє не зброя — стріляють люди.

Саме тому Степан виводив свою чоту щоранку до лісу й муштрував до сутінків роями окремо та разом. Щоб усі, хто має сумнів, утекли одразу, але кожен, хто залишиться, був певен, що спину захищено, щоб волів ліпше віддати своє життя, аніж зрадити товаришів.

Довгі, виснажливі марші, вправи зі зброєю, тактичне навчання, засвоєння німецьких та радянських систем — бо ж партизан завжди воює зброєю ворога. Недовгі спочинки, під час яких козаки знайомилися ближче, розповідали про себе та рідні краї — адже тут зібралися люди мало не зо всієї Волині та Галичини. Політичну та виховну роботу з хлопцями проводив заступник Яворенка на псевдо Остап — він час від часу приїздив зі штабу Фронту. Але Степан знав, що головним вихованням все одно залишається спілкування стрільців поміж собою, а також з командиром. А тому завжди приєднувався до них на перекурах.

— Так оце ж, кажуть, бендзе нині у вас не українське Замостя, а Гіммлерштадт, німецька земля, — розповідав, схиляючись до ватри Любко, утікач з Холмщини, що пристав до ФУРу два тижні тому.

— Що то воно? — здивувалися хлопці.

— Земля Гіммлера, Гіммлерштадт. Це провідник тамтой, одразу після Гітлера. Там будут жити німці з Румунії. А нас мусят переселити у якісь-то нові села.

— Ну?

— Ну! Ми си позбирали, поїхали. І бачимо сь, же то не є нові села. Замість тих нас поставили у польські осади. А поляків там ніц нема, — Любко говорив короткими фразами, немовби силоміць виривав їх із себе, втім прості селяни взагалі не відзначаються красномовністю.

— А поляки де?

— Поляків у табори були виселили геть. Нас поставили замість поляків. А до наших хат — німців з Румунії. Бо в нас там нині Гіммлерштадт.

— Звідки ж у Румунії німці? — перепитав хтось.

— Мо’ то фольксдойчі румунські, — припустив ройовий Кущ.

— Святий Боже! — хлопці перезиралися та хитали головами. Навіть для тих, хто бачив радянську колективізацію та вивезення на заслання, таке от переселення народів, було за межею уяви.

Почувши згадку про Бога, Любко одразу перехрестився:

— Ну, а поляки тамті теж свого лишати не хтять. Як ми там стали, вночі приходит Армія Крайова: українські наєзьдзьці, спадайцє сконд єстесьте!

— Шляк би їх трафив!

— То я собі міркую: хто ж оце буде нас обороняв? Хай вно горить, а поки не стане Україна, діла не буде. То взяв кріса та подавсь до лісу.

Яким чином з Холмщини дістався аж до Волині, він не розповідав, та Шагута й не особливо розпитував. У ФУРі панували козацькі правила прийому новачків: перехрестився, «Отче наш» прочитав — значить свій. І вже що-що, а хреститися Любко вмів — навіть на тлі традиційно релігійних галицьких та волинських селян він вирізнявся завзятістю у цій справі. Клав хреста на себе мало не щохвилини, постійно бурмотів молитви та торкався ладанки на шиї. Втім, це йому не заважало бути старанним на військовій муштрі, тому чотовий дивився на таке дивацтво поблажливо.

— І знову українці у всьому винні! — Кущ махнув рукою. — Поляки ж проти німців не стануть, то давай на нас.

Козаки схвально загомоніли.

Стосунки з поляками давно вже були ворожими — ще від пацифікації, коли людей били просто за те, що українці. Степанові й досі боліли рани забитого батька, що навіть на його похорон не потрапив, бо в цей час служив вірою і правдою Жечі Посполитій, а вона йому за це гідно віддячила, забивши батька на смерть. А проте до великої війни з поляками не доходило аж до цього року, коли німці отим своїм Гіммлерштадтом хлюпнули олії у вогонь, який вже багато років тлів на терені. Про нову війну оповідали страшні речі — спалені села, вирізані родини, кров та розорення. Сюди, до Крем’янеччини великі польські загони не діставалися, але несподівані наїзди боївок Батальйонів хлопських робили багато лиха.

— Так німцям того й треба. Щоб українці з поляками нищили одне одного замість стати разом проти них, — підбив підсумок чотовий Шагута.

Любко, який пройшов усю Волинь, і набачився дорогою різного, особливо переймався релігійними справами:

— Прийшли сь до панотця та й кажут: забирай си, бо заб’ємо. Та йой. А той бідак, як йому? То й поїхав собі. Мусіли дати нового. Ті знову вночі до хати з ґверами. А він старий, йому хіба с сімдесят. Теж поїхав. А ті — до управи: кажуть, нєма українського попа, то давай ксьондза.

— З поляками тре чинити так, як вони то кажуть, — озвався чорнявий і непривітний галичанин, який за свою таку вдачу й отримав назвисько Суворий.

— Як чинити? — не зрозуміли хлопці.

— Жечь і палити, — так само спокійно пояснив Суворий.

Усі зареготали.

— А що то є «жечь»? — не зрозумів Любко.

— То те саме, що «палити», тільки по-московськи, — пояснили йому.

А Степанові згадалася польська листівка, що потрапила до рук на початку совітів. Там писалося про те, що українці — зрадники, здрайци, і що в першу чергу треба нищити українських інтелігентів, бо ведучи за собою селянство, вони після звільнення від совітів, яке неодмінно прийде, можуть на свою користь вирішити долю Галичини й Волині. Тоді він зі здивуванням зрозумів, що навіть у найгірші для своєї держави часи польські ідеологи все одно хижо дивляться на українські землі, які поміж собою називають Кресами всходніми. У листівці пропонували підбурювати українців до заворушень, а потім здавати радянській владі ватажків. Нові окупанти згодом змінили попередніх, а проте тактика поляків залишилася тою самою.

— А совіти хіба ліпші? — плюнувши мікроскопічним недопалком, запитав Іван з Крем’янця. Він теж служив у польській армії, але хіба з місяць, за мобілізацією, зате потім понад рік мордувався у радянському таборі для військовополонених.

— Та куди там! — зашуміли хлопці, які за два роки доста скуштували совіцького щастя. — Бандити! Кати!

— Та й німаки теж, прости Господи, — перехрестився Любко. — Ви гадаєте, що? Вони ж до українського села ставлять управу з поляків. А до польського — з українців. Аби с одне одного товкли.

— Поляк поляка покриє, а українця — ні, — розвинув думку Іван. — А німець тоді візьме собі більше. У нас оце млини позамикали, щоб люде не могли молоти зерно, щоб усе віддавали на континґент. То нині вручну жорнять.

— Небо синє, земля чорна. По Вкраїні гудуть жорна, — заримував чи то процитував якийсь вірш колишній студент Кущ.

Козаки порозпинали свитки, кожен почав згадувати власну історію — бо ж не так просто покинути родину та піти до лісу, для цього потрібні особливі причини. Переважно це були сварки з владою з приводу реквізицій або ж бажання помститися, бо приводів для помсти не бракувало.

— Я оце як повернувся з табору, то став землю орати. Орю собі, орю, тоді думаю: а для кого це я стараюся, кому воно достанеться? — розповідав свою історію Іван. — Взяв кріса, заліг при дорозі. Коли їде машина, я її: «Бах! Бах!», вона в дерево, а там двоє офіцерів. Забрав у них зброю, документи та оце прийшов сюди.

Хлопці, більшість з яких не мала бойового досвіду, дивилися на Івана з повагою, як на справжнього героя, і тут Шагуті майнула несподівана думка. А й справді, вже місяць муштруються — хай спробують себе у ділі.

Коли докурили та перепочили, він підвівся і рішуче поправив пасок, що перехоплював польську шинелю — жест скоріше показовий, ніж необхідний, бо привертав увагу козаків до кобури з пістолетом ТТ — ознакою командира у безпогонному українському війську.

— Ставай! — негучно, але владно промовив Степан і з задоволенням побачив, як ближні бійці підскочили, одночасно передаючи команду далі. Ніхто не барився, і скоро усі тридцять п’ять стояли у лаві, не дуже рівній, однак цілком схожій на справжню військову.

— Хлопці! — Степан пройшовся вздовж, оглядаючи своє військо і став посередині, щоб усім було добре чутно. — Скоро місяць, як ми навчаємося, і настав уже час перевірити себе у справі.

При цих словах лавою пройшла хвиля помітного руху. Бійці давно вже прагнули справжнього діла, а тому захвилювалися, як жито під вітром.

— Струнко! — скомандував Степан, і хвиля миттєво вщухла. — Тож зара’ на нас чекає перше випробування. Виступаємо до дороги на Дубно. Попереду — дружина, тобто рій Старого, — з язика за звичкою злітали польські назви, тоді як ФУР використовував терміни армії УНР. Замість дружини тут був рій, а замість капраля — ройовий.

Ройовий Старий помітно хвилювався, бо вперше мав іти на операцію з новими бійцями. І хоч був уже досвідченим командиром, а крім того мав під рукою багато тутешніх, що добре знали терен, проте Степан все одно докладно розтлумачив маршрут, нагадав про розвідку, про систему зв’язку, дав розпорядження на випадок сутички з противником, якого тут не бракувало — і поляки, і німці, і москалі могли ховатися у лісі та гайках понад дорогами.

Висунулися форсованим маршем, щоб використати ще не такий довгий весняний день. Та й хлопцям корисно зайвий раз пробігтися, хай звикають.

Степан вів чоту подалі від селищ, щоб у разі успіху операції німці не могли відігратися на місцевих мешканцях. Ішли лісом, тримаючись маленьких, непримітних стежинок. Гостро пахло весняним, свіжим листям, а у гіллі на всі заставки змагалися пташки, які нещодавно прилетіли і, певно, облаштовували собі домівки та шукали пари, за таким своїм клопотом не звертаючи уваги на озброєних людей внизу. Періодично доводилося зупиняти колону і чекати вістей від розвідників попереду. Дяка Богові, поки все було спокійно. Хлопці, які на початку переходу від хвилювання озиралися навсібіч, за годину вже опустили голови, вдивляючись у п’яти тих, хто попереду. Декілька козаків відстало, і ройовим довелося підганяти їх красномовними жестами.

За дві години Старий прислав хлопця із повідомленням:

— Внизу за пагорбом дорога.

— Стій! — негучно скомандував Степан і додав. — Спо-чинь!

А сам пішов уперед, до рою Старого зробити реконесанс, чи то пак рекогносцирування.

Із задоволенням переконався, що Старий добре керує своїми козаками — ніхто не стовбичив на відкритій місцевості, не перегукувався за сільською звичкою, двоє бійців пантрували трасу, ще двоє — фланги, де ліс рідішав. Разом із ройовим Степан оглянув терен майбутньої операції. Трохи на північ дорога робила закрут, а тоді ховалася поміж пагорбів. Чудове місце для засідки. Тільки треба поставити по двоє дозорців з кожної сторони, щоб пильнували рух.

Степан пояснив Старому, де розташувати бійців, і повернувся до решти козаків, що віддихувалися від швидкого переходу у гущавині лісу. Дав прочухана ройовому Кущу, який не виставив дозору позаду колони — а ще студент називається — і паличкою на твердому піщаному ґрунті намалював схему майбутньої засідки.

Чота Шагути мала на озброєнні радянський кулемет ДП, кілька «десяток» СВТ, з яких одна снайперська, п’ять «папаш»-ППШ, три «фінки» плюс кріси та гранати — арсенал цілком придатний для невеличкої операції.

— Коли раптом щось піде не так, у бій не встрягаємо, вицофуємось до лісу. Місце збору — тут. Все зрозуміло?

Ройові замислено покивали головами і повернулися до своїх людей. Степан обрав собі позицію поруч з кулеметником Любком з Холмщини, бо той попри свою старанність все-таки не мав бойового досвіду. А кулемет у запланованій операції був основною вогневою силою.

Поки займали позиції, у напрямку Дубна проїхали дві вантажівки та прошкандибав запряжений шкапою віз. Потім за поворотом загуркотів іще один двигун, але оскільки ще не встигли приготуватися, машину пропустили неушкодженою. Це був самотній легковик — ідеальна ціль для першої бойової операції.

Нарешті усі зайняли свої місця і просигналили про готовність. Запала тиша. Така, що чулося, як перешіптуються хлопці по той бік дороги та вітер гуляє у верхівках сосон. І лише одного не було чутно у ній — звуку двигуна чи навіть рипіння коліс від возу. Жодного. Просто як на гріх. Всі уважно дослухалися, дехто навіть прикладав вухо до землі, щоб відчути далеке дзижчання, але там не було ніц. Любко, який лежав поруч, тихенько бубонів собі під носа — певно, за звичкою молився — і зрідка піднімав очі до неба — щоб молитва швидше дійшла до адресата. Хлопець хвилювався, як ніхто. «Добре, що я поруч», — подумалося Степанові.

Так завжди буває у важливих справах — усе навпаки. Поки ти не готовий, щось обов’язково трапиться, а як підготувався, то ніяк не дочекаєшся.

Дозорці на двох кінцях закруту дороги анічичирк — чи бува не поснули? Та ні, навряд. Хлопці відповідальні.

Степан подивився на годинник. Чота лежала вже майже годину, а на дорозі жодного руху. Невже хтось помітив засідку? Того не може бути.

Козаки, які після швидкого переходу спочатку із задоволенням лягли на землю, зараз вже крутилися від нетерплячки, дехто навіть намагався визирати зі своїх схованок, але таких одразу заганяли на місце ройові. Сонце вже починало хилитися долу. А ще зворотна дорога години зо дві-три. Потроху терпець уривався й Степанові. Невже доведеться вертатися, діставши облизня? І як воно хлопцям — перша бойова операція, і така невдача. Хай би хоч по разу стрільнули, і те досвід.

Де ж ці кляті машини? Може, й справді хтось дізнався про засідку, і сюди вже збираються шуцмани з усіх околиць? Степан відігнав від себе цю думку, як панічну і негідну вояка. «Спокійно. Терпець на війні — головне, може, навіть головніше за перевагу у зброї. Розрахунок та терпець. Розрахунок ти зробив. Залишається потерпіти».

Над головою задзижчав комар. Ти ба! Ще до літа часу й часу, а комарі вже літають. Степан відмахнувся від невидимої комахи, і раптом зрозумів, що це не комар. Десь далеко на дорозі дзижчав двигун. У напрямку Дубна їхала машина.

Дозорець з південного боку дав знати, що бачить. Жестами просигналив, що машина одна, легковик без супроводу. Звісно, це не обіцяло великої здобичі, але для бойового хрещення, хоч що там кажи, легковик є найкращим.

Степан підняв руку, що означало: «Увага!».

Автівка вискочила з-за повороту. Позицію кулемета було обрано так, щоб прострілювати максимально довгу ділянку дороги, тому Степан мав час роздивитися здобич. Сірий, з чорним шкіряним дахом легковик поспішав у бік Дубна, щоб встигнути до темряви. Степанові навіть здалося, що він розрізняє обличчя водія за вітровим склом. Машина наближалася до примітного білого каменя при дорозі, на який було націлено усі наявні стволи.

Любко поруч кілька разів перехрестився, потім перевірив запобіжник і міцно втиснувся плечем у приклад.

Іще десять метрів, п’ять, метр...

— Вогонь! — скомандував чотовий Шагута, але це вже було зайвим. Одночасно з обидвох узбіч по машині вдарили кріси, і до них одразу долучився Любків кулемет з верхівки дорожнього закруту.

В один момент автівка немовби перечепилася через щось, втратила швидкість та з’їхала до рівчака край шосе. Ще раз коротко гавкнув кулемет, Степан стукнув Любка по плечу, і той відпустив гашетку. Запала тиша.

Авто стояло, упершись носом у землю, задні колеса лишались на дорозі. Мабуть, водій з обережності скинув газ перед поворотом. Усі заклякли на своїх позиціях, чекаючи на якийсь звук чи ворушіння з боку атакованої машини, але там не відбувалося нічого, навіть двигун заглух, пустивши в повітря цівку диму.

Степан підвівся зі своєї позиції, підняв руку, повідомивши таким чином, що бере команду на себе. Потім озирнувся на два боки — дозорці сповістили, що все спокійно, інших машин не видно. Він видобув з кобури пістолет та обережно посунув у бік машини. З лівого узбіччя з фінкою навперейми наближався ройовий Кущ, з правого висунулися двоє з крісами.

Першим машини дістався Кущ. Тримаючи напоготові фінку, він лівою рукою смикнув дверцята, зазирнув у середину, тоді нахилився, придивляючись.

І раптом відсахнувся, немовби побачив щось жахливе.

Степан зірвався з місця підбіг до машини, рвонув дверцята з іншого боку та вкляк.

На задній канапі, за спиною мертвого німця-водія сиділо, а точніше, лежало два тіла у рясах, при хрестах та у скуфіях на головах. Один, на вигляд старший, тицьнувся обличчям у переднє сидіння, із простреленої скроні поштовхами струменіла кров. Другий відкинувся на сидіння, і його борода задерлася вгору, відкриваючи бліду, пронизливо білу на тлі червоної крові, шию.

— Свят-свят! — злякано прошепотів хтось з бійців, підійшовши ззаду.

— Панотці! — присвиснув другий.

Додому верталися вже у сутінках. Хлопці пригнічено мовчали, і лише ройові іноді підганяли тих, хто відставав. Шагута ніс у руках портфель з документами, що його забрали у машині — досить-таки грубий стос паперів на бланках з печатками, частково українською, почасти німецькою. Навряд чи вони мали якусь цінність, але, звітуючи начальству про операцію, треба надати якісь матеріальні докази, хай би якими вони були.

Перше випробування навряд чи можна було вважати вдалим. І хоч Шагута одразу взяв становище під контроль, владним тоном почав роздавати накази, на когось гримнув, і таким чином стримав пристрасті, все одно в душі оселилася гризота. Що віщує такий початок?

— Командире! — до нього біг козак з рою Куща.

— Що там?

— Любко!

У Степана затьохкало серце. Притьмом він кинувся слідом за вістуном туди, де бійці скупчилися, оточивши когось, хто сидів на землі. Це був Любко, такий блідий, що буквально світився білим у присмерку. Тільки очі його палали, немов дві вуглинки в печі.

— Це я, я, я, я, я… — бурмотів він безперестанку, озираючись навсібіч, немовби шукав там якоїсь відповіді.

Кулемет Любка був уже в руках ройового.

— Що з ним? — запитав Шагута.

Кущ знизав плечима:

— Каже, що це він убив панотців, і що тепер жити не буде. Звар’ював.

Шагута підійшов до хлопця ближче, але той ніяк не зреагував на командира, і лише далі собі бурмотів. Хтозна, може й він убив, а мо’ й ні, бо стріляв спереду, а панотці були на задньому сидінні. Але зараз цього не поясниш. Хлопцеві заціпило, і це очевидно.

— Що будемо робити, командире?

Шагута зіщулився:

— А що робити? Зброю в нього забрали?

— Так, — Кущ показав на кулемет.

— То піднімайте його і ведіть.

— А як не піде?

Степан подумки вилаявся, але вголос сказав лише:

— Як не піде, то зв’яжіт, як барана, і несіть на собі. Все. Вперед! Руш! І очей з нього не спускати!

За кілька секунд чота відновила бойовий порядок і вже без затримок дісталася села. Тут Степан розпустив хлопців на відпочинок, давши наперед команду замкнути Любка, який усе ще не прийшов до тями, а сам чорніший за хмару рушив зі здобутим портфелем до штабу, щоб скласти рапорт. Рапорт прийняв Остап — заступник, що відповідав за виховання бійців. Вислухавши коротку розповідь про інцидент, насупився, але розпитувати не став, а лише взявся вивчати видобуті з портфеля документи, а сотнику звелів далеко від штабу не відходити — чекати на виклик.

Тепер Степан покірно очікував своєї долі, приставши до козаків чоти Куцого, що несли службу на майдані.

Зараз тут карали мародера. Зо два десятки селян та чота Фронту української революції спостерігали за екзекуцією мовчки — і не зрозуміти було, чи схвалюють вони, а чи ні. Винуватця поклали на лаву, один козак сів йому на ноги, другий — на плечі, а ще двоє шомполами вбивали у грішну дупу прості істини: що красти — гріх, що брехати — гріх, що підводити бойових товаришів — смертний гріх. Голова ФУРу Явір-Яворенко голосно рахував удари.

— Дев’ятнадцять… двадцять! Годі. Вистачить з нього!

Козаки злізли з нерухомого вже тіла, на якому клочилися штани та свитина. Громада стояла мовчки.

— І що ми бачимо? — Яворенко обвів поглядом людей та поправив гранати за поясом. — А бачимо, що буде з кожним, хто посміє обкрадати українського хлібороба, хто зазіхне на святе право власності. Що ж це виходить? Га? Народ повстав. Народ будує власну державу, а хтось починає діяти від імені цієї держави і без мандату, без грошей проводити індивідуальні реквізиції? Не буде цього! Так і запам’ятайте! Ваш земляк В’ячеслав Липинський казав: «Ніхто не збудує нам державу, коли ми самі її не збудуємо». А хто це — ми? Ми — це народ, який живе на цій землі. І тільки цей народ має право визначати свою долю. І тільки він може народити справжню народну державу!

Натовп нарешті заворушився, зашепотівся схвально, і Яворенко витер піт, що рясно зросив чоло.

— Українська революція — це ваша революція, і кожен, хто спробує привласнити її ім’я, буде битий нами, бійцями революції, а коли треба — то й вбитий! Бо народ — єдиний!

Степан Шагута стояв серед козаків і спостерігав за покаранням мародера, але не гомонів з сусідами, не ділився враженнями, як усі. В голові юрмилися зовсім інші думки. Убито панотців, служителів церкви, убито за його, Шагути, вказівкою, а це означає, що на місці парубка під шомполами має бути він, саме його мають зараз піднімати за руки й ноги хлопці, щоб віднести до шпиталю. Не кулеметник Любко, який досі винуватить себе і сидить під охороною, щоб, не дай Боже, не заподіяв чогось, а саме він, командир, відповідає за результат операції та за дії підлеглих. І за таку провину шомполів мало, за таке мають розстріляти як за зраду. Бо що скажуть люди: ФУР — це бандити, це гнобителі церкви, такі, як комуністи.

І правильно.

У свої двадцять п’ять Степан не боявся смерті. Ще з «Пласту» привчав себе до думки, що загинути за Батьківщину — це велика честь. І у польському війську не ховався за спини товаришів, бо хоч би там що — не годиться, аби замість тебе влучили в іншого. На все воля Божа, якщо судилося загинути, треба прийняти це з гідністю. Але одна справа — загинути в бою, захищаючи свій народ, а інша — якщо тебе перед громадою розстріляють як злодія. Хай би навіть через непорозуміння — бо насправді у тій автівці міг виявитися хто завгодно. Однак відповідальність за все лежить на командирові — це правило Степан теж засвоїв кріпко.

— Ми приймаємо допомогу від братів-землеробів, — вів далі Явір. — Бо українська революція — це плоть від плоті селянина. Але тільки на добровільній основі. Тільки від щирого серця, — він задоволено зблиснув очима, оглядаючи юрму, що вже відверто підхоплювала кожне його слово. — І хай затямить кожен: хто підняв руку на чуже, той підняв руку на Українську революцію! Хай живе вільна Україна!

— Слава! Слава! Слава! — дружно гаркнули козаки, і за ними селяни врозбрід: — Хай живе! Слава!

Командир задоволено посміхнувся, підняв руку, щоб гамір ущух:

— Ну а зараз перед вами виступить наш новий козак, Петро. Він вистрибнув з вагону, яким його з товаришами везли у німецьке рабство. Везли здалеку, аж з Київщини, і тільки тут він зміг вирватися. Петро розкаже вам усе, щоб ви не купувалися на обіцянки солодкого життя в Німеччині. Давай, Петре! — від підштовхнув уперед худорлявого парубка років сімнадцяти, трохи переляканого загальною увагою.

— Драстуйте вам, люди добрі, — пробелькотів той і схилив голову, стягаючи з неї шапку.

— Слава Йсу! — вигукнув хтось з селян.

Хлопець розгублено завмер. Яворенко поплескав його по плечу:

— Це з тобою вітаються. Кажуть: «Слава Ісусу!». А відповідати треба: «Навіки слава!».

— Навіки слава… — зовсім знічено повторив хлопець і низько вклонився. Козаки у лаві зареготали.

— Зачекай! — Явір підняв руку. — Хлопці, ви мені Петра не лякайте, бо нам іще воювати разом. А краще слухайте, що він скаже. Ну а чотовим, — голос його набрав металу, — наказую за чверть години зібратися у штабі. Зрозуміло?

— Так єсть, — за звичкою на польський штиб відгукнувся Степан, і в голові промайнуло: «Чверть години. Це все, що в тебе залишилося». Попід шлунком засмоктало і гостро захотілося курити.

— Давай, Петре, розказуй, — заохотив хлопця Явір, а сам посунув у бік читальні, над дверми якої майорів жовто-блакитний прапор, вказуючи на місце розташування штабу ФУРу.

Степан відійшов убік та поліз до кишені по цигарки. Нещодавно чота Чорного перехопила обозну фіру німецького війська, і тепер усі хлопці ласували гарним трофейним тютюном.

Перша затяжка не мала жодного смаку — немовби пара з чайника. Після четвертої з’явилася гіркота, якби лизнув полину. Степан квапливо прикурив нову цигарку, коли ззаду наблизився чотовий Куций.

— Вогонь маєш?

Шагута дав прикурити чотовому, затягнувся сам і знову відчув на піднебінні присмак полину.

— Що там? — кивнув він головою у бік штабу і сплюнув гірку слину.

— Та так. Крук зі своїми приїхав.

— Знов по друкарню?

Оунівці давно вже намагалися забрати в Яворенка друкарське обладнання, захоплене у Крем’янці — то хитрістю, а то й силою, але поки що безуспішно.

— Та ні. Кажуть, совіти прислали делегацію, перемир’я просять.

— Це які совіти? Партизани?

— Ага, далебі великий загін підходить. Хочуть, щоб пропустили.

Шагута знов сплюнув і викинув другу вже недопалену цигарку:

— Пропустимо. До пекла… Слухай, у тебе тютюн нормальний?

— А що? — не зрозумів Куций.

— Та в мене гіркий, як радянська горілка.

Той у відповідь лише знизав плечима.

— Так вони спочатку заманювали, — вів тим часом хлопець на майдані, голос його з кожною хвилиною міцнів та набирався сміливості. — Обіцяли, що у Фатерлянді буде робота, буде пайок і ще гроші платитимуть. Особливо робітників з заводів кликали. І багато хто поїхав. А потім вже не стали їхати, і вони почали призивати, як на війну. Я хотів утекти — так оце ж упіймали. І тільки тут оце з вагону вистрибнув, як він спинився, бо рейки розібрали. Так що не вірте німцям, вони все брешуть.

Люди слухали і стурбовано хитали головами.

— Ну то що, ходімо? — Куций докурив і кивнув у бік прикрашеної синьо-жовтим прапором читальні, що правила за штаб.

Степан озирнувся на лаву козаків, на селян, що стояли поруч, на хлопця-втікача перед ними, немовби хотів зберегти цю картину навічно, а потім мовчки розвернувся та пішов до штабу — по свій вирок, обминути який все одно неможливо, та й нечесно це.

У просторій кімнаті було накурено. За столом сиділи з одного боку Явір зі своїм заступником — інженером Грушкою, що опікувався друкарнею. Тут-таки знайшов собі місце і Остап, який до того заступав командира, зайнятого на мітингу. З іншого кінця столу розмістилися оунівський провідник Крук, зовсім не схожий на крука русявий, високочолий молодик, в оточенні почту з двох старшин. Розмова вже мала підвищений тон.

— Ми будемо бити ворога, які б знамена він не піднімав, тим більше, що вони у всіх червоні — що в німців, що в совітів, що в поляків, у цих хіба що з білим. Ми вже москалям багато разів вірили — ще з часів УНР, — гаряче доводив Яворенко, і чуб його, звільнений з полону шапки, мотилявся, як грива у коня.

Крук скривився, бо сам воював під червоно-чорним партійним прапором, у той час як ФУР — під державним, синьо-жовтим.

Степан бачив, що командирам поки не до нього і відчув дивне полегшення, хоч це і було неправильним — ховати свою провину за клопотом керівників. Неправильно, але все-таки дарувало ще кільканадцять хвилин життя.

— Ти мене не агітуй! — вибухнув Крук. — Ту не про прапори справа, а про тактику. Як москаль на себе відтягне основні сили німців, нам що, гірше буде від того? Хай б’ют одне одного, а ми дамо собі спокій.

— Пане провідник! — втрутився інженер Грушка. — Не мені вам казати, що робили совіти на нашій з вами рідній Галичині. І ви то все хочете їм пробачити?

— А як совіти з поляками си домовлять? Чи з німцями?

Яворенко вибухнув:

— І ти вирішив, що домовишся першим? Щоб полякам чи німцям не дати? Так це не вийде. Попереджаю. Ми з москалями не домовляємося. Бо коли таке було, щоб москаль своє слово тримав?

— Як ви не розумієте…

— Ні, ну скажи, коли? — Яворенко періодично стукав по столу п’ястуком, і після особливо сильних ударів інженер Грушка поправляв окуляри на тонкому носі.

— Нам не вигідно зара брати бій, — кип’ятився Крук. — Хай си пройдут, а коли будуть си вертати, тут ми їх і зустрінемо сь.

— Так нехай пана відділ і пропускає. А ми пощипаємо їх і дорогою туди, і зворотно, — підключився до суперечки Остап.

— Це не є можливим, — оунівський старшина, що сидів ближче до вікна, теж встряв у розмову. — Бо як вони почнуть си стріляти, то вже не розберут, де ми, а де ви.

— Ну то вдаримо їх разом! — запропонував Яворенко майже весело. — Як там співають: «Нам поможе Святий Юрій і Пречиста Мати німця во-о-оюва-а-а-ти».

І всі фурівці, неначе збиткуючись, підхопили разом:

— Чи ти лях, чи москаль — будемо стріляти!

Нумо, хлопці до бо-ою!

— Тьху на вас! — розлютився Крук. — Ти, Яворе, з вогнем граєш. Розводиш отаманщину, коли тра усім об’єднатися під єдиним проводом проти спільного ворога.

— Під твоїм? — уточнив Яворенко.

— Проводом ОУН.

— А яким саме проводом? — єхидно перепитав Остап. — мельниківського чи бандерівського?

— У нас тільки один провід — ОУН революційної.

— Тобто бандерівської, — зіщулився Остап. — А мельниківці із цим згодні?

Від Остапових кпин і без того виведений з рівноваги Крук вже ледь стримувався.

— Так зване ОУН Мельника — колабораціоністи. Не змушуйте мене ту давати вам вишкіл у політичній грамоті.

— Не заривайся, Остапе, — Яворенко поклав долоню на лікоть свого заступника. — Ти, Круче, правильно говориш про об’єднання. Але зрозумій. Загнати усіх під себе у вас не вийде. От у нас, дивися, я і Грушка — гетьманці. Остап — петлюрівець. Куций оно сидить — чотовий поруч зі Степаном здивовано підняв обличчя. — То він — творчий націоналіст, з Фронту національної єдності. Правильно я кажу, Куций?

Той кивнув і почервонів, явно заскочений такою увагою до власної персони.

— І не він один. А ще у нас є українські монархісти. А ще — УНДОвці, анархісти, прибічники Українського центрального комітету і ще багато хто. Ми усі думаємо по-різному, а воюємо разом.

— І дужо навоювали сь? — криво посміхнувся Крук.

— Та трохи є. Принаймні у тебе до нас руки короткі, — вишкірився у відповідь Явір.

Фурівська старшина схвально загуділа. Степан Шагута намагався уважно слідкувати за перебігом суперечки — це відволікало від сумних думок про зроблене чотою на дорозі у Дубно. А додаткової напруги цій, здавалося б, суто теоретичній дискусії надавало те, що учасники були озброєні не лише аргументами, але й налаштованою зброєю.

— Це все тому, що у нас — демократія. От бачиш, ми й чотових покликали, щоб не думали, що за їхніми спинами про щось із вами торочимо. Бо об’єднати ідеологічно різні сили можна тільки на основі демократії, — повчально підняв пальця вгору командир Фронту.

— Демократія — то не для війни, — серйозно заперечив Крук. Відчувалося, що він був добре підкутим у політичних дискусіях. — Здобудемо Українську державу, тоді поговоримо про демократію. А здобудемо, тільки об’єднавшись під залізною рукою проводу ОУН і його провідника Степана Бандери.

Це прозвучало зовсім як на партійному мітингу.

— А якщо ми не згодні під Бандерою? — знову зіщулився Остап. — У нас є не гірші партійні лідери.

— Ваші партії вже довели УНР до поразки. А ОУН — то не партія. ОУН — то провідна національна сила, яка вища за будь-які партії. І тому ми переможемо. Хто піде проти нас, той піде проти нації. І нація залізною рукою покарає зрадників.

З цими словами Крук підхопився і пішов до дверей. За ним, не прощаючись, почимчикували й супутники.

— Нажили ми собі ворогів, пане командире, — услід їм зауважив Грушка.

— Одним більше… — махнув рукою Яворенко і обернувся до чотових, що стояли попід стінкою. — Сідайте, хлопці, до столу, будемо про своє балакати.

Усі взялися розсідатися, прилаштовуючи зброю та розстібаючи свитки. А Остап раптом затиснув двома пальцями носа і, перекривляючи Крукові мітингові інтонації, виголосив:

— Під залізною рукою провідника Степана Бандери! Під три чорти! Кроком руш!

Хлопці зареготали. Яворенко витер вуса, стираючи з лиця непрохану посмішку і підсумував:

— Політичну дискусію завершено. Бо у нас є інші справи. Дуже цікаві справи, — з цими словами він глянув у бік Шагути і пересунув до себе від Остапа до болю знайомий стос паперів.

У Степана похололо під серцем. Очевидно, що настала його черга.

І коли всі розсілися, Остап раптом скомандував хрипким від суперечки голосом:

— Чотовий Шагута!

— Тут! — рефлекторно висмикнув себе з лави Степан, а в голові пострілом пролунало: «От воно!».

— Командування Фронту української революції оголошує вам подяку!

— Служу Україні! — Степан завмер у півприсяді, від несподіванки несила ані до кінця підвестися, ані сісти на місце.

Голос Остапа набув офіційного, пишного тону:

— Чотою Шагути знищено особливо небезпечних німецьких агентів, представників самоназваної Автономної церкви, які проводили роботу з ліквідації українських парафій греко-католиків та православних, щоб із них зробити одну пронімецьку церкву. Документи про все це містилися у портфелі, конфіскованому у машині. Під час своєї геройської операції чота знищила голову цієї так званої церкви з помічником, зрадників і німецьких запроданців.

Усі погляди зупинилися на Шагуті, а він продовжував висіти між столом і лавою, ніяк не приходячи до тями, і тільки цівка поту стікала скронею.

— Молодець! — коротко підсумував Яворенко. — Україна тебе не забуде. Сідай.

І тільки тепер, почувши команду, Шагута мішком осів на лаву.

Як пройшла нарада, щиро кажучи, він не помітив — щось відповідав, коли запитували, дивився на мапи, отримував накази. А коли повернувся до своєї чоти, довідався, що кулеметник Любко на світанку утік з-під варти і повісився у лісі на власному паску.