Драбина

Брови 

І знов серед ночі кричала цикада. І знов Толік слухав, як катається кулька пінболу в підвалі. Через прочинені двері було чутно, як внизу хтось нявчить. Толік знав, що то була не невістка. Її скрипучий голос він міг упізнати легко. Толік вийшов на балкон і глянув униз. На гравії світились два помаранчеві прямокутники — вікна підвалу. 

— Друся! — прошепотів Толік у темряву. 

Із темряви хтось сказав «няв» грудним незвичним голосом. Друся так не балакала. Друся взагалі не говорила, а приходила з ночі мовчки, залізала Толіку на груди і спала так до світанку, а потім йшла в ніч і на ранок робила вигляд, що між ними не було ніякої близькості. Але тут чулося грудне настирне «няв». Толік навіть не подумав скористатися сходами і вийти в коридор. Він перескочив через перила і пошурхотів бугенвілією вниз. Ступивши босою ногою в прямокутник світла з підвалу, він почув, як рипнула рама вікна. 

— Ти що робиш? — почувся суворий голос Анатолія Степановича. 

— Та це я! — з досадою сказав Толік, наче йому дев’ять і дядько його засік за крадіжкою вина з погреба. 

Толіку того вина і не хотілось, але дуже хотілось, щоб хлопці взяли його дружить до себе. То була перша поразка із довгої низки невдалих Толікових спроб когось підкупити алкоголем. 

— Хто це — «я»? — спитав Анатолій Степанович. 

— Я, грабіжник. У трусах і босий! — приречено відповів Толік. 

— Толя, чого ти тут лазиш? — сиві брови Анатолія Степановича були нарівні з Толіковими босими ногами. 

— Та нявкає шось. 

— В смислі, «шось»? — Анатолій Степанович висунув носа з вікна. Йому це вартувало немалих зусиль. — То Лідині коти, — сказав він. 

— Може, залізло десь і не може вилізти, — пояснив Толік. 

— Ти ось зайди до мене, як розберешся з котами, хотів тебе дещо спитать. 

Толік кивнув, потім згадав, що Анатолій Степанович бачить тільки його п’яти, і сказав: 

— Зайду. 

Він відійшов на котячий голос і прошепотів: «Друсічко, це ти?». Друся сиділа на розлогій інжирній гілляці за метра півтора від землі. Вона світила очима і періодично нявкала. Толік простягнув до неї руки, і вона не відсахнулась, як зазвичай роблять надворі коти. Вона дозволила себе погладити, а потім Толік узяв її попід лапи і притиснув до себе. Її чорна лискуча шерсть була прохолодна з весняної ночі. Так, з Друсею на руках, Толік зайшов у підвал. Анатолій Степанович сидів біля пінболу і дивився на кульку у стартовій позиції. 

— О, це ти! — озвався він, глянувши довгим, трохи розфокусованим поглядом на племінника. — Мені треба тобі щось сказать. 

— Кажіть, — відповів Толік. 

— Сядь отам-о, на ослінчик. 

Толік сів. Анатолій Степанович, якийсь маленький і зіщулений, зітхнув, зсунув брови і сказав: 

— Поїду я, Толя, додому. 

Він здався Толіку якимось маленьким, наче печальний гном. Його кучеряве волосся, колись темні брови, смагляве лице, величезні долоні — все те, що колись Толіка лякало до дрижаків у колінах, тепер здавалося таким безпомічним і непотрібним у цьому підвалі, що Толіка обійняв жаль. Темно-сива дядькова борода на тлі ванільних вишивок ще більше підкреслювала його недоречність у цьому місці і в цей час. Дядько ніколи не носив бороду, він був із тих, хто вважав бороди нехлюйством, і за будь-яких життєвих обставин наполегливо шкріб лице лезом. 

Толік досі пам’ятав той шурхітливий сиплий звук притупленого леза і те, як він від нього тікав до верби і молився своєю смішною дитячою молитвою, і просив, щоб у нього ніколи не виросла ані борода, ані вуса, щоб йому ні разу не довелось брати до рук оте гостре з обох боків лезо, загорнуте в папірчик із малесенької картонної коробочки, і шкребти ним свої бідні щоки. Господь почув Толікові молитви, і борода йому росла довго і негусто — вся його шерстистість пішла у вії. Тепер він сидів навпроти дядька, притискаючи кицьку до голих грудей, і дивився на нього з жалем. 

— Давайте поговоримо зранку, — сказав Толік. 

Анатолій Степанович кинув на нього погляд з-під кудлатих брів — здавалося, зневажливий і презирливий, наче це Толік його тут тримає в полоні, наче це він вигнав його з хати і змушує тепер ночами катати чортову сталеву кульку в автоматі. Щойно Толіка охопила лють і образа, тільки він почав думати, що робити спочатку — образитись чи розізлитись, як Анатолій Степанович раптом заплакав. 

Толік був готовий до всього, навіть до ядерної війни, про яку все частіше балакали, але ніколи не думав, що дядько може заплакати. Він просто не знав, що ці очі можуть виробляти сльози: він не плакав навіть від цибулі, не плакав від металевої пилюки зварювання під своїм жигулем, він не плакав ніколи, а тут раптом у кутику його ока забриніла сльозинка і, зірвавшись, покотилася правим флангом його широкого носа. Толік дивився, наче в сповільненій зйомці, як дядькова сльоза долає його носовий рельєф, а потім, затримавшись на мить на ніздрі, зривається і летить вниз. 

— Толя, — сказав Анатолій Степанович. 

І Толік, ще не оговтавшись від вигляду сльози, притиснув до себе Друсю і схопився на ноги: 

— Що? 

— Пострижи мені брови, — попросив Анатолій Степанович. 

Брови дядько мав такі, що цілком відповідали сучасній моді на моцні бровиська. Проте дядько не любив цієї кудлатості і, як виявилось, страждав, що волосини брів лізуть йому в очі і надають неохайного вигляду. Толік ніколи нікому не стриг брови! Він взагалі нікому нічого й ніколи не стриг! 

— У мене там є одна Наталка, — Анатолій Степанович повеселішав, — я до неї ходжу, то вона мені і скроні порівняє, і брови постриже, а тепер я як неприкаяний. Дзвонив їй, питаю: «Де ти, Наталко?». А вона виїхала ще скоріше, як ти мене забрав. 

Анатолій Степанович все говорив і говорив, поки Толік ходив довкола нього із ножицями, не знаючи, з якого боку почати приборкувати ці дві брови. Нарешті доступився до однієї, і щойно з-під ножиць сипонулось перше волосся, як знадвору почувся голос: 

— Що тут відбувається? 

Толік визирнув на вулицю крізь вікно підвалу і побачив дві пари босоніжок. 

— Що це ви робите? — спитала Іруся. 

— Брови стрижем, — сказав Толік. 

З-за його ноги визирала кицька. Поліна нахилилась до вікна підвалу. 

— Доця! — закричав Анатолій Степанович. — Ану зайди сюди! 

Іруся з Поліною зайшли у підвал. 

— Він не уміє стригти брови! — сказав Анатолій Степанович. — Ану давайте, котрась із вас. Дівчата, ну поможіть дядькові! 

Іруся благально глянула на Поліну. 

— У мене рука легка, — сказала Поліна. 

Толік знов узяв на руки Друсю і притиснув її до себе, але цього разу не через те, що хотів її приголубити, а просто не хотів показувати своїх лисих грудей і ребер. 

Він дивився на Полінині руки, як вони вправно чаклували над бровами Анатолія Степановича, як пальці її ковзали, пригладжуючи неслухняні сиво-чорні волосини, а потім метеликами кружляли перед вологими очима дядька, з-під яких осипалось волосся. Поліна кілька разів подмухала на дядькові щоки, і Анатолій Степанович перетворився на здивованого, років на двадцять помолоділого чоловіка. 

Перед тим як увійти в хату, Поліна спитала: 

— Ти з нами, чи своїм ходом? 

Толік струснув заплутане у волоссі на ногах листячко бугенвілії і в хату зайшов по-людськи. 

Іруся ковзнула в свою кімнату з архангелом, а Поліна пішла далі. Толік не хотів іти поперед неї, аби вона не бачила його тонких ніг. Він йшов ззаду і ніс Друсю, яка на другому поверсі заверещала людським голосом, роздерла Толіку живіт і, вирвавшись чорною тінню, утекла через вікно в коридорі, з якого Григорівна у ніч весілля виглядала на Альбу. 

— Друся не знає примусу, — сказала Поліна, обернувшись. 

— Якось же її сюди припхали, — відповів Толік. 

— І я якось сюди припхалась, — зітхнула Поліна. 

Вже засинаючи, Толік дивився на прямокутник на білій стіні. Там раніше висіла «Тайна вечеря», а тепер лишився тільки слід від неї. Толік встав, узяв картину, що стояла притулена до стіни, і, розчарувавши павука, що вже там собі облаштував хатину, повернув Ісуса з учнями назад на стіну. Усі дванадцять подивились на нього з докором. Толік ліг, натягнув простирадло з мереживною оторочкою до підборіддя, глянув на двері й ледь чутно сказав: 

— Ну, зайди до мене. 

І вона зайшла. Мелькнувши чорним хвостом, Друся лягла спати в ногах.