Драбина

Там, де свині 

— Непохована біда, — сказала Іруся, — осідає десь отут, — вона поклала руки собі під груди, — і не дає потім дихати. 

Був ранок, усі зійшлися читати новини і снідати. 

— Треба з ним попрощатись, — продовжила вона, ріжучи хліб. 

— А мені, — озвалась мама, — соромно тужити за собакою, коли помирають люди. 

— Може, й мені соромно, — озвалась Григорівна, — але ж воно саме… 

— Ну, хай кожен скаже якийсь свій спогад про Владіка, — сказала Іруся, навчена психологічним технікам. — Я, наприклад, любила його безпомічність перед кицьками. 

— Хіба це щось хороше? — спитав Анатолій Степанович. 

— Ну, мені подобався його оптимізм, — відказала Іруся, — він же знав, що у чесній битві йому невістку зі свекрухою не перемогти. 

— Особливо свекруху, — озвався Толік. 

— Особливо її. Але при цьому, — Іруся виглянула надвір, наче шукаючи очима Владіка, — він щоразу гавкав на них, як вперше, і в очах його читалася певність у тому, що кицьки його вважають за загрозу. 

— До речі, да, — сказав Толік, — його впевненість у собі заслуговує на повагу. 

Григорівна затулила обличчя руками. 

— Ну, ти чого…? — питала мама. 

У цій родині не вміли говорити слів співчуття. Ні про собаку, ні про значно більші втрати. Найпросвітленіша була Іруся. Її цьому навчили за гроші. 

— Ма, ну, давай ти. 

— Та що я скажу? — підняла очі на Ірусю мама. 

— Ну, щось та скажи. 

— Я любив, як він їв, — озвався натомість Анатолій Степанович. — Ото вимажеться увесь, зубів половини нема, а ще просе. 

— Я його умивала, — зітхнула Григорівна. — Хто його умиватиме? 

— Боюсь, що ніхто, — мовив Толік. Іруся зиркнула на брата. 

Григорівна знов затулила лице руками. 

— Я чолочку його любила, — непевно сказала мама, — руками тронеш — а воно як вроді дитина. Іро, в тебе таке волоссячко було маленькою. Я його заплітаю, а тебе згадую. 

— Дякую, мам, — сказала Іруся. 

— Мені Владік не подобався як особистість, — озвалася Поліна, відірвавшись від екрана свого телефона, — але він її не приховував. Як боявся — трусився, як бісився — витріщав очі й гавкав. Не було в нього ніякого лицемірства. Як у нас всіх. 

— Легше стало? — спитала Іруся Григорівну. 

— Не знаю, — зітхнула та і краєчком свого халата витерла в кутику ока. Не фарбувалась вона тільки перші два тижні війни. 

— Ефект прийде не зразу, — сказала Поліна. 

Толік піднявся йти до себе. Він ніколи не міг просто пройти хатою — пересування по дому нагадувало радше ходьбу з перепонами. Як він не старався пройти непомітно, його все одно хтось гальмував. 

— Толя, — казала мама, — ось візьми цю каструлю, постав на верхню полицю в холодильнику. 

Толік брав каструлю, йшов на кухню, відсував з верхньої полиці усе зайве. 

— Оцю коробочку подай сюди, — казала мама, — вона мені треба. А нє, — дивувалась вона, заглянувши в коробочку, — спортилось. 

У коробочці плавало щось мутне. 

— Ось на, понюхай, — просила вона його. — Тобі воняє? 

— Я не знаю, як воно мало пахнути до того, як спортилось. 

— Це я квасолю замочила. Скисла? 

— Мам, я не знаю. 

— Толя, ну ти як маленький, понюхай, чи воняє кислим. 

Потім мама викликала комісію з незалежних експертів, найчастіше Григорівну, вони нюхали, встановлювали, чи скисло, і аж потім відпускали Толіка, котрий нарешті ставив каструлю нагору, закривав холодильник і знову крався до сходів. 

— Толя! — гукав Анатолій Степанович, і Толік думав уже не озиватись, уже навіть доходив до середини сходів, але тоді все ж його гризла совість, що це його одноногий дядько, і він вертався назад. 

— Ти не знаєш, де батарейки од цього радіо? — Анатолій Степанович добрався до коробок у підвалі, де в Марікармен, царство їй небесне, зберігались усякі речі, які комусь колись знадобились би, на її думку, хоча Толік мріяв, аби вона їх викинула задовго до того, як до них дістався Анатолій Степанович і почав їх ремонтувати, сортувати і розглядати. 

— Я не знаю, де батарейки. 

— Як будеш в магазині — купи отаких, візьми ось собі, запиши, які. 

— Я запам’ятаю. 

— Знаю-знаю, як ти запам’ятаєш, ти малим по десять раз у магазин мені бігав, бо не годен був розібраться, яку лампочку взять. 

І тільки Толік хотів йти, Анатолій Степанович додавав: 

— А, чекай-но, точно, лампочки! Ходи ось за мною! 

І Толік терпляче йшов за дядьковим візком, поки той своїми волохатими жилавими руками крутив колеса поміж меблями до виходу надвір, потім по доріжці… 

— Дядьку, — молив Толік, — ну просто скажіть мені! 

— Та то швичче показать… — бурмотів дядько і повільно й вперто доводив зворотне. 

Доїхавши нарешті до пункту призначення, який йому нагадала, наприклад, лампочка, Анатолій Степанович починав: 

— Отут, дивись, із землі, — він перехилявся і починав порпатися в кущах, — стирчить кабель… 

— Та я знаю, — гиркав Толік, — він неробочий. 

— Так подзвони хазяйці хати, хай зробе, бо так не годиться. 

— Дядьку, вона вмерла. 

— Погані діла, — зітхав Анатолій Степанович і лишав Толіка до наступної своєї знахідки, якою, на його думку, негайно мав зайнятися племінник. 

Толік заплющував очі, вдихав-видихав і знову крався до сходів. 

— Толічку! — кричала Григорівна. — Ану перестав сюди оцього фікуса! — вона стояла із фікусом в її зріст. 

— Григорівно, я надірвусь. 

— Так ти ж спортом займаєшся! — пхекала вона, а тоді сідала навпочіпки коло горщика і показувала Толіку, як саме треба тягти фікуса, щоб не надірватись, показово вигинаючи спину і випираючи свій усіяний квітами зелений зад. 

Якось, коли Толік після численних перепон вже майже дійшов до своєї кімнати, його перестріла сестра і, було, відкрила рота щось сказати, як Толік визвірився: 

— Та, бляха, я дійду колись до своїх дверей чи ні? Скільки мене можна чіпати?! 

Іруся тоді з розумінням замовкла, а за десять хвилин, коли Толік вже віддихувався у себе, прийшла його повчати. 

— Нам усім зараз нелегко, — казала вона, — всі ми не там, де хотіли би бути, всі ми втратили своє звичне життя. 

Толік кивав, розумів, що вона каже правду, але про себе думав, що не встиг ще це життя навіть набути, а вже втратив, і знову його заливало соромом від своїх нікчемних проблем. «Навряд, — думав він, — люди, які уявляють війну, розуміють те, як їх біситиме дядько, що порпається в кущах, шукаючи неробочий кабель, чи тітка зі своїм фікусом». Іруся пропонувала братові сесію з психотерапевтом, але він мовчки відмовлявся, намагаючись не сказати вголос, що його проблеми зникнуть рівно тоді, коли всі вони звідси заберуться, лишивши його наодинці із керамічними ісусами. 

Дійшло до того, що Толік купив собі на другий поверх драбину, щоб ні з ким не зустрітись у коридорі. Він приставив її до задньої стіни дому, зарослої бугенвілією, і ліз до власного вікна, як злодій, поки в його голові роїлись думки: «Чи міг я колись уявити, що як переселюсь у власну хату, то лізтиму до себе через балкон?». Щоб відігнати цю дошкульну думку, він почав примовляти на кожну сходинку старого дитячого віршика: «Ліз пан по дра-би-ні та й упав там, де сви-ні…». Бугенвілія чіплялася за Толіка, лишаючи по собі яскраві рожеві листочки у волоссі на ногах. 

І як тільки він долізав до екрана — там завантажувалась сторінка новин, і знову калібри і дальність, тривога. 

— Бачили? Житомирська область! — кричала внизу Іруся. Кожен тоді втуплювався в телефон і починав писати усім, хто був, проїжджав чи служив у Житомирській області. Озвучувала це тільки Григорівна: вона так і не пройнялась месенджерами, і коли їй треба було щось написати — відсовувала від себе подалі екран, хмурила брови і проявляла своє друге підборіддя. 

— Таня! Таня! — кричала вона. — Як ви? Ще не чули? То у вас! Чуть було? Таня! 

Толік тоді заплющував очі і стогнав кудись у стелю. У ці моменти йому було незручно за власне роздратування на них усіх і його як ніколи тягло до драбини. 

Григорівна висунула теорію, що Толік — алкоголік і в коморі на задньому дворі ховає випивку, тому тікає туди в особливо стресові моменти. 

— Ой, нє, — казала мама. — Він, мабуть, курить. 

Поліна знала, що курить Толік у лісі, а Іруся нишком зайшла на задній двір і в заростях бугенвілії роздивилася дерев’яну драбину. Без вагань вона нею скористалась і до напівсмерті перелякала Толіка, явившись у нього на балконі. 

— Толічку, — сказала вона, коли він відчинив їй двері, — ти ж завжди хотів родину? Правда? Хотів собі хату? 

Толік часто уявляв, як стане старий і сивий, сидітиме десь у хаті на дивані, а кругом бігатимуть діти, човгатимуть ногами старі, точитимуться розмови, гратиме музика, стоятимуть букети з польових квітів і банки з варенням. 

— Так ми і є твоя родина, — казала Іруся, — іншої нема. Прикинь, твоя мрія збулась. Твоя родина — це ми. 

Толіку важко було прийняти думку, що оті люди, про яких він думав, уявляючи родину, зовсім не схожі на всіх тих, хто опинився зараз поруч. 

— Ти змалку такий був, — Іруся ніколи не приховувала правди, — напридумуєш собі щось, а тоді сердишся, що все не так. 

Коли Іруся була права, Толік ніколи не погоджувався — просто мовчав. 

Драбина стала частиною суспільного договору в цій хаті — про неї згодом усі знали, але всі робили вигляд, що це Толікова таємниця. 

— Я тобі на день народження подарую луччу драбину, — прошепотіла якось увечері Іруся, коли Толік просто мовчки дивився на жабу на фонтані, за спиною якої несміливою купкою лежав перегній. Перегною було замало. Толік ніколи не міг подумати, що тонна перегною — це мало. 

— Фізику треба було краще вчить, — повчав його Анатолій Степанович. — Узяв, поміряв і пощитав об’єм в кубах, а то тонну заказав, як вроді тонною можна завалить усе подвір’я. Це моя мати така була, ти у неї вдався. 

— Я куплю ще, — відповідав Толік. 

Проте Анатолій Степанович сказав, що Толік минулого разу купив перегною за ціною золота і що він цього разу знайде сам, бо в нього тут за сімдесят кілометрів є знайомий на фермі, якого йому рекомендував сантехнік, який приходив лагодити труби минулого тижня. Анатолій Степанович міг налагоджувати контакти де завгодно і навіть зумів знайти перегній на малородючому морському узбережжі. 

Тож коли директорка відділу запросила Толіка на власне весілля саме у той день, коли у фонтан надворі мали довезти гімна для повноцінної висадки помідорів і Толік уявив ці незручні діалоги про те, що борщу не треба і не треба помагати носити мішки, він навіть зрадів. Запрошення на весілля, яке припало саме на день доставки додаткової порції перегною, Толік вважав знаком долі. З нехарактерною для себе радістю перед тим, як бачитися з купою людей, він пропилососив салон машини, намагаючись ігнорувати дядькові коментарі про технічні характеристики його ж автівки, і зайшов у хату. 

— Толя, а в тебе є що надіть? — спитала мама, і Толік одразу подумав, що треба було лізти драбиною через балкон. 

— Є, — тихо сказав Толік, стоячи в нарядних штанах посеред кімнати. 

— Отак і підеш? 

— Сорочку надіну. 

— Пригадуєш, яку я тобі сорочку на випуск купила? 

Толік дуже гарно пам’ятав ту сорочку кольору «бризки шампанського» із золотавою оторочкою на рукавах. 

— Пригадую, — мовив він. 

— В тебе її не осталось ніде? 

— Не осталось, — Толік відповідав стримано, намагаючись якнайшвидше спланувати від’їзд, щоб не застати доставку перегною. 

— Красива була сорочка, що ж ти не зберіг! — озвалась Іруся з-за комп’ютера. Вона уміла відпускати свої коментарі із серйозним обличчям так, що мама не сікла її сарказму. 

Толік просто засопів у сторону сестри. Потім зайшов у кімнату, надів зеленувату сорочку до темно-сірих штанів і глянув на себе в дзеркало. У голові знову промайнула думка скористатися драбиною, щоб його ніхто не перестрів. Але бісова бугенвілія припала пилом без дощу, і він боявся, що сорочка і штани, а разом з ними і він сам, втратять товарний вигляд. Тож він обережно визирнув у коридор, де, звісно ж, підступно стояла Григорівна. 

— Боже, який гарний! — сплеснула вона руками. — Ліда, ось іди глянь! 

— Спустися сюди! — кричала мама. 

Толік приречено спустився сходами, як випускниця перед шкільним балом під розчулений погляд мами. 

— Що це за колір такий? — спитала мама, вказуючи підборіддям на сорочку. 

— В описі до сорочки написано «фісташковий», — відказав Толік. 

— Якась зелена муть, — сказала мама. 

— Мам, це моя єдина сорочка, я не перевдягатимусь. 

— А ти що, без галстука йдеш? — втрутилась Григорівна. 

— Правильно казати «краватка», — сказала мама. 

— Ну хай буде «кроватка», — погодилась Григорівна. 

— Кравáтка! — повторила мама. 

— Я йду без краватки. І без галстука, — сказав Толік. 

— А це тут в них так прийнято? — спитала мама. 

Толік кивнув. 

— Я знаю, — сказала мама, — чого воно таке все неприкаяне на вигляд. Воно просто м’яте усе. Дай я тобі поглажу. 

Толік уявив спротив, сплескування руками, бігання з праскою і вирішив, що швидше буде здатися. Тому коли зайшла Поліна, він стояв в одних штанях посеред кімнати, Григорівна прасувала сорочку, а мама вмовляла його ще зняти штани, щоб нагладить стрєлки. 

— Тьотя Ліда, — сказала Поліна, — стрєлки ніхто зараз не носить. 

Поліна глянула своїми як завжди втомленими очима на Толіка так, наче він статуя в музеї в останньому залі перед виходом з експозиції — байдуже й нейтрально. Толік подивився на себе у дзеркало — він би й сам на себе не звернув ніякої уваги навіть у першому залі експозиції. У випрасуваній сорочці і штанях без стрілок Толік нарешті вирвався з хати і завів машину. Дорогою побачив, як на гору їде синій пікап, завантажений, судячи з усього, гімном.