Драбина

Рапторовий ремонт 

Хата заповнилась настроєм далекої дороги — це повітря, у якому висить чийсь від’їзд, ні з чим не сплутаєш. Воно дзвенить, гуде і стає прозорим, як сльоза немовляти. Почалися ще й весняні дощі, які переходили у літні грози. Зелень навколо розкривалась, плелась і загороджувала собою весь простір. 

Драбину бугенвілія заплела так, що сходинок вже було не видно і тільки Толік знав, що по ній можна залізти нагору. Бігати стало мокро, і Толік все виглядав, поки хоч на трохи припиниться дощ, аби пробігтись виноградником вниз. Він подолав страх подвійного еспресо при мамі, і навіть перепони пересування по хаті почали дратувати менше. Зуся і Друся цілими днями у щасливому забутті спали на підвіконні. Коли Толік уявляв, що настане той ранній ранок, коли обидві машини прогріють ще холодне повітря, коли багажник запакують валізами й мама візьме в долоні його лице і скаже: «Толічок…» — йому ставало млосно. 

Не любив він уявляти й останню спільну вечерю і сніданок перед дорогою. Він хотів би, щоб усі просто розчинились у повітрі. Ось тільки були — і вже немає. Як у дитинстві: гості зранку не будять дітей, і ти прокидаєшся в пустій квартирі, де ще ввечері було повно народу. 

Повітря далекої дороги іноді тисло Толіку на голову так сильно, що він навіть брав машину і годину їхав в офіс. 

Щоразу, збираючись їхати, він сподівався, що цілу годину побуде наодинці зі своїми думками і щось придумає, аби почуватись краще, але постійні занурення в новини, постійне збирання всіх у домі, пакування, плачі і тривоги так його вимотували, що за кермом він тільки й думав: «Тут додам газу, під гірку, а тут можна й на четверту, корови он які пасуться, хмари заходять, оцього обжену, а далі стану в середню смугу і тулитиму собі потихеньку». І з такими простими думками доїжджав аж до офісу без жодного плану, що його далі робити, хоча відчував, що від нього сам світ, сама доля вимагала дій. 

В один із таких днів на порозі офісу Толік зустрів Альбу. Вона була з такою ж блискучою шкірою, трохи розкосими темними очами і туго зачесаним назад волоссям. Її очі якось завжди усміхались, що різко контрастувало з усіма домашніми — там ні в кого не було веселих очей. 

— Привіт, — усміхнулась Альба. Було видно, що їй, так само, як і Толіку, ця зустріч була незручна й непотрібна. Уже непотрібна. 

Але Толік так втомився від атмосфери дороги, від постійного обговорення обстрілів, тривог, куди що прилетіло і того, чи дістане ракета до маминої дачі і де служитиме Боб, що він неочікувано для себе сказав: 

— Пішли на каву? 

Альба підняла одне плече і погодилась. 

— Я так втомився, — сказав Толік Альбі, коли вони сіли за стіл. 

— Від чого? — спитала вона. 

— Майже всі хочуть роз’їхатись, — сказав він. 

— І Поліна? — спитала Альба так, наче дивилася Толіку прямо в душу. 

— І Поліна, — відповів Толік. — Та всі тепер поїдуть. Знаєш, мені ці місяці було з ними дуже важко, але я почувався, наче з мене є якийсь толк, наче я хоч щось роблю, а зараз я відчуваю відповідальність за них усіх. — Толік раптом заговорив відверто, коли Альбі це все вже було нецікаво. 

— Анатолій, — зітхнула Альба, — ти забагато на себе береш. 

Толіку тільки цієї фрази було б цілком достатньо. Просто хай би хтось сказав, що він забагато на себе бере, що він молодець, але Альба продовжила: 

— Вони окремі люди, так, ви якось пов’язані, але ти ніяк ні за кого з них не відповідальний. 

— Тобто? Це ж родина. Що це значить — «якось пов’язані»? 

— Можливо, у вашій культурі твоя відповідальність поширюється на родину, але сучасний світ уже не такий. 

Альба дивилась на нього поблажливо, як представниця великої культури дивиться на тубільця. «Мстить», — подумав він. 

— У «Бодегіту дель мар» не йдемо, я так розумію? — спитав він. 

— Не йдемо, — сказала Альба, зробивши ще ковток кави. 

Толік усміхнувся з розумінням власної ситуації. Вже нічого не відіграєш назад. Навпроти сидить ображена жінка, цілком виправдано, він заслужив на кожну краплю її образи. 

Толік поклав руки на стіл. Сіра футболка робила його очі сірішими. 

— Вибач, — сказав він. 

— Нема за що вибачатись, — відповіла Альба. 

Вона сиділа навпроти, наче чекаючи, щоб Толік вийшов першим. 

— Ну, я піду? — спитав він. 

— Іди-іди, — Альба посміхнулась самими губами, а очі її наче згасли. 

— Гарна кофта, — сказав Толік, підіймаючись. 

На Альбі була плетена кофта з широким вирізом, що напіввідкривав її засмаглі плечі. 

— Дякую, — Альба знов це зробила. Посміхнулась хижо і підкреслено байдуже. 

Толік хотів заплатити за каву, коли Альба сказала:  

— Я вже розрахувалась. 

І він просто вийшов, зрозумівши тільки потім, що вона це сказала, щоб він швидше вшився. Не минуло й хвилини, як підійшла і причина такого її бажання. 

Це був Льоня. Льоня з його високим чолом, печальними очима й білогвардійською виправкою. Льоня. Толік його побачив, уже майже дійшовши до своєї машини, і не хотів з ним здороватись, тому бігом сів за кермо і дивився у заднє дзеркало, як Льоня наближається до кафе. На нього накотилася така злість, наче це Льоня особисто повів в Україну війська, наче це через Льоню Толік лазив через уже непролазну бугенвілію до себе ж у хату, і наче Льоня змусив його почуватись так нікчемно прямо зараз, на цій парковці. 

Толік вийшов з машини і гепнув дверима. Льоня, не обернувшись, пішов до Альби. 

— Ах ти сука, Льоня, — сказав до себе Толік і пішов назад до дверей кафе. Перед самими дверима він на мить передумав і хотів було повернутися назад до машини і скоріше опинитися вдома, внизу перед драбиною, щоб жодна жива душа більш не поставила йому жодного питання, але Льонін погляд, невинний і до трясучки інтелігентний, уже ковзав Толіковим лицем. 

— Толя! — посміхнувся Льоня. 

Толік у відповідь не посміхнувся. 

— Как жизнь? — спитав Льоня російською. 

— Нікак, — відповів Толік і продовжив: — Тобто спершу ти намагаєшся переманити до себе Боба, вже майже забираєш у свій сраний Виборг куплену ним машину, яка могла би служити нашим хлопцям… 

— Это наше общее дело, — сказав Льоня знову на общєпонятном. 

— Що ти говориш? — спитав Толік. 

— Ты хочешь, чтобы все эти люди пошли воевать? — уточнив Льоня. — Кстати, мой дядя… 

— Хуядя, — сказав Толік і вийшов. 

Через вітрину кафе він бачив, як Льоня узяв за руку Альбу і щось їй говорив. «Плете їй щось, мабуть, про українських нацистів, сука», — подумав він і сів у машину. 

Вдома повітря, як і раніше, дзвеніло, нагадуючи кімнату з лазерними перепонами з якогось телешоу з дитинства, тому Толік без вагань пішов до драбини і, наче людина-павук, по заплетеній стіні виліз наверх: «Ліз пан по дра-би-ні та й упав там, де сви-ні, цюк-цюк…». У кімнаті обтрусився від води, що осіла йому на штанах з листочків бугенвілії, і прислухався. Унизу чулися жіночі голоси, а на тлі торохкотіла кулька пінболу. 

— Ну да, заберу із собою, — казала мама, — а що вони тут робитимуть? 

— Це ж коти, — відповідала Поліна, — вони до хати вже привикли. 

Мама щось казала у відповідь, але голос її віддалявся і зникав десь у глибинах дому, осідаючи на вишивках і гобеленах. 

Толік ліг на ліжко і заплющив очі. Всі Ісусові учні дивились на нього. Коридором проходили то легкі мамині кроки, то цокали домашні капці Григорівни, то гупали п’ятки сестри. Вони всі між собою гомоніли, обговорювали якісь кофти, хустки, йогурти, і Толік на якийсь час придрімав. Йому навіть здалося, ніби зараз Різдво і всі ходять, гомонять, щось варять, печуть, ріжуть, збираються кудись, а на ньому ніякої відповідальності. Його завдання — просто подрімати на дивані і слухати цей гомін щасливих людей. 

Він згадав ялинку вдома, шафу із крупами, холодильник, де перед Різдвом було сотні судочків із різними наїдками, а цариця вечора, каструля із голубцями в сметанному соусі, вже стояла закутана на підлозі біля виходу на балкон. І не було ніякої війни, ніяких Льонь, ніяких рапторів і жінок, був тільки він: маленький Толік, якому добре жити на цьому світі. 

Поки Толік дрімав, пустився дощ і заторохкотів по плитці. Той маленький Толік на маминому дивані засмутився, бо на Різдво дощу не має бути, а потім прокинувся і побачив свої стіни, Ісусових учнів і вишивку Марікармен. Прислухавшись до розмов, Толік почув чітке «Слава Україні!», і на нього важкою плитою упало усвідомлення, де він і чому слухає ці всі голоси. Він почув, як коридором прокотилась валіза. Раніше цей звук означав би подорож, а тепер довелося згадати про від’їзд. 

Толік визирнув із кімнати. Повз пробігла мама з валізою, нічого йому не сказавши. Григорівна стояла біля раковини і щось мила. Толік минув її, і вона не обернулась. Вже коли він ступив на сходинку вниз, Григорівна озвалась: 

— Толя, ану понюхай цю ракушку, там наче щось здохло? 

За інших обставин Толік відмовився б нюхати дохлу мушлю, але тепер узяв її у Григорівни з рук і оголосив свій експертний висновок: 

— Здохло. 

— То покладеш на сонечко отам, хай вивітриться. 

Толік поклав мушлю в кишеню. 

Унизу на дивані були розкладені ліфчики, труси, футболки і сорочки. З цього всього він упізнав тільки сорочки. Вони були Полінині. 

Толік сів на край дивана і дивився, як поперед його очей бігають Іруся з Поліною. 

— Це твої? — Іруся тримала в руках дві шкарпетки, звисаючи зі сходів нагорі. 

— Ага, кинь там на диван, — відгукувалась Поліна. 

Прийшла Друся і почала нюхати Полінині речі. Потім обрала собі стопку з майками і стала її вимішувати лапами. 

— Брись! — сказала Іруся, схопила Друсю на руки й кинула на підлогу. 

— А котів мені лишите? — спитав Толік. 

— Це не мої коти, — відповіла Поліна і побігла нагору. 

Толік глянув убік. Під стіну, на якій висіла вишивка з польовими квітами і кошенятами, під’їхав Анатолій Степанович. 

— Отак-о, Толік, вже собі тут без нас похазяйнуєш. Зробиш ремонт. Там у підвалі труба на чесному слові держиться одна. Ідьом, покажу… 

Друся підійшла до Толіка і почала його винюхувати. Він її погладив і сказав дядькові: 

— Не піду. 

— Ти не переживай, — сказав Анатолій Степанович, який ніколи не вмів заспокоїти Толіка. Єдиним заспокоєнням, яке він міг запропонувати Толіку, як той був малий, було «ну ти чого?», якщо Толік просто хнюпився, а якщо ставалась якась прямо трагедія, то Анатолій Степанович, ще на двох ногах, підходив до Толіка і пропонував йому те, що, на його думку, мало би втішити будь-яке нормальне хлоп’я на планеті: «Хочеш, покрутимо жигуля?». 

Зарьованому Толіку під запиленим жигулем ставало тільки гірше, що завжди сильно розчаровувало Анатолія Степановича. Він витягував малого Толіка, якому на щоках просихали світлі доріжки сліз на замурзаному обличчі, і казав: «І що з тобою робить?». А сьогодні Толік, сидячи поміж ліфчиків на дивані, обернувся до Анатолія Степановича і сказав: «Може, покрутимо раптора?». 

Ідея покрутити раптора виникла у Толіка рівно в той момент, як він уявив, що за ворітьми зникне його блискуча спина і він лишиться сам. Надворі сутеніло і було так тихо, що кожен крок по гравію шарудів на весь двір. Анатолій Степанович розказував усяке про раптора і радів, що вперше за десятки років Толік слухає. 

— Не страшно їхати? — спитав Толік, випрямившись від капота машини. 

— Знаєш, Толік, — відповів Анатолій Степанович, — тепер уже ясно стало, що в окупації не жить. Ото було страшно, а все решта не страшно. 

— Воно як предназначено судьбою… — почувся голос позаду. 

Це була Григорівна. Фаталізм Толіка дратував. 

— Так треба було лишатись, раз ви на судьбу покладаєтесь, — відказав він. 

— От ти не сердься, — озвалась Григорівна, — мені мама твоя подзвонила і сказала: «Виїжджай». 

— Так це мама подзвонила, а я квитки усім взяв. Це теж судьба? 

— Так значить треба було, щоб ти узяв квитки, а мама подзвонила. 

— Гос-с-споди, — прохрипів Толік і знов нахилився за капот. — Так ви, може, хоч на дачу не їдьте? — сказав він Анатолію Степановичу. 

— Так там уже порозчищали все, я сусіду дзвонив — каже, приїжджай, і я ж не дурний, я нікуди своїм візком не поїду — у мене до берега доріжка прочищена, а як не прочищена, то в мене є один знайомий, а в нього металошукач — раз-раз і пройдемось. 

— Це небезпечно, — відповів Толік, — то мають фахівці робить. 

— Жить узагалі небезпечно, — сказала Григорівна, — а знаєш, яка там у Степановича зараз красота? Яблуньки порозпускались, травичка в березі зазеленіла. 

— Металошукач усе найде… — бурмотів Анатолій Степанович, — аби тільки не під ними жить, бо тоді вже краще тут сидіть і катать оту кульку. 

— Скільки людей погинуло, за що? От за що? — Григорівна склала руки на грудях. 

— Ти ж у судьбу віриш… — Анатолій Степанович не підіймав голови від капота. 

— Так а як не вірить у неї, то можна ж здуріти, — відказала Григорівна. 

— Ні чорта вже не бачу, якби це все скрутить назад тепер, — пробурмотів Анатолій Степанович з-під капота. 

Нарешті раптору закрили капот. Вже було зовсім темно. Світло падало тільки з вікон вітальні. Анатолій Степанович не дозволяв вмикати світло надворі, бо кожна заплачена за електроенергію копієчка «якимось боком та й прилетить у Москву». Анатолій Степанович зник у підвалі. Покотилась кулька пінболу, заграла музика, а потім все разом змовкло і з підвалу чулось тільки шарудіння: Анатолій Степанович складався. 

Толік сів біля фонтана надворі. Помідори ще навіть не викинули цвіту, але біля них пахло, як колись у бабусі літом. Він подивився на свою хату: чужий мурашник, який не встиг стати своїм, кожен куток якого вже отруєний розмовами про смерть, у кожній кімнаті якого висіла в повітрі тривога. 

Будинок надувся цією тривожною безнадією і невідомістю, і, здавалось, варто відчинити на другому поверсі вікна, як він здується у малесеньку хатку, отруївши все навколо своїм дзвінким повітрям дороги в нікуди. До Толіка тягнувся лапами здоровенний кактус, що в темряві скидався на екзотичну ласкаву тварину, яка вже роками стереже цю хату. У всьому дворі не було жодного клаптика світла, тільки вікна відбивались на рапторовому даху. Толік уявив, як раптор розправляє крила і важко, як сонний вечірній хрущ, злітає кудись за виноградники. 

Ця ніч була особливо тиха і темна, нагадувала парке літо, коли у повітрі немає жодного потічка, жодного поруху, і воно, наче шуба, накриває двір. Жарко проте не було. Толік відчинив балконні двері, але з вулиці не подуло свіжістю. Повітря було рівномірне, як гречаний мед. На балконі щось зашурхотіло. «Друся», — подумав Толік. 

— Заберуть тебе завтра, кицюню, — сказав він, дивлячись у стелю. 

— Няв, — відповіла Друся людським голосом. 

На балконі нізвідки з’явилась Поліна — темна, нічна, в самій футболці. Толік сів. 

— Поліно… — сказав він. 

Вона зайшла тихо, як кішка, лягла на ліжко і глянула у стелю своїми бездонними темними очима. 

— Ти по драбині? — спитав навіщось Толік. 

— Та ні, так залетіла, — сказала Поліна. 

— Я радий, що ти зайшла. 

— Залізла. Радий, що всі їдуть? 

— Та не знаю. Я знову почуватимусь так, що від мене нема ніякого толку. Наче щось робив і недоробив, кинув на півдорозі. 

— Ну як, ти он годував нас цілу весну… 

— Поліно, — простогнав Толік. — Це все не помагає. Просто як наче було у мене життя якесь і не стало, розбилось на друзки, немає приводів ані для радості, ані для печалі. Я просто живу не своє життя. — Толік встав, зловив Полінин погляд і сказав різко, як ніколи: — Якби ти знала, яке б у мене було до тебе почуття за інших обставин. 

— А за цих обставин? — спитала без емоцій Поліна. 

— Лишайся, — сказав Толік. 

— Ти бачиш жінку, — відповіла Поліна, — а насправді всередині у мене чорно і пусто, тільки оболонка лишилась, я собі в очі боюсь дивиться. 

— А куди поділось усе всередині? 

— Вигоріло, нема. 

— Як добре, що не можна бачити майбутнє, правда? — сказав Толік, відкинувшись поруч із Поліною на ліжку. 

Вони шепотіли, бо знали обоє, що в цьому домі дуже важко берегти таємниці. 

— Може, я б тоді підготувалась. Та тільки як до такого підготуєшся? 

— Найважче, що нічого не можна зробити. Хіба взяти зброю до рук, але, по-перше, я боюсь… 

— А по-друге? 

— А по-друге, є відчуття, що і це нічого не змінить. 

— Якби всі з таким відчуттям були, то не було б кому воювати. 

— Тепер я лишаюсь наодинці зі своєю совістю. 

Останнє слово Толік сказав з натиском, майже вголос. 

— Тихо, — сказала Поліна. Потім піднесла руку до вимикача і спитала: — Нам світло ще треба?