Драбина

Цюк-цюк 

Так не сталося. Не раз, ох не раз іще наш Толічок ліз додому по драбині. 

До того, як Боб, одеська ідентичність якого розбилась об будні війська, і він повернувся у свій кабінет, і після того, як вони з Пітом почали купувати машини для військових знову і знову. Ліз до того, як раптора розтрощило на нерівних дорогах війни, і після того, як Боб із Пітом знайшли йому заміну. До своєї поїздки на вже новому рапторі на східні рубежі фронту і після неї, коли Толік стояв під під’їздом Поліни, жалкуючи, що на її видовий тринадцятий поверх не дістане ніяка драбина. Він ліз по драбині до того, як умер Владік, і після того, як Григорівна, відчувши свободу не лишатись ні під чиїм крилом, поїхала вчити естрадному співу канадських дітей, на прощання закривши Толіку сім банок квашених помідорів. Він ліз по драбині до того, як Поліна разом із ним знову переступила його поріг, біля якого тільки почав відростати порізаний кактус, і після того, як Толік поставив драбину біля головного входу в хату, де вже не було ані янголів, ані гобеленів, ані вишивок. Зрештою, драбина стала для Толіка постійним нагадуванням про такого себе, яким він більше буть не хотів. 

Але і після цього він ліз по драбині. 

Ліз То-лік по дра-би-ні. 

Цюк-цюк.