Драбина

Каюта 

Толіку було нестерпно погано. Коли на яхту опустилась ніч і почали мерехтіти ліхтарі, йому стало ще гірше. Перед очима все колихалось, здіймаючи у шлунку з’їдене не тільки за сьогоднішній день, а здавалось, що за все життя. Він дивився на Альбу, як та відскочила зі своїм келихом від Пітової атаки, на те, як нудотно колихались Ланині цицьки, на Мстіславове тім’я, і йому ставало дедалі гірше. Боб провів Толіка вниз, де хоч не було нестерпних ліхтарів і всіх цих колихальних тіл. 

Толік приліг у каюті на ліжко. Каюта була малесенька, і йому уявилось, що він Діоген у бочці і просто несе по життю цей хрест. Йому дуже не хотілось заблювати шефову яхту, тому він намагався думати про щось геть відсторонене, тож навіть заснув. Толіку снилися голови Льоні й Мстіслава — вони плавали на морській гладі, а Анатолій Степанович хвацько закидав у воду снасті. Льоніна голова казала: «Извините, у меня бабушка — украинка», а Мстіслав дрібно і нагло сміявсь. Потім Льоня підплив до Мстіслава, вийняв із води кулак і постукав його по тім’ячку. Почувся глухий дерев’яний звук. Тук-тук. І знову. Тук-тук. 

Толік розплющив очі. Всередині знов здійнялась хвиля нудоти. Але звук не стихав. «Двері», — здогадався Толік і сказав:  

— Хто там? 

У щілині дверей з’явилась довга витончена засмагла рука. То була Альба. Вона підійшла до Толікового ліжка і сіла навпочіпки. 

— Погано? — спитала вона. 

— Вже краще, — збрехав Толік. 

— Боб сказав, що не даватиме грошей Мстіславу. 

— Добре. 

— Ти думаєш, це правильно? — вона спитала, а Толік одразу за питанням вловив її думку. 

Значить, вона вважає це неправильним. Толік чомусь уявив, як Альба раптом розпустить волосся і заговорить до нього українською. Натомість бачив, як її язик скаче між зубами, утворюючи іспанські шиплячі. Толіку здалося, що від цих звуків посилюється нудота. 

— Толік, — спитала вона, — тобі подобається, коли я кажу «Толік?». 

— Не знаю… 

— Я чула, тебе там усі зверху так кликали. 

Він піднявся на лікоть, хотів встати, але зрозумів, що це небезпечно для його репутації, якщо від неї ще щось лишилось. 

— Можна тебе запросити на побачення? — прямо спитала Альба. 

Толік підняв брови, глибоко вдихнув і розвів руками. 

— Хочеш, підемо в ресторан десь біля тебе? 

— В який? 

— Давай у «Бодегіту дель мар». 

— Я не можу піти в «Бодегіту дель мар». 

Цей ресторан стояв на самій набережній: білі скатертини, тераса, сад, жива музика, жінки з голими спинами і нарядні діти. 

— Чому? — Альба була цілком спокійна. 

— Я там живу поряд, і моя тітка каже, що він їй нагадує про її естрадне минуле, і вона б у такому виступила чи хоча б поїла. 

— Хочеш піти туди з тіткою? 

— Я просто не можу піти туди, бо ми вирішили, що повечеряємо там, тільки коли Путін умре. 

— Скоріше б, — зітхнула Альба, — давай тоді в інший? 

Толік знов знітився і знизав плечима. Він глянув на Альбу: у неї, як і тоді, на весіллі, блистіла шкіра, але одягнута вона була простіше: у чорну майку і знизу щось таке, чи то шорти, чи спідниця, у великі красиві соняхи. Вони горіли з одного боку у світлі лампи каюти. Толік згадав, що про соняхи казала Поліна. Цікаво, чи вона звернула на них увагу? І що думає про соняхи Альба? Натомість вона сказала: 

— А поцілувати тебе можна? 

Толік піднявся на лікті, у голові йому майнуло, що він не голив зранку підборіддя і вуса, видно, коляться, але він піднявся сам, узяв однією рукою Альбу за шию і поцілував так, як його цілували тітки на день народження і приказували, аби був здоровий. Каюту захитало, Толік ковтнув слину і ліг назад. 

— Хочеш, анекдот розкажу? — спитав він і, не чекаючи відповіді, продовжив. — Це одеський анекдот. Лежать жінка і чоловік у ліжку… 

— Так, — усміхнулась Альба. 

— Вони євреї, — сказав Толік, — не знаю, чи це важливо для самої історії, але їх звуть Абрам і Сара. І Абраму погано. Його нудить. Він тоді каже: «Саро, поцілуй мене, може, мене знудить…». 

Альба мовчки подивилась на Толіка і посміхнулась. 

— Я стра-а-шно тупий, — простогнав Толік. — Хочеш, не будемо чекати смерті Путіна й підемо в «Бодегіту дель мар»? 

— Підемо в інше місце, — сказала Альба і підвелась. 

Толіку ще дужче захилиталося в очах. Він зараз мріяв тільки про те, аби вона швидше вийшла, щоб він устиг дійти до туалету і його не знудило десь на Бобові яхтові килими. Альба повернулась у дверях і побачила, як Толік підіймається, але він пішов не до неї, а гучно гепнув дверима туалету. 

Коли він вийшов, двері вже були зачинені і в кімнаті нікого не було. Тільки ледь чути було її парфуми чи крем для тіла. Толік понюхав свою руку, якою він брав її за шию — вона пахла так само. Він ліг на ліжко і спробував спати, але яхту хилитало все дужче і дужче. За бортом вже була темна ніч. Піднімався вітер. У двері каюти гучно постукали. 

— Заходьте, — сказав Толік. 

Зайшов Боб. Від нього тхнуло шампанським. 

— Анатолій, — сказав він, — я згадав, у мене є таблетки. На! 

— Давай вісім, — відказав Толік. 

— Бери дві, тільки головне — не блюй хоч хвилин п’ятнадцять. 

— Спробую, — сказав Толік. 

— Підіймається невеличкий шторм, — сказав Боб, — то щоб ти тут не вмер. 

— Добре, — відповів Толік, — спасибі за турботу. 

— Був у нас тут один пасажир такий, — почав Боб, — заблював усе. 

— Чудово, — сказав Толік, намагаючись втримати в собі таблетки. 

Ще ніколи його кар’єра не залежала від його здатності втриматись від блювання. 

— Куди гроші підуть? — спитав Толік. 

— Я не знаю. Всі там уже пересварились, — зітхнув Боб. — Піт як зірвався. Не бачив ще його таким. Це все його жінка! Красива, але бачиш яка — притягує до себе сварки. Бери пачку таблеток. Якщо за наступні п’ятнадцять хвилин виблюєш ці, то вип’єш ще. 

Коли Боб вийшов, Толік висипав у жменю ще дві таблетки й ковтнув із думкою «гірше не буде». Він заплющив очі, і йому снився ліс. Ліс, на відміну від моря, не хилитається. Ліс хороший, він змикається над головою і не кидає тебе в різні сторони. Мох м’який, ховає під собою коріння. Толіку привиділось, наче він йде лісом, а там олень дивиться на нього з кущів, а з-за його рогатої голови виходить Поліна і несе на руках Владіка. Владік наче аж помолодів, відростив зуби і кличе людським голосом: «Толя! Толя!». Толік стрепенувся. Поруч з ним сиділа Іруся. 

— Толя! Ми вже скоро спробуємо пришвартуватись. Море поки не дає. 

— Хто б сумнівався, — прохрипів Толік, — коли це море мені щось давало… Іро, чого від тебе так тхне? 

— Я Анатолію Степановичу помагала прикорм розминати. Що ти сказав Альбі? 

— Нічого… 

— Вона вийшла сумна. 

— Анекдот розказав. 

— Який? 

— Не розкажу, хоч стріляй мене. 

— От дурень. 

— Нащо я їй нужен, скажи? 

— Та не все в житті раціонально, — сказала Іруся, — що за анекдот? 

— Не скажу, навіть не проси. Це позорисько лишиться назавжди зі мною. 

— Толічку, ти ж пам’ятаєш, що я — твої двері у світ жінок? Ти маєш мені розказувати. 

— Іра, дай мені поспати. 

— У тебе зіниці по п’ять копійок, мені страшно. 

— П’ять копійок вже вийшли з обігу, — сказав Толік і міцно заплющив очі. 

Поки Толік бовтався в каюті, на палубі відбувалося досі небачене: Анатолій Степанович піймав рибину! Навіть Альба, сумна і спокійна, підхопилась і дивилась, як по всій палубі скаче рибина, а Анатолій Степанович у світлі блимання ліхтаря інфернально реготав: 

— Піймалась! Піймалась! 

Рибина мала два ока на лобі і звірячий оскал, як наче щось середнє між комендантом гуртожитку і вовкодавом. 

— Чого стоїте? — закричав Анатолій Степанович, колихаючись у візку. 

Крісло було на гальмах, тому він, практично єдиний з усіх на борту, попри власну одноногість, міцно «стояв на ногах». 

Піт і Боб відскочили від рибини на кілька метрів, злякавшись, що цими снастями, які в Боба на яхті були скоріше для декорацій, можна не просто витягти щось з моря, а виманити на палубу таке чудовисько! 

— Та ловіть же її! — знову закричав Анатолій Степанович, і здавалось, зараз усі стануть свідками дива, коли він встане і піде, більше не в змозі терпіти, що рибина зараз вскочить назад у темну воду, звідки Анатолій Степанович її так довго виманював. 

Море теліпало яхту, що значно ускладнювало завдання наземних ловців рибини — втримати її, і полегшувало завдання рибини — вижити. 

Ловити рибину кинулись дівчата. Лана, попри те, що вже накинула на себе білу сорочку, кидалась від одного ліхтаря до іншого і навіть один раз притисла рибину до себе, але та вислизнула разом із Ланиним яскравим нігтем. 

— Lanochko! — кричав Піт. — Бережи себе! 

Іруся з Поліною страхували рибину зі сходу і заходу. Зрештою, рибина змирилась зі своєю долею і, підстрибнувши кудись угору, шваркнулась об палубу і зомліла. 

— Убийте її, дядьку! — жалібно закричала Іруся. 

Рибині настав кінець. Анатолій Степанович з ножем в руці у світлі ліхтаря виглядав наче маніяк. 

Боб якусь мить дивився на криваві руки Анатолія Степановича і на слизьку, вже мертву рибу, а потім, міцно вчепишись за рейки, перехилився через борт. Його знудило. 

— Пітя, — сказала Лана, стоячи у криваво-білій сорочці, — я тобі казала, що треба щось їсти. Бачиш, Боба нудить, бо нахлебтався шампанським! 

Пітя закохано і водночас шоковано дивився на Лану. Вона була без нігтя, у закривавленій сорочці, але щаслива. 

— Lanochko… ти о’кей? 

— Пітя! — сміялась вона. — Ох, якби ти знав, скільки я риби голими руками в Гнилоп’яті переловила! Стаєш отако-во, — Лана нахилилась і розкарячилась, — і ждеш! Бачиш, пливе — хапаєш! 

Лана нахилилась над відром із льодом, засунула туди руки, кинувши оком на зламаний ніготь: 

— Та, все одно у неділю записалася на манікюр. Наша жінка робить. Дівчата, дать контакт? У неї чоловік, сука така, остався в Криму тоді ще ото, переметнувся на їхній бік, знайшов собі якусь уродіну і там служе тепер, щоб він здох. А вона нічого, виїхала тепер сюда, ще й кота з собою привезла. Бєня звать. Дать номер, дівчата? 

— Номер кота? — спитала Поліна. — Дзвони йому, що в нас є риба.