Забудь-річка

* * *

Сказати чесно, Уляні як дитині Півдня ніколи на думку не спадало приєднатися до когорти киян, що під час зимових свят подаються до Карпат, аби отримати сумнівне задоволення від спуску із заледенілих гір на неслухняних лижвах, або ще страшніше — дошці-сноуборді. Вона бачила, звісно, сотні цих навіжених з чохлами і баулами напереваги, з шоломами і окулярами на головах, радісно збуджених дорогою туди і стомлених та обвітрених під час повернення, нерідко накульгуючих, або прикрашених гіпсами чи лангетами, з милицями, ба навіть на візках.

Однак Степан сказав:

— Як це ми не поїдемо? Треба ж хоч дитину на лижви поставити, якщо вже ти така дрімуча.

І вони поїхали.

Уляна щиро не розуміла лижв. Прив’язувати до ніг якісь дошки, та ще й такі незграбні, що заважають вільно рухатися — це було поза межами. У рідному Очакові вона й ласти під час купань ніколи не надівала, навіть у ті кілька сезонів, коли це раптом стало модним. Степан же, почувши таке пояснення, сміявся до сліз, а потім нещадно кпинив за кожної можливості. Сам він із лижвами неначе народився — справжній сибіряк. Розповідав, як першим у школі засвоїв ковзанярський хід, новинку, якою підкорив у вісімдесяті уболівальників знаменитий швед — Гунде Сван. Як завдяки цим навичкам дуже швидко став і на гірські лижви, бо для них асинхронна робота ніг — головне. А ще, як ходив цілиною у тайзі на широких туристичних лижвах, бо лишень у туризмі, ну ще й на полюванні лижви зберегли своє первинне призначення — не дати людині провалитися у сніг.

— Ти навіть не уявляєш собі, що таке піти у тайгу. Особливо коли надійна компанія, без нитиків і дівчат. Там повітря таке прозоре, що фокусує сонце, як лінза. А якщо без дівчат, можна наметів не брати, тільки спальники, ну там, казан, миска, чайник. І все. Ідеш собі, кайфуєш.

— А продукти? — дивувалася Уляна.

— А які у тайгу продукти? Тільки пельмені. Вони ж морожені, так їх у торбинку склав і ззаду — на рюкзак, щоб там торохкотіли. Ну, ще чай там, цукор. Все.

— Скільки ж це треба пельменів?

— Ну, рахуй. Такому, як я був, хлопцю — сорок штук на добу. Можна тридцять п’ять. На два прийоми. У казані снігу натопив, пельмені зварив. Гарячий бульйон сьорбаєш — це тобі перше, пельменями заїдаєш — друге. Красота!

— А компот? — стандартно пожартувала Уляна.

— А замість компоту — чай. Знаєш, як в Сибіру кажуть? Чай не пйош, откуда сила? Випив чай, совсєм ослаб.

— Жах.

— Що — жах?

— Рахувати, скільки з’їв пельменів. Обіцяй, що не будеш рахувати скільки я з’їла, — попрохала вона.

— В Україні пельмені не вміють робити, — раптом з ноткою зверхності констатував Степан.

— Оце сказонув! — обурилася Уляна.

— Так і сказав. Бо у вас найсмачніше, що є у пельменях — бульйон — виливають.

— «У вас»… — передражнила вона. — Зате «у вас», у цьому Сибіру вашому, нічого крім пельменів готувати не вміють!

— Теж правда. Хоча мама моя готувала добре.

— Але ж ти казав, що вона українка.

— Казав. Правда виросла в таборі і в часи, коли не було з чого готувати.

Кулінарна суперечка відбувалася на широкому сидінні мікроавтобуса, який від франківського вокзалу віз їх до Ясіні, місця пересадки та підйому у справжні гори. Степан наполіг на тому, щоб не брати лижви і черевики на місці, бо там може не бути вибору, а знайти їх у Києві. Ця завбачливість вилилася у додатковий вантаж — великий чохол та баул із твердим, як каміння, взуттям. Уляна не дала себе умовити на цю сумнівну та небезпечну розвагу і тому опікувалася лише сумкою із провізією та портфелем з ноутбуком — на форумах писали, що там, на горі мережа ловиться цілком пристойно, а у деяких просунутих готелях є навіть вайфай.

— Сибірська кухня своєрідна, — продовжував пояснювати Степан. — Влітку дикороси, взимку морожена риба.

— Це те, що збирають місцеві діти, коли їх ловлять з гелікоптерів?

— Запам’ятала?

— Таке забудеш. До того ж «дикороси» звучить, як назва політичної партії.

Він посміхнувся:

— Ні, це усе-таки дикі рослини… Хоча дивно. Мають бути «дікораси», бо російською ж «растєнія».

Слово «дікораси» насмішило обох.

— А може це те, що їдять дикі росіяни, — припустила Уляна.

— Дикі росіяни іще рибу морожену їдять. Якщо стругають, називається струганина, а якщо розбивають молотком — расколотка. Це від «расколачівать».

Мала мирно сопла, притулившись до маминого плеча — це був бонус від раннього прибуття потягу на вокзал.

— І як ти таким здоровим виріс на цьому дикоросійському меню?

Степан посміхнувся. Насправді він не був аж надто великим, хіба що у порівнянні з Уляною, однак виглядав міцним і якимось твердим, неначе камінь у річці. Можливо через морську звичку ставити ноги широко і впевнено та не поспішати із наступним кроком, поки не переконався у надійності попереднього.

— У Сибіру різні люди. Багато українців. Батько мамі таку кулінарну виучку організував — після табірних харчів — що вона мені за все життя жодного бутерброда з собою не дала. Усе тільки домашнє. А постачання в Сургуті було добрим, не те, що в Херсоні, коли я вчився.

— Я вже починаю комплексувати, — обережно зауважила Уляна, яка за київським звичаєм частенько проводжала Настуню до школи сиром та ковбасою.

Степан посміхнувся поблажливо:

— Якби ж тоді була така ковбаса…

— Ту вже Ясінє! — з неповторною тутешньою вимовою рапортував водій, з’їжджаючи з дороги та паркуючись на укатаному сніговому майданчику.

Поруч, стояла трійця військових на вигляд вантажівок з будками замість кузовів.

Поки розштовхали Настуню і витягли багаж, до мікроавтобуса підійшли водії вантажівок. Вони спілкувалися місцевою говіркою, рясно перемішаною з угорськими, словацькими та німецькими словами, а коли й цілими фразами.

— Мо’ дітвачці у віходок тра’?

— Перепрошую? — напружилася Уляна.

— Ну, у віходок, подзюрити.

— У туалет?

— Та йо.

Настуня не хотіла до туалету, водії ж команду вантажитися поки теж не давали.

— Заждіт крихту. Ту файта з Києва ще мусит бути.

Уляна зосередилася. «Файта з Києва»… До них перед підйомом має приєднатися компанія, з якою разом винайняли всюдихід. Значить файта — це компанія. Що ж, якщо мати час і натхнення, з місцевою говіркою цілком можна розібратися.

Згори тим часом з’їхала вантажівка і почала випускати пасажирів. Уляна помітила, що її колеса обмотані ланцюгами.

— Любий! А навіщо вони на колеса ланцюги понамотували?

Степан посміхнувся.

— Щоб по снігу їхати. Без них не вигребешся.

— А туди що, по снігу треба їхати?

Степан твердою рукою обійняв її за плечі:

— Шишарик — серйозна машина. Не якийсь там паркетник. У нас в пустелі вони в піску греблися так, що любо-дорого. А тут йому ще й ланцюги потрібні. Мені починає подобатися.

— Шишарик — це назва машини? — поцікавилася Уляна.

— ГАЗ, — пояснив Степан. — ГАЗ шістдесят шість. Повний привід, автоматичне блокування обох диференціалів. Бензину жере, як гелікоптер.

Тим часом із села на стоянку вибрався мікроавтобус і зупинився попід білбордом з новорічними вітаннями від президента. Водій опустив вікно, щоб оголосити колегам, що на заправці «файної бензини заллєв», а з пасажирських дверей тим часом вивалився опецькуватий підтоптаний дядько у куртці з сумкою через голову і, витягши з кишені великого носовика, висякався так гучно, що, здається, чутно було на всю Ясіню. За ним вийшла пергідрольна пенсіонерка у товстих окулярах. Ну а далі з’явилася цілком гірськолижного вигляду молода пара із хлопчиком років восьми.

— Настуні компанія буде, — зауважила Уляна задоволено.

— Зачекай. Може, вони не в наш готель.

— У наш. Я все дізналася, як машину орендувала.

— Ну ти даєш! — Степан завжди дивувався її організаційним здібностям, а насправді що тут такого? Це чоловіки краще сто кілометрів проїдуть, аніж щось запитають, а для жінок спілкування — цілком природній процес.

Компанія тим часом вивантажувала речі, і у цій справі найбільше шуму і найменше користі було від опецькуватого дядька, який, проте, поводився як глава сімейства.

— Де наш транспорт? — голосно запитав він, коли попри цінні вказівки родині вдалося успішно завершити розвантаження.

— Та йо. Он-де вузик! — махнув рукою водій.

— Вузик! — чомусь обурено повторив голова сімейства. — Вони називають це вузик. А між іншим вузик — це просто вантажівка. А тут я бачу, зовсім не просту вантажівку. Тут я бачу пасажирську модифікацію знаменитого шишарика — радянського ГАЗ шістдесят шість.

— І тобі буде компанія, — стиха пирснула Уляна.

— Подивимося, — філософськи зауважив Степан.

Вони взялися за клумаки та разом з новоприбулими посунули до вказаного шофером «вузика». Штурм вузької та незручної драбини до кузова став серйозним випробуванням для старшої частини великого сімейства. І якщо жінці вистачило допомоги хлопця, щоб вибратися на високий перший щабель, то голова родини своїми цінними вказівками та схильністю до непередбачуваних рухів, надовго заблокував вхід. Довелося вже й Степанові приєднатися до процесу, і всупереч несвідомому але впертому шкідництву з боку старого, просто-таки силоміць запхати його всередину.

Далі чоловіки завантажили валізи, клумаки та чохли зі спорядженням, не розбираючи, де чиє — на місці буде видно, ну а посадка найлегших у компанії — жінок та дітей — минула й зовсім гладко.

— Дякую, молодий чоловіче! — голова сімейства простягнув Степанові руку і ґречно підвівся з сидіння, але тут-таки завалився назад, бо машина рушила.

Степан все ж таки зловив долоню старого та відрекомендувався.

— Георгій Олександрович, — у свою чергу відгукнувся той. — Це мій син Анатолій з дружиною Світланою та сином, а моїм відповідно онуком, Олексою. А це моя дружина.

— Наталя, — посміхнулася жінка.

Степан також відрекомендував своїх супутників.

— Вперше туди? — запитав він ввічливо.

— Ми — так, — підтвердив старий. — Толя зі Свєтою вже років п’ять їздять. П’ять? — розвернувся він до сина.

— Так.

— А цього року взяли нас із собою.

— Там гарно дуже, — пояснила Світлана, але її фраза потонула у дружному жіночому зойку, бо машина так різко перехнябилася, що, здавалось, ось-ось завалиться набік.

Уляна визирнула крізь віконце і рефлекторно притиснула Настуню до себе, бо жодної дороги не побачила, а лише гірську річку, яка в’юнилася між каміння і криги, та урвище під самими колесами. Героїчним зусиллями вона зупинила в собі хвилю переляку і обережно поцікавилася:

— А ми не перекинемося?

— У жодному разі! — урочисто проголосив Георгій Олександрович. — Ця машина унікально збалансована за центром ваги. Вона навіть була на озброєнні десанту, бо при скиданні з парашутом завжди ставала на чотири колеса.

Тут всюдихід знову хитнуло, і всі вимушено вхопилися хто за що.

— Скидання з парашутом не бачив. Бачив як шишарик по самі мости у піску вигрібає на бархан. Але кабіна розташована над колесами, — зауважив Степан. — Коли наїде на міну, тих, хто в кабіні, доводиться збирати по частинах.

— Ви служили в Афганістані, — діагностував голова сімейства.

— Поруч, — відгукнувся Степан. — Але там теж були міни.

— Ну, у нас тут мін, дякувати Богу, нема. А от переваги цієї легенди радянського автопрому нам зараз дуже і дуже стають у нагоді.

Неначе почувши ці слова, машина зупинилася і почала здавати назад, з’їжджаючи схилом і знову небезпечно перехняблюючись. За кілька секунд з-за рогу з’явився величезний лісовоз, що рухався назустріч.

— Мамо! — сказала Уляна. — Якби я знала, що тут так страшно, ні за які гроші сюди б не попхалася.

— І я, скільки разів сюди їздила, все одно не можу звикнути, — підтримала молодша жінка, яку голова відрекомендував як Світлану.

Старша лише голосно зітхнула.

Чоловіки, як завжди у подібних ситуаціях, переможно посміхалися, немовби сам факт того, що комусь поруч лячно, додавав їм певності у собі. А Настуня на диво спокійно переживала пригоду — примостилася біля віконця і роззиралася навкруги. Для неї це було чимось на зразок каруселей.

Здавалося, подорож не закінчиться ніколи. Машина повзла нагору, постійно хилячись і надривно ревучи двигуном. Кілька разів пропускали зустрічних, пірнаючи у карман дороги, кілька разів бачили, як зустрічні у кармані пропускали їх. Перші будинки, які виникли за вікном, подарували Уляні надію, що ось-ось усе закінчиться, але й після них їхали ще далеченько, так само без асфальту, понад урвищами, замерзлими річками, просто вирубками, а чи то лісовими вітровалами.

Говіркий попутник від історії автопрому абсолютно органічно перейшов до історії цього краю. Час від часу потужно сякаючись у свій величезний носовик, якщо не сказати носовичище, він просторікував про п’ять країн, яким належало Закарпаття, про Гуцульську республіку і Карпатську Україну, про Руську трійцю, москвофільство русинів і підтримку Росією русинського сепаратизму.

— Ви гадаєте, просто так зараз ведуться розмови про визнання русинів окремою нацією, а русинського суржику окремою мовою? Тут закладається фугас не тільки під культурну, а й під територіальну єдність України!

Здається, йому не потрібні були співрозмовники, бо молоді тихенько балакали про щось своє, дружина сиділа мовчки, періодично поглядами натякаючи чоловікові на необхідність застосувати носовика, Уляна безнадійно боролася зі страхами, а діти, що встигли вже познайомитися, тепер вдвох прилипли до вікна. Лише Степан із ввічливості відповідав подеколи кількома словами.

— Вони витягають з наукового маргінесу цього Маґочія, — кипів обурено Георгій Олександрович про якісь йому одному відомі проблеми. — І за ним повторюють, що русинів більше мільйона. Це при тому, що при перепису так себе визначили лише десять тисяч. Завтра окремою нацією себе оголосять мешканці Троєщини! Їх вже точно більше.

А машина тим часом зробила черговий поворот у невеличкій ущелині і, здолавши крутий підйом, зупинилася між невеликими будинками просто під нижньою станцією підйомників, де фінішували і знов ставали у чергу на підйом аматори зимового екстриму.

Уляна чесно і віддано нудилася, поки родина отримувала задоволення на гірці. Настуня, яку першого ж дня віддали у навчання інструктору, боролася з непокірними лижвами, що ніяк не хотіли триматися купи, та з підступним підйомником зі смішною назвою «бугель». По-гірському суворий на вигляд, але дуже уважний та досвідчений у роботі інструктор Дмитро опікувався своєю ученицею, щоб випадкове падіння, чи, не дай Боже, травма не відбили бува бажання засвоювати нову забаву. Сам він, як з’ясувалося, був у минулому майстром спорту, а відколи спуски перетворилися на прибутковий бізнес, почав заробляти своєю майстерністю.

Степан швидко знайшов спільну мову із молодим подружжям попутників, чий син Олекса вже впевнено стояв на лижвах, а зараз на навчальному схилі засвоював модний сноуборд. І поки до самого смерку батьки Олекси разом зі Степаном носилися по горах, Уляна чергувала біля навчальної траси і терпляче виконувала святі мамчині обов’язки — перекусити, пити, пісяти, витерти шмарклі, постерегти лижви або збігати за взуттям. Олекса, до речі, дуже придався їй як досвідчений вже гірськолижник, бо щиро опікувався Настунею і навіть супроводжував під час підйомів на небезпечному бугелі.

У такому от стоянні-ходінні попід гіркою Уляниним компаньйоном несподівано став Георгій Олександрович. Сам він на лижвах не катався, але мав у руках взяті у прокаті палиці, за допомогою яких долав круті гірські стежки у прагненні набратися здоров’я, повітря та естетичних вражень. Дружина його Наталя попри чудову порівняно з чоловіком форму, обмежувалася прогулянками до найближчої колиби, а більшість часу проводила у номері.

Старий виявився чудовим співрозмовником, бо, здається, знав усе на світі і мав на це все власну точку зору. І власне за цю точку зору Уляна й охрестила його «песимістом-шістдесятником». Георгій Олександрович, почувши це визначення, відхрестився від нього, заявивши, що, по-перше, це тавтологія, масло масляне і хибний плеоназм, адже шістдесятники не можуть бути оптимістами, бо в молодості цьому заважала система, а зараз — вік. Крім того, він не годиться у шістдесятники через молодий вік (і тут не кокетував), але погоджується, що перетинається з ними ідеологічно, адже разом із ними пережив стільки розчарувань, що абсолютно точно знає тепер, де і як саме їх наступного разу обдурять. От, наприклад, всі у дві тисячі четвертому кричали: «Ю-щен-ко! Уря-я!», а він, Георгій Олександрович, ще тоді сказав, що оточення перетравить Ющенка, як удав кролика. Ну, і хто був правий?

— Тому що це був чітко розрахований план. Треба було утилізувати народну енергію, і вони утилізували її за допомогою слабкого лідера. Слабкий лідер виростив у душах українців потужне розчарування, тож про жоден новий майдан вже не може навіть бути мови. І не кажіть мені, що це була революція. Помаранчева чи якась інша. Саме тому, зверніть увагу, Майдан ніхто й не розганяв. Бо розганяти його — це підвищувати тиск. Вони просто імітували перемогу — і українці знову залягли по диванах.

Уляну чомусь зачіпали такі слова:

— А як же мільйони людей, які вийшли тоді на вулиці? Хіба це не революція?

Георгій Олександрович мудро посміхався:

— Пам’ятаєте Ленінське визначення революційної ситуації? Хоча звідки вам? Так от, революційна ситуація за Леніним, а він розумівся на революціях, це коли верхи не можуть, а низи не хочуть жити по старому. А тепер подивіться на нас. Верхи по старому живуть? Живуть, аж гай шумить! І навіть президент тепер у нас той самий, що тоді всі проти нього повстали. Та й низи тихо сопуть у дві дірки. Отак от. А революції без революційної ситуації не буває, навіть не думайте. І «мільйони людей», хоча хто їх тоді рахував? — не аргумент. У дев’яносто першому теж мільйони виходили. А поміняли що? Тільки герб і прапор.

— Ну а молодь? — чіплялася за останню соломинку Уляна. — Ви не вірите в нашу молодь?

— У молодь я вірю. Молодь не пропаде. Молодь буде успішною. Тільки більшість, на жаль, не в цій країні. Оно візьміть, скажімо, мого Толю. Він програміст. Працює на закордонних замовників. Щоб зменшити податки, оформився приватним підприємцем і отримує зарплатню, як казали в мої часи, з-за бугра. Від буржуїв. Я питаю, чому тоді просто не виїхати за кордон? А він — тут податки менші й ціни нижчі. Податки й ціни! Ви розумієте? І це мій син, який, до речі, ночував тоді на Майдані.

Такі суперечки переривалися зазвичай появою малого Олекси, який повідомляв про якусь Настунину потребу, яку треба було негайно задовольнити. Але потім усе знову поверталося до розмов на різні теми на снігу попід гіркою або у колибі біля полум’я каміна, яке слугувало як для затишку клієнтів, так і для смаження шашликів.

На гірці усі як один підживлювалися глінтвейном з місцевого закарпатського вина. Рецептура цього вічного напою кардинально мінялася від колиби до колиби, але тут, біля підйомників, була найгармонійнішою. Саме такий любила Уляна — доміру солодкий та доміру міцний з ароматом мускатного горіха та апельсина. А от її вимушений компаньйон обмежувався лише чаєм з трав. «Я в житті стільки випив, що ви не перепливете», — відповів він на німе запитання, і більше воно не поставало.

Другого ж дня під час посиденьок біля каміна Уляна виклала Георгію Олександровичу складну проблему своїх зі Степаном предків. Старий прийшов у захват.

— У цьому історія цілого покоління! — пафосно прорік він. — Ні, ви просто зобов’язані знайти усіх трьох.

— Усіх трьох? — здивувалася Уляна. Особисто її цікавив в першу чергу власний дід.

— Звичайно! По-перше, тільки так ви можете отримати певність, хто з них насправді є ким. А по-друге, і це головне, зможете зібрати їх знову докупи, після того, як розкидала війна — нехай і не фізично, але у пам’яті. — Георгій Олександрович замислився. — Треба шукати за кордоном. Ви знаєте, скільки наших бійців і з УПА, і полонених з Червоної армії залишилося там? Тисячі. І нащадки зазвичай добре зберігають пам’ять. У Радянськім Союзі, звичайно, шукати значно складніше — тут такі майстри сліди замітали, що не тільки окремі люди, цілі народи у Літу канули. Чи як її в Україні називали — Забудь-річку.

— Забудь-річку? — здивувалася Уляна. Вона вперше почула цю назву.

— Так. Забудь-річка тече між нашим і потойбічним світом. Наші предки вважали, що коли душа переселяється з одного світу в інший, вона перелітає через Забудь-річку і забуває все, що було на цьому боці. Для надійності. Помер — перелетів і забувся. Народився — перелетів назад і знов забувся. Тому ми не пам’ятаємо, що було з нами в минулих життях. Відчуваєте, яка потуга у цьому образі? Особливо у тому, що він діє на два боки — туди і назад. Це вже космогонія, шановна! І ніяк інакше.

Уляна зітхнула, дивлячись на спалахи вогню над дровами:

— Знаєте, я ніколи особливо не цікавилася історією, але зараз, коли раптом зіштовхнулася… — вона не змогла добрати слів. — Слово честі, іноді складається враження, що оцю, як ви її назвали, Забудь-річку, хтось прокопав просто між нами і батьками, щоб ми не змогли довідатися, ким є насправді. І це сталося у кожній родині, у кожній хаті.

Георгій Олександрович витягнув свій велетенський носовичок і гучно висякався.

— Забудь-річка, шановна, — це одне з найбільших будівництв соціалізму. Як Біломор-канал. Копали тисячі й мільйони людей, кожен свою ділянку, кожен у своїй родині. А що ви хочете, коли люди аж до самого розвалу Союзу заповнювали анкети: «соціальне походження»? Або: «Чи не були ви чи ваші родичі у полоні або інтерновані під час війни?». Родичі! Чуєте?

Уляна здивовано звела брови:

— А якщо були?

— Могли не взяти на роботу. Або не дати допуск до секретної документації — а тоді секретною документацією вважалося майже все. Тому й від родичів відмовлялися, і від предків, щоб не бути, не дай Боже, «із поміщиків» або «зі священнослужителів». Ви тих анкет вже не застали. А в мене кожного разу рука тремтіла — а раптом про родичів щось випливе, чого я і сам не знаю. Отак і жили, — він посміхнувся, пригадуючи молодість, бо спогади про молодість завжди викликають посмішку. — Але зараз вже не ті часи, я вам скажу. Зараз інформація циркулює вільно, і знайти людину значно легше. Пам’ятаю, колись газета була «Вісті з України», там давали оголошення «шукаємо такого і такого або його нащадків». По всьому світу розходилася. Треба, до речі, у Толі спитати. Може у них в комп’ютерах теж така газета є. Він же програміст, йому видніше.

Уляна подумала, що у цьому насправді є рація. А після вечері, коли Настуся махнула хвостом і подалася у своїх дитячих справах, тобто до кімнати Олеся гратися з ним у чергову комп’ютерну гру, у двері постукали, і на порозі їхнього номера з’явився Анатолій.

— Мене батько попросив допомогти вам, — сказав він.

— Заходьте, — Уляна підвелася з ліжка, на якому сиділа, і гостинно звільнила від мокрого комбінезона єдиний у номері стілець.

— Нам допомогти? — здивувався Степан, який теж валявся на ліжку, даючи відпочинок змореному тілу, і при появі гостя не поворухнув навіть пальцем.

— Казав, що вам треба родича якогось знайти.

— А ти не втрачаєш часу дарма! — здивовано зауважив Степан і тільки тут скинув ноги з ліжка.

— У вас же ноут є? — запитав гість. — Бо як нема, я можу за своїм сходити.

— Є. Я зараз. — Уляна полізла до валізи, де ховала свій комп’ютер від ласих Настуниних очей. — Осьо.

— Прекрасно.

Тримісний номер був такий малий, що крім відповідної кількості ліжок вміщав лише дві тумбочки, згаданий вже стілець і вішак, прибитий на стіну за дверима. Решту простору займали мокрі комбінезони та светри. Як жартував Степан: «Якщо хочеш вдягти штани, хтось має їх зняти». Про жоден стіл у цій тисняві навіть не йшлося. Тому усі троє розташувалися на ліжку, а комп’ютер встановили на стільці поруч. Ноутбук на диво бадьоро підхопив мережу.

— Ніякої газети з розшуку людей, звісно, нема, — сказав гість, вочевидь, продовжуючи незавершений діалог з батьком. — Але можна почати з банального пошуковика. Скажімо, погуглити, якщо більше цікавить Європа, пояндексити, якщо Росія. Ну і так далі. Це ви, сподіваюся, вмієте?

Під час розмови він швидко стукав по клавішах і вправно допомагав собі мишкою.

— Що ми шукаємо? — здвів на неї очі хлопець.

— Степан Шагута, — не роздумуючи відповіла вона.

— Чому Степан? Просто Шагута, — втрутився Степан. — Ми ж родичів шукаємо.

— Шагута, — роздільно повторив гість. — Наскільки я розумію, шукаємо в Європі?

— Чи в Америці, — знизала плечима Уляна. — Чи в Австралії.

— Ну, тобто транслітеруємо латинкою. І тут виникає питання правопису. Наприклад, як писати перше «Ш» — в англійському варіанті, чи у польському, через «ес-зет»? А «г» можна писати як «джі», як «ейч» або навіть як «джі-ейч». Але якщо ми шукаємо людину, почати все-таки краще з соціальних мереж.

При цьому слові Уляна скривилася:

— «Однокласники»?

У них ця епідемія скосила півофіса. Шеф навіть вимушений був заборонити соцмережі на роботі. Проте поступово цікавість сама собою згасла — адже давні знайомі існують лише у спогадах, а в реальності вони виявляються абсолютно чужими і геть не потрібними тобі людьми.

— «Однокласники» — це якщо вас цікавить Росія чи колишній совок. А якщо на Заході, то краще Фейсбук чи Твіттер.

Ще якийсь час знадобився, щоб відкрити Уляні доступ до цих мереж, створити сторінки та розпочати пошук.

— Ну, давайте. Найпростіша транслітерація — Ес, ейч, ай, джи, ті, ай. Ша-гу-та. Дивіться.

І на екран поліз довгий перелік імен, часто із зображеннями або фотографіями користувачів.

— Судячи з усього, ваше прізвище найпопулярніше у Пакистані та Індії. Дивіться, Шейх, Шах, Шахін, Наз, Назір, Саід, Хан, Ашрід — усі Шагути, — Уляна зі Степаном здивовано перезирнулися, а програміст продовжив. — З України теж є, і їх вам пропонують тому, що це — ваша країна реєстрації.

З України? А можливо, знайдеться хтось і в Україні. Міг же він приїхати з полону чи з еміграції… Хоча з еміграції навряд чи. Не було дурних вертатися до Союзу.

— А головне, ви можете з кожним зв’язатися тут-таки персонально і з великою вірогідністю отримати відповідь. Усім одночасно послати запит неможливо, а от відібрати цікавих і запитати — цілком. Роботи, звичайно, багато, проте…

— А дайте, я спробую, — простягнула руки Уляна.

І пропала.

Тепер вона всі вечори просиджувала, втупившись у монітор і відриваючись від нього, тільки щоб прокоментувати якусь цікаву інформацію вголос.

— А знаєш, що в Ханти-Мансійську є вулиця Шагути? Це ж, здається, десь у ваших краях? — питала вона Степана.

— У нашому Ханти-Мансійську? Та йди ти!

— Чого це йди? Читай сам. Названа на честь Кузьми Шагути. Степановича, до речі.

— Так він Шагут, а не Шагута.

— Все одно. Заслужений робітник сільського господарства. Може, родич?

— Ага, двадцять шостого року народження. Батько його народив, у дев’ять років. Та ще й заслужений діяч. Звідки у Ханти-Мансійську сільське господарство?

— Рибна артіль «Зоря нового життя», — сміялася Уляна.

— А-а. Рибна. Рибна може бути. Риби у нас скілько хочеш.

Толік, добра душа, допоміг їй скласти звернення англійською мовою для закордонних Шагут, і вона розсилала його усім, кого знаходила по західний бік українського кордону. Українці та мешканці колишніх радянських республік теж отримували запити, які вона склала самостійно.

На диво, вже у перші дні пішли відповіді, і хоч нічого цікавого на очі поки що не траплялося, вона працювала з дедалі більшим натхненням. Степан терпів, жартував про рибальський азарт та сільське господарство й обіцяв вивезти її з вудками на Дніпро.

А проте мамчиних обов’язків ніхто з неї не знімав, і вона, наче на роботу, приходила щодня до гірки. Зустрічалася там зі своїм невгамовним компаньйоном, щоб чергового разу отримати порцію інтелектуального песимізму.

— І дарма ви сподіваєтеся на асоціацію з ЄС! Вони ніколи не випустять Юлю і все лусне, як мильна бульбашка.

— Але ж угоду підготували, — захищала власну надію на світле майбутнє Уляна.

— Підготували — це ще не підписали. Коли дійде до підпису, все розвалиться. Це — спецоперація ФСБ. Вони хочуть посіяти у наших душах чергове розчарування. Щоб усі стрибали — Європа, Європа, а отримали Митний союз.

— Але будуть вибори до Верховної Ради. Прийдуть нові люди. Минулого ж разу все почалося з виборів.

Георгій Олександрович у відповідь сякався у свої неосяжні носовички.

— «Нові люди»… — перекривляв він. — Чому ж ці нові люди не взяли штурмом апеляційний суд і не звільнили Юлю? Чому? А я вам скажу, чому. Бо вони розчаровані і пасивні. Розчарований і пасивний народ може обрати тільки тих, кого йому нав’язують згори. Тому повірте. Рада буде правильна. Така, як Путін звелів.

Заморившись від старечого буркотіння, вона переключалася на розмови з інструктором Дмитром. Не надто говіркий, ба навіть твердий і суворий у спілкуванні, він чимось нагадував Степана і був дуже милим у цих коротких розмовах.

— А приїздіт до нас улітку. Ту на горі озера, квіти, гриби. Можна підйомником си підняти, а можна пішо.

— Я гір боюся, — зізнавалася чесно Уляна.

— Йой. Як се можна боятися гір?

Вона сміялася:

— Я ж степовичка. Звикла, що завжди обрій видно, а тут сонце з’являється з-за гори по обіді.

Дмитро сміявся.

— Та. У нас є ту місцини, де влітку сонце лиш по кілька годин з-за гори видко. Тіко того не тра си бояти. Бо як на другий схил перейдеш — от тобі й сонце.

Усе це допомагало структурувати час, але тільки до того моменту, поки Настуня казала: «Мамо! Ходім додому!», — маючи на увазі крихітний номер у готелі.

А далі все відбувалося миттєво. Дати команду перевдягтися, проконтролювати виконання, повішати сохнути комбінезон, засунути у рота печиво чи бутерброд і — до ноутбука.

Листування із Шагутами скидалося на бурхливу річку. Вона знайшла шагут-дизайнерів, шагут-екстремалів, бодібілдерів, анімешників, шагут-дітей і шагут-батьків, але поки жоден з них не мав серед своїх предків Степана 1917–18 року народження родом з Галичини, а ще точніше, з Пліхова, що під Бережанами.

За день до повернення Степан із молодим подружжям вирішили влаштувати собі справжній екстрим. Знайшовши кількох партнерів так само не сповна розуму, вони вирішили податися на фрі-райд. Так називався спуск сніговою цілиною — без траси, без розуміння, що у тебе під ногами — чи каміння, а чи лід. Звісно, підйомники на такі точки не везуть, тому від верхньої станції відчайдухів забирають гусеничні тягачі й на буксирі доправляють до самої вершини гори з романтичною назвою Жандарм.

Уляна спробувала нагадати чоловікові, що це небезпечно, і що не так давно вона вже рятувала його з піратського полону, але один лише погляд у відповідь зняв усі питання. Суходільні щурі не можуть диктувати свою волю морським вовкам, так само, як степовички — гірськолижникам, а жінки — чоловікам. Продовжувати дискусію не мало сенсу.

— Ти — адреналіновий наркоман! — сказала вона, коли вже вклалися спати та за квартирною звичкою чекали, поки Настусине дихання стане рівним і глибоким.

— Але адреналін — сексуальний гормон.

— Не бреши, — зморщила носика Уляна.

— А я доведу.

— Тихіше, Настусю розбудиш.

— Сама тихіше.

Настусю вони не розбудили, хоча та цієї ночі як ніколи крутилася та чомусь голосно зітхала у ліжку.

А зранку Степан разом із молодим подружжям та ще трьома вдягненими у флуоресцентні комбінезони хлопцями вирушив на вершину. Уляна дивилася, як віддаляються кольорові постаті на кріслах підйомника, і коти шкребли на душі. Проте випустити свої страхи назовні, а тим більше намагатися вплинути на рішення чоловіка вона не наважилася.

Окошилося все, зрозуміло, на Настуні, що сьогодні як ніколи була повільною і весь час недоречно лізла під ноги. Не можна сказати, що коли визвірилася на власну дитину, полегшало. Скоріш за все, просто дала собі волю, бо вже не було необхідності удавати мати Терезу, терпіти все й навіть на мікрон не показувати, що ця клята адреналінова чи тестостеронова залежність робить чоловіків закінченими егоїстами, неспроможними поступитися найменшою власною примхою, не здатними зрозуміти, що відчуває жінка, коли її кидають сам на сам зі страхами, хвилюванням і зловісним голосом безжальної жіночої інтуїції.

Діти побігли вперед до пункту прокату під гіркою, де на ніч залишали своє громіздке знаряддя. Уляна, усе ще розвиваючи внутрішній викривальний монолог на адресу Степана, чимчикувала до місця постійної дислокації, наздоганяючи мовчазного від зосередженості Георгія Олександровича, що, допомагаючи собі лижними палками, долав заледенілу стежку.

Вона коротко привіталася, а він лише мовчки кивнув головою, заглиблений у заскладну для свого віку та комплекції справу. Нічого, у колибі ще встигне виговоритися, подумала Уляна, мимоволі поширюючи викликане Степаном роздратування на першого ліпшого. І саме у цей час раптом почувся легенький хруст, наче хтось яблуко відкусив, а потім Георгій Олександрович із зойком повалився набік. Серце Уляни тьохнуло в унісон.

— Що з вами? — стривожено нахилилася до нього.

— Здається, ногу зламав.

І тут Уляна з жахом побачила, що права його ступня у чорному чоботі неприродно вивернута набік, немовби на малюнку художника-початківця.

— Так. Зламали, — погодилася вона, дивуючись, як він може так спокійно говорити про це.

Якби, не дай Боже, таке сталося з нею… та вкуси себе за язик і не балакай зайвого. І без того вистачає.

Вона озирнулася з метою гукнути когось із дітей, але ті вже сховалися за наступною кучугурою. На стежці не було видно жодної постаті і чекати на допомогу не доводилося.

— Боляче? — Уляна поклала руку на плече старого, немовби намагаючись передати йому частину свого співчуття.

— Як вам сказати… — той звів брови, немовби обмірковуючи відповідь. — Поки не рухаюсь, то сяк-так. А оскільки рухатися я не можу, то виходить, що терпіти можна.

— Це мороз, — сказала Уляна. — Він анестезує. Спортсменам заморожують травми…

«Господи, що ти мелеш? — подумки зупинила вона себе. — Йому зараз бракує лише лекції зі спортивної медицини, про яку ти, до речі, уявлення не маєш».

— Ви, напевне, полежіть, а я побіжу знайду когось.

— Палиці візьміть, — запропонував постраждалий. Це було зворушливо.

— Дякую. Я так.

Вона ще раз глянула на опасисте тіло, що безпомічно лежало на стежці, і поспішила нагору, умовляючи себе бути обережною, щоб і самій бува не повторити долю старого. Медпункт виявився зачиненим, і ніхто не міг сказати, де дівся лікар чи то фельдшер — хто там має бути. Почекавши десять хвилин і побачивши, що справа затягується, Уляна розшукала на гірці дітей, пояснила їм ситуацію і сказала, щоб каталися самі, а на неї не розраховували. Вона побоювалася реакції Олекси на звістку про зламану ногу діда, але той несподівано по-діловому відстібнув сноуборд і насупив брови:

— Я допоможу, — твердо сказав він.

Чим він міг допомогти? Хіба що почергувати біля медпункту, але зараз і це було не зайвим. Однак якщо пішли такі справи, Насті теж не годилося розважатися. І Уляна звеліла доньці кидати лижви й бігти до тітки Наталки у готель, щоб розповісти, що сталося з її чоловіком та по можливості заспокоїти стару.

Не можна сказати, що це розпорядження викликало у доньки захват, але вона не заперечила жодним словом і слухняно попленталася до прокату. Уляна ж натомість поспішила до каси підйомника.

— Там чоловік ногу зламав. Ви не підкажете як мені знайти тут швидку допомогу чи медиків?

— Та у медпункті ж, — просто, наче йшлося про щось другорядне, відказала касирка.

— Там нема нікого.

— Ну то пождіт. Мо’ людина відійшла десь по нужді.

Точного значення місцевого варіанту вислову «по нужді» Уляна не знала, але зрозуміла, що допомоги не отримає. На схилі усі були зайняті своїми прибутковими справами — продавали квитки, варили глінтвейн, регулювали кріплення і давали уроки початківцям. А травма старої людини була справою геть не прибутковою, тому цілком могла почекати.

Уляна від розпачу навіть видобула з внутрішньої кишені телефон, щоб набрати Степана, але вчасно схаменулася — зарадити він все одно нічим не зможе, а от те, що вся компанія буде хвилюватися, поза сумнівом. А їм ще з самої вершини спускатися і треба бути максимально зосередженими.

— Доброго дня! Як наша лижниця? — по схилу назустріч пішкував з лижвами під пахвою інструктор Дмитро.

— Боже! Це ви! Ви навіть не уявляєте, як я рада вас бачити! Там Георгій Олександрович ногу зламав, а я нікого з медиків знайти не можу.

— Де він?

Уляна у відповідь лише показала рукою.

— Іти може?

— Та де там.

— Зрозуміло. — Дмитро глянув на годинника. — Ідіт до нього, я скоро там буду.

— Дякую, Дмитре, — розчулилася Уляна.

— Ідіт, ідіт.

Георгій Олександрович лежав на місці — та й куди б він дівся з поламаною ногою. Мабуть, стежкою за цей час ніхто не проходив. Старий прикрив очі — чи то берігся від сліпучого сонця на снігу, чи може, не дай Боже, знепритомнів.

— Вам дуже боляче? — вона схилилася, прислухаючись до дихання старого, але той кліпнув і проказав несподівано бадьорим голом:

— Жити можна. Тільки руку допоможіть витягти, бо затекла.

Почали звільняти руку, і голос старого одразу втратив бадьорість. Кожен рух важкого тіла віддавався у зламаній нозі, викликаючи стогін, а товста куртка не давала змоги схопитися як слід, щоб допомогти. Поки поралися, надійшла допомога — Дмитро з молодиком у жовтій жилетці, прикрашеній червоним хрестом та ще й малий Олекса на хвості. Вони тягли за собою щось схоже на великі ночви.

Молодик з хрестом виявився працівником медпункту. Він обійшов потерпілого, глянув на травмовану ногу і швидко поставив діагноз:

— Зломив. Тра у Ясіню спускати, — а потім не дуже зграбно заходився прилаштовувати до гомілки гнучку шину, яку приніс під пахвою.

Дмитро взявся кудись телефонувати, а Уляна з Олексою, чим могли, допомагали медику. Спільними зусиллями їм вдалося врешті підкласти дротяну конструкцію під ступню, і далі справа вже пішла краще.

— Я перепрошую, — Дмитро тактовно торкнувся Уляниного плеча. — Я машину знайшов у шпиталь їхати. Ви з ним поїдете?

Уляна розгубилася:

— Напевне.

Дійсно, а хто ж іще, якщо син з невісткою невідомо де на вершині, а дружина від готелю боїться відходити. І, судячи з усього, правильно робить.

— Тоді ходіт до готелю, візьміт гроші. Машину я попросив у долі стати, щоб наверх йго не тєгти. То ми поки єго спустимо, а ви туди приходіт.

До речі, гроші!

Уляна поспішила до готелю, де на неї чекала попереджена Настунею, а тому схвильована і перелякана пані Наталя. Після завершення первинного обміну інформацією — що з ним, як це сталося і що ж тепер робити — було вирішено, що Уляна супроводжуватиме старого до лікарні, взявши у пані Наталі гроші і про всяк випадок прихопивши усі власні. Зв’язок триматимуть по мобільному. Ну а там, — як Бог дасть.

— І ще там, у лікарні, обов’язково скажіть, що він — алергік. У нього з печінкою проблеми, астма і псоріаз на цьому ґрунті. Щоб вони йому там чогось не вкололи. Бо сам він точно про це забуде.

— Добре, — Уляна записала у телефон діагнози свого пацієнта. При такому здоров’ї ще й ногу зламати, це ж треба!

— Настуню, слухайся тітку Наталю!

Вискочивши з готелю, вона попрямувала донизу через місточок над глибокою ущелиною. Влітку це, напевне, було дуже романтичне місце, але зараз сніг та крига змушували зосереджуватися на кожному кроці, щоб бува не повторити «подвиг» Георгія Олександровича. Цього ще бракувало.

Машина і справді стояла внизу, але не місцева вантажівка з будкою, а старий радянський джип з тентом, з тих, що в народі називаються бобиками. З’ясувалося, що Уляна надто швидко бігає — біля машини стояв лише водій, затягуючись цигаркою. Проте за кілька хвилин на спуску показалася вже процесія — Дмитро з медиком тягли за собою залізні ночви із навантаженим на них пацієнтом, а ззаду тупцяв зосереджений Олекса, тримаючи у руках дідові лижні палиці.

Двом досвідченим чоловікам, до яких доєднався ще й шофер, не склало особливих проблем завантажити постраждалого у салон бобика та прилаштувати скуту шиною ногу на сидінні — може, тому, що цього разу він не керував і не намагався їм допомагати. Уляна знайшла собі місце на відкидній сидушці, до якої пролізла через задні двері машини. Слідом за нею заліз і Олекса.

— А ти куди? — здивувалася Уляна.

— З вами, — суворо насупивши брови відповів хлопець. — Ви одна не зможете.

— Та йо! — вигукнув Дмитро знадвору. — Файний леґінь!

Медик зворушено посміхнувся, а шофер з тріском закрив задні розхлябані двері.

— Поїхали! — сказав він, сідаючи за кермо.

— Йой! — відгукнувся Дмитро, займаючи сидіння поруч.

— Як, і ви з нами? — здивувалася Уляна.

— А що я, гірший за того хлопа? — вишкірився інструктор.

Вони розвернулися між кучугурами, практично на місці, на що Улянина водійська душа не могла не зреагувати легкою заздрістю, і рушили донизу, ревучи двигуном, який зараз здебільшого використовувався як засіб гальмування на крутих спусках. Георгій Олександрович досить швидко влаштувався більш-менш комфортно, щоб навіть за таких надзвичайних обставин віддатися своїй улюбленій справі — балаканині.

— А як ви тут ставитеся до нашої київської двічі судимої влади? — спитав він, ледь виїхали з села.

Чоловіки перезирнулися.

— До тамтого вашого презика? — уточнив шофер і гмукнув.

— Нашого з вами презика, — уточнив старий.

З передніх сидінь почувся дружний сміх.

— Я вам таке скажу, — обернувся водій. — Ми йго не обирали. Скіко я без вашого презика жив, то стіко й далі житиму. То не є мій презик. Ви там у Києві донецького собі взєли, то й майте собі спокій. А я роботу завше собі знайду.

Нічого собі робота, подумала Уляна, їздити такими дорогами. Щоправда зараз, на спуску, машину так не кидало — а може, це тому, що вона була меншою по висоті за ту, що везла їх вгору.

— Бо я крановщик-висотник, — вів далі водій. — У Москві працював на тамтих кранах, що висота більша триста метрів. Мене господарі залишитися просили, квартиру давали.

— Чого ж не залишився? — спитав Георгій Олександрович, що міцно обійняв спинку сидіння, і відчував від цього додаткову впевненість.

— Знак мені був. Страхівку не застібнув і мало не зірвався додолу. Рукою тіко такво зачепився. То мені вно так показало, що все вже. Наступного разу того вже не буде. То я взяв у кума цю машину і трохи побуду біля жінки, бо вна вже одвикла, як я весь час по стройках тамтих.

— А якщо в Москві вже не працюєте, виходить, що все-таки це і ваш президент? — зачепився за відповідь песиміст-нешістдесятник.

— Та ну, скажете.

— Ну а чого ж тоді в Ясіні бігморда з ним висить?

— Та де?

— Як це де? На стоянці. З Новим роком вас вітає.

Дмитро кивнув, мовби на підтвердження.

— Тамтой? — уточнив водій. — Так його вартують. Як один дітвак кинув був грудкою, так одразу міліція тамта приїхала, батька забрали, дітвака того. Ледь відкупився.

— От бачите, — здавалося Георгій Олександрович навіть зрадів цій інформації. — У Чернігові його фарбою закидали, у Запоріжжі, де там іще? Практично скрізь. А у вас — чистесенький.

Заперечити щось на це було важко, але водій не здавався:

— Так а що він мені зробив, той Яник?

Старий примружився:

— Ну, може ще й не зробив, але може зробити.

— А на що він годен? Я — фіть, і тойво. Це він у вас тамто, у Києві може щось зробити, а мені він ніц не зробит.

Уляну відверто дратувала місцева манера казати про Київ, ніби про якусь зовсім іншу країну. Георгію Олександровичу, здається це теж було не до смаку.

— Але ж країна у нас із вами одна.

— Знаєте, — озвався раптом інструктор Дмитро. — У нас тут усякі країни були. Старі люде розповідают, що найліпше було за чехів, бо вни і жити давали, і в наші справи не лізли. А як угорці прийшли, то почали людей неволити. То люде, хто пішов до лісу, а хто навчилися жити по-своєму. Ми — по-своєму, а вони — по-своєму. І за комуністів так жили, і зара жиємо. Ту кожен другий за кордоном працю має і родині гроші шле. Нам та держава ніц не робит, ми самі собі порадкуємо.

Ця заява так обурила старого філософа, що він поліз за своїм неосяжним носовичком, щоб висякатися, перед тим, як дати гідну відповідь.

— Діди у тридцять дев’ятому Карпатську Україну проголосили. Потім в УПА десять років за свою державу воювали. І це щоб їхні онуки у незалежній Україні «самі собі порядкували»?

— Мій дідо в УПА був, — відгукнувся шофер.

— А мій — у дивізії воював, під Бродами у полон був потрапив, — додав Дмитро.

Уляна нашорошила вуха:

— У дивізії? А ми теж шукаємо родича, що був у дивізії. Може і з вашим дідом разом… Він вам не розповідав?

— Розповідав? — здивувався Дмитро. — Ніц. Нігде не розповідав. Бо хто розповідав — вйо. На Сибір повивозили. У нас тут усі націоналісти.

— Бачите! — Георгій Олександрович обернувся до Уляни. — Усі націоналісти, а працюють за кордоном! І кажуть: «ваш президент». А знаєте чому? Тому що в ідеології і досі не визрів державницький націоналізм. Не інтегрувалася державницька ідея вище земляцтва, коли тут, у селі — то ми, а там за горою — то вже вони.

Він довго обурювався низьким рівнем свідомості місцевих українців, які «замість національних державних символів тримають на покутті лик святого покровителя заробітчан». Чоловіки на передніх сидіннях принишкли від малозрозумілих формулювань і тільки перезиралися під час найтемпераментніших пасажів. А Уляна подумала раптом, що рівно те саме старий може сказати своєму синові — бо хто він є? Точно такий заробітчанин, тільки нікуди не їздить, працює вдома на закордонних замовників і то лише тому, що в Україні податки менші.

До речі, як вони там, у цьому своєму фрі-райді?

Уляна дістала телефон і набрала Настуню.

— Дядько Степан ще не повертався? Ні? Як повернеться, скажи, щоб мене набрав. Зрозуміла? Ти як? Тітку Наталю слухаєшся? Ну, молодець. Скажи їй, що Олекса з нами поїхав, дідусеві допомагати. Ну, цьом.

Георгій Олександрович усе ще бризкав слиною і кипів, немов чайник. Уляна навіть почала турбуватися, щоб він не перебрав був з емоціями і не образив господарів. Але ті припинили врешті відмовчуватися і до піни з рота наполягали на своєму праві «мати в носі» і презика з донецькими, і Київ, який сам віддав тамтим владу. Суперечка набирала обертів з кожним словом, а проте фінал вийшов цілком мирний — коли джип зупинився біля сільської лікарні, обоє чоловіки обережно і обачливо витягли з салону буйного філософа і на руках занесли у приміщення, де, на щастя, знайшлося крісло-візок.

Всадовивши потерпілого, Дмитро відкланявся:

— Ви ту вже самі порайтеся, бо мені на Франківськ тра.

— Ой, дякую вам дуже, — спохопилася Уляна. — Що б ми без вас робили?

— Та прошу! — Дмитро простягнув руку Олесеві. — Лікуй діда!

Уляна відійшла кілька кроків, проводжаючи інструктора.

— Ви не ображайтеся, може старий вам наговорив зайвого.

— Нє, він то всьо правильно говорив. Про єдність України, та йой. Тільки знаєте, щоб не стало так, що оце тільки ми ту — за Україну, а тамті усі — за Москву. Як завше було.

Як це часто буває у суперечках, кожен залишився при своїх, і Уляна повернулася до підшефного. Того вже просто з коридору лікар направив на рентген і одразу ж написав на папірці список необхідних ліків. Попри незавершену суперечку, водій швидко розшукав по телефону сестру рентген-кабінету десь «на тому кінці села» і подався за нею. Уляна попрямувала до аптеки, а Олекса залишився охороняти діда і слухати розповіді про те, що першим ікс-промені відкрив не німець Рентген, а українець, якого звали Іваном Пулюєм.

Аптекарі у гірськолижній Ясіні добре знали свою справу, а тому без жодних проблем знайшли прості дерев’яні милиці, гіпсові та звичайні бинти, знеболювальне, снодійне та інші дрібниці, необхідні у подібних випадках. Поки Уляна отоварювалася, водій вже повернувся. Невідомо, чи справді ікс-промені відкрив українець, але виявилося, що на українців вони таки діяли, і знімок показав, що перелам не складний, тому лікар буденно взявся до гіпсування, не звертаючи жодної уваги на стогони пацієнта.

За якихось двадцять хвилин процедуру було закінчено і поки Уляна з Олесем натягували на мокрий гіпс холошу, Георгій Олександрович, спітнілий від болю і напруги, мовчки вислуховував приписи лікаря.

— Ви якого року? — уточнив той, дивлячись у записи. — П’ятдесят шостого? Ну, ще молодий. Заросте як на собаці. Пийте препарати кальцію і за два місяці будете танцювати.

«Танцювати», — гмукнула про себе Уляна. Старий і до переламу не виглядав на танцюриста.

Хоча, чому старий? Скільки це йому зараз? П’ятдесят п’ять? Ну або шість. Господи, він же лише на десять років старший за Степана!

— Я вже своє одтанцював. — Георгій Олександрович наче прочитав її думки. — У Чорнобилі. З тих пір, як бачите, за станом здоров’я до танців не допущений.

— У Чорнобилі? — Здивувалася Уляна. — А хіба туди філософів мобілізували?

— Туди шоферів мобілізували. А я у автобаті після інституту проходив строкову. Військова облікова спеціальність вісімсот тридцять сім нуль тридцять сім літера А. Водій-електрик, — по-військовому відрапортував він.

Уляна добре пам’ятала ту чорнобильську мобілізацію, коли до мами ходили з проханнями дістати довідку про непридатність до військової служби. А цей, виходить, ні до кого не звертався. Ну, або просто не мав до кого звертатися.

Тут заволали одночасно усі мобільні телефони — старому дзвонив схвильований син, Олесеві не менш стурбована мама, а у своїй трубці Уляна почула голос Степана.

— Що у вас там?

— Перелам, — Уляна відійшла у кінець коридору. — Одна кістка. Вже загіпсували. А ви як?

— Нормально. Тільки все якось швидко сталося, порівняно з тим, скільки піднімалися.

— Головне, що цілі. У мене на душі дуже неспокійно було.

— Ну, і де виявилося небезпечніше? — єхидно уточнив Степан. — Нагорі чи внизу?

І чому чоловіки щораз намагаються довести, що їхнє таки верхнє?

З-поза спини долетів гучний голос Георгія Олександровича:

— Це іще пощастило, що в мене така хороша реакція. Бо інший би в такій ситуації точно обидві кістки зламав.

Ні, що не кажіть, а чоловіки усе-таки невиправні.

Дорога нагору звісно забрала значно більше часу. Сонце вже ховалося за горами, коли машина зупинилася біля готелю. Тут уже стороння допомога не знадобилася, хоч водій і намагався бути корисним. Степан з Анатолієм всадовили постраждалого на переплетені руки і понесли до готелю. Слідом крокував навантажений лижними палками і новенькими милицями Олесь, а Уляна, затримавшись, щоб розрахуватися з шофером, догнала компанію, коли філософа вже занесли вузькими сходами до номера. Вона зазирнула крізь двері, помахала йому рукою і, знімаючи на ходу куртку, ввалилася до власної кімнати. Клопоти, хвилювання і переїзди далися таки взнаки.

— Ну, ти просто залізна леді! — обійняв її Степан, який зайшов слідом. — Сама зі старим на плечах…

— Ну, по-перше, не сама, а з Олесем, — вона відсторонилася і почала стягувати светра. — По-друге, поки ти підкоряв вершини, я знайшла собі іншого, і навіть двох — інструктора Дмитра і водія, який нас возив. Настю, киш від комп’ютера! Очі зіпсуєш! Іди он, з Олексою пограйся, — шикнула вона на доньку, що носом влипла у монітор. — А по-третє, він не такий вже старий. Лише на десять років старший за тебе.

— Правда? Дивно. Хоча побачиимо, яким я буду за десять років.

Уляна жартома показала йому кулак:

— У нього є об’єктивні причини. Він — чорнобилець. А якщо ти будеш таким, як він, тоді я буду такою, як пані Наталя.

— Як Олесева бабуся? — пирснула Настя.

— А ти не підслуховуй, коли дорослі розмовляють. І киш від комп’ютера, кому кажу!

— А до речі, тобі там повідомлення, — Степан, як і годиться справжньому чоловікові, пропустив повз вуха жіночі кпини. — Цікавий лист. З Італії. Б’янка Шагута.

— З Італії?

Італія — це може бути, це вам не Пакистан.

Попри дитячі протести, вона силою звільнила собі місце за ноутбуком.

— Де?

— У Фейсбуку. Поки на вас чекав, я подивився. І наскільки дозволяє зрозуміти моя англійська, дід цієї Б’янки був полоненим з України. Може, це і справді наш?

Уляна похапцем проклацала стрічку повідомлень і не гірш, як до того донька, влипла у екран. Так, миловида чорнява італійка Б’янка, судячи з аватарки, Улянина ровесниця, і справді повідомляла, що є онукою інтернованого під час війни українця Степана, чи як вона писала Стефано Шагути. Отак буває, коли їдеш у гори за лижвами, глінтвейном і краєвидами, а отримуєш зламану ногу та цілком несподівану звістку про діда. Ну, принаймні не виключено, що про діда.

— Здається, клюнуло! — обернулася вона до Степана.