Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Мій особистий Гемінґвей

Я відразу впізнав його, коли одного дня у дощову весну 1957 року він з дружиною Мері Велш походжав паризьким бульваром Сен-Мішель. Він ішов протилежним боком вулиці в напрямку Люксембурзького саду і мав на собі дуже зношені джинси, картату сорочку з «шотландки» і бейсболку. Єдине, що, здавалось, було не його, це маленькі круглі окуляри в металевій оправі, які робили його схожим на дочасного дідуся. Йому сповнилось 59 років, і був він здоровенним і надто помітним, але не створював враження брутальної сили, як, без сумніву, цього хотів би, бо мав вузькі стегна і трохи кістляві ноги над грубими черевиками лісоруба. Він здавався таким живим серед лотків з уживаними книгами і юного потоку з Сорбонни, що неможливо було уявити собі, що до смерті йому лишилося всього чотири роки.

На якусь частку секунди — як зі мною буває завжди — я почувся розколотим між моїми двома супротивними ремеслами. Не знав: узяти в нього інтерв’ю для преси чи просто перейти на другий бік проспекту, аби висловити йому моє безмежне захоплення. Однак для обох намірів існувала одна і та сама велика перепона: тоді я говорив такою ж зачатковою англійською мовою, якою продовжував говорити завжди, і не був дуже впевнений в його іспанській мові тореадора. Тож не зробив ні цього, ані того, аби не зіпсувати ту мить, а склав долоні рупором, як Тарзан в джунглях, і закричав з одного боку вулиці на другий: «Мае-е-е-естро». Ернест Гемінґвей зрозумів, що серед натовпу студентів не могло бути іншого маестро, обернувся, піднявши руку, і трохи дитячим голосом крикнув мені іспанською мовою: «Адьйос, аміґо!» То був єдиний раз, коли я його бачив.

Був я тоді двадцятивосьмирічним журналістом, з одним опублікованим романом і літературною премією в Колумбії, але в Парижі все застопорилось — ні тпру ні ну. Моїми двома головними вчителями були два американські романісти, які, здавалось, мали небагато спільного. Я прочитав усе, що вони на той час опублікували, але не як книжки, що доповнюють одна одну, а цілком навпаки: як два різні і майже взаємовиключні способи витворювати літературу. Одним із них був Вільям Фолкнер, якого я ніколи не бачив на власні очі і якого можу уявити тільки як фермера із засуканими рукавами, який чухає руку, біля двох білих песиків — як на знаменитому фото, яке зробив йому Картьє-Брессон. Іншим був той ефемерний чоловік, який щойно сказав мені «бувай» з іншого боку вулиці, і залишив у мені враження, що в моєму житті щось сталося і сталося назавжди.

Не знаю, хто сказав, що ми, романісти, читаємо романи інших письменників тільки задля того, аби з’ясувати, як вони написані. Гадаю, це правда. Ми не вдовольняємося секретами, виставленими назовні сторінки, а вивертаємо її навиворіт, аби розгледіти шви. Певним чином, який неможливо пояснити, ми розбираємо книжку на основні частини і знову складаємо її, коли вже знаємо таємниці її власного годинникового механізму. Ця спроба в книжках Фолкнера є безнадійною, бо він, схоже, не мав організованої системи писання, а навпомацки ходив біблійним всесвітом, немов отара неприв’язаних кіз в крамниці скляних виробів. Коли вдається розібрати одну його сторінку, з’являється відчуття, що пружинок і шурупів забагато і що неможливо буде знову її повернути в її початковий стан. Натомість Гемінґвей з меншим натхненням, меншою пристрастю і меншим шаленством, але з ясною скрупульозністю лишав свої шурупи на виду із зовнішнього боку, як в залізничних вагонах. Можливо, тому Фолкнер — письменник, який мав великий стосунок до моєї душі, та саме Гемінґвей мав більший стосунок до мого ремесла.

Не тільки через його книжки, але й через його вражаючу обізнаність із ремісницьким аспектом науки писання. В історичному інтерв’ю, яке взяв у нього журналіст Джордж Плімптон для «Періс Рев’ю», він раз і назавжди пояснив — всупереч романтичному поняттю про творення, — що економічний комфорт і добре здоров’я є сприятливими для писання, що найбільшою складністю є добре поєднувати слова, що добре перечитувати власні книжки, коли важко писати — щоб пригадати, що важко було завжди, що можна писати будь-де — якщо тільки нема візитерів і телефону, що є неправдою те, що журналістика ставить хрест на письменникові, як про це стільки говорилося, а зовсім навпаки — якщо тільки її вчасно облишити. «Як тільки писання стає основним пороком і найбільшою насолодою, — сказав він, — лише смерть може покласти цьому край». При тому його уроком було відкриття, що щоденну роботу можна переривати тільки тоді, коли знаєш, як почнеш її наступного дня. Не думаю, що колись хтось дав кориснішу пораду для писання. Це, не більше і не менше, є досконалим ліком від найстрашнішої для письменників мари: вранішніх мук над чистим аркушем паперу.

Уся творчість Гемінґвея показує, що його натхнення було геніальним, але короткочасним. І це зрозуміло. Така внутрішня напруга, як його, підпорядкована такому суворому технічному контролю, не може підтримуватись в широкій і сповненій небезпек царині роману. То була особиста риса, і його помилкою було намагатись вийти за свої чудові межі. Якраз через це все й непотрібне помічається в нього більше, ніж в інших письменників. Його романи здаються розтягнутими оповіданнями, в яких є багато зайвого. Натомість найкраще, що є в його оповіданнях — це створюване ними враження, що в них щось пропущене, і саме це надає їм таємничості й краси. У Хорхе Луїса Борхеса, одного з найбільших письменників нашого часу, такі самі межі, але він мав розум не виходити за них.

Єдиний постріл Френсіса Макомбера у лева вчить стільки ж, скільки урок полювання, і стільки ж, скільки короткий виклад науки про писання. В одному зі своїх оповідань Гемінґвей написав, що бойовий бик, зачепивши груди тореадора, повернувся «як кіт, що завертає за ріг». З усім смиренням гадаю, що це зауваження є однією з найгеніальніших дурниць, які можливі тільки у найблискучіших письменників. У творах Гемінґвея повно таких простих і яскравих знахідок, які показують, до якої міри він притримувався власного визначення, що літературне писання чогось варте лише тоді, коли його — як айсберг — під водою підтримують сім восьмих його об’єму.

Це технічне судження, без сумніву, буде причиною того, що Гемінґвей прославиться не своїми романами, а своїми більш строгими оповіданнями. Говорячи про роман «По кому подзвін», він сам сказав, що не мав заздалегідь обдуманого плану для того, щоб написати книжку, а видумував її щодня у міру того, як писав. Йому не треба було цього казати: це помітно. Натомість його оповідання, написані під впливом миттєвого натхнення, не мають слабких місць. Як оті три, які він написав 16 травня в мадридському пансіоні, коли через снігопад було скасовано кориду у день святого Ісидора. Ці оповідання — як він сам розповів Джорджу Плімптону — це «Убивці», «Десять індіанців», «Сьогодні п’ятниця», і всі три є досконалими.

У цьому сенсі, як на мій смак, оповідання, де найкраще висловлені його чесноти, одне з найкоротших: «Кішка на дощі». Утім, хоча це може видатись насмішкою долі, мені здається, що найгарнішим і найлюдянішим його твором, є найменш вдалий: «За річкою, в затінку дерев». Як зізнався сам Гемінґвей, попервах це було оповідання, що заблукало в мангрових лісах роману. Важко зрозуміти стільки структурних тріщин і стільки похибок в літературній механіці в такого мудрого фахівця, і такі штучні і такі надумані діалоги в одного з найблискучіших ювелірних майстрів діалогу в історії красного письма. Коли в 1950 році книжка з’явилася друком, критика була нещадною. Бо не була влучною. Гемінґвей почувався ураженим туди, де найбільше боліло, і оборонився пристрасною телеграмою з Гавани, яка не виглядала гідною автора його масштабу. Це був не тільки найкращий його роман, але й найбільш «його», бо був написаний на початку непевної осені, з непоправним спогадами про прожиті роки і ностальгійним передчуттям лічених років, які йому лишилося прожити. У жодній з його книжок він не залишив стільки від самого себе і не зумів з такою красою і ніжністю виразити основне почуття його творчості і його життя: марність перемоги. Смерть його головного героя, на позір така мирна і природна, була зашифрованим прообразом його власного самогубства.

Коли стільки часу співіснуєш з творами такого близького тобі письменника, врешті-решт неминуче змішуєш його вимисел з його дійсністю. Багато годин багатьох днів провів я за читанням у тій кав’ярні на площі Сен-Мішель, яку він вважав доброю для писання, бо вона здавалась йому симпатичною, теплою, чистою і привітною, і я завжди сподівався знову зустріти ту дівчину, яку він побачив, коли вона увійшла одного студеного і вітряного дня, дуже вродливу і кришталево чисту, з навскіс підстриженим волоссям, як вороняче крило. «Ти моя і Париж мій», — написав він для неї з тією невмолимою силою привласнення, що її мала його література. Все, що він описав, кожна мить, що була його, лишається його назавжди. Я не можу пройти повз номер 112 на вулиці Одеон в Парижі, аби не бачити, як він розмовляє із Сильвією Біч у книгарні, яка вже не та, що була, збавляючи час до шостої вечора: а що, як прийде Джеймс Джойс. На кенійських лугах, щойно глянувши на них один раз, він заволодів їхніми буйволами і левами, а також найскладнішими секретами мистецтва полювання. Заволодів тореадорами і боксерами, митцями і головорізами, що існували тільки мить, поки були його. В Італії, в Іспанії, на Кубі, у половині світу повно місць, які він привласнив, лиш згадавши їх. У Кохімарі, маленькому містечку біля Гавани, де жив самотній рибалка з повісті «Старий і море», є капличка в пам’ять про його героїчний вчинок із бюстом Гемінґвея, покритим золотою поливою. У «Фінка Віхія», його кубинській криївці, де він жив майже до самої смерті, поміж тінистих дерев стоїть нерушений дім — з його різнорідними книжками, його мисливськими трофеями, його пюпітром для писання, його велетенськими черевиками мерця, незліченними фрашками з життя і усього світу, що були його аж до його смерті і продовжують жити без нього з душею, якою він їх наділив однією лиш магією свого володіння. Кілька років тому я сів в автомобіль Фіделя Кастро, який є наполегливим читачем літератури, і побачив на сидінні маленьку книжку, оправлену в червону шкіру. «Це маестро Гемінґвей», — мовив Кастро. Бо й справді, Гемінґвей і далі там, де найменше його уявляєш — через двадцять років після смерті, — такий постійний і водночас такий ефемерний, як той ранок, можливо, травневий, коли з протилежного боку бульвару Сен-Мішель він сказав мені «бувай, друже».

29 липня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид