Драбина

Хрущик не злетить 

Іруся стояла у Боба в квартирі. Величезне орендоване житло з видом на готичний квартал, тераса з пальмами. Боб бігав квартирою, вже ідеально вимитою, і носив у коридор результати свого двотижневого дослідження військового обладнання. 

— Бобе, — озвалась Іруся в коридорі, — останній шанс — давай я це все просто відвезу у батальйон. 

— Тобто? — спитав Боб. Він стояв, тримаючи в руках коробку із тактичними шкарпетками (супер вбирання вологи і запахів, мінімум натирання). 

— Віддам це все бійцям, — сказала Іруся, — і машину їм завезу. 

— О ні, Ірусья, — казав Боб, — на мене ж чекають. 

Іруся ще не сказала Бобу, що він поки буде у прес-службі, а він готувався, наче солдат перед відправкою на місію: поголив не тільки щоки, а й голову. Його череп був на два тони білішим за лице. 

Поки Боб метушився, Іруся сіла на лавку біля входу і глянула на себе в дзеркало. «Якою я поїхала? — думала вона. — Якою вертаюся?» Їдучи в березні, вона думала, що цей досвід змінить її назавжди, а зараз піймала себе на думці, що вона на ці тижні наче застигла, перестала існувати, впала у сплячку, а тепер вертається до життя. «Навіть коси, здається не росли», — вона заправила за вухо коротке пасмо волосся. Зараз у дзеркалі вона нагадувала собі брата — такі ж глибокі великі очі і така ж розгубленість. «Прадіда кликали Птахом, — думала вона, — і я з цим носом — перелітна птаха, перебула і додому». 

Боб став перед Ірусею — лисий, підтягнутий і щасливий. 

— Ірусья, — сказав він, пристебнувшись на передньому сидінні, — дякую. 

Вони поступово виїжджали з міста в напрямку Толікової хати, де мама вже другу годину повністю зібрана сиділа перед ворітьми. Вона наділа джинси, кофту і поклала перед ногами сумку. 

Мама нагадувала Толіку ті тисячі разів, коли вони разом їхали з міста на дачу або з дачі у місто — ось вона в дорожньому настрої, складені разом ноги, сумка, зведені брови, і вона виглядає автобуса, прислухаючись до кожного гуркотіння за ворітьми. Холодними ранками, через росу, вона тягла їх малих з Ірусею на зупинку за цілу годину до автобуса, і вони там тулились одне до одного в очікуванні, як шпаченята. Зараз мама точно так само поставила на ноги сумку, щоб не мастилось її дно, і сиділа. Її не можна було вмовити випити кави чи посидіти на дивані. Вона встала разом з Ірусею, смажила їй яйця на сніданок, а потім зібралась і чекала на її повернення вже з Бобом, щоб виїхати в далеку дорогу. 

Анатолію Степановичу не було чого складати. Він приїхав в одних штанях і сорочці, а на все те, що йому вже тут купила Іруся, сказав: 

— Толя, я тобі там поскладав ті сорочки, що Іруся мені накупила. Може, надінеш яку у дворі ходить. 

— Возьми, — заголосила Григорівна, — возьми хоч дві з собою, оця дивись, у кліточку, яка красіва, зелена! 

Григорівна силою упхала в торбу Анатолію Степановичу дві тонкі сорочки. 

— Толя, — сказав Анатолій Степанович, — а тобі оця гаїчка треба? — він крутив у своїх волохатих пальцях сталеву гайку. — У мене на дачі там на хвіртці отакі, і одна загубилась. 

— Беріть, — відповів тихо Толік. 

Він стояв, обпершись об стіну. Біля фонтана сиділа Поліна. В неї була одна валізка. Рожеві кросівки, міцні ноги, чорна футболка. Вона дивилась кудись у себе, наче не помічаючи, що відбувається навколо. 

— Толя, — перервала Григорівна Толікове споглядання, — не обпирайся об стіну — вимажешся, воно ж побілене. 

— І-і-і-і! — протягнула мама. — Я ж судочок із бутербродами лишила не в холодильнику, — і побігла в хату. 

Із хати мама вибігла, тримаючи в руках уже відкритий судочок. 

— Толя, ану понюхай, не спортилось? 

— Та заїдете, може, кудись, — сказав Толік, — там і перекусите. 

— То ти ковбасу з них зніми і пожарь собі з яйцями, — відповіла мама. 

— Пропариш під кришечкою хоч пару хвилин, — сказала Григорівна, пхаючи носа в судочок, — пахне нормально, але на всякий случай, добре? 

— Добре, — Толік узяв з маминих рук судочок. 

— Нє, таки щось воняє, — сказала мама. 

— Та вроді не судочок, — відповіла Григорівна. 

— Десь щось наче здохло, — мама не спинялась, — Толік, це десь коло тебе. Може, ти вступив у щось? 

— То душа моя мертва, — сказав Толік. 

— Та нє, якось по-другому воняє, — відповіла Григорівна, обнюхуючи все кругом. 

Толіку теж почало щось смердіти. Він не міг зрозуміти, чи то психологічне, чи справді щось здохло. В очах йому промайнула жахлива думка, що то десь здох Владік і таким чином вирішив попрощатись із хазяйкою, але потім він усе зрозумів. 

— Це мушля ваша у мене в кишені, — сказав Толік і показав Григорівні, — забув викласти. 

— Прикопаю отут коло помідорів, — сказала Григорівна і забрала у Толіка мушлю. 

Раптом мама вирівнялась, як струна. 

— Шипить, — мовила вона, — раніше машини гуркотали, а ця шипить. 

І справді, невдовзі за ворітьми показався білий дах джипа, приїхали Боб та Іруся. У дворі всі заметушилися. Поліна підійшла до раптора. Анатолій Степанович схопився з візка, обпершись об відкриті двері машини. Мама просто забігала туди-сюди. 

— Толя! — закричала вона. — Ану пробіжись по хаті, глянь, чи нічого не забули, я не хочу вертаться! 

Толік зайшов у хату. Вона стояла пуста і похмура із своїми вишивками, гобеленами і янголятами. Він неспішно пройшов кімнату за кімнатою так, наче педіатр оглядає немовля — обережно, поступово, ретельно. У Поліниній кімнаті на ліжку сиділо янголя із грибом. 

— Ти забула, — підійшов він до Поліни, вийшовши до машини. 

Поліна посміхнулась. На потилиці їй із хвоста вибилося темне волосся і лягло на шию. Вона мовчки взяла янголя у Толіка з рук і запхала в прозору зовнішню кишеню рюкзака. 

Анатолій Степанович умостився на заднє сидіння у джип. Складений візок поклали поверх Бобових пожитків та тепловізорів, куплених на додачу. Мама вмостила свою сумку і підійшла до Толіка. 

— Синок, як тільки щось — я приїду назад! — збрехала вона. 

Толік розумів, що вона не приїде. 

— Я знаю, — збрехав він у відповідь. 

— Час їхати! — висунувся Боб з вікна. 

Толік дивився на всю сцену прощання наче збоку, наче все це не з ним. Сестра знала його нелюбов до прощань, тому сиділа в машині. Джип рушив. Поліна посміхнулась Толіку і обійняла його. Толік притиснув її до себе сильніше, ніж цього вимагала б ввічливість. «Дякую», — сказала вона тихо. Григорівна втирала сльози, сидячи спереду. Ззаду диявольськими голосами нявкали попаковані Зуся і Друся. Поліна сіла за кермо і завела двигун. Двигун зробив кілька дивних звуків і замовк. 

Далі Толік спостерігав, як усі бігають і метушаться. Григорівна біжить за джипом і махає руками, джип здає назад, Анатолій Степанович копирсається у рапторі, мама плаче, Григорівна шепоче: «До Слави на могилу поїдь», Зуся і Друся верещать. 

А Толік стояв і знав, що хрущик не злетить.