Драбина

Поліна 

Перші десять днів йшов безкінечний дощ, потім йому на зміну прийшла пекельна волога спека. Поліна сиділа поруч з Ірусею, поки та, виклавши ноги на стіл, кричала: «От суки! Суки! Ви це бачили?». Поліна просто дивилась поперед себе з опущеними повіками і піднятою однією бровою. Ця брова наче жила своїм життям, незалежним не тільки від другої брови, а й від самої Поліни. Часом здавалося, що це єдине живе, що у неї лишилось. Вона ніби заціпеніла і оживала тільки тоді, коли бачила Друсю — та чимось нагадувала її. Така ж чорна, такі ж напівзаплющені повіки і довгий, важкий погляд. Тоді Поліна усміхалась і гладила кицьку тільки вказівним пальцем, а Друся поступливо піднімала свою блискучу голову назустріч пальцеві. 

— Доцю, — спитав якось Анатолій Степанович, — а де всі твої родичі? 

— Я на цім світі кругла сирота, — відказала Поліна. 

Згодом виявилось, що Полінина мама в цілковитому здоров’ї викладає філософію в окупованому Криму. Поліна постійно носила великі смугасті футболки і темні сорочки з довгим рукавом. 

— Наділа щось би в талію, — казала Григорівна, — у тебе ж непогана фігура! 

— Для кого їй тут вдягатись? — питала мама. 

Толік при цьому аж голову підняв від телефона — його тут не вважали за чоловіка. 

— Женщіна одягається для себе! — сказала Григорівна. І сама вона дійсно була одягнена для себе — помаранчевий халат у великі чорні квіти. Губи вона теж фарбувала для себе. І, можливо, трохи для Владіка, бо той дуже реагував на червоні губи, намагаючись дострибнути і їх лизнути. Пес мав гріха — любив їсти помаду. 

— Суки! — знову закричала Іруся. 

— Не розказуй мені, — казала мама. 

Мама не хотіла читати новин і знати, куди що прилетіло, де скільки тіл знайшли. Толік і так бачив, що мама вечорами плаче, і просив сестру вберегти її від усіх подробиць. 

Але там, де Іруся стримувалась, обов’язково підключалась Григорівна, яка була підписана на всі можливі трешові канали, де з подробицями, правдивими і неправдивими, автори набирали собі спраглих до жахів підписників. Хоча жахів було достатньо і в коротких реченнях новин, бо кожен ракетний удар комусь із дому відгукувався чимось знайомим, пекучим, рідним. 

— Куди прилетіло? Я там деруни у прошлом році їв, — казав Анатолій Степанович, — такі деруни були, як долоня! Отакі! — він підніс угору свою грубу волохату руку. — А всередині — м’ясо! 

— Ото вже лишнє, — відзивалась Григорівна. 

— І гриби! 

— Господи! — казала Поліна. 

— І шкварки! — кричала з вітальні Іруся. 

Поліна ходила на місцевий базар і приносила додому фрукти. Часом несла в рюкзаку кавун і в двох руках ще пакети з персиками, черешнями й абрикосами. Одягнена була в колоніальні бежеві шорти і чорну сорочку. 

— Ти б лучче, Толя, замість отого, щоб бігати аби- куди, на базар би бігав, — сказала якось Григорівна, виглядаючи, як за ворітьми із клунками з’являється Поліна. Ноги її засмагли по лінії шортів. Це було видно, коли вона сідала і шорти задирались вгору. 

Толіку було совісно, що дівчина сама тягає таке тяжке, і він поїхав на базар машиною. Привіз чотири кавуни, персиків, абрикос і слив. Як вже всі повечеряли, Іруся накричалась «суки», Анатолій Степанович поїхав до себе униз, Зуся і Друся гасали по хаті, як ненормальні, і від їхніх хвостів на підлогу гучно падали, розбиваючись, янголи, а мама вже приготувала віника, щоб замести уламки чергового янголяти, прибалакуючи: «Ну красіве таке, з кошичком…», Толік вийшов в коридор до умивальника, набрати на ніч собі води. Рипнули двері. 

— Толю, — сказала йому Поліна, — не їдь завтра на базар, добре? 

Толік просто питально на неї подивився. Вона стояла зі стиснутим кулаком. 

— Я коли несу у спеку ці фрукти, — продовжила вона, — почуваюсь живою. 

А потім піднесла до рота кулак і випила пригоршню таблеток. 

Толік вважав, що і так немає в цій хаті живішої істоти, ніж Поліна, тому наступного разу, коли знову закінчились фрукти, завів машину, увімкнув кондиціонер і покликав Поліну поїхати з ним. «Поможеш мені вибрати, будеш як жива», — сказав він. 

Вона нічого не сказала у відповідь, але сіла в машину. 

— Ну і як тобі нас усіх терпіти? — спитала вона в лоб, тільки машина рушила, покотившись камінням між оливами. 

— Та обставини такі, куди ж, як воно цей… — заговорив Толік, ненавидячи себе з голови до п’ят. Красномовністю він міг похвалитись тільки після пляшки вина. 

— Та ну, скажи як є, — Поліна відкрила в машині дзеркальце і поклала пучки пальців собі під очі. — Господи, які синці. 

— Нормальні, — сказав Толік і знов себе зненавидів. 

— Ага, нічого такі. Ти не переймайся, я скоро поїду, хай тільки стрілять хоч трохи перестануть. Мій район з їхньої сторони просто. Чогось жити захотілось. 

— Лишайся скільки треба, — відповів Толік. 

— Я щось придумаю, зараз просто треба вигребти тижні два. 

— Та я кажу тобі, лишайся, та кімната нагорі все одно пустувала б. Та вся хата пустувала б, то добре, що я хоч якось можу згодитись. 

— Ой, ну давай тільки без отого, що в кожного свій фронт і твій з мамою на кухні. 

— Та я б не пішов на фронт, — сказав Толік. 

— Що, короткозорість? 

Толік протер упрілі під окулярами повіки: 

— Нє, сцикливість. 

Поліна глянула на нього швидким ясним поглядом своїх темних очей і замовкла. Вже виходячи з машини на базар, кинула: 

— Ну, хоч чесно. 

Дорогою назад вони мовчали, і, коли машина під’їхала вже до підйому на гору, Поліна сказала: 

— Зупинись, га?  

Толік пригальмував. Поліна вийшла з машини, дістала з багажника кавуна, який важив кілограмів п’ятнадцять, і сказала: 

— Я піду. 

— Як це ти підеш? — Толік вийшов за нею. 

— Мені треба спорт, щоб вижить, розумієш? Чи ти думаєш, я по кавуни зі сливами ходжу? 

Вона взяла кавуна поперед себе і пішла вгору. 

«Чорт, — думав Толік, — це ж вона зараз прийде, і на мене всі як накинуться». 

— Вони мене зараз з’їдять, — гукнув Толік їй у спину. 

Поліна обернулась, примружуючись на сонці. 

— Ну хочеш, — крикнула вона, — почекай мене під деревиною на повороті. — Підперши кавуна під пузце, Поліна глянула на годинник. — Я буду через сімнадцять хвилин і двісті тридцять дві калорії. 

Толіка охопило роздратування і суміш жалю та злості до себе. Він гепнув дверима машини і проїхав повз неї, не глянувши. Та все ж зупинився в кущах перед поворотом на вулицю і вимкнув двигуна. У салоні машини літала муха, нещадно пекло сонце. Толік прокручував у голові їхню розмову, ненавидячи себе за всі відповіді і питання. Його бісила Поліна і всі тимчасові жителі хати, включно із тваринами і янголятами. Він уявив, як бере лопату і вигрібає всіх ісусиків геть. 

Наступного ранку, коли Поліна вийшла за фруктами, Толік зав’язав шнурки і побіг. В іншу сторону. 

— Побіг, — сказала Григорівна, — угробить коліна. 

— А спека яка! — продовжила мама. 

— Владік! — закричала Григорівна. — Хоч ти не біжи! Тобі вредно! 

Владік на своїх худих ногах добігав до воріт і, слинячись, гавкав Толіку вслід. Толік оглянувся і процідив: 

— Замовкни! 

— Він мені цими пробіжками угробить пса, — сказала Григорівна. 

— Дядя Толя, — кричала Іруся з вітальні, — шість є! 

— Мало… — звично відказував він. 

Мертвих ворогів ніколи не бувало достатньо.