Драбина

Риболовля 

— Так-от, тоді беру я цю жабу рукою, — натхненно розказувала Григорівна за столом на кухні, — а воно пищить! І на дотик противне таке, землянисто-слизьке! 

Мама дивилась на Григорівну широко відкритими очима, поки Анатолій Степанович позіхав у вікно. Перед всіма стояли чашки з кавою. 

— Значить, я цю жабу стискаю, — продовжувала Григорівна, — а воно попискує. От не кумкає, як жаба, а пищить! 

— Господи, — сказала мама. 

Іруся на дивані під стіною, завішаною гобеленом з оленями, підняла брови. 

— Давлю її, давлю… А воно як резинове! 

Толік зайшов на кухню знадвору. Всі знали, як він спустився. З протилежного боку кухні по-людськи спустилась Поліна. 

— Я її з усіх сил жму… 

— Григорівно, нащо це ви знуща…? — озвався Толік. 

— Та тихо ти, — перебила його мама, — це сон! 

Григорівна дуже любила переказувати сни. Вона їх пристрасно й натхненно розшифровувала на публіку, вдаючись до найрізноманітніших методів аналізу: від астрології до астрофізики. 

Часто перехід від оповіді сну до реальності, яка перемежовувалась спілкуванням з агентурною мережею, полишеною вдома і розкиданою тепер по всьому світу, був непомітним. Для Григорівни сни були частиною реальності. 

Григорівна з осудом глянула на Толіка. 

— Так от, давлю я цю жабу… 

— Та давай уже, що там дальше було?! — гиркнув Анатолій Степанович. 

— От не дадуть дослухать! — сказала мама. — Ну? 

— Так от, давлю, а воно тільки — гець! Як вистрибне! І хроме на три ноги поскакало в куток! Я за ним! А воно раз — і у двері вискочило. 

— І до чого ти думаєш оце-о? 

— Думаю, цього тижня Путін не вмре. 

Мама зітхнула. 

— Треба було ухопить щось і прибить! 

— Та це не про Путіна, — сказав Анатолій Степанович, — хрома жаба — то я. 

— Таке скажеш, — пхекнула Григорівна. 

— Я їду звідсіля, — сказав Анатолій Степанович. 

— Ну й куди ти поїдеш? — спитала мама. — Таке придумав! 

У повітрі тут давно вже пахло спекотним літом, але Степанович знав, що в ці числа літом починає пахнути і вдома. Він знав, що на дачі в нього є всі снасті, а у ставку, куди він міг дострибати на милицях прямо з городу, вже завелася риба. Вже труться об береги коропи, вже карасі набирають вагу і ждуть його, Степановича. 

— Вони до мене не дійдуть і не дострілять, кому я нужен? 

— Та ти бачив, що під Києвом робиться? — мама встала. 

— Та вони туди не дойдуть. Я ж на дачі пересиджу. 

— В смислі, не дойдуть? — сказала Григорівна. — Вони там уже! Здурів зовсім?! 

Старші жінки тут не мали жодного чуття міри і замість того, щоб вислухати Анатолія Степановича, підняли страшний крик і ґвалт, наче він уже зараз виїде на вулицю і прямо на візку покотиться на вокзал. 

До Анатолія Степановича підійшла Поліна. Сіла на стілець навпроти і сказала: 

— Я поїду з вами, як тільки коло Києва перестануть стрілять. 

А Толік піймав себе на жахливій думці, яка враз прокотилась йому з голови до п’ят, наче обдавши струмом: «Хай би ще постріляли». Він за це бажання себе миттю зненавидів, і водночас воно йому аж дух забило. 

Толік швидким кроком піднявся сходами до себе, передягнув футболку, взув кросівки і спустився драбиною вниз. 

З кухні було видно кутик хвіртки, і хоч як він не старався пройти непомітно, Анатолій Степанович все ж його засік і звично сказав: 

— Побіг! 

— Угробить собі коліна, — повторила свою репліку мама. 

— А я думаю, — сказала Григорівна, — що та жаба — це все-таки Путін. 

Швидко минаючи виноградники, Толік добіг униз. Він взяв собі кави і, не виймаючи навушників, сів за стіл. У навушниках він слухав книжку про дивовижний світ грибів. 

Телефон дзенькнув. Писала Альба. Він побачив тільки її ім’я і твердо вирішив не дивитись повідомлення, поки не прийде до тями. Якщо вона писала, це значить, що вона все-таки має до нього якийсь інтерес, попри купу гімна біля хвіртки і цілу хату біженців, включно з котами. Що їй треба? Вона молода, гарна. Вона — жінка без проблем. Нащо їй Толік? Він ще раз глянув на екран і перевернув його горизонтально, щоб показалась більша частина повідомлення. Але показався лише смайлик, рум’яний, наче шаріється. 

«Нащо я їй?» — думав Толік. Кави перехотілося, забилось серце і занудило. «Мама права, — думав він. — Я себе кавою угроблю». Назад Толік піднімався повільною ходою, намагаючись берегти серце. 

На повороті біля оливкового дерева він побачив Ірусю. Та йшла з торбою вниз. 

— О, це ти, — сказала вона. — Щось ти темп втратив. 

— Угу, — захекано відповів Толік. 

Під очима в нього було волого, волосся розтріпалось. Він сів на лавку під деревом. Іруся сіла коло нього. 

— Хочу сказати тобі дещо, — видихнув Толік. 

— Що? 

— Я не вмію нормально говорити, але ти скажи, будь ласка, Поліні, щоб вона була тут скільки треба. 

— О, — глянула Іруся на брата, — тільки Поліні? А нам усім — що? 

— Ну, — запнувся Толік, — всі решта родичі, а їй, може, незручно. 

— Толя, — сказала Іруся, — питай у мене поради, коли що. Я — твої двері у світ жінок. 

— Ти — просто двері, — швидко сказав Толік і швидким темпом побіг угору. 

— Коліна собі угробиш! — крикнула йому вслід Іруся. 

Вже перед хвірткою Толіку подзвонив Боб. Він ніколи не писав, попри те що головував у компанії високих начебто технологій. 

— Анатолій, — заговорив він, — сподіваюсь, у тебе все добре? 

«Звісно, у мене все офігіти як добре, — подумав Толік, — якщо не рахувати війни, смертей, повної хати людей і повністю розмитого майбутнього». 

— Я о’кей! — сказав Толік вголос. — А ти як? 

— Чудово! — сказав Боб. — Тобі Альба вже казала? 

Толік застогнав. Альба, значить, йому не писала нічого «такого», а просто смайлик слала по роботі. 

— Ні, я не дивився ще, а що? 

— Я хотів тебе покликати на риболовлю. Поїде Альба, ще пару людей з роботи, може, вона когось ще запросить. 

— Та знаєш… — почав Толік. 

— На яхті підемо! — перебив його Боб. — Я купив ще минулого року — стоїть собі. Жодних відмов! Запрошуй із собою біженців, людей з десять можемо взяти. Ще нам треба обговорити, куди витратимо зібрані гроші. 

Боб торохтів, не зупиняючись, і Толік, зрештою, змирився зі своєю долею. 

— Мене укачує, — зразу сказала мама. 

— Розсаду привезуть сьогодні, — сказала Григорівна. 

— А що за риба тут водиться? — спитав Анатолій Степанович. 

Так Толік зрозумів, що Анатолій Степанович поїде. Він відкрив месенджер і прочитав Альбине повідомлення: так, дійсно, він їй був не треба, вона за дорученням Боба писала про яхту. 

«Чудово, — подумав Толік. — Як мені взагалі могло спасти на думку, що вона слала смайлики особисто мені?» 

На вечір всі зустрілись у дворі. Григорівна з мамою виглядали розсаду, а решта зібрались на яхту. Поліна спершу думала відмовитись, але її вмовила Іруся. 

— Вони розподілятимуть гроші, треба більше голосів, — сказала вона, — ти ж бачиш, який Толік? Вони там ще візьмуть і пожертвують якомусь проєкту міжнародному, що до України ті гроші дійдуть переполовинені і в свинячий голос! 

Поліна наділа смугасту велику футболку. 

— В талію щось би наділа, — сказала мама. — Раптом там хтось буде! Може б, ти тут і зачепилась. 

— Я не хочу тут чіплятись, — відказала Поліна. 

Мама з Григорівною мислили ще старими категоріями, думаючи, що закордоння має якусь особливу цінність, а закордонні чоловіки — це елітна здобич. 

— Вже все давно не так, — сказала Іруся, стоячи в Поліниній кімнаті перед дзеркалом, приміряючи її шорти, бо своїх не мала, — якби ще не існувало росіян, нам ніяке закордоння не знадобилось би. 

— Я зараз скажу страшне, — озвалась Поліна. — Можливо, ці орки були нам потрібні як антитеза нас самих? 

— Типу, щоб розуміти, куди можна скотитись? 

— Для світла треба пітьма. Вони — наша пітьма. 

Іруся влізла в Полінині шорти і крутилась перед дзеркалом. 

— Таке це все далеке зараз. Як та вечірка — наче паралельний світ, — сказала вона. — Я всіх «ненаших» там ненавиділа, знаєш за що? 

— За що? 

— За те, що для них їхні смартфони — це не портал в пекло. Уявляєш, беруть телефон — і спокійно дивляться. Їх не накриває паніка за ті три секунди, поки грузиться сайт із новинами. 

— Знаєш, я вже ніколи не зможу просто взяти до рук телефон і не думати про те, що звідти мене накриє хтонічний жах, — відказала Поліна. Вона сиділа на ліжку і дивилась на подругу в дзеркало. 

— Чорна цеглина, яка завжди готова на тебе напасти, — мовила Іруся, наблизивши обличчя до дзеркала, наче видивляючись щось у власних очах. 

— Може, це вони і мали на увазі, кажучи про повстання машин? 

Ще не завершивши фразу, Поліна вже сиділа з телефоном у руках, і його екран блимав заголовками, множачи страхи й жахи усіх цих днів. 

На яхту був заїзд із поручнем, що розчулило Анатолія Степановича, котрий, попри спокусу риболовлею, все ж пручався і не хотів їхати, бо «кому я там нужен зі своїм візком». Він заїхав на палубу, яка ледь гойдалась, — море було спокійне. Воно нагадувало скоріше сталевий листок. Сіре небо нависало над морем, наче притискаючи повітря до водної гладі. У цій сталевій тиші було чути, як риплять колеса візка і як море ледь хлюпоче об борти. 

До сутінків ще було пару годин, але погода підганяла ніч. Яхта була невелика, проте з досить просторою кімнатою унизу. Звідти було чути голоси. Боб зустрічав гостей нагорі в яхтових капцях, шортах з папугами, білій сорочці й капелюсі. Він був увесь білий і м’який, наче тіло його ніколи не бачило ані сонця, ані фізичних навантажень. Попри погоду, від нього за версту пахло сонцезахисним кремом. 

— Дуже! Дуже радий вас бачити! — казав він і повторював: — Дьякую! Дьякую! — єдине вивчене українське слово. На капелюсі в нього був герб Одеси. 

Анатолій Степанович по-хазяйськи кинув оком на снасті і взявся вивчати принципи морської риболовлі. Яхта поволі рушила від берега. Толік у джинсових шортах і чорній футболці (весь його світлий гардероб починався і закінчувався фісташковою сорочкою) стояв і дивився, як берегова лінія потроху розмивається. 

Іруся й Поліна відійшли до поручнів назустріч обрію і побачили, що на носі яхти сидить прекрасна діва, закинувши догори голову. Це була точно не Альба — на голові у неї був туго затягнутий білий хвіст, що теліпався по бронзовій, ідеально засмаглій спині. Діва вигнулася назустріч уявному сонцю, і збоку було видно її неоново-яскравий блакитний купальник. Обидві дівчини враз відчули себе неповноцінними: так буває на тлі підкресленої чужої доглянутості, коли кожен клаптик власного тіла здається якимось неприкаяним, і раптом особливо кидається в очі і відсутність манікюру, і крихітні волосинки на пальцях ніг чи віяло зморщок біля очей, а одяг миттєво стає важким, наче навмисно підкреслює кожну складку і недостатню пружність тіла. 

— Це — Лана, — сказав Боб, — дружина Піта. Знайомтесь, дівчата, я зараз спущуся за рештою. Анатолію, ходім! 

Боб незграбно почалапав униз, а за ним пішов Толік. Толікова хода була непевна, він весь час намагався за щось узятись, хоч яхту ледь-ледь колихало. 

Лана обернулась, показавши своє рівномірно засмагле лице, брови, де кожна волосинка на своєму місці, і ламіновані вії. Ланині губи були припухлі, а у вухах блищали камінчики. 

Поліна підняла руку, мовляв, «привіт!», і змусила себе змучено посміхнутись. 

— Прівєт, дівчата, — сказала Лана, — я Свєта. 

Боб обернувся на сходах униз і крикнув: 

— Лана — українка! 

— Сідайте, загорайте, обоє такі блєдні! Ви в Іспанії живете, чи вас хто у подвалі держе? — сказала Лана-Свєта. 

Дівчата підійшли до Лани. 

— Ви не дивіться, що сонця нема, — продовжувала діва, — ультрафіолет іде. Просто м’яко лягає. Я на сонце взагалі не виходжу. Загораю тільки так. 

Тепер дівчатам стало видно Ланин живіт. Він був ідеальний, як і вся вона. Правда, коли вона заговорила, чари її дещо розвіялись. 

— Пітя мені каже взагалі не загорать, мовляв, вредно, а я не можу оце ходить така блєдна, як моль. 

— Пітя… — повторила самими губами Поліна. 

— У вас там в Україні всі живі-здорові? Та сядьте вже, ну! Поставали! 

Іруся сіла і показала на місце поруч Поліні. Поліна підняла окуляри, щоб витерти піт під очима, а тоді, згадавши свої ранкові синці на лиці, швидко опустила їх назад. 

— А ви звідки? — спитала Іруся. 

— Хто це — ви? Ну я ж не стара, дівчата! — Лана вимагала негайного переходу на ти. — Можете казати мені «Свєта». Ви не подумайте, що я викаблучуюсь. Просто Пітя як почне ото говорити «Сьв’єта», що мені аж тошно. То я тепер Лана. Ну, і так воно трохи гарніше, правда? А чого ви не роздіваєтесь? Роздівайтеся, там унизу ще двоє мужчин є. Цей довгий худий — чий? Твій чи твій? А, ти маєш очі, як в нього, такі сині оце! — Лана кивнула на Ірусю. — Значить, твій, — вона заглянула в лице Поліні. 

— Ми просто живемо разом, — сказала Поліна. 

— Та! — Лана махнула рукою і показала свої зуби з діамантом в іклі. — Зараз всі так просто живуть! Ну, ми розписані, хоча років два жили просто так, я матері і не казала. 

— Та це мене Іра з собою запросила. Бо війна. 

— А-а, — Лана хотіла зсунути брови, але вони не зсувались, — я з Бердичева. Там наче й нічого, ну пару раз щось таке летіло, казали люди, я забрала бабу, матір, тітку, а батька просила, а він каже — а гусенята? В інкубаторі вивів, то каже, хто з ними буде, я ж їх назад в яйця не запхну. Та й ото сидить там з гусенятами в шапці. Хочте, покажу? 

Не чекаючи згоди, Лана потяглась за телефоном і, вправно уникаючи контакту екрана з довгими загостреними нігтями, показала фото шапки з гусенятами: 

— Красіві, правда? — спитала вона. — Семеро вилупилось, одне здохло, то шість. Хай би тільки москалі туди не дійшли, бо жалко ж. Плюс Рябчик. Де я б його в переноску запхала? 

— У нас втік пес вже тут. 

— Приїхав аж сюди, щоб тут найти свій кінець. — Лана не шукала слів співчуття. — До речі, Боб зараз сам, ви знали? Але там внизу двоє є молодших. Одне миршаве таке, а другий — нічо так! — Лана визирнула поверх Ірусиної голови: — А он вони, йдуть! 

Знизу спершу вигулькнув герб Одеси на капелюсі Боба, потім змучені Толікові очі, потім Альбин проділ на тлі темного волосся, потім лисина Піта, потім зачесане назад чорняве волосся над високим чолом молодого мужчини. Процесію завершувало поріділе русе волосся, яке обом дівчатам одразу здалося знайомим. 

— Блядь, — сказала Поліна. 

— Мстіслав, — сказала Іруся. 

Лана нахилилась до Ірусі, яка сиділа ближче: 

— Це — рускій! Боб його притяг. А отой другий — красівий, — вона примружила очі, — то Льоня, по-моєму, теж кацап. У кращому випадку — білорус. 

— Диви-диви, — продовжувала Лана, — оця Альба так і крутиться коло вашого цього високого. Бачили? 

— Вони колеги, — сказала Іруся. 

— Ну так, розкажи мені. Одне другому не міша! — Лана з цікавістю визирала поверх Ірусиної голови. 

— Треба піти привітатись, мабуть, — сказала Поліна. 

— Тихо будь! — гаркнула Лана. — Хай самі йдуть, ми дами, ми сидимо! 

Поліна все ж піднялась, а за нею встала й Іруся. 

— Ой, дівчата, — зітхнула Лана і підвелась і собі. 

— Хай! — Мстіслав вийшов перший з гурту і кинувся до жінок, як до давніх знайомих. 

Іруся вичавила з себе посмішку. Лисий Піт підійшов до дівчат і поклав руку на Ланине плече: 

— Я вже наче в Україні живу, — усміхнувся він. — Lanochkо, — він глянув на неї, — а ще — babka, mama і titka. 

На слові «titka» Піт засміявсь. 

— То на цицьки йому похоже, — пояснила Лана, — і то підходить моїй тітці, вона сама вся вихудла за ці тижні: ноги як патички, а цицьки є. Погано, що я в неї не вдалась, мені прийшлось за гроші робити, — Лана засміялась так, що до неї злісно повернувся Анатолій Степанович. 

Тільки він був зайнятий ділом, а не просто тинявся палубою. Анатолій Степанович поки не міг нічого зловити, але старався. Він дивився вдалечінь сутінкового моря і думав не про морських чудовиськ, не про морську триметрову рибу, а про свій ставок на дачі і про дрібних карасиків. 

— Снасті і риболовля — це просто для виду, — казав Боб, — просто аксесуар на яхті. Тут ніколи нічого не ловиться. 

Анатолій Степанович так не вважав. Він щось крутив, виловлював, знов закидав, гиркав, коли біля нього хтось стояв, і не обмовився до жодної людини й словом. 

— Оце пристрасть в людини! — захоплено казав Боб. — Я б його на роботу узяв! 

Анатолій Степанович незворушно на нього цикав, він все одно не розумів, що Боб говорив. Боб розклав на палубі стола із наїдками: великий виноград, сир, фрукти, шампанське. Лана цмулила тільки шампанське, не одягаючись. Боб постукав вилочкою об келих, щоб привернути увагу, і заговорив: 

— Друзі, я дякую всім вам, що знайшли час і можливість вийти сьогодні зі мною в море! Ми з вами тут зібрались не просто так, а щоб підсумувати наш захід з підтримки України! — на цих словах Мстіслав енергійно закивав, а Льоня опустив очі. — Ми тут із вами — єдина родина, а ворог більше за все боїться нашої з вами єдності. 

— Ну, давай вже! — сказала Лана, закинувши до рота виноградину. — Кажи, скільки там назбирали?! 

— Так, — поспішив Боб, — хочу наголосити, що ми з вами разом під час благодійної вечірки… 

— Ти там була? — прошепотіла Поліна Лані на вухо. 

— Ну?! То ж да! У вишиванці з декольте і у вінку! І баба моя була. 

Поліна кивнула і вказала пальцем на Боба, мовляв, дослухаймо. 

— Спільними зусиллями ми з вами зібрали сорок шість тисяч вісімсот дев’яносто два євро і п’ятдесят п’ять центів! Комісію я вже відняв! 

Мстіслав аплодував. Альба вигукнула «Ура!» зі своїм особливим іспанським рикливим «ррр». 

— Радості, наче на весілля молодим збирали, — шепнула Іруся Поліні. 

Далі взяв слово Піт і так натхненно бажав перемоги Україні, що Лана його вже перебила і сказала: 

— Ну да, ну да, то ти хочеш, щоб теща вже виїхала додому, давай вже, чокайся! 

Задзвеніли келихи. 

— Не можу пить, — сказала Іруся Поліні. 

— Ну слухай, може, щось куплять на ці гроші? 

— Могли б ще на оцю яхту і шампанське не тратить. 

— Ну да, дівчата, — втрутилась Лана, — а що — не жить? 

Її чоло зморщилось би, якби могло. 

— От я, — вона продовжила, — не купляю тепер ніяку фірмову косметику. Не купляю — і всьо! І до перемоги, дівчата, ніяких вам діорів із шанелями, клянусь! Кларінс? Спасіба, не нада, я ревлоном обійдусь. І нічого, я помазала ось губи рубі роуз — і не відпали! Я тоді на калькуляторі клац-клац, відняла, і різницю одправляю Притулі. Сімпатічний, правда? 

Толік слухав фоном Лану, слухав Піта і Боба, але йому ставало від усього цього тільки гірше. Небокрай хитався. 

Здавалося, що смердить Мстіславова голова. Мстіслав був від нього на голову нижчий, тому його тім’я весь час мелькало Толіку перед очима. 

Льоня був значно гірший за Мстіслава. По-перше, він був красивий. По-друге, мав дуже приємну посмішку і страшно печальні очі. По-третє, у розмову вставляв українські слова і найчастіше казав «вибачте». Боб носився із Льонею, як з дорогим гостем. Льоня каявся за всіх росіян так, що Мстіславу, здавалось, за нього навіть часом незручно. Крім того, Льоня постійно наголошував, що в нього «бабушка — українка». 

Присутність Мстіслава, проте, особливо гнітила Толіка, який згадував той епізод зі сценою на вечірці. Йому було неприємно, що Боб все одно йому пхає Мстіслава під носа та ще й на яхті, звідки нікуди не втечеш, не підеш гордо, а мусиш бовтатись на цьому кориті із ним разом. 

— Треба вирішити, куди ми спрямуємо ці кошти, — сказав Боб. 

— Притулі! — закричала Лана і підстрибнула так, що її груди рівномірними кульками підстрибнули разом з нею, а потім опустились на місце. 

— Може, в якусь міжнародну організацію? — спитав Піт. — На гуманітарні потреби? 

— Тільки не це! — втрутилась Іруся. — Тоді цих грошей ніхто не побачить найближчі роки. Це страшна бюрократія. 

— Ти ж працюєш на міжнародну організацію, — сказав Толік. 

— Саме тому я і знаю, — відказала Іруся. 

— Тоді вашу частину ви вирішуйте українською громадою, — сказав Піт. — А Льоня і Мстіслав нехай вирішать, куди їхню частину. 

— Яку це — їхню частину? — спитав Толік, виглядаючи з-за Мстіславової голови. 

— Ну… — зробив паузу Боб, — справедливо буде, якщо частина грошей дістанеться українській громаді, а частину спрямуємо на боротьбу із режимом в Росії і на російських біженців. 

— Багато людей, — заговорив шляхетний Льоня, — змушені кидати свої домівки, їхати світ за очі, їм ніхто не допомагає, а в Росії їм лишатись небезпечно. 

— Ну да! — закричала Лана. — А їм бомби за пазуху сипляться? — вона одразу перейшла на українську без церемоній. 

— Я повністю вас розумію, — сказав Льоня, — ви маєте право на гнів… 

— Та не вам вирішувати, на що ми маємо право, ясно? — сказала Іруся. 

— Це не про гроші взагалі, — сказав Толік, — а про підхід. Я думав, ми допомагаємо жертві. 

— Но ведь русские… — заговорив Мстіслав. 

— Русские-хуюские! — Лана не добирала слів. — Пітя, що за фігня?! 

Боб стояв розгублений. Келих у його руці здавався зайвим, а келих у руці Світлани — не тільки зайвим, а й небезпечним передусім для Льоні й Мстіслава. 

Але удар опустився, звідки Боб не чекав. 

— Женщіни… — сказав Мстіслав поблажливо, вказавши на Лану. 

Піт стиснув кулак і зацідив Мстіславу під дих. Для цього йому довелось нахилитися. 

— Він за гендерну рівність, — гордо пояснила Лана, — от не треба було йому патякать за жінок. Він так одного словака, що по сусідству живе, чуть не прибив, знаєш чого? — Лана смикнула Поліну за рукав. — Бо той сказав, що я тупа. Ну, чи не прямо сказав, але якось так пошутив, чи щось таке сказонув. Пітя такого не виносе. Придумали, да? Половину грошей віддать руским? А за що я страдаю? За що я не можу вії нормально накрасить? 

Толік подумав, що це він мав би зацідити Мстіславу, але він не міг навіть стояти на ногах, не те що комусь цідити. 

— Бобе, — спитав він, коли Мстіслав випростався неушкодженим, — де тут можна прилягти?