Драбина

Помідори 

— Толя, — почала Григорівна за сніданком, — курей ти не хочеш? 

— Мені вашого Владіка і котячих невістки зі свекрухою хватить, — сказав Толік. 

— А для чого тобі отам така бетонна дірка у дворі? 

— Там був декоративний фонтан у хазяйки, поки вона могла його глядіти. 

— А ти будеш робить фонтан? 

— Григорівно, кажіть вже, що ви хочете? 

— Я нічого не хочу. Просто по феншую вода отак на западі — це погана енергія. Висмоктує сили. Диви, який ти блєдний. 

Феншуй Григорівні служив вірою і правдою, як надійний партнер, і завжди підказував те, чого хочеться самій Григорівні. 

Мама ж якимось чином ніяк не вловлювала феншуйних маніпуляцій і про всяк випадок воліла слухатись рекомендацій Григорівни. Якби мама народилася в іншій країні, скажімо, у Німеччині, то зараз би мала з десяток різних видів страхування: життя, здоров’я, речей, тварин, хати, окремих цінностей у хаті (які тепер мусила всі покинути, включно із сервізом, що мав дістатися Ірусі у придане). Натомість мама укладала доступні їй угоди зі страхування у своєму розумінні: наприклад, періодично ходила до церкви, скромні заощадження тримала у валюті і про всяк випадок вірила у феншуйні перестороги Григорівни навіть тоді, коли Григорівна мала в них цілком чіткий меркантильний інтерес. Як от тепер. 

Вона заходила здалеку. 

— А помните, які помідори, коли починають везти з Херсона? — заговорила Григорівна. Її густі брови над зеленими очима смикнулись. 

— Пахнуть, як золото! — казала мама. 

— Я вирощував отакі, як кулаки! — Анатолій Степанович показав свій волохатий кулак. 

— Тут таких нема. 

— Те, що Толік возить із супермаркета, — то не помідори… 

— На вид гарні, нічого не скажеш, — вела далі Григорівна, — але ж помідорами навіть не пахнуть. 

Опинившись раптом головою родини з шести чоловік, Толік усвідомив, що закупи із процесу бродіння поміж полицями у пошуках того, чого б його зараз з’їсти, перетворились на індустріальні запаси їжею. І запах помідорів — це було останнє, про що він думав, закуповуючи на тиждень їжі, якої щоразу ставало на три дні. 

— Та я думала, — почала Григорівна, — весна ж надворі, то нашо та дірка, да? Який ще фонтан? Земельки б — і кущів сім туди стане. Попідв’язуємо, пахнутимуть! 

— Цього не буде, — сказав Толік. 

Він вийшов надвір. На огорожі колишнього фонтана сиділа кам’яна жаба. 

— Цього не буде, — повторив Толік жабі. 

Жаба змовчала. Тим часом на кухні запанувала тиша. 

— Не можна там воду, — сказала Григорівна і глянула на маму як на людину, яка сприйме її феншуйні висновки, — вода розбиває сімейні узи. Бачте, діти попередньої хазяйки навіть янголів не позабирали. 

— Ну, скажем чесно, — заговорив Анатолій Степанович, — те, що Толя приносе із супермаркета, — то дійсно не помідори. Я от помню, якось в армії нас послали на помідори під Миколаїв. Там фермер збанкрутів і хотів хоть за щось помідори продать. Який то був запах! Отак ногою тільки на поле станеш — а вони пахнуть! Аж очі ріже. 

— А мені байдуже, які помідори. Взагалі байдуже, що їсти, — сказала Іруся, позіхаючи. 

Очі її за час у Толіка побільшали, вилиці загострились. 

— Я смаку не відчуваю. Тільки пам’ятаю приблизно, що колись я щось любила. 

— І в мене, — озвалась Поліна, — ні бажань нема, ні улюблених цукерок, ні запаху помідорів не відчуваю. Мені все байдуже. 

Вона дивилась через вікно надвір, де Толік говорив із жабою. 

— Йому нелегко, мабуть, — продовжила вона, — навряд він чекав, що ми всі до нього припремось. 

— Полю, — сказала Іруся, — нам всім нелегко, ми ж усі все кинули, і вертатись невідомо, чи є куди. Тобі он точно нема. 

— Та як нема? У мене хата бабина є в селі. 

— Ага, в Херсонській області? 

— Аби знала, — Поліна зітхнула, — хоч би позабирала звідти рушники і фотки. Та може ж звільнять, то поїду туди, проведу собі інтернет і не вилізатиму з власного двору, коріння пущу аж до магми в ядрі землі, і хрін мене звідти хто витягне. 

Поліна вже не день і не два постійно думала про те село біля моря, де вона стільки була малою, де піски несуться в хату, де на схилах росте кермек, а вечорами комарині зграї нападають на випадкових перехожих, де коти, завжди наморені сонцем, валяються попід кущами. Вона знала, що туди зараз їхати неможливо, але уявляла постійно, що вона там, нікому не завдає ніяких незручностей, ні з ким не зустрічається в коридорі, вмиваючись, а сидить сама у своїй покинутій хаті, яку двадцять літ продавали і не продали. Слава богу, що не продали. 

— Там усю набережну по всій Україні замінірували, якщо на нас підуть з моря, — заговорила Григорівна. Їй це, мабуть, доповіла південна гілка її агентурної мережі. 

— Нічого там ніхто не мінував, — відповіла Поліна. 

— Та ти шо! — сказала Григорівна, але вже тримала телефон біля вуха. 

Зі своїми агентками вона завжди починала говорити раптово, так, що ніхто не міг зрозуміти, чи це вона ще продовжує діалог в житті, чи вже говорить по телефону. І вона кидала по фразі, як у пінг-понг: одну фразу в реальність, а іншу — в телефон. 

— Так, може, яєць посмажити? — казала вона, і тільки хтось відзивався, що не голодний, ставало зрозуміло, що мова про яйця відбувалась у телефоні. 

Вона і жила між телефонним життям і реальністю, весь час плутаючи, кому що розказувала і хто що розказував їй, тому розмови завжди велись із довгими з’ясовуваннями, хто від кого і що чув. Деякі її агентки перехрещувались між собою, хоча Григорівна цього не любила, бо хотіла бути унікальним джерелом інформації. Вона по крупинці збирала всі плітки, чутки і правду й потім розповсюджувала її мережею подруг, кожна з яких окопалась десь у своєму гнізді: хто не зміг нікуди виїхати, хто не схотів, а хтось був десь далеко із дітьми, котами й собаками, постійно ведучи розмови, як повернутись назад. 

Але цього разу Григорівна раптом змовкла, поклала руку на підвіконня, наче намагаючись обпертись, але сили в руці не було. Вона мовчки почала осідати вниз. Ніхто й не зрозумів, що їй недобре. Тільки Анатолій Степанович зі свого кутка тераси через відчинені двері побачив її сполотніле лице, побачив, як блідне її рука, як хапається за телефон, а потім його випускає, і йому все стало ясно. 

Толік завжди вважав, що церемонія поховання в християнському обряді жорстока, надмірна, нікому не потрібна. Ось пішла людина, а всі замість того, щоб сісти й згадати її, бігають у пошуках якихось свічок, якихось хусток, про щось домовляються, замовляють обіди. А тепер він раптом зрозумів, що з цими обідами і хустками похорон перетворюється на квест, коли всі зайняті своїм ділом. А без нього всі просто сидять і тужать. 

Григорівні сказали вже постфактум — ці хитрі внутрішні сімейні маніпуляції. Брат знав, що вона рватиметься за чотири тисячі кілометрів їхати, аби побачити племінника в труні, і змовчав. Григорівна не змогла образитись на родичів у горі. Тому сиділа, підперши підборіддя рукою, і все розказувала, який був племінник маленьким. 

— Візьме отак жука, — починала вона, — і каже: «Я тобі хатку построю». Строїв йому хатку у коробці з-під сірників, а то якось курка жука найшла і з’їла, то ми тоді з ніг збилися, поки найшли такого самого, а я казала, що дитина має розуміти, що таке смерть і природа. А тепер получається, ця дитина учить нас, що таке смерть і природа… 

Малого вона бачила востаннє ще студентом: жив він далеко, а часу бачитись не було. Та й Григорівна все пропадала на естраді, а потім у своїх феншуях і на зустрічах, де всі лягають на килимки для йоги і дихають природою. Завзятіших фізичних вправ Григорівна не любила. Дихальний клуб був її спасінням. Вона одягала спортивну форму і дихала попід лісом, і в полі, і в спортзалі, і навіть на виїзді, під замком в Кам’янці-Подільському. Але тепер, коли малого не стало, Григорівні гострим лезом виринали у пам’яті всі ті моменти, коли вона те хлоп’я бачила і бавила. Власних дітей вона не мала, і коли в купе потяга мова заходила за дітей, як це обов’язково буває в людей середнього віку, Григорівна розказувала за племінників і за нього, покійного, бувало, теж згадувала. 

Мама принесла на стіл тарілку з помідорами. 

— На, поріж, — сказала вона Григорівні. 

Та глянула на помідори, взяла один, понюхала печально і поклала назад. 

— Не пахнуть, — озвалась вона. 

Толік вийшов з-за столу. Надворі починалася полуденна спека. Під оливу сховалась ящірка. Толік підійшов до кам’яної жаби на фонтані. Та, як і раніше, сиділа нерухомо. Він глянув на фонтан, згадав свого троюрідного брата, з яким колись ховався за шторами на якомусь сімейному святі. Більше у них спільних спогадів не було. Ніяк не вкладалось у голові, що отой шепелявий малий за шторою виріс, надів військову форму і загинув. Він тепер був героєм, а він, Толік, сидить і балакає з кам’яною жабою. Толік звик почуватись переможцем — він рано поїхав від мами, гарно вчився, вигравав олімпіади, отримав стипендію, рано знайшов хорошу роботу. Лузером він був тільки тому, що мама його вважала неприкаяним. Толік глянув своїми глибокими вологими жіночними очима на ящірку, яка визирала з-під кореня. Спека. Холодної води. 

Холодильник Толік устиг купити сам — він був яскраво-зелений, з підсвіткою і виглядав у цій хаті як прибулець. Всередині, проте, цілком відповідав атмосфері, яку по собі лишила Марікармен: усе було складено у коробочках — якісь бульйони, кості, фарші, тісто, недорізані цибульки, зварені буряки. Пакетики-коробочки-плівки. Все те, чого Толік усе життя боявся. У холодильнику мав бути джин-тонік, авокадо і якесь запечене стегно, а з полиці на нього дивилась втомлена четвертина капустини на борщ. 

«Славка — герой, — подумав Толік. — А я — лузер». 

Він вийшов до вітальні. На столі стояла миска з-під салату. Григорівна розказувала черговий спогад, яку вона купила племіннику «рубашечку у зелений цвіточок». Толік сів за стіл і сказав: «Та садіть свої помідори».