Драбина

Додому 

Боб уже другий тиждень не думав ні про що, окрім свого спорядження до Одеси. Він хотів піти воювати не абикуди, а саме в одеський батальйон морської піхоти, і вже почав над собою працювати. Скоротив вживання цукру на двадцять п’ять відсотків, вивчив п’ятнадцять українських слів і написав запит у прес-службу військово-морських сил України. Йому ніхто не відповідав, але Боб терпляче чекав, читаючи поки що характеристики бронежилетів. 

Потреби в конспірації він більше не відчував, тому постійно дзвонив Ірусі і питав, як там справи із влаштуванням його на фронт, аж поки вона йому не сказала: 

— Бобе, послухай, я розумію твої найкращі наміри, але це не відеогра, а реальна війна, у тебе немає ніякого досвіду. 

— Може, мене візьмуть перекладачем? 

— Кого ти там будеш перекладати, якщо ти знаєш тільки англійську? 

— Я можу виконувати якісь менш кваліфіковані завдання. 

Потім Боб почав нарікати на військово-морські сили України, які не поспішали вербувати такий цінний кадр. 

— І справді, — казала Іруся, — чим вони там зайняті? 

Поки Боб готувався воювати, помідори росли. Мама з Григорівною взялись їх пасинкувати. На четвертому помідорі Григорівна сказала: 

— Ох, Лідо, надоїли ми, мабуть, твоєму Толіку вже під зав’язку. 

— Та він, бачиш, з маленького привик усе сам та й сам, а це ціла купа народу, — відказала мама. 

— Я б оце, якби в мене осталось житло не окуповане, ніколи б в житті з місця не зсунулась, хоч мене стріляй. 

Насправді Григорівна знала, що її околиці вже не окуповані, але вона свою хату відрізала від себе, наче ногу з гангреною, наче й не було її в неї ніколи. Їй так нестерпно було думати, що там із нею і чи надовго звідти відігнали ворожі війська, що виявилось легше просто про неї забути, мимоволі напустивши на себе часткову амнезію. Вона так робила й раніше: з чоловіками, роботами і квартирами, легко перепурхуючи з місця на місце, не пускаючи ніде коріння.

— Так ти ж зсунулась, бо стріляли. 

Григорівна зітхнула. 

— А ти тюльпани з осені садила на дачі? 

— Садила, — сказала мама. 

— І не знаєш, чи посходили? 

— Не знаю, — відповіла мама, стримуючи сльози. 

Мама теж намагалася не згадувати про дім, про залишене, але Григорівна щоразу виникала на горизонті і казала: «Ліда, а отака чашечка, помниш? В тебе був похожий сервіз». І мама згадувала свою чашечку, де вона стояла, думала про те, коли востаннє її брала до рук. «Отаке покривало у тебе на дачі у спальні, помниш?» І мама згадувала не тільки покривало, а й вікно у двір зі спальні і сонячні плямки від виноградної лози на землі. «А в тебе не такий виноград був?» — питала Григорівна маму, коли вони виходили на автобусну зупинку, минаючи виноградники, і мамі від слова «був» робилось на душі млосно і важко, наче всередині їй осідала важкелезна каменюка і не давала йти далі. 

Кожен листок, який розпускався у Толіковому дворі, їй наче проростав через душу. Хіба кактус, та лимони, та якісь інші пустельні колючки не лізли їй у серце, але нарциси, тюльпани, троянди й особливо гортензії росли через неї по-живому. 

— У тебе отакі білі були, да? — казала Григорівна. 

І мама згадувала, як ранньою весною везла росточок гортензії за пазухою з роботи, і він пригрівся їй на грудях, а потім, через шість років, вперше зацвів, викинувши кетяг білих квітів із синім відтінком, якого вона так довго добивалась, окислюючи ґрунт. 

— Знайома моя, — розповідала Григорівна, — вернулась оце недавно додому. Уявляєте, каже, зайшла, а там коврик отак кутиком загнутий: це вона, як тоді ще у лютому їхала, валізкою отак зачепила, і воно так і лежало, ждало її… 

— Та хватить уже про ці коврики і чашечки, — не витримала Іруся, — нема вже тих ковриків, нащо собі душу краяти? 

— Правду кажеш, — відповідала Григорівна, а мама перебирала в голові кожен кутик, кожну книжечку, кожен ковричок і мереживну серветочку, а якось увечері підізвала до себе Ірусю й сказала їй: 

— Доцю, я хочу навідатись додому. 

І скільки Толік не казав, що немає чого навідуватись, поки все ще настільки неясно, і що в Україні зараз немає безпечних місць, мама просто кивала, а сама повеселішала, стала рідше плакати і вдвічі збільшила об’єми страв, які готувала на кухні. Вона так захопилась готуванням, що Толік уже двічі мусив викидати продукти. Не встигли доїдати борщ із вушками, як мама вже робила вершкову заправку на густий грибний суп із сухариками в часнику, ще не пішов останній голубець, як мама місила вареники і обсмажувала до них карамельну цибулю. Ще лишалось у казаночку кілька ванільних сирників, як мама вже місила абрикосові ніжні булочки, які роздавались, випихаючи одна одну із форми. Тож коли мама вчергове приготувала шість страв (баклажанчики, пончики, підлива, картопля смажена, деруни, ліниві вареники), Толік покликав на вечерю Боба, Піта і Лану. 

Уперше за кілька тижнів пішов дощ, стукаючи у вікна і ляпаючи об плитку біля входу, нагадуючи Толіку душ у літньому таборі. 

— Хай дощик усе напуває, — казала задумливо Григорівна, дивлячись надвір. — Ліда, а в тебе ж отака агава на балконі росла, помниш? 

І маму обійняв сум за агавою, яка, ймовірно, за ці місяці на холодному балконі вмерла. 

Першим на порозі з’явився Боб. Він за останні два тижні пострункішав, готуючись до своєї місії. Чомусь цього разу він не спитав з порога Ірусю, як там справи з влаштуванням його у військо. Вже прийшли Піт з Ланою, вже з’їли картоплю, вже випили пляшку вина, а Боб так нічого і не питав. Їв, сміявся, втягував живіт і своїми білими м’якими пальцями переминав у руці серветку. 

Ірусю це так заінтригувало, що вона нагадала йому сама: 

— Як там прес-служба військово-морських сил? — спитала вона. 

— Все готово, — відповів Боб, — мене влаштував Льоня. 

— Куди влаштував?! — спитала Іруся. 

Як виявилось, Льоня із Мстіславом, дізнавшись про Бобові наміри, швидко взяли його в оборот. 

— Єдине, що я шукаю ще водія, з яким ми вже доїдемо до Виборга. 

— Куди ви доїдете? — спитала Поліна. 

— Може, я неправильно вимовляю, — сказав Боб, — Виборг. 

— Бобе, — сказала Іруся, — Виборг далеченько від Одеси. 

— Мені Льоня все розказав, — сказав Боб, — там є багато людей з Одеси, яким потрібна допомога. 

— Допомога з чим? 

— Вони перетинають російський кордон, треба їх підвозити. Інакше вони воюватимуть з Україною. Отам знадобиться те, що я громадянин США, я буду перекладачем на митниці, допомагатиму людям перетнути кордон і все таке. — Боб зробив паузу і взяв з тарілочки помідор чері. — Не їстиму ваших чудових картопляних млинців, треба берегти форму. 

— А як ти туди поїдеш? — спитала Іруся, все ще переварюючи ним сказане. 

— Ми купили машину, — відповів Боб. — Хороша машина, але на ручній коробці, я вожу тільки автомат, то Льоня мене повезе. 

Іруся з Поліною переглянулись. 

— Так я вже знайшла тобі місце в одеському батальйоні морської піхоти, — сказала Іруся. 

Боб передумав класти помідорку до рота. Толік глянув на Ірусю. 

— Доця, переклади, — сказала мама. 

— Боб зібрався їхати помагати рускім перетинати фінський кордон, — сказала Поліна. 

— А я вже йому в Одесі місце знайшла, — сказала Іруся. 

— Знайшла? — спитав Толік. 

— Та знайду! — гаркнула Іруся. — Якщо він збирається надавати рускім релокаційні послуги, то я найду! 

— От же ж, мудні які! — вигукнула Лана. — А я думала, вони машину нам пригнали, за неї ж Пітя заплатив. 

— Lanochko… що сталося? — Піт розчув власне ім’я. 

— Пітя, я тобі скільки разів казала, що треба з жінкою радиться, особливо, коли маєш справи з рускіми? 

— А що таке? 

— Так вони Боба в Росію хочуть відправити. З американським паспортом! 

— Вони казали — у Фінляндію, допомагати одеситам! 

— Та blyad! — сказала Лана, наблизивши обличчя прямо до Піта. — Які, blyad, одесити у Фінляндії? 

— Люди, які тікають від війни! — відповів Піт. 

— Якого хєра їм робить на російському кордоні?! — вигукнула Лана. — Які одесити? При чом тут? 

Коли Лана переходила на українську, Піт знав, що дискусія завершена. 

— Бобе, — сказала Іруся чітко і впевнено, — ти надіслав запит в українські військово-морські сили раніше. Це просто некрасиво. Я повезу твою машину. 

— Куди ти поїдеш? — спитав Толік. 

— Доця, переклади, — попросила мама, а Анатолій Степанович і Григорівна просто мовчки спостерігали, як розгортається ситуація. 

— Мамо, я їду в Одесу. 

— Через Київ? — схопилась мама на ноги. 

Григорівна встала, затулила лице руками і сказала: «Додому».