Драбина

Хата

Хату Толік купував для себе. Кабінет, підвал, де стоятиме пінбол, спальня з плазмою і плейстейшном, бібліотека коміксів на всю стіну, ванна з лампочками уздовж стелі, які б керувались пультом, тераса з кріслом і гірляндою сонячних ліхтариків, жовті подушки, абстракціоністський килим… Усе це Толік уявляв, коли вишукував собі хату з потенціалом, де ніхто йому не вказуватиме, що і як робити, де він не враховуватиме нічиїх інтересів, де не буде однієї кімнати на двох із сестрою, розділеної ширмою, яку вибрала сестра, — у японську рожеву сакуру. Не буде у хаті і двоповерхових ліжок із однокурсниками, на яких вони, закрившись простирадлами, кохаються зі своїми дівчатами, не буде спільних сковорідок і каструль, а буде міксер для коктейлів, що, ревучи на всю хату, збиватиме лід на смузі. Не буде також бородатих турецьких студентів із різким запахом одеколону і гелю для волосся та їхніх спраглих до любовних пригод дівчат, не буде спільної вітальні з одним на п’ятьох телевізором, де постійно гратиме збірна Туреччини свої нецікаві матчі, або на тлі йтиме по колу «Теорія великого вибуху» чи «Офіс». Не буде і нестудентського сусіда — печального Рауля з бездонними очима і таким самим бездонно-сумним, важким дес-металом, постійно увімкненим або так, або в навушниках. Ця музика вчувалася Толіку і на вулиці, і у ванній, і навіть коли з головою пірнути в море, то й там риби наче роззявляли рота у такт дес-металу. 

А що було найголовніше — ця хата розташована рівно за чотири тисячі кілометрів від дому, а тому мама не принесе відро черешень, не змусить бігти на базар по абрикоси на варення і навіть не подарує покривало з оленями, яке вона давно відкладала Толіку. Хай покривало забирає Іруся. Разом із сервізом з голими жінками, які під грецькими оливами обмахуються віялами. І на день народження Толік не кликатиме всю родину, яка хором питатиме, чи не надумав він женитись і чи є в нього дівчина. 

Толік так часто уявляв собі своє царство зі смарт-лампочками, кавоварками й іграми, що мрія про хату перетворилася на місію його життя. Коли нарешті з’явилося достатньо грошей, Толік узявся за пошуки. Брав машину, їздив по усіх околицях, говорив з десятками рієлторів, підписався на сотні розсилок і шукав хату з потенціалом. Він не хотів готової, бо такої готової не існувало. Тож Толік вишукував те, що перетвориться на хату його мрії. Та й сам акт переродження, перетворення чужої коробки на власне царство мало бути окремим задоволенням. 

У лютому Толік підписав угоду про купівлю-продаж. Невелика, з потенціалом, потаємними кімнатками, підвалом (пінбол Толік купив заздалегідь, він стояв у Раулевому гаражі) і обіцянкою солодкого індивідуалізму упереміжку із гедонізмом і дитинкуватістю. 

За три дні по тому як Толік власними ключами відкрив хату, сів на старий диван, розшитий золотим гобеленом із зеленими китицями на подушках, і дивився на пасторальний пейзаж з кіньми, що висів на стіні, почалася війна. А вже на п’ятий день він забирав з кордону маму, сестру, дядька, Григорівну і Поліну. 

— Толя, як в тебе красіво! — сказала Григорівна, зайшовши в коридор. 

Коридор, заклеєний смугастими шпалерами, був обвішаний вишивками. Хазяйка хати з потенціалом була фанаткою вишивання. Вишивка висіла на всіх стінах: у коридорі, спальнях, вітальні, на кухні, у ванній і в туалеті внизу. Уздовж сходів нагору висіли вишиті імена, ймовірно, всіх онуків чи правнуків покійної: Пауль, Марікармен, Марія, Карла, Марісабель, Марівікторія, Кармен. Здається, Пауль був єдиним онуком. Букви імен закручувались у химерні візерунки, обшивались квітами, оливами і кошенятами. У нішах вздовж сходів висіли розп’яття і маленькі ісусики, які підсвічувались електросвічками — такими, які запалюють за п’ятдесят центів у католицьких церквах. На другому поверсі в кінці коридору стояла Діва Марія, а поруч із нею — єгипетська чорна кішка. Вони чимось нагадували одна одну. 

У Толіковій спальні, саме там, де на всю стіну мав бути проєктор, висіла «Тайна вечеря» — Ісус зі своїми учнями. Репродукція була вишита золотом, а прямо під картиною вишита її назва, якщо раптом комусь бракувало освіти зрозуміти, що за робота прикрашає спальню. Толік підкладав під голову золоту подушку, а йому прямо в ліжко дивились усі Ісусові учні. Він з ними поспав кілька днів, а тоді зняв картину, притулив її обличчям до стіни, і між «Вечерею» й стіною поселився павук. Павуків у хаті теж не бракувало. Марікармен (так звали покійну власницю, і на її ж честь, мабуть, назвали онуку), видно, вже не ставало зросту, сил чи зору дотягтися до закутків, де жили павуки, тому вони користувалися її неміччю і зайняли всю зону, куди не діставала її стареча рука із віником. 

— Я й не знала, — казала Іруся, — що ти така релігійна людина. 

Вона очевидно знущалась, це розумів тільки Толік, а всі решта кивали: треба ж таке, стільки ісусиків тримає Толя у хаті! 

Мамі дісталась тематична грибна спальня — там усі стіни були обвішані вишитими грибами. Часом гриби у великі плетені кошики збирали жінки в якихось ризах із оголеними грудьми. Іноді серед грибів попадались овечки та янголята. Мамі подобалось. 

Кухня мамі не подобалася скляними дверима. «Не дуже затишно», — сказала вона, зайшовши туди вперше. А потім, коли Толік привіз торбу продуктів і мама розклала їх на полиці і полички, якими були завішані кухонні стіни, вона ніби змирилася з цією кухнею й обережно висипала на стільницю горбик борошна, зробила у ньому ямку і влила туди дріжджову водичку. Поки її руки вимісили тісто, кухня вже стала рідною. Це як наче ти вперше з кимось обіймаєшся — ось іще запах і відчуття тобі незвичні, але поступово звикаєш. Відтоді як мама вперше глянула на кухню як на поле для пагорба борошна, тісто почало переслідувати Толіка всюди. У всіх кутках воно підіймалось, булькало, шипіло й пирскало. А скляні двері Григорівна завісила шторкою зі старого фартуха.

Ірусю Толік поселив у кімнату із дорослими янголами і пейзажами. Центральним елементом кімнати був архангел із потужними крильми. Під ним висіла маленька картинка із суницями, а на дверях — вишитий алфавіт. 

— Може, вивчиш нарешті абетку, — сказав Толік Ірусі. 

— Толя, хто знав, що ти такий фанат вишитих янголів! — сміялась Іруся, поки Толік, стоячи між двома янголами, діставав із шафи розшиті золотом покривала, щоб постелити Ірусі. Своїх він надбати не встиг — добре, що Марікармен не мала звички нічого викидати. 

Толік намагався дзвонити нащадкам хазяйки дому і просив рієлторку уточнити, чи не хочуть вони щось забрати з хати — якийсь десяток янголят та ісусів, чи хоч би Діву Марію із коридору на другому поверсі. Втім, рієлторка, молода чорнява бізнес-леді на сріблястому джипі, сказала, що Толік може все викидати, бо нащадки — і Пауль, і Марікармен, і Марія, і Карла, і Марісабель, і Марівікторія, і просто Кармен — давно живуть у Каліфорнії і не мають жодного наміру вирушати в експедицію за ісусиками. 

— Хіба їм не хотілося б забрати хоч якісь вишивки? — питав Толік. 

Рієлторка курила на стоянці і хрипло сміялась: 

— Не переймайся, — казала вона, — викидай! Знаєш, скільки я такого на роботі надивилась? Минулого тижня продала хату разом із колекцією садових гномів. Там навіть були садові гноми-геї. 

— Звідки ти знаєш, що вони геї? 

— Вони цілувалися. 

Так Толік і опинився сам на сам із янголятами, ісусиками і вишитими іменами людей, яким ці вишивки виявились непотрібними. Усе решта разом із пінболом, смарт-лампочками і ремонтом для себе виглядало тепер до смішного непотрібним і нереальним, поки хата із вишивками повнилась людьми у біді. Та й сам Толік, хоч і їздив до матері без особливого бажання, тепер відчував якийсь потяг навіть до тієї кімнати, розділеної навпіл японською ширмою у сакурах. 

Контролювати вишивки і янголят Толік міг тільки точково. Він уже якось склав цілу коробку керамічних янголят, і вони дивилися на нього з картонних глибин. Виніс спершу на смітник, поставив коробку біля баків, але на ранок побачив, що їх ніхто не забрав. Тільки хтось узяв покрутити в руках і кинув поруч, відбивши янголяті руку. Виставив на продаж: «Янголята в різних позах, автори невідомі, ретро, два євро десяток». Ніхто не писав. Янголята лежали в коробці на кухні між ящиками помідорів, баклажанів і кабачків, які у промислових масштабах готували мама з Григорівною. 

Григорівна знайшла у себе в кімнаті, яка переважно була обвішана квітами та лимонним деревом у натуральну величину, коробку із незакінченою вишивкою і взялася вишивати. Марікармен була б рада. 

Хата була вузька й висока: підвал, вітальня і кухня внизу, дві спальні нагорі і ще дві спальні на третьому поверсі. Третій поверх був наче закинутий — імовірно, Марікармен в останні роки свого життя вже не могла сюди дійти. Про це говорила і концентрація вишивки. Що нижче, то вищою була щільність вишитого в інтер’єрі, як наче розріджене повітря третього поверху ще дозволяло Марікармен зберігати здоровий ґлузд. Тут на стінах ще подекуди були фото — усміхнені діти, голі немовлята в мереживних візках, молода дівчина на тлі фотошпалер із пальмами. 

На третьому поверсі Толік збирався поставити телескоп і дивитись на зорі понад виноградником. Натомість він жив із вишитою «Тайною вечерею», ісусиками, фотографіями чужих дітей та онуків, а в іншій спальні жила Поліна. Вони зустрічалися зранку в коридорі, де за старою традицією був підведений умивальник з керамічними кранами і на кожному була намальована квітка соняха. 

— Знаєш, — сказав якось Толік зранку, коли вони з Поліною зустрілись біля умивальника, — Антоніо Ґауді любив соняхи. Він навіть цілий соняшниковий будинок побудував, де всюди соняхи-соняхи-соняхи. 

Він дивився на Поліну в дзеркало, поки вона нахилилась умитися. 

— У мене соняхи асоціюються зовсім з іншим, — відказала Поліна. — А колись, — вона підняла очі на дзеркало, — я їх просто любила як квіти. Як Антоніо Ґауді. 

Біля умивальника Поліна пила жменю таблеток. Толік знав тільки, що вона на антидепресантах, йому це пояснила Іруся, бо коли він вперше побачив у Поліниній блідій маленькій руці цілу жменю ліків, то подумав, що вона хоче вкоротити собі віку. Його здивувала власна егоїстична думка, що найбільше в цій ситуації його лякало те, що треба буде везти її в лікарню і говорити там із людьми, а потім займатись документами та екстрадицією тіла. За останні два тижні будь-яке спілкування з людьми для Толіка стало ще нестерпнішим, ніж зазвичай. 

Анатолій Степанович, Толіків дядько, жив у підвалі, звідки був вихід на задній дворик і вхід на кухню. Толік змайстрував з’їзд зі сходинки для дядькового візка. Анатолій Степанович міг виїжджати на спостережний пункт на кухню і звідти питати: 

— Ну, скільки там? 

— Та вже скоро шість, — відказувала з вітальні Іруся, перевіряючи каунтер мертвих ворогів. 

— Мало… — звично казав Анатолій Степанович. Йому завжди було мало. Анатолій Степанович був стратег: окрім геніальної ідеї обв’язатись динамітом і вмерти, він завжди знав, звідки, як і чим треба було наступати і як боронитись, хоча в описах своїх стратегій часто збивався на рясні прокляття.