Драбина

Вечірка 

— У мене таке враження, — прошепотіла Поліна Ірусі на вухо, — що ми на поминках України. 

Видовище справді було сюрреалістичне: вечірка, келихи, гості, а обличчя у всіх траурні і співчутливі, як на поминках. Підходячи до Толіка, люди піджимали губу, мовляв, «співчуття». 

— Ти їм скажи, — шепотіла Іруся Толіку, — що у нас навіть гімн починається словами «Ще не вмерла»… 

Вони стояли біля входу і чіпляли жовто-блакитні значки гостям, які приходили. Дві коробки жовто-блакитної символіки принесла на вечірку пані Ганна — емігрантка зі стажем, рвучким поглядом і здатністю говорити сто слів у секунду. 

— Так, — казала вона, — дехто у мене на вулиці не купив значок, то я зайшла до кожного, і тепер у мене зі значками ходять усі сусіди, бо тут така ситуація, що або ти з нами, або фашист! 

Пані Ганна не визнавала відтінків. 

— Синку, — сказала вона до Толіка, — чого ти стоїш тут такий печальний? — вона одразу обернулася до пари, яка саме зайшла до зали: — Добрий вечір! 

Чоловік машинально закопилив губу у співчутті. 

— Нам не треба співчувати! — крикнула пані Ганна. — Гроші давайте, ми купимо те, що допоможе вам менше нам співчувати! 

Іруся підняла брови. 

— По суті, вона права, — шепнула вона Толіку. — Але вони подумають, що ми просто хочемо витягнути з них грошей. 

— А що ми справді хочемо? — відповів Толік. — Витягнути з них співчуття? Цього у нас навалом. 

Тимчасом чергова жінка печально зсунула брови, беручи жовто-блакитний браслет. 

Новоявлений українець Боб усім представлявся, що він із Одеси, і це було достатнім приводом обговорити чорноморський флот і дальність сягання ракет із підводних човнів. Він саме вів активну фазу війни у твіттері і вже був експертом з флотилії, відчуваючи при цьому спонтанний потяг до одеського узбережжя. 

Людей зібралося досить багато — стараннями пані Ганни і Боба. Окрім Толікових родичів, були ще біженці, емігранти й потенційні донори. Бігали діти, заїдені тістечками із жовто-блакитною символікою. Прикрашена українським прапором зала виходила на терасу з видом на виноградники. Там стояла сцена і були розставлені стільчики. Поміж людей ходив корпоративний фотограф. Толік його пам’ятав із різдвяної вечірки: він міг свою лисину використовувати замість спалаху. 

Анатолій Степанович сидів на візку замість одного зі стільців, а до нього весь час підходили люди висловити співчуття. Йому щоразу було незручно пояснювати, що ногу він втратив через діабет. Якщо він мовчав, то всі би думали, що він герой-фронтовик, тому він весь час шукав нагоди ввернути слово про діабет, а з іноземцями то й не чекав нагоди, а одразу вказував пальцем на відсутню ногу і казав: «Діабет! Ноу вор!». Це викликало багато незручних пауз і кілька зізнань у власних болячках. 

На сцену висипали діти в атласних шароварах. Заграла музика. Діти врозсип, наскільки дозволяли їхні щонедільні тренування, кинулись танцювати навприсядки і руки в боки. 

У хлопців під носами були причеплені вуса. Чорні — в чорнявих дітей, білі — в білявих. «Яка увага до деталей», — подумав Толік. 

За мінікозаками вибігли дівчата в атласних жовто-блакитних стрічках. Пані Ганна стояла під сценою і махала руками, задаючи дітям напрямок руху. На фінальному акорді мінікозаки з дівчатами асинхронно вклонились і на сцену вийшов Боб. Боб говорив довго й натхненно про долю України і про те, як від теперішньої війни залежить весь світ, а потім сказав: 

— Я хочу попросити виступити нашого працівника, який став натхненником цього вечора, бо всі ми у ці дні — одна велика родина. Анатолій! — він вказав рукою в зал, де сидів Толік. — Ти і твоя родина завжди маєте надійний тил тут, бо ми не просто компанія, ми — сім’я! 

У залі заплескали. Толік встав і пішов до сцени. 

— Разом з тим, — продовжив Боб (через метелик було враження, що голова у нього прикручена напряму до плечей, як у немовляти), — я би хотів нагадати, що в Росії теж є люди, які вболівають за універсальні людські цінності. 

Поліна й Іруся переглянулись. 

— Тому, — говорив Боб, — я запрошую на сцену Мстіслава, поборника за права людини, який утік з путінської Росії, щоб разом з нами покласти край диктатурі. 

Іруся в німому здивуванні розвела руки, намагаючись вхопити Толіковий погляд. Толік приречено стояв на сцені. Із зали піднявся невисокий русявий чоловік з рідкою бородою і великими зеленими очима. На ньому була сорочка з коротким рукавом, заправлена у бежеві штани. Мстіслав на вигляд був здоровим і радісним. Піднявшись з крісла у передньому ряду, він обернувся у залу і скріпив над головою руки. Частина зали заплескала. Боб, маючи чуття на людські емоції, насторожився, але Мстіслав вже прямував на сцену. 

— Ми не дозволимо Путіну поневолити всю Росію! — закричав Мстіслав так, наче перед ним стотисячний мітинг. 

Толік, сутулий і нерішучий, взяв мікрофон і сказав: 

— Пропоную вам, Мстіславе, виголосити цю ж саму промову в Росії. 

— У нас заборонені мітинги, — відповів він, — усі ті, хто виходять, потерпають від тортур і затримань. 

— Багато виходять? — спитав Толік. 

— За таких умов, звичайно, ні. Путінська машина гірша сталінської… 

— Я чула, Сталін — одна з найпопулярніших постатей сучасної Росії! — викрикнула із зали жінка середніх літ. 

— Не вірте соцопитуванням! Це фейк! — закричав Мстіслав. 

— Варто об’єднатись навколо спільної ідеї, — втрутився Боб. 

Він почав переминатися з ноги на ногу. 

— Вся ця війна про те, щоб нарешті роз’єднатись! — втомлено сказав Толік і пішов зі сцени. 

Пані Ганна дала знак, і на сцену знову висипали мінікозаки. Мстіслав, лишившись в оточенні козаків і атласних дівчат, замовк, бо вони його відтіснили, а Боб побіг за Толіком. 

— Толя, — кричав він йому в спину, — Толя, послухай мене як старого бізнесмена, не можна відмовлятись від жодних ситуативних союзників! 

— Він мені не союзник! — сказав Толік. 

— Він, як і ти, хоче поразки Путіна! 

— Я не хочу поразки Путіна, — сказав Толік, — я хочу поразки Росії. 

Мстіслава більше не кликали на сцену, звідти тільки говорила ще пані Ганна і Боб, закликаючи до пожертв. Потім гості перейшли до наїдків, і пані Ганна кожного вчила вимовляти «вареники» замість «п’єроґі» і забути назву «ruskie pierogi». 

Мстіслав, проте, нікуди не дівся. Йому дуже хотілось розказати якомога більшій кількості людей про свою ненависть до Путіна. Слово «Путін» злітало з-під його вусів у розмові щохвилини, наче заклинання: «Пуцін-пуцін-пуцін!». Навколо нього зібралося кілька гостей. 

Толікові біженці, включно з самим Толіком, намагались Мстіслава уникати, але той ліз до них дружити. Він уже крутився коло однієї біженки, яка з ним по усіх пунктах погоджувалась і в очах її бриніла вдячність і захоплення неймовірною мужністю Мстіслава та його відвертою ненавистю до «пуцін-пуцін». Схожий ефект мав Мстіслав і для кількох іменитих гостей, запрошених Бобом. 

— Бачиш, — сказав стиха Толік Ірусі, — Мстіслав — герой, а я — ніхто. 

— Він — герой, що бажає смерті Путіну, а ми — радикали, — відповіла Іруся. 

— Вже ні, — озвалась Поліна, — нам хоч це дозволили. Просто треба об’єднатись із Мстіславом, і війна закінчиться. 

Мстіслав почав роздавати значки «Нет войне / No War», вироблені за підтримки якоїсь міжнародної групи з прав людини. Боб підійшов до Толіка. На лацкані піджака в нього був начеплений значок. 

— Толья, — сказав він, — може, і не треба було кликати Мстіслава, але повір, він хороший хлопець… 

— Я б просто не дуже хотів його бачить, — щиро відповів Толік, — я дуже вдячний за підтримку, чесно, але он тітці моїй скажіть, хай дружить із Мстіславом — такі мстіслави її з дому вигнали. 

Боб занервувався, бо бачив бічним зором, як до них наближається Мстіслав. Підійшла Іруся і кивнула на значок: 

— Я знаю, як Мстіслав хоче закінчити війну! Дуже ефективний спосіб! 

Боб сказав: 

— Оу! 

А сам ще дужче занервувався, бо наближення Мстіслава здавалось неминучим. 

— Українцям просто треба здатись! — вигукнула Іруся. — І ось тоді не буде війни! — вона тикнула пальцем на Бобовий значок. 

Мстіслав підійшов і зробив дуже скорботне лице. 

— Я жахливо почуваюсь, що маю стосунок до Путіна, який прирік вас на таке… — сказав він Ірусі. — Повірте, вільна Росія — це наша з вами спільна мета… 

Боб глянув на Ірусю поглядом «я ж казав», як викладач дивиться на учнів на іспиті, коли ті не знають відповіді на питання з конспекту. 

Толік чудово розумів, що найгіршим було не те, що Боб тикав усім в лице Мстіслава, і навіть не те, як нав’язливо Мстіслав прийшов пастись на українську подію. Найгірше було те, що з якого боку не почни пояснювати, чому це так бісить, ти опиняєшся в образі надто емоційної людини, яка не здатна до раціонального мислення, а тільки й може, що піти зі сцени. Так його бачив Боб, так його бачили бізнесмени, які прийшли дати грошей, і так його бачила навіть біженка, що захоплено дивилась на Мстіслава. 

— Не треба емоцій, — наче відчув слабкість Толіка Мстіслав. 

«Я тобі, блядь, зараз покажу, не треба емоцій», — подумав Толік, а сам ухопив Григорівну, яка проходила повз, за її синій балахон і спитав: 

— А ви чого не співаєте? 

Мстіслав зверхньо глянув на Григорівну — на її білі кучері, на помаду, що вийшла з моди, і на туфлі з гострими носаками. Григорівна вийшла на сцену і завела відому пісню із найбільш неочікуваного куплету: «Тече річка Тиса, в ній москальська кров…». Григорівна виступала на різних подіях, і у певних колах у Трускавці на цю пісню попит був завжди. Боб натхненно дивився на Григорівну і вбачав у цій тихій мелодії знак примирення із Мстіславом — замість того щоб підтримати Толіка у суперечці, немолода біженка вийшла і співає сумної пісні. 

На щастя, Боб був новонаверненим українцем, і це йому не дозволяло розчути слова. Поліна сиділа поруч із Анатолієм Степановичем, періодично перекладаючи для нього іноземців, і коли Григорівна заспівала, вони обоє розсміялись. Толік саме дивився на Григорівну на сцені, як відчув запах — щось хвойно-апельсинове. 

То була Альба. 

— Привіт! — сказала вона і потяглась цілувати йому щоки. 

Толік так і не звик до цієї місцевої традиції привітань. Вона стала поруч, дивлячись на сцену. 

— Що за пісня? Про війну? 

— Так, про війну, — посміхнувся Толік. 

Альба сприйняла посмішку на свій рахунок. 

— Вибач, — сказав Толік. 

— За що? 

— Та за те весілля, у мене зараз непрості часи. 

— Може, тобі звернутись за фаховою допомогою? — спитала Альба. 

Толік змовчав, але в душі для нього Альба вмить втратила статус красивої жінки і перемістилась у ряд, де вже були мама, тітка й сестра, які намагались із нього зробити те, чим він не є, різними способами: психологами, цикорієм чи молитвами на феншуйні статуетки. 

— Уряд України вже звернувся за фаховою допомогою, — сказав Толік. 

Альба питально глянула на Толіка. 

— Нам уже везуть далекобійну зброю, з якої можна буде непогано вальнуть прямо по Росії. 

— А-а, ти про це! — засміялася Альба, а Толік бічним зором побачив Мстіслава. 

Той досі купався у променях слави свого антипутінізму, оточений глибоко стурбованими людьми. 

Толік вперше за ці тижні відчув якусь глибинну спорідненість із власними біженцями. Вони точно не пропонували б йому стояти на сцені із Мстіславом, вони розуміли, про що пісня Григорівни. Навіть Григорівні він був вдячний і відчув якусь аж ніжність за те, що вона зрозуміла, що саме йому було потрібно. Якби хтось сказав, що Григорівна розважить його піснею, він би не повірив, але саме це зараз відбулося. Десь ізсередини йому піднялась вдячність упереміж з любов’ю, а під «…буде нам з тобою що згадати» він сповнився таких емоцій, що по щоках йому побігли сльози. 

Альба стисла губи точно так, як це робили всі ті люди на вході, коли Іруся їм чіпляла жовто-блакитні стрічки. 

— Не переживай, — сказав Толік, повернувшись до Альби, — це я від щастя.