Драбина

Драбина 

І поки Владік лежав на атласних подушках, Толік йшов коридором вілли, Зуся спала у ковдрі, а Григорівна замітала сліди вчиненої наруги над кактусом, Поліна дивилась у вікно і не могла позбутися відчуття, що щось не так. «Це не дивно, — казала вона собі, — все життя пішло шкереберть і котиться далі. Нормально почуватись дивно». Та щось їй муляло і не давало спокою. 

Майстер увечері не прийшов. «Завтра буде точно», — запевнив Толік Поліну. Починався вечір перед ніччю, яку Поліна ще зранку не збиралась проводити у цьому домі. Вже коли стало темно і навіть трохи прохолодно, Толік вийшов на поріг і побачив у темряві левітацію білої плями. То була голова Григорівни. 

— І довго ти тут збираєшся її протримати? — спитала вона, припливши потемки до Толіка. 

— Кого? — спитав Толік. 

— Та нікого, — відказала Григорівна. — От якби я, Толічку, була мужчиною, я би вже була на фронті. 

Толік мовчав. 

— Так жалію, що Бог не дав мені сили піти і своїми руками убити хоч з десяток ворогів. 

— Хоч з десяток? — сказав Толік. — Ого. 

— Хоч одненького. 

— Один вам під силу, — відповів Толік і пішов за хату. 

За відсутності Анатолія Степановича, подумав Толік, Григорівна перебрала на себе функцію «якби мені дві ноги», замінивши її на «якби мені чоловіче єство». 

За хатою, на нижній сходинці драбини, сиділа Поліна. 

— Так дивно тут без усіх, — сказала вона, побачивши Толіка. 

— Ти тут просто так чи кудись збираєшся? — спитав він. 

Поліна довго й уважно подивилась на Толіка. 

— Просто так. 

Вона піднялась і пішла у спальню, де саме прокидалася від анабіозу Зуся, а Толік вилетів до себе по драбині і зачинив на ніч двері на балкон, щоб на нього не впала тінь підозри за раптора. Наступного ранку Толік крізь сон почув, як клацнула ручка вхідних дверей. 

— Де Поліна? — спитав він Григорівну, спустившись униз. 

— Побігла, — відказала вона. 

Толік вискочив надвір. Її кросівок дійсно не було. 

— Толічку, — озвалась Григорівна, вийшовши з чашкою за ним, — ти мені приглянь тут за помідорами, добре? 

— Добре. Ви Владіка забирати будете? 

— Заберем, не переживай. Знаєш, що мені сьогодні Поліна сказала? 

— Що? 

— Що її не цікавлять мужчини без бойового досвіду, — Григорівна не дала Толіку вставити слова, одразу продовживши: — Хто ж оце знав, що ми до такого доживемося? Ми ж мирні по природі люди, нам би землі та щоб ніхто не займав, а оце молоді дівчата таке кажуть! 

Вже за пів години раптор покотився вниз на кузові евакуатора. Поліна ж їхала на гору на пасажирському сидінні сріблястого джипа, за кермом якого був механік. За допомогою сили онлайн-перекладача, словника і своїх темних красивих очей Поліна, зрозумівши, що Толік не мотивований лікувати раптора, знайшла механіка сама. 

— Де раптор? — спитала вона Толіка, забігши у двір. 

— Евакуатор забрав, — сказав переможно Толік. 

— Скажи це механіку, — вона кивнула на машину. 

— Сама скажи, — відповів Толік, розвернувся і пішов. 

Ззаду до Поліни підійшла Григорівна. 

— Не хоче він тебе відпускать, — сказала вона. — Він хоче їхати з тобою, доцю. 

Коли раптор покинув двір, Григорівна перетворилась на хижака, який вискакує з кущів у найнесподіваніші моменти і впорскує жертві порцію своєї отрути. Її квітчасті яскраві халати виникали то на кухні, то коло драбини, то у дворі, то в коридорі за спинами Поліни і Толіка, і говорили те, що налякана жертва найменше хотіла чути. 

«Якби ж я тільки була мужчиною, — казала вона Толіку, поки той чекав коло плити свою каву, — я б уже воювала». 

«Яка біда, — говорила вона Поліні, — тобі Господь послав такого чоловіка поруч, як Толя, у такий час, коли серце твоє замкнене на три замки». 

«Яке щастя, Толічку, що ти в безпеці, хоч хтось вбережеться від війни». «Правильно, Полінко, не пускай нікого зараз у серце, він тебе не достоїн». 

Толік піймав себе на тому, що знову волів потрапляти у свою кімнату по драбині, щоб ніде не перестріти Григорівну, але вона все одно являлась йому перед дверима і зітхала: 

— Ох, Толічку, хоч ти живий останешся, то вже оставайся тут, нікуди не їдь. 

За кавою, за обідом, за вечерею, надворі… 

— Он що воно Славочці помогло? Нічого, хай би він утік перед війною і був би живий, — казала Григорівна коло помідорів із сапою в руках. 

Із кожною гаєчкою, вкрученою у раптора, Григорівна вкручувала у Поліну з Толіком свої установки. 

— Доця, — казала вона Поліні, — Толік сказав, що поїде в Україну. 

— Не казав мені такого. 

— Каже, що з тобою не розлучиться. 

Поліна мовчала. 

Дорогою по Владіка того ж дня Григорівна розповіла Толіку, що Поліна сказала: «Аби він тільки поїхав зо мною!». 

— Так і сказала? — спитав Толік. 

— Толя-Толя, — захитала Григорівна головою. — Я — жінка! Тільки жінці можна довірити такі слова! Як вона тобі таке скаже? 

На білій віллі їх зустріла та ж сама дівчина з вишневими кучерями. Толік думав, що Григорівна плакатиме від радості, коли дізнається, що є надія возз’єднатися із Владіком, але вона була тиха і мовчазна. 

— Боюсь його побачити, — сказала вона, — він мені нагадає про той автобус і дорогу з дому. Я не хочу його бачить, Толя. 

Толік вперше за весь час, поки Григорівна жила в його домі, обійняв її за плече. Воно було м’яке і податливе під рукою, як наче там не було кістки. Вони разом пішли тим самим коридором, через той самий сад на веранду. Владік так само сидів на атласних подушках і, побачивши Григорівну, впав у радісну істерику. Він пищав, скавулів і махав не хвостом, а всім своїм худим задом. Жінка з вишневими кучерями усміхнулась. Толік самими бровами сказав їй «ну от», а вона усмішкою погодилась. 

Владік сидів у Григорівни на колінах і страшно пахнув парфумами. 

— Як ви? — спитав Толік, рушивши. 

Григорівна відвернулась у вікно і заплакала. 

Толік більше не робив спроб відтермінувати ремонт раптора. Він відчував, що саме повітря у хаті гусне, наче виштовхує його зсередини. Ще три ночі, поки раптор стояв на СТО, він чекав, що Поліна прийде до нього через балкон, як тоді, але через прочинені двері до нього приходила тільки Друся. На четверту ніч Толік постукав до Поліни сам. 

— Завтра зранку треба забрати раптора, — сказав він. — Поведеш його назад? 

— Звичайно, — сказала Поліна, сидячи на ліжку, де були розкладені її речі, комп’ютер і документи. 

— Я поїду з тобою, — сказав він. 

— Тобто — зі мною? — спитала Поліна. 

— А як я тут сидітиму? 

— Та ти прекрасно справляєшся, — відказала Поліна. 

— Ти думаєш, що я людина, яка уникає усіх труднощів, але повір, я… — Толік запнувся, бо зрозумів, що каже про себе чисту правду. 

— Це нормально — уникати труднощів, — сказала Поліна і встала нервово складати речі. 

— Так чому тоді ти не лишишся? 

— Я не можу жити з тобою, це якісь стосунки навиворіт. 

— Так зараз все навиворіт. 

— Це теж правда, — сказала Поліна. 

— Ти хочеш, щоб я поїхав з тобою? — спитав Толік прямо. 

— Я на таке не відповідатиму! — майже скрикнула Поліна, а потім перейшла на шепіт, бо сива голова Григорівни майже точно вловила їхню розмову. — Це твоє рішення! Якщо ти хочеш їхати через мене, то не треба. 

«Значить, хоче», — подумав Толік, маючи який-не- який досвід спілкування з жінками. Він радісно пішов до себе в кімнату, тепер уже впевнений у своєму рішенні. Поліна відчинила йому услід двері: 

— А хату ти на кого лишиш? 

У коридор з гавкотом вибіг Владік. 

— Боже, дітки, — почувся скрипучий голос Григорівни, — я придивлюся за хатою! 

І якщо Толік всю ніч збирався, то Григорівна навіть не складала наново свою валізу. З самого ранку вона спустилася вниз, зготувала сніданок, погладила Зусю, нагодувала Друсю і взяла на руки Владіка, який досі пахнув дорогими парфумами. Коли Поліна з Толіком рушали, Григорівна ридала, виплакуючи усі свої жалі й печалі, тугу за домом, якого для неї більш не було. Вона звільняла місце під нове життя, і тільки-но лискуча рапторова спина зникла з поля зору, Григорівна підійшла до помідорів, пощупала листочок і сказала до Владіка, який крутився їй біля ніг: «Господі-боже, я думала, що ніколи їх не випхну». 

Потім вона пішла на кухню, нагострила найбільшого ножа, яким покійна Марікармен рубала свинячі ребра, і підійшла до кактуса біля порога. Вона різала кактус із таким задоволенням, наче це був цілий полк ворогів. Кактус під ножем рипів і падав порізаним шматтям додолу. Вона примовляла: «Росте таке колюче неясно нащо… Не чіпайте, казав… Коло порога оце таке страшне… Це ж ужас просто!». 

— Якби не Григорівна, — сказав Толік Поліні, коли вони проїжджали повз обнімального дуба, — я б, може, й не здогадався, що в тебе до мене почуття. 

— В сенсі? — спитала Поліна. 

— Я готовий спробувати. 

— Що ти готовий спробувати?! Ти сам хотів їхати! 

— Якби не ти, я б навряд наважився, дякую. 

— Якби не я — що? 

— Якби ти не попросила Григорівну мені сказати, щоб я їхав з тобою. 

Григорівна не почула, як до воріт підкотився раптор, як звідти вийшов Толік, і як він, побачивши пошматований кактус, обійшов хату, віддер драбину разом із гілками бугенвілії від стіни і розламав її, сказавши собі, що він більше ніколи, за жодних обставин, хай хоч вибухає весь світ, не лізтиме по драбині до себе додому.