Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Богота 1947 року

У ту пору всі були молодими. Та було щось гірше: попри нашу неймовірну молодість, ми завжди зустрічали інших, котрі були молодші від нас, і це породжувало в нас відчуття небезпеки і нагальної потреби доробити щось, які не давали нам спокійно насолоджуватися нашою чесно заслуженою молодістю. Покоління штовхали одні одних, зокрема поміж поетами і злочинцями, і заледве хтось щось витворював, як уже вирисовувався той, хто нахвалявся зробити це краще. Іноді я випадково натрапляю на якесь фото з тих часів і не можу розрадити печаль, бо мені здається, що насправді на тих світлинах не ми, а діти нас самих.

Богота була тоді відлеглим і понурим містом, де від початку XVI сторіччя сіялась безжальна мряка. Уперше я відчув цей смуток одного фатального січневого дня, найсумнішого в моєму житті, коли, допіру мені сповнилось тринадцять років, приїхав з узбережжя в костюмі з чорною накидкою, який мені перешили з батькового, в жилеті і капелюсі та з металевим баулом, в якому було щось від пишноти гробу господнього. Моя щаслива зірка, яка нечасто мене підводить, неймовірно прислужилась мені тим, що того дня немає на жодному фото.

Перше, що привернуло мою увагу в тій похмурій столиці: надто багато квапливих чоловіків на вулицях, що всі, як і я, вбрані у чорні костюми і капелюхи, натомість, не видно жодної жінки. Мою увагу привернули велетенські першерони, що тягли підводи з пивом під дощем, піротехнічні іскри трамваїв, які завертали за ріг під дощем, затримки дорожнього руху, аби пропустити нескінченні похоронні процесії під дощем. То були найтраурніші на світі похоронні процесії, з катафалками з головного вівтаря, кіньми, обрядженими в оксамит, і наголовачі з чорним плюмажем, і небіжчиками із добрих родин, що почувалися винахідниками смерті. Під ледь помітною мжичкою на площі Ньєвес, виходячи із заупокійної служби, я вперше побачив на вулицях Боготи жінку, була вона ставною і стриманою, із гордовитою поставою, як у королеви в жалобі, та я назавжди лишився наполовину в омані, бо її лице було прикрите непроникною вуаллю.

Образ тієї жінки, що досі мене непокоїть, є одним із моїх нечисленних ностальгійних спогадів про те місто гріха, в якому можливим було все, окрім занять любов’ю. Тому я колись сказав, що єдиний героїзм в моєму житті, як і в житті приятелів із мого покоління, — це бути молодими у Боготі того часу. Моєю найбільш сластолюбною розвагою було заходити в неділі до трамваїв із синіми вікнами, які за п’ять сентаво кружляли без упину між площею Болівар і проспектом Чилі, і проводити в них ці дні спустошення, які, здавалося, тягли за собою нескінченний хвіст багатьох інших порожніх неділь. Єдине, що я робив під час тих розпусних кружлянь, це читав книжки з віршами й віршами й віршами із розрахунку, мабуть, квадра[17] віршів на кожну квадру міста, доки не загоралися перші вогні у неперервному дощі, і тоді я обходив понурі кафе старого міста у пошуках когось, хто би виявив до мене милосердя і поговорив зі мною про вірші й вірші й вірші, які я щойно прочитав. Інколи я знаходив когось, і завжди це був чоловік, і ми до опівночі пили каву, курили недопалки цигарок, які ми самі ж скурили, і говорили про вірші й вірші, й вірші, в той час як в решті світу усе людство кохалося.

Одного вечора, коли я повертався зі своїх самотніх поетичних фестивалів в трамваях, зі мною вперше трапилось те, про що варто розповісти. А сталося те, що на одній з північних зупинок в трамвай сів фавн. Я добре сказав: фавн. Згідно з тлумачним словником Іспанської королівської академії, фавн — це «напівбог полів і лісів». Щоразу, коли я перечитую це нещасне означення, шкодую, що його автор не був там того вечора, коли фавн із плоті і кості сів до трамваю. Він був убраний за тогочасною модою, як лорд-канцлер, що вертається з похорону, але його виказували телячі ріжки, козляча борідка і копита, добре сховані під химерними штаньми. Повітря просякло його власними пахощами, та, схоже, ніхто не зауважив, що то була «лавандова» вода, може, тому що той самий словник відкинув слово лаванда як галліцизм, аби казати «вода з левяді».

Єдиними друзями, яким я розповідав такі речі, були Альваро Мутіс, бо йому вони здавались чарівними, хоча він в них не вірив, і Ґонсало Мальяріно, бо він знав, що вони є правдою, хоча й недостовірні. Одного разу ми втрьох побачили на паперті церкви святого Франциска жінку, що продавала іграшкових черепах, чиї голови рухались із дивовижною природністю. Ґонсало Мальяріно запитав у жінки, живі ці черепахи чи зроблені з пластмаси, і вона відповіла:

— Вони пластмасові, але живі.

Однак того вечора, коли я побачив у трамваї фавна, жоден з них не мав телефона, а мене аж розпирало від бажання комусь про це розповісти. Отож я написав оповідання — оповідання про фавна в трамваї — і надіслав його поштою в недільний додаток до «Ель Тьємпо», редактор якого, дон Хайме Посада, так ніколи його й не опублікував. Єдина збережена копія згоріла в пансіоні, де я жив, 9 квітня 1948 року, у день «Боготасо»[18], тож вітчизняна історія зробила подвійну послугу: і мені, й літературі.

Я не міг утриматись від цих особистих спогадів, читаючи чудову книжку, яку Ґонсало Мальяріно нещодавно опублікував у Боготі: «Історії мешканців Калі і Боготи». Ми з Ґонсало училися разом на факультеті права Національного університету, але висиджували не стільки на лекціях, як в університетському кафетерії, де обминали дрімотність кодексів, обмінюючись віршами й віршами й віршами з безмежної всесвітньої поезії, яку обидва могли говорити напам’ять. Після занять він йшов до свого родинного дому, що стояв великий і тихий поміж евкаліптів. Я йшов до свого похмурого пансіону на вулиці Флоріана, де були мої друзі з узбережжя, мої позичені книжки і бучні суботні танці. Правду кажучи, мені ніколи не спало на думку запитати себе, що робить Ґонсало Мальяріно у ті довгі години, які ми проводили поза університетом, де він, чорт візьми, був, поки я об’їжджав усе місто, читаючи в трамваях вірші й вірші й вірші. Мені знадобились понад тридцять років, аби дізнатись це, читаючи цю неперевершену книжку, в якій він так просто і так по-людськи відкриває оту іншу половину свого тогочасного життя.

21 жовтня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид