Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Злигодні письменника

Писати книжки — самогубне ремесло. Жодне не вимагає стільки часу, роботи, такої посвяти порівняно з безпосередніми прибутками. Не думаю, що є багато читачів, які, прочитавши книжку, запитають себе, скількох годин мордувань і родинних незгод коштували авторові ці двісті сторінок і скільки він отримав за свою роботу. Щоб довго не розводитися, варто сказати тим, хто цього не знає, що письменник отримує всього десять відсотків від того, що покупець платить за книжку в книгарні. Тож читач, який купив книжку за двадцять песо, на прожиток письменникові пожертвував лише два песо. Решту забрали видавці, які взяли на себе ризик це видати, а потім дистриб’ютори і книготорговці. Це здаватиметься ще несправедливішим, якщо подумати, що найкращі письменники — це ті, що зазвичай пишуть менше, а курять більше, тому нормально, що для написання книжки на двісті сторінок їм треба щонайменше два роки і двадцять дев’ять тисяч двісті цигарок. І проста арифметика підказує, що тільки на куриво вони витрачають більшу суму, ніж та, яку отримають за книжку. Не дарма казав мені мій друг-письменник: «Усі видавці, дистриб’ютори і книготорговці — багаті, а всі письменники — бідні».

Ця проблема є ще критичнішою в слаборозвинутих країнах, де торгівля книжками є менш інтенсивною, однак вона не є винятково їхньою. В Сполучених Штатах, котрі є раєм для успішних письменників, на кожного автора, який в мить ока стає багатим завдяки лотереї кишенькових видань, припадають сотні непоганих письменників, приречених на довічне ув’язнення під крижаними краплями десяти відсотків. Останнім вражаючим випадком умотивованого збагачення в Сполучених Штатах є романіст Трумен Капоте з його книжкою «З холодним серцем», яка за перші тижні принесла йому півмільйона доларів роялті і схожу суму за право знімати по ній кіно. Натомість Альбер Камю, який і далі буде в книгарнях, коли ніхто вже не згадає дивовижного Трумена Капоте, жив із писання кіносценаріїв під псевдонімом, аби мати змогу і далі писати свої книжки. Нобелівська премія, яку він отримав за кілька років до смерті і яка стала заледве тимчасовим полегшенням для його родинних незгод, принесла приблизно сорок тисяч доларів — у наш час стільки коштує дім із садом для дітей. Кращу, хоча й вимушену, оборудку облагодив Жан-Поль Сартр, відмовившись від цієї премії, бо завдяки своїй позиції він здобув справедливий і заслужений престиж незалежності, який збільшив попит на його книжки.

Багато письменників тужать за давнім меценатом, багатим і щедрим паном, який утримував митців, щоб ті собі вільготно працювали. Меценати існують, хоча в іншому вигляді. Є великі фінансові консорціуми, які — подекуди для того, аби платити менші податки, іноді для того, аби позбутися іміджу акул, що сформувався щодо них у громадськості, та зрідка для того, аби заспокоїти власну совість, — призначають значні суми на підтримку роботи митців. Але ми, письменники, любимо робити те, що нам хочеться, і підозрюємо — можливо, безпідставно, — що спонсор компрометує незалежність мислення і висловлювань і породжує небажані компроміси. Я, наприклад, волію писати без хай там яких субсидій — і не лише тому, що страждаю на чудову манію переслідування, а через те, що коли починаю писати, не маю жодного поняття, з ким буду згоден, коли закінчуватиму. Було б неправильно, якби наприкінці я увійшов у суперечність з ідеологією спонсора, що є дуже ймовірним через конфліктний дух протиріччя письменників, і було би цілком неморально, якби я припадком з нею погоджувався.

Система спонсорства, типова для патерналістського покликання капіталізму, схоже, є відповіддю на соціалістичну пропозицію вважати письменника трудівником на державній зарплаті. В принципі соціалістичне рішення є правильним, бо звільняє письменника від експлуатації посередників. Та на практиці ця система досі породжувала і ще хтозна-скільки часу породжуватиме ризики, які є серйознішими, ніж несправедливості, що їх вона прагнула виправити. Нещодавній приклад двох незугарних радянських письменників, яких засудили до каторжних робіт в Сибіру — не за те, що вони писали зле, а тому що були незгодні зі спонсором, — свідчить, наскільки небезпечним може бути письменницьке ремесло при режимі, який є недостатньо зрілим, аби визнати одвічну істину, що ми, письменники, є зловмисниками, яких ідеологічні корсети, і навіть приписи закону, тиснуть більше, ніж черевики. Особисто я думаю, що письменник як такий має тільки один революційний обов’язок — писати добре. Його нонконформізм — при будь-якому режимі — є найважливішою умовою, яку не можна компенсувати, бо письменник-конформіст, дуже ймовірно, є бандитом і вже точно — поганим письменником.

Після цього сумного дослідження є очевидним запитання: чому ми, письменники, пишемо. Відповідь мимоволі є настільки ж мелодраматичнішою, наскільки відвертішою. Бути письменником — це попросту так само, як бути євреєм чи негром. Успіх надихає, прихильність читачів стимулює, але це додаткові вигоди, бо добрий письменник будь-що писатиме й далі, навіть із подертими черевиками, навіть якщо його книжки не продаватимуться. Це така собі деформація, яка дуже добре пояснює суспільну нерозсудливість, через яку стільки чоловіків і жінок прирекли себе на голодну смерть — бо робили те, що, врешті-решт, і кажучи цілком серйозно, є ні до чого.

Липень 1966 року,

«Ель Еспектадор», Богота