Драбина

Вай-фай 

На хату зійшла ніч. Толік звечора пробрався до холодильника, узяв собі сиру і відніс у кімнату. Потім тихо приніс ще шматок хліба, ніж і помідор. Все це добро він сховав у шухляду робочого столу. Йому треба було здавати проєкт, але вдень, коли навколо всі сновигали, плакали, коли Іруся знов і знов кричала «суки!», а Поліна своїми вологими очима дивилася навколо, він працювати толком не міг. Сидів за компом, щось клацав, Анатолій Степанович постійно кликав і питав, скільки росіян полягло, Толік відказував, що апдейти тільки раз на день, і паралельно Друся вимогливо просила їсти, а Владік трясся так, що разом з ним наче трусилось повітря. 

Цю атмосферу важко було назвати робочою. І навіть коли він закривався в кімнаті, то чомусь під двері приходив Владік і скавчав, поки важкою ходою у своєму черговому халаті не приходила Григорівна. Вона його ніколи не забирала мовчки, бо поважала Владікове право на скавчання і була певна, що спершу треба було його переконати не скавуліти. Владік не піддавався на вмовляння, а скавчав далі. 

— Владічок, от нильзя, нильзя так! — казала Григорівна. 

Владік пищав. 

— Сукин ти син, Владічок, молчать! 

Владік пищав. Їхні мирні, а потім все менш мирні перемовини тривали по десять хвилин, і Толік мусив бути їхнім закулісним учасником, поки в коридор не виходила Поліна і не казала Григорівні: «Григорівно, досить, люди, мабуть, працюють». А Толік за дверима не працював, а слухав переговори і дивився в стіну. Уявляв білу кучеряву голову Григорівни, темну як ніч, завжди заспану на седативах Поліну і слинявого пискливого Владіка. Тож працювати доводилось ночами, таємно їсти бутерброди, а потім пити багато кави під коментарі Григорівни і бігати під мамині обурення. 

Тож Толік сидів серед ночі перед монітором і раптом почув, як за вікном щось зашаруділо. «Цикада», — подумав він. Комахи викликали у нього сильну неприязнь, особливо такі шурхотливі цикади. Цикада ніяк не заспокоювалась, стукотіла крильми, лізла лапами. Мабуть, вона застрягла в кондиціонері і не могла вибратися. Толіку несила було терпіти муки живого створіння, навіть такого страшного, як цикада. Він узяв дерев’яну троянду на довгому стеблі, що прикрашала столик біля ліжка, і зібрався вивільнити цикаду, але натомість з балкона на нього блиснули два ока. Це була чорна лискуча Друся, а в зубах у неї була цикада. 

— Боже, фу! — зашепотів Толік і різко зачинив скляні двері. Очима втупився у них. — Чого ти хочеш? — спитав Толік Друсю. — Виплюнь цикаду! Я удвох вас не впущу! 

Толік спробував повернутись до роботи, але раптом вибило світло. У домі, ймовірно, вимкнення ніхто і не помітив, але Толіку вибило інтернет. Він відкинувся на кріслі і глянув надвір. За дверима стояла Друся. Вона вже була сама, без цикади. Толік впустив її до себе. Друся зайшла, скочила на ліжко, скрутилась і замуркотіла. Толік згадав Матільду і подумав, що ніколи б не уявив такого майбутнього — спати з евакуйованою кицькою, і якби його бабуся знала, що мама чотири тисячі кілометрів провезла кицьок, то утвердилась би в думці, що навколо всі божевільні, а мама в першу чергу. З’явився вай-фай. Друся позіхнула і стала лапою Толіку на коліна. «Йди собі, гуляй», — сказав він, а кицька глянула Толіку в очі і поставила йому на коліна іншу лапу. «Нехай, — сказав він, — посидимо разом». Толік дописав супровідного листа, прикріпив свій звіт і натиснув «відправити». Лист не відправлявся — знову вибило вай-фай. Коли його вибило втретє, Толік буцнув ногою стола, узяв Друсю собі на груди, ліг на ліжко і заснув. 

Зранку він стояв під дверима Анатолія Степановича. У підвалі був електричний щиток. Щиток треба було відкрити і скинути фото електрику. Нічні вибивання інтернету Толіка не влаштовували. Він м’явся на порозі, думаючи про те, що зараз Анатолій Степанович виїде йому назустріч без сорочки, у своїх червоних шортах і, як завжди, почне Толіка повчать. 

— Ну шо, скіки там набігло сьогодні? — спитав Анатолій Степанович з порога статистику мертвих ворогів, коли Толік зайшов до нього. 

— Ще не дивився. 

— Ясно… — відказав Анатолій Степанович, невідривно спостерігаючи за Толіком, поки той думав, чим би його відволікти від щитка. Якщо Толік підійшов би зараз до щитка і відкрив його, то Анатолій Степанович одразу сказав би: «А шо ти дивишся? Це в тебе двофазне? А заземляли? Оця фаза на той-во канал? На кухню треба нагрузку збільшить, скільки там кіловат?». 

Толік стояв би, і кожне питання Анатолія Степановича йому б ляпало мокрою тряпкою по щоках. Він не знав ані фаз, ані кіловат, ані при чому тут земля. Він просто хотів подзвонити електрику, аби той прийшов, узяв гроші і зробив так, щоб не вилітав вай-фай. Якщо Толік покаже свій цілковитий електродебілізм, то Анатолій Степанович почне його шпетити, а потім вчити і пояснювати. І неясно, що гірше. Тож Толік стояв спиною до щитка і чекав, поки Анатолій Степанович виїде з підвалу нагору. Той не спішив. 

— Усю ніч учора катав оце, — сказав він, кивнувши на пінбол, — тепер спать хочу, страшне. 

Толіку на пінбол чомусь дивитись було неприємно. Він, разом із зеленим холодильником, нагадував йому про його омріяне життя, яке зараз здавалося недосяжним. Мрії про машину для льоду, авторський дизайн і про свою хату. Лише мрія про хату виявилась комусь потрібною. От тільки тепер з цієї хати хочеться втекти. Він ловив себе на думці, що йому не стільки жаль було, що все не так, як він планував, а було шкода, що ці мрії виявились такими нікчемними. 

— Ну і як? Вигравали? — спитав Толік. 

— Та знаєш, його треба трохи підкрутить. 

— Як підкрутить? 

— Воно щось не робить нормально. Я вчора трохи тут розбирався. От дивись, — Анатолій Степанович під’їхав до щитка, зіпнувся на нозі і вирубив важіль. 

— Що ви робите?! 

— Виключаю. 

— Так ви у всій хаті електрику виключаєте! 

— Та це ж на п’ять хвилин, а я туди, де воно в розетці, не достаю! 

— Ясно, — сказав Толік і з полегшенням втратив інтерес до щитка. 

Тепер, щоб його не почали діставати фазами і ремонтними справами, йому просто треба було піти. А це вже набагато простіше. 

Толік розвернувся до дверей. Потім підійшов до пінболу, узяв його і посунув так, щоб до розетки був під’їзд. 

— Ти куди? — спитав Анатолій Степанович. 

— Не виключайте щитка, це мені заважає працювати. 

— От це ти, Толя, з малого отаким був, — сказав Анатолій Степанович. — Я ото в дворі, бува, кручу жигуля — усі пацанята з вулиці посходяться, крутяться коло мене, а мій рідний племінничок сяде десь у траві і сидить. Я тобі і гайку, і цвяха дам, а ти покинеш та йдеш кудись… 

— Бува, крутив, — сказав Толік, — та ви з-під того жигуля не вилазили. Я ваші п’яти знаю краще, ніж лице. 

— І от ти зовсім не цікавився, так і виріс отаким неприкаяним. 

«Прекрасно, — подумав Толік, — неприкаяним. Всі живуть у мене, а я виріс неприкаяним». З-за плеча Анатолія Степановича виглядала Діва Марія у квітах. Толік вийшов. 

З того дня Анатолій Степанович втратив сон і навіть трохи схуд. Він підсів на пінбол так, як колись захоплювався тюнінгом свого жигуля. Толік носив йому гайки, якісь гумки, контакти — все те, що він замовляв, а Анатолій Степанович тюнінгував пінбол. Толіку навіть якось захотілося написати Джорджу і показати, що його пінбол не тільки знайшов собі дім, а знайшов людину, яка у нього залюбилася і дбає про кожну зупинку залізної кульки, вивчаючи центр її тяжіння та альтернативні маршрути. 

— Катає того шаріка, як маленький, — казала Григорівна. 

Анатолій Степанович не зважав, він ніколи не соромився власних захоплень, навіть коли їх не схвалювала дружина, а вона їх не схвалювала завжди. Тому він, відволікаючись від усього, просиджував ночі в підвалі під торохкотіння залізної кульки і вбудований саундтрек з якогось давно забутого кіна. 

Йшов двадцять восьмий день війни.