Драбина

Гроші 

Рибина з виряченими очима і вип’яченою нижньою щелепою лежала на помідорах, вкрита блискучою цибулею у солодкому томатному соусі. Анатолій Степанович сидів за столом і дивився на неї з ніжністю та гордістю, як батько дивиться на дочку у день весілля. 

— Ти ж мені, Толя, напечатай фотографію. Я сусідові покажу! — Анатолій Степанович весь світився і ззовні, і зсередини. На щоки і красиво пострижені брови йому падало сонце. 

За вікном колихалися віти оливкового дерева, посріблені прийдешнім літом. На тлі пісочних кольорів плитки, пагорба і дерева виділялась одна яскрава пляма — дупа Григорівни у червоному халаті. Вона (Григорівна), перехилившись через фонтан, копирсалась у свіжому перегної, висаджуючи помідори. 

— Ось поїдемо ми, Толя, — почала мама, — а тобі остануться помідори. 

— Як вродять, будеш возить на базар продавать, — сказав Анатолій Степанович і затрусивсь від беззвучного сміху. Він не зводив очей з рибини. — Лідо, давай уже, клич Григорівну, скільки риба її буде ждать? 

— Та хай вже останній оно тикне, — сказала мама. — Толя, — вона обернулась до Толіка, — може, треба було цю рибу начальніку віддать? 

Толік, весь блідий, сидів поза столом і зливався з білою стіною. 

— Йому рибина не понравилась, — сказав він, згадавши, як Боба знудило від усього того видовища. Він згадав не тільки Боба, а й ту каюту, і таблетки, і Альбу, яка зайшла до нього, і до горла йому знов підступила нудота. Він понюхав свою руку, якою брав Альбу за потилицю, і йому здалося, що вона досі пахне її цитрусово-хвойними парфумами. 

— Тебе з маленького захитувало, — сказала мама, — принести тобі ще води? У тебе зневоднення нема? Ану, дай я гляну на твої очі, чи не потухлі. 

Мама встала з-за столу і нахилилась над Толіком. Той слухняно подивився вгору своїми печальними очима. 

Зайшла Іруся, а за нею спустилась Поліна. 

— Ого, — сказала Іруся, глянувши на рибу, — як гарно! 

— Краса, — озвалась Поліна, і Толік стрепенувся й сів прямо. 

— Що там з грошима? — спитав він. 

— Поки ти валявся в каюті не при тямі, всі гроші поділили! — сказала Іруся, розставляючи тарілки. — Уявляєте? — вона звернулась до мами й Анатолія Степановича. — Половину грошей хотіли дати Мстіславу! 

— І Льоні, — уточнила Поліна. 

Їй згадалося високе Льоніне чоло, його ясні очі, і те, як він вибачався. У ньому була якась естетика білогвардійця, російського утікача, котрий ходить у чорному пальто десь темними паризькими вулицями і тужить за батьківщиною, ненавидячи її і водночас захоплюючись нею так, як мала дитина таємно обожнює батька-рекетира, який сидить у тюрмі. 

Зайшла Григорівна, тримаючи поперед себе брудні руки. 

— Ти б рукавички вдівала, — сказала мама, розмішуючи салат. 

— Не можу, землю треба відчувати пучками! Зовсім не ті ощущєнія в рукавичках. 

Вже за обідом Толіку подзвонив Боб і спитав дозволу заїхати. 

— Як невдобно! — сказала Григорівна. — А ми вже рибу розколупали! 

Бобу теж було незручно. Він не сподівався зустрітись із рибою ще раз, але їм таки судилось побачитися знову. 

Уся ця картина раптом нагадала Толікові давно читані твори Гоголя: розпашілий, задоволений Анатолій Степанович, Григорівна у домашньому платті, мама, дівчата, оцей бароковий стіл із покрученими ніжками, стільці із золотими подушками, а тоді ще й рум’яний і занадто білошкірий Боб, який зайшов і дивиться з острахом на рибину… На мить йому здалося, що десь тут, за котроюсь із вишитих картин, між якимось павучиним життям, причаїлася якась із мертвих душ і йому, Толіку, треба її виторгувать у Собакевича. 

— Гарний будинок! — сказав Боб, роздивляючись навсібіч. 

— Дякую, — відказав Толік і вже думав щось пояснити хоча б про гобелен із оленями, що це не його, і що коробка з янголятами — не його, але не сказав ні слова. 

Рибина зустрілась поглядом з Бобом. Боб смикнувся, згадав ту криваву ніч, якої досі його яхта ніколи не бачила. Він обережно глянув на Анатолія Степановича і сіпнувся, бо біля його руки помітив довгий гострий ніж, яким той розділяв риб’яче філе. Обставини переговорів про гроші складалися на користь хазяїна дому. 

— Спитай, чи відрізати йому? — запропонував Анатолій Степанович Толіку і ледь зіпнувся на єдину ногу, узявшись за ножа. 

Боб ковтнув. 

— Будете? — спитав Толік. 

— Дякую, не треба! — сказав Боб. 

Але Анатолій Степанович, розмахуючи ножем, продовжував припрошувати, а потім підключились ще й мама з Григорівною: 

— Та шматочок! Та як це? Та це ж його рибина, вважай! Та хоч трошечки спробувать же! 

Боб затято мотав головою і вже був на грані панічної атаки, коли Анатолій Степанович почав розмахувати ножем біля свого лиця: 

— Отут-о, біля голови — саме жирне м’ясо! Я відріжу йому! 

Якби не спокійні обличчя присутніх, Боб подумав би, що йому настав кінець, але, попри його реакцію, Анатолій Степанович замахнувся на рибину і відрізав їй шматок біля голови: 

— Щоки! О-о-о! Саме то! — замуркотів він. 

— Кави? — спитала Поліна. 

— Будь ласка. 

Боб дивився на рибу — риба дивилась на Боба. Іруся глянула на те, як Бобовий рум’янець розповзається йому на все лице, як він витирає об штани свої спітнілі від жаху долоні, і прикрила риб’ячу голову листком салату. Рибина тепер хижо визирала з-під нього. Поліна поставила каву для Боба у маленькій чашечці із дупцею янгола, що летів серед сосен. 

— Скажу чесно, — почав Боб, дивлячись на янголову дупцю, — я думав хоч якусь частину віддати Мстіславу і Льоні, але, зрештою, цю ідею ніхто не підтримав. Окрім, — він кинув оком на стіл, — Мстіслава і Льоні. Спершу мене підтримував Піт, але Лана, ви ж її бачили, вона жорстка жінка, була дуже проти. Дуже. Не знаю, як так склалося, але тепер тією частиною грошей розпоряджатиметься Лана, а половиною — ти, Толіку. 

— Добре, — сказав Толік, — у вас є якісь побажання? 

— Та немає, — Боб сьорбнув кави, — я щойно від Піта, — за всі мої побажання Лана на мене кричала, потім перекладала мої побажання своїм бабі і мамі, і вони кричали тоді на мене утрьох незрозумілою мовою, тому ні, побажань у мене більше немає. 

— Благодійність ніколи не була вдячною справою, Бобе, — сказала Іруся, і Боб глянув на неї, намагаючись не зустрітися поглядом із рибиною. 

— Ланина бабуся хоче «купити найбільшу бомбу», — зітхнув Боб. 

— Я її розумію, — сказав Толік. — Але навряд чи наших грошей вистачить на ядерну бомбу. 

Жарти про ядерний апокаліпсис вже настільки наблизились до реальності, що перестали бути смішними. 

— У мене є побажання для конкретного підрозділу, — сказала Поліна. — Вони дислокуються за кількадесят кілометрів від хати Григорівни… 

— А взагалі, є одне побажання! — сказав раптом Боб. — Купіть їм ще форд раптор! Тут продає один американець — привіз із Каліфорнії. Це класна машина. Він віддасть її за пів ціни, я домовлюсь! 

— А як її звідси доставити? — спитав Толік. 

— Дайте його телефон, — спокійно відказала Поліна і піднялась винести пустий кавник, — я доставлю. 

Увечері того ж дня з півночі налетів вітер і стало прохолодніше. Наче земля звільнилася від тиску густого теплого повітря і вітер звіяв усю вологість і спеку. Толіку захотілося пробігтись, вивітрити весь дурман вчорашнього вечора, але ж мама точно скаже, що він ще надто блідий. Григорівна додасть про коліна. Тому Толік взув кросівки, вийшов на балкон і поліз униз по драбині. 

Весна буяла, усі голі частини двору заколосилися якимись кущами і квітами, яких зимою, коли Толік купував хату, було не видно. Тепер стало ясно, що Марікармен, царство їй небесне, захоплювалась не тільки вишивкою, а й садівництвом: у кожному кутку щось зеленіло і пнулось догори. Толік легко зістрибнув з драбини і вибіг за хвіртку. Обабіч дороги розкривались кульбабки, ще недавно голий, а потім заквітчаний мигдаль укрився зеленою павутинкою листя. Він згадав маму, яка над кожною квіткою голосила, як за померлим: «Куди ж ти пнешся у такий страшний світ?». Григорівна теж при вигляді кожної рослини розказувала, що там у неї має зійти і що «ось-ось зацвіте», а потім збивалась на прокляття: «Не лізло би ти на цю весну! Радувать цих прийшлих! Хай краще там зогниє в землі, а не сходить!». Мама з Григорівною були одностайні у тому, що ні одна квітка не має тішити жодного ворожого солдата, і при цьому ніяк не могли вплинути на те, що квіти на окупованому дворі Григорівни буяли, як мало коли. 

— Як вони можуть? — бурчала Григорівна. 

— Воно нерозумне, не поніма… — відповідала мама. 

Толік легко побіг униз. Уперше за багато днів йому дихалось вільно, аж поки він не згадав фразу Поліни за обідом: «Я доставлю». Йому стало не по собі, і він одразу пошкодував, що побіг у бік лісу. Ліс ніколи йому не додавав певності, а тільки сіяв тривогу і нагадував, що він — мала комашка у величезному світі і нікому до нього зовсім немає діла. Тим паче, він не любив сосен. Толік згадав, як колись малим валявся у бабиній кімнаті: грало радіо, була пізня болотяна осінь, вже навіть мух не було на підвіконні. Він потягнувся до газети, що лежала коло вікна, а там була стаття про дерева. «Сосни, — писало там, — енергію забирають. А дають відвагу й сили — липи, тополі (дозовано) і, звісно, дуби». 

Толік не знав в окрузі жодної липи чи тополі, зате знав одного дуба — той ріс обабіч виноградника, наче колись загубився. Тож перед сосновим лісом він різко звернув убік і побіг бур’янами уздовж виноградника до дуба. «Тривожний розлад», — лунали в голові Ірусині слова. «Я цей тривожний розлад виколочу дубом», — казав собі Толік. Йому вже видно було крону дуба, але бур’яни ставали густішими, за ноги чіплялись якісь колючки різної форми й липучості, він перечіплювався через кручених паничів і навіть кілька разів падав. Толік не хотів думати, як це виглядає збоку, і тільки підганяв себе бігти швидше, щоб ніхто не побачив, як він лізе бур’янами під чужим виноградником. Зігрівала тільки думка про те, що виноград іще навіть не зав’язав толком бубок, і ніхто Толіка не запідозрить у злочинних намірах. Та йому все одно не хотілося бути поміченим, тому коли на дорозі зверху, з якої проглядався виноградник, з’являлась машина, Толік падав униз лицем у кручені паничі і віддихувався, споглядаючи таємне життя комах у бур’янах. 

До дуба Толік доліз вже у присмерках: саме за це він так не любив гори — вони завжди людину дурять! Ваблять близькістю вершини, а насправді виявляється, що до них треба лізти цілу вічність. «Горам не можна довіряти!» — скільки разів він собі це повторював — і все одно опинився у горах і навіть тут оселився. 

Покручене гілля сутінкового дуба стирчало навсібіч, а кора кололась і відпадала кусками. У тріщинках кори повзали мурахи. Толіку здалося, що він з більшою легкістю обійняв би холодну і відсторонену жінку, аніж оце дерево. Воно ніяк не натякало на те, що хоче близькості. Та Толік все одно підступився, колупнув пальцем кору. Звідти виліз якийсь блискучий жук і сердито поповз угору. Толік притулився щокою до шорсткої кори. Потім однією рукою обняв дуба так, наче заводить його після побачення у під’їзд. Далі змусив себе обійняти деревину і другою рукою. Енергії не надходило. Відваги також. 

Завершивши сеанс обіймів, Толік поплентався дорогою до хати. Він сахався зустрічних фар, що літали гірською дорогою, і прийшов додому вже у цілковитій пітьмі. Глянув здалеку на хату — там світилось у коридорі і внизу. Толік рвонув було до драбини, а тоді зупинився і рвучко зайшов через двері, готовий відповісти на всі питання мами й Григорівни і винести зневажливі дядькові коментарі. Але за столом внизу, під гобеленом зі сценою полювання, сиділа тільки Поліна. На підвіконні лежала Друся, а Зуся скрутилася в кутку дивана. 

— О, це ти, — сказав Толік і чомусь замість того, щоб, як завжди, піти одразу нагору, сів на диван і простягнув руку до Зусі. 

— Це я, — сказала Поліна. 

— Де це всі? 

— Не знаю. Сплять, мабуть. 

Толік дивився у стіну поперед себе. На стіні висіла картина з янголом у цвіту вишні. 

— Про що думаєш? — Поліна підперла рукою підборіддя. 

— Про форд раптор. 

— Подобається? 

— Думаю, як ти його зібралась доставити. 

— Ти ж бачиш, рускі звідти відходять, я поїду і привезу. Заберу з собою Анатолія Степановича. Якщо він захоче. 

Толіку хотілось уміти відреагувати так, як мама й Григорівна: «Ти що, здуріла? Як ти туди поїдеш?» — але він просто спитав: 

— А ти хочеш? 

— Звичайно, хочу. 

Поліна роками збирала на свою однокімнатну квартиру, де було б все так, як хотілось їй. «Видова квартира», — говорила рієлторка, маючи на увазі вид на море сосен, яке, звичайно, у найближчі роки забудується. Білий диван, темний ламінат (отой, з дорожчих!), плитка в східному стилі у ванній. Кожна поличка — її. Батько на своїх плечах виніс нагору вісім мішків шпаклівки, і вони удвох після роботи в чотири руки шпаклювали і фарбували. Поліна сама купила туди пальму й орхідею. Обидві, мабуть, умерли, а хто б вижив без води і тепла? Хіба ці тропічні рослини хтось готував жити зимою та ще й під обстрілами? 

— Моя квартира стоїть, мені пощастило, — сказала Поліна, — там уже майже не стріляють. 

— Знаєш, що я подумав учора, коли ти казала, що не стріляють? Я сам злякався своєї думки. 

— Що? 

— Подумав, що хай би ще постріляли, — Толік взяв на руки Зусю. 

Поліна нічого не відповіла, а невістка Зуся, на відміну від свекрухи, з рук не видиралась, а сиділа спокійно, як стара занехаяна іграшка. 

— Хочеш додому? — заговорив він до кицьки. — Поїдеш додомцю? Скучила за своїм підвіконням? 

Зуся, як і Поліна, нічого не відповіла.