Драбина

Форд раптор 

Відтоді як Поліна привезла форд раптор і він здоровенним лискучим жуком всівся на подвір’ї, Толіку стало ще гірше. Щоб дійти до драбини, йому тепер треба було обійти раптора з тилу. Лізучи драбиною і озираючись, Толік завжди бачив, що на нього дивиться одне рапторове око. 

Навіть вночі у його фарах відображався місяць, а на даху блистіли зорі. І зранку, коли Толік повертався з пробіжки, він першим бачив не фонтан, де спинались на міцні зелені ноги помідори, не хату і не білу голову Григорівни, яка любила витикатись із вікна на другому поверсі: він бачив рапторовий чорний дах, як передвісник чогось недоброго. Толік не любив раптора. Йому від нього до горла підступала тривога. 

— Хороша машина, — казав Анатолій Степанович, заглядаючи раптору під капот, — аби мені другу ногу, сам би її погнав, куди треба. 

Анатолій Степанович, як молода мама, яка не може говорити ні про що, окрім свого нового немовляти, постійно балакав про раптора. Про кінські сили, циліндри, поршні і коробку передач. За обідом, наприклад, коли всі схилялись над тарілками і було чути тільки прицмокування та легенький передзвін ложок, Анатолій Степанович раптом казав: «А соляри ж він скільки жере!». І всі знали, про що йдеться. Форд раптор додав Анатолію Степановичу думок та життя, як Григорівну витягали із відчаю помідори, так його підтримував раптор. 

— Толічку, — сказала якось Григорівна, і Толік одразу напружився, бо «Толічок» — це завжди початок шантажу і маніпуляцій. 

Він підняв очі. 

— Нащо тобі оцей кактус при кутку? 

Біля хати ріс двометровий кактус із розкинутими лапатими вухами. Він кущився, навалювався на стіну і тягнув свої колючі долоні до перехожих. 

— Я люблю кактуси, — сказав Толік. 

— Я б його зрубала, — сказала Григорівна. 

— Я люблю кактуси, — повторив Толік. 

— Кактуси забирають енергію, — почала Григорівна свої феншуйні штучки, — його треба ставить для вбирання випромінювання, а перед хатою він що робить? Так, забирає твою енергію. 

— Я повен сил і енергії, — сказав Толік, ледь піднявши свої завжди важкі повіки. 

Григорівна знала, як згубити будь-яку деревину, тому промовчала. 

— Будете чіпати мій кактус, — Толік встав, — я чіпатиму ваші помідори. 

— Що це за евфемізми? — зайшла Іруся. 

Толік вийшов надвір. Він уже майже обійшов чорного раптора і дістався драбини, як побачив коло воріт машину. 

Все більше хата усамітнення, його фортеця, де його ніхто не чіпатиме, нагадувала Толіку бабину хату дитинства. Так само поскладаний посуд, так само пахне на кухні розжареною олією і підливою, так само від гобеленів і статуеток віє старістю. І точно так само, як і в дитинстві, у будь-який момент до тебе можуть приїхати гості, наче знову повернулися часи, коли не треба домовлятись про зустріч, а нормально було просто посеред дня заявитись до когось у хату. Бабуся тоді дивилась у вікно, бачила за ворітьми машину і бігла надівати чистий фартух та причісуватись, а Толіка виганяла до воріт зустріти гостей. І Толік, замурзаний, часто в самих шортах чи в розтягнутій вже короткій футболці, зустрічав надуханих, красивих гостей. Найгірше було, коли серед них були діти. А ще гірше — коли дівчата. Так і тепер Толіка охопило давно забуте з дитинства відчуття: ось він, заскочений зненацька у розтягнутій футболці, має зустрічати гостей біля воріт. Він упізнав Пітову машину, але з машини вийшов не Піт. То була Лана. 

Толік шуснув за раптора і, ховаючись за його великими формами, відступив до драбини. Проте він не врахував, що має справу з людиною досвідченою та спритною, тому Лана швидко обійшла раптора з правого флангу і вистрибнула перед драбиною. 

— Здоров! — сказала вона. 

— Привіт, — відказав Толік, почуваючись восьмирічним зустрічальником гостей, — як справи? 

— Та не знаю, — відповіла Лана, обпершись об машину, — погода блядська. І Пітя недовольний. Ти сваришся з матір’ю? 

— Та… — Толік уже підзабув, коли люди на питання «як справи?» дійсно відповідали. 

— У тебе характер не той, — підсумувала Лана, — а я сварюсь. А мама з тіткою свариться. Пітя вже не може. 

— Пішли в хату, — сказав Толік і зробив вигляд, наче не збирався лізти по драбині, а Лана зробила вигляд, що не ловила його за машиною. 

Толік розвернувся йти, коли Лана раптом шарпнула його за руку. 

Від шарпань Толік точно відвик. Він сіпнувся так, що іншою рукою вліз у кактус. Лана схопила його руку ще дужче і присунулась ближче. 

— Ти чого? — шепнула вона. 

Толік глибоко вдихнув. 

— Шуганий ти якийсь, — сказала Лана. — Скажи своїй сестрі, хай не помагає Бобу! 

— Ти про що? — спитав Толік. 

— В смислі, про що? 

— Що? 

— Толік, в смислі — «що»?! 

— Я не знаю, про що ти! 

— Твоя сестра влаштовує Боба воювать! 

Лана розвернулась і пішла до хати. Толік, оббираючи колючки з руки, пішов за нею. 

— Куди влаштовує? — сказав їй у спину Толік. 

— Ви в хаті між собою не балакаєте, чи що? — Лана відчинила двері. — Пітя недовольний. Боб їде в Одесу! 

Боб попросив Ірусю про зустріч в обідню пору сонячного весняного дня. У кафе при дорозі, куди Іра спустилася з гір, минувши дуба, з яким якось обіймався Толік, пробивалося сонце. Боб вжив усіх заходів конспірації, й Ірусі довелося до кафе ще пройти з пів кілометра уздовж дороги. В кафе сиділи переважно далекобійники і працівники ближньої ферми. 

— Я тільки тепер усвідомив, — сказав Боб після того, як вони обмінялися кількома фразами ні про що і дочекались кави, — яке нікчемне моє життя, якщо найцікавіше, що зі мною сталося за всі роки, — це те, як твій дядько піймав рибу в мене на яхті. 

Боб сидів напроти Ірусі, поклавши свої білі руки на стіл. У нього були красиві сірі очі і дуже біле тіло: таке м’яке на вигляд, що очі у нього наче провалювались. 

— Я ту ніч згадую щоранку і щоночі, — продовжував він, — я просто марную своє життя. 

Іруся не думала, що говоритимуть вони про риболовлю. У Боба не було живота, але пузце все одно трохи звисало над ременем. Його сорочка з коротким рукавом була зверху розстібнута на два ґудзики, відкриваючи кілька веснянок внизу шиї. 

Уперше за багато років Боб тиждень не голився. Іруся не знала його звичок, тому не звернула уваги на щетину. 

— Коли я дивлюся на тебе, Іро, то бачу, що ти повна життя. У тебе є справа життя, в тебе є пристрасть… 

— Бобе, я не люблю свою роботу, — знуджено казала Іруся. 

— Це злочин, бо я б тебе узяв на будь-яку посаду, в тобі є пристрасть до діла. Ти працюєш заради своєї країни, в тебе цікаве життя. 

— Тобто — в мене цікаве життя? 

— Ти ховаєшся від війни, тобі душа болить за все… 

— У мене цікаве життя, бо мені довелося тікати з дому? Слухай, припини, ради бога, йди до психолога з такими заявами. 

Іруся в окулярах, білій сорочці і джинсах сиділа на тлі дерев’яної стіни кафе. У неї був тонкий довгий ніс, якого ні в кого в родині не було. Тільки зі слів бабці вона знала, що начебто такий був у її прадіда, за що його кликали Птахом. Цей ніс і її робив схожою на якусь екзотичну пташку, і стрижка з кудлатим чубчиком тільки додавала до пташиного образу. 

— Напиши мені десять місць в Україні, які треба відвідати, — сказав Боб з вологими очима. 

— Боже, Бобе, — відказувала Іруся, — ну яка Україна? Куди ти зібрався? 

— Іро, я вирішив, я все вирішив, шляху назад немає. 

— Що ти вирішив? 

— Я поїду на батьківщину моїх дідів. Це моя земля. 

— Що? 

Іруся глянула на Боба з недовірою. 

— Я відчуваю, що це поклик мого серця, моїх предків. Вони ж з Одеси. 

— Та ти жив собі й не тужив усе життя, а тепер раптом ти з Одеси? Бобе, припини і, кажу тобі, піди до психолога. 

— Не знецінюй мої почуття! — у Боба смикнувся кутик губ. 

«Значить, у психолога вже був, про знецінення в курсі», — подумала Іруся, але вголос спитала: 

— Що ти робитимеш в Україні? 

— Піду в армію. 

Іруся уявила Боба, цього рум’яного пишнотілого лицаря, у військовій формі. 

— Може, тобі риболовлею зайнятись? — спитала вона, а сама прагматично подумала: «Ну то хай іде, якщо прагне гострих відчуттів». 

— Я вперше за багато років відчув, що моє життя має хоч якийсь сенс, Ірино. Анна вже організовує мені форму, бронежилет, тепловізор, тактичне взуття ну і ще всякі необхідні речі для мене на фронті. 

— А ти думаєш — перетнеш кордон і тебе одразу візьмуть воювати? 

— От з оцим я хотів тебе просити допомогти. 

Боб хотів, аби Іруся його влаштувала у військо. Причому обов’язково у військово-морські сили. Іруся покивала Бобові, що запитає у своїх, і твердо вирішила тягти з влаштуванням Боба якомога довше. Вона за роки війни надивилась на іноземців-добровольців і бачила, хто з них солдат, а хто безкінечно їй жалітиметься то на командирів, то на умови, то на зброю, то на побратимів. Боб солдатом не був. 

А сам Боб, гостро відчувши сенс життя, пішов обирати собі пристойну термобілизну і за цим заняттям провів увесь вечір, читаючи відгуки на амазоні і передивляючись відео з оглядами тканин та дискусіями про прілості від перепадів температур. Він так захопився своєю новою місією і роллю, що навіть ходити почав із рівнішою спиною і мружитись на сонці так, наче дивиться у бінокль. Окрім Ірусі, в якої він просив допомоги, про наміри Боба знала тільки його асистентка Анна, яка під страхом смерті не розголосить корпоративних таємниць. Ще він якось обмовився про свій намір Льоні і, звісно, розказав своєму найкращому другові Піту, з якого Лана могла витягнути все, чого б він не розказав і на сповіді. 

— Пітя, — спитала вона його увечері в ліжку після того, як до них на обід приїздив Боб, — а що це твій друг такий веселий був, рум’яний, а після яхти його як підмінили? 

— У нього важкий період у житті. 

— Пітя, ну припини. 

— Lanochko, — Піт піднявся на лікті в ліжку, — йому дійсно зараз важко. 

— Це йому важко? А тобі не важко? Теща, тітка, я, собаки — тобі не важко, Пітя? 

— Лано, в нього просто моральне виснаження, криза. 

— Жінка якась не дає, да? 

— Не все в цьому житті сходиться на жінках, — відказав Піт, — він хоче їхати в Одесу. 

— Нащо? 

— Піде воювати. 

— Як?! 

— Ірина обіцяла йому допомогти. Я вже купив йому бінокль. 

— Пітя, який бінокль? Він що, пірат? Ти ще йому підзорну трубу купи! 

— Lanochko, — благально сказав Піт, — тільки не здіймай скандал. 

Зранку Лана встала, завела машину і загнала Толіка в кактус. 

— Іро! — крикнула вона з порога. — Що за діла? 

Внизу сиділа тільки Григорівна. 

— Добрий день, — сказала вона. 

— Добрий день. А де ваша Іра? 

— А що таке? Ви хто? 

— Подружка її. Де Іра, питаю? 

— Працює, мабуть. 

— Іро! — крикнула Лана ще раз. — Красіві олені, — вона обернулась до Толіка, котрий стояв за її спиною, — в меї баби такі були. 

— Щось сталося? — Іруся визирнула зі сходів униз. 

— Нащо ти Боба на війну відправляєш? 

— Що? 

— Не помагай йому їхать на війну, подивись на нього — він умре зразу! 

«Нащо я перлась у те кафе, стільки конспірації було», — подумала Іруся, а Лані сказала: 

— Лано, та хто його візьме воювати? 

— А може, й возьмуть, — озвалась Григорівна, — якщо людина хоче, то чого ні? 

— Так це ви його намовили? — спитала Лана. 

— Нікого я не намовляла, — відповіла Григорівна, — він сам захотів! 

Лана зітхнула і сіла на стілець біля столу. На її ногу приземлились золоті китички скатерки. 

— Я Боба давно знаю, — сказала вона, — він як дитя. 

— Я не збираюсь йому допомагати, — відповіла Іруся. 

Лана неохоче встала, обернулась у дверях і сказала ще раз: 

— Не помагайте йому! 

— Лано, віджени краще машину, мені треба їхати, — Толік взяв біля входу якусь коробку. 

Він знав, що якщо виїде пізніше хоч на десять хвилин, то не зустріне дорогою Поліну, яка саме йтиме, навантажена кавунами, тренуючи свої і так міцні ноги. Дочекавшись, поки на дорозі розвернеться Лана, він рушив і собі. Толік пригальмував біля ґрунтовки, якою зазвичай підіймалася вгору Поліна. 

Він заглушив двигун і глянув на коробку на сусідньому сидінні. Коробка була забита керамічними янголами. Вони сиділи, задумавшись, на пеньочках, деякі літали, деякі дивились угору. Вчора увечері йому подзвонила за об’явою жінка на ім’я Марія. По голосу жінці було років двісті. Він уже знав, що в неї помер чоловік три роки тому, знав, що в чоловіка був камінь у нирці і що сама Марія нещодавно перенесла операцію на кульшовому суглобі. Толік узяв одного янгола в руки, рум’яного і без трусів, і нарешті побачив маківку Поліни, яка підіймалась виноградником. Він вийшов і сперся на капот. 

— О, — сказав він, коли Поліна наблизилась, — це ти. 

Поліні на ніс сповзли темні окуляри, але обидві її руки були зайняті кавунами. Толік підійшов до неї і обережно поправив їй окуляри. 

— Ти тут випадково опинився? — спитала Поліна. 

— Угу, — впевнено відказав Толік, — випадково. Може, сядеш у машину? 

— Ще двісті п’ятнадцять калорій. 

— Ну хочеш, побігай навколо машини. 

— Та нє, — Поліна віддала Толіку торби з кавунами, — вже якось жарко стає для такого спорту. 

— Поїхали зі мною, — сказав Толік, — мені треба допомога. Сідай. 

— Яка допомога? 

— Потримати на колінах янголів. 

Коло Маріїного двору ріс здоровенний гранат. Він кущився, його давно ніхто не обрізав. Марія зустріла їх біля хати: на вигляд їй було менше двохсот, але не набагато. Тримаючи в руках пом’яту десятку, вона запросила їх у двір. У дворі вони потрапили в оточення мільйона глиняних тваринок: оленятка, жабенятка, котики, песики, пташечки. Толік подумки пожалів тих, хто купить цю хату, коли Марія відійде у вічність. Але людям не властиво думати про те, що буде після. 

— Почуваюсь Білосніжкою, — сказала Поліна, тримаючи в руках коробку. 

— Ходіть, — озвалась Марія, — поставте осюди на стіл. 

Своїми вузлуватими пальцями з червоним манікюром Марія узялась перебирати янголів у коробці. 

— Я оцього не візьму, — сказала вона, виколупавши з купи янголів одного. 

— Та беріть вже всю коробку, — сказав Толік, — хай вас радують і служать вам добре! 

Він розвернувся вже йти, як Марія зсунула брови і повторила: 

— Цього не візьму, синку! 

— Та чим він вас не влаштовує? — Толік втомлено обернувся. 

— Не беру з грибами, — сказала вона. — Диявольська річ! 

З її долоні на Толіка дивився янгол, оповивши руками мухомора. Толік запхнув янгола з грибом у кишеню і пішов до машини. 

— Що ж, — сказав він, пристебнувшись, — це тобі. 

Він простягнув Поліні янгола. 

— Дякую, — озвалась Поліна, — дуже нужна річ, особливо, коли в тебе немає дому. 

— Спершу янгол — потім дім, — сказав Толік. 

У променях сонця його вії здавалися ще довшими, а волосся переливалось відтінком вже зібраної пшениці, від якої лишилась сама блискуча стерня. Поліна глянула на Толікові довгі бліді пальці і взяла янгола з його руки. 

— Хай буде, — сказала вона, — але, може, комусь він потрібніший? 

— Хіба Бобу в Україні, — відповів Толік, зітхнувши. 

— Григорівна таки вмовила його їхати в Одесу? 

— А вона вмовляла? — здивувався Толік. 

Поліна з Григорівною проводжали Боба, коли той приїздив їсти рибу, і Григорівна за допомогою Поліни сказала Бобу, що йому не буде спокою, поки він не поїде в Одесу і не відомстить за своїх предків там, а Анатолій Степанович додав: «От якби мені другу ногу…».