— Якби сюди хоч дві курки, — сказала Григорівна, дивлячись через кухонне вікно надвір. Надворі росло товсте оливкове дерево і стояв викладений плиткою столик.
Григорівна, огрядна яскрава жінка середніх літ і завищених амбіцій, усе життя працювала естрадницею по санаторіях, кораблях і партійних зборах, але коли її витіснили молодші конкурентки, залюбилась у городництво, курей і кроликів. Не полишивши любов до люрексу, мережив і блондинистих кучерів, вона вбивала кроликів голими руками і глибинно досліджувала питання курячої продуктивності.
— А куди вони гадить будуть, не скажете? — спитав Толік. Толік робив собі третю каву за ранок. Синці під його очима були сині, як море. Вночі мама стукала йому у двері і веліла лягати спати, наче йому знову тринадцять. Спати Толік не лягав, але купив безшумну клавіатуру й навчився друкувати без жодного звуку.
«Мені вже четвертий десяток, а я досі шифруюся від мами», — думав ночами Толік, боячись посунути стільця, щоб звук його коліщаток нікого не розбудив. Ранки були напружені, бо мама любила виховувати Толіка, а до неї радо приєднувались Григорівна й Анатолій Степанович.
— Знав я одну женщіну, — обізвався Анатолій Степанович, — у неї була одна курка. Угадайте, звідкіль вона була?
— З-за порєбріка, — озвалась мама.
— От-от! Ну от що вам, Григорівно, дадуть дві курки? Який з них толк?
— Раз по раз та й знесли б яєчко, — сказала Григорівна, — гляньте, яке воно худе.
Толік приречено глянув на свої жилаві бліді руки, на худі коліна і виразні вилиці. Здавалось, що в його темних очах хлюпала кава, як на дні кружки.
— А потім ви куди їх дінете? — зробив спробу звернутись до раціо Григорівни він. — Зоозахисників шукати будемо? Чи вони у мене до пенсії житимуть?
— Толя-Толя, — обізвався до племінника Анатолій Степанович, — зовсім ти від жизні одірвався. Потім Григорівна їх заріже.
— Господи! — закотив очі Толік і залпом допив каву.
— Хоча знав я одну женщіну… Угадайте, звідкіль вона була? — спитав Анатолій Степанович.
— Я догадалась, — сказала мама. — То що вона?
— Та ні, — відказав Анатолій Степанович, — ця була наша, але вона була з тих, що обнімаються з деревами.
— Заради спасіння природи? — спитав Толік.
— Не знаю, заради чого, але кури в неї вмирали своєю смертю. Я і не знав, що кури уміють старіти, а її кури, бува, кульгали від старості. Ви знаєте, — Анатолій Степанович перейшов на шепіт, — у тих курей навіть зморшки були коло очей! А потім вона поступово ховала їх за хатою.
— А моїх, — зітхнула Григорівна, — ніхто не поховає.
Кури Григорівни лишились під Харковом. Можливо, вони поглохли від артилерії і повмирали, можливо, їх з’їли корінні москвічі і представники менших провінційних російських міст, а може, вони здичавіли, виростили густі розмашисті крила і полетіли в теплі краї, де немає зими.
— Я читав, — сказав Толік, — що свійська свиня вже на другий рік на волі обростає жорсткою шерстю і починає рохкати, як вепр.
— Навряд у моїх курей виросте шерсть, — відповіла Григорівна.
Минуло вже два тижні у цій хаті і в цьому складі, і Толік мимоволі став патріархом і спонсором великого роду: дядько Анатолій Степанович, мама із двоюрідною тіткою Григорівною, сестра в комплекті з подругою, а до них ще й коти і собака. У жахливому сні Толік не міг собі уявити такого життя у такій страшній комбінації.
Анатолія Степановича, свого двоюрідного дядька, він змалку міг терпіти тільки на великі свята та й то недовго. Тривале перебування з іншими людьми Толіку давалося взагалі важко.
— Колись та й буде війні кінець, — Анатолій Степанович під’їхав до кухонних дверей. — Оце якби мені другу ногу, я б пішов служить.
— Не упевнена я, Степановичу, що ти і з двома ногами щось би вислужив, — сказала Григорівна. — Ти — людина аналітичного складу ума.
Дядькова аналітика, проте, все частіше зводилась до прокльонів, наче у ньому прокидалась його бабка, з якою він жив тільки до семи років, але вона в ньому проростала з віком все дужче, ніби воскресаючи. А з ногою Анатолію Степановичу довелось розлучитись, як тільки померла його дружина. Він дуже тужив за нею (ногою), бо після смерті дружини збирався «нарешті пожить».
— Ти мене, Толя, погано знаєш, — казав він племіннику. — Може, я б обв’язався динамітом, втерся б їм у довіру і підірвався.
— Вже бачу, як ти втираєшся у довіру, обв’язаний динамітом, — сказала Григорівна.
З обличчя її ще не зійшла мрія про курей. Вона дивилась і візуалізувала їх у дворі, як вони там радісно гребуться і без жодної конкуренції дістають з пальмових заростів місцевих ящірок, жирних черв’яків і слимаків. А ті здаються без спротиву. Уявляла і те, як вона у своєму люрексовому платті збирає яйця і каже: «От бачиш, Толічку, от тобі і яєчко до сніданочку!».
— Знаєш, — казав Толік сестрі в коридорі увечері, як всі нарешті повлягалися спати, — я б уже й сам обв’язався динамітом, аби тільки це все закінчилось і аби забрати із собою побільше цих сук.
— Угу, відклади на пізніше, — відповіла Іруся, позіхаючи, — на що ми тут жити будем?
Іруся була сердита і спокійна, привезла ще з собою таку ж злу і приречену на вигляд подружку: чорноброву, смагляву й міцну на ногах.
— Ну не будемо ми тут з тобою вічно, — казала Іруся, — або пан умре, або осел здохне.
Толік візуалізував себе в ролі осла, і вмирати йому не хотілось. Тож як раптовий сімейний патріарх, усвідомлюючи несподівану і дошкульну відповідальність за цілий гурт людей, він навіть зайнявся здоров’ям, щоранку бігаючи шість кілометрів — вниз до дороги між оливковими полями і назад, уздовж виноградника. Біг давав йому можливість хоч якось побути на самоті. Крім того, мама протягом Толікового робочого дня раз у раз стукала в двері і несла то каву, то бутерброд, то пиріжечок, то дерунчик, то голубчика, і це все не рахуючи обідів. Толік помітив, що втрачає марафонську форму. «Розжертися під час війни, — думав він, — це просто стидно».
Кожне його вибігання о шостій ранку з хати неодмінно супроводжувалось осудливим поглядом Анатолія Степановича. Той уже сидів о цій порі на кухні разом із Григорівною. Анатолій Степанович спеціалізувався на кришінні — він під’їжджав до підвіконня і кришив то огірки, то помідори, то петрушку, то часник. Всі кришеники були однакові, з рівними краями. Хіба тільки не шикувались у борщах і салатах. Коли Толік вибігав, Анатолій Степанович піднімав очі і оголошував Григорівні: «Побіг».
— Ну то хай біжить, — казала приречено Григорівна.
— Це некорисно для колін, — озивалась мама.
Вона вже робила спроби зупинити Толікове бігальне безумство, заламуючи руки і погрожуючи артритом. Не подобалось воно і Григорівні — як черговій по кухні, їй було шкода кожної потраченої дарма калорії, тому вона з жалем дивилась на Толікове вибігання за ворота і уявляла, як він втомиться, коли бігтиме назад під гору.
— У дитини не останеться ніяких сил, — з жалем казала вона і місила тісто.
Сьогодні мали бути вареники на пару. Величезні, як долоня Анатолія Степановича.
— У мене матір була з Лохвиці, царство їй небесне, — казала Григорівна, — так у неї вареники були такі, що два вже не подужаєш!
Толік часом думав, що все це нагадує якийсь ретрит, де кожного з учасників перед порогом просять лишити своє минуле життя. Доречно було б усім взяти нові імена й очиститись від тягаря уявлень одне про одного. Натомість Толік мав забагато усталених уявлень майже про всіх у цьому домі.
Ось Анатолій Степанович із розстебнутою сорочкою поверх волохатих спітнілих грудей, ще з обома ногами, бере його малого на руки і каже: «Хочеш, покажу, як коні кусаються?» — і регоче. А живіт його при цьому труситься і перекочується під Толіковими ребрами. Анатолій Степанович пишався, що малий Толік був названий його іменем, бо сам дітей не мав, а Толіку від цього було ще страшніше.
На сонці він роздивлявся на власних грудях пух і думав, чи буде він точно такий, як дядько: волохатий, як воскова модель печерної людини у краєзнавчому музеї. Щоразу на екскурсіях після жахливого чучела орла із розмахом крил у два метри, який змусив малого Толіка жити, з острахом вдивляючись у вишину, він задивлявся і на печерну людину, яка з виду була точно як Анатолій Степанович, тільки худіша.
Виріс Толік інакшим: довгов’язим, із фемінним, занадто правильним обличчям, легким рівним волоссям і глибокими печальними очима, які тільки те й робили, що дивилися в екрани, що протягом Толікового життя ставали все кращими й дорожчими. Із приземистим Анатолієм Степановичем, який мав сиплий голос, вузькі очі й цупкі кучері по всьому тілу, вони були схожі тільки ім’ям.
Не лишила за порогом свій завжди сполоханий образ і мама. Та ще гірше, що вона не лишила за порогом Зусю і Друсю.
Зуся була сіро-брудного тьмяного кольору із постійно замурзаною мордою, надірваним вухом і зверхнім поглядом. А Друся, навпаки, була охайна, блискуча, абсолютно чорна кицька. Друся була Зусі свекрухою. Тобто Зуся була Друсі невісткою.
— Мам, — казав Толік, — я й серед людей не розберу, хто кому хто, а ти мені розказуєш про котячі родинні стосунки.
— Толя, — втручалась Іруся, Толікова сестра, — що тут складного? Ну ясно, що ти звалив у свою Іспанію і не слідкував за котячими справами, як колись, але Зуся і Друся лишились останніми спадкоємицями нашого великого котячого роду, що починався Матільдою і завершиться, очевидно, Зусею.
Іруся теж не лишила за порогом ані повчального тону старшої сестри, ані свого зверхнього ставлення до меншого брата, наче він і досі ходить зарьований, бо почув за три кілометри трактора.
Згадка про основоположницю котячого роду Матільду розлилась всередині у Толіка теплом. Ось вона приходить до нього в ліжко через прочинене у садок вікно, а в садку стоять темними тінями груші. Матільда навчила його не боятися нічних монстрів, бо вона виринала нізвідки на підвіконні — сіра, як тінь, із білою плямкою на грудях. Але Зуся і Друся ніяк Матільду не нагадували. Вижарені на сонці, облізлі від спеки і котячого стресу від дороги в кілька тисяч кілометрів, невістка зі свекрухою апатично валялися попід деревом, а їсти просили сиплими голосами. Причому якщо Зуся починала пищати, то свекруха її била, і тоді невістка теж переходила на сипіння.
— Друся мала сина, а Зуся з тим сином народила кошенят, одне з них тепер в Люби живе, — спокійно пояснила мама.
— А де Люба? — спитав Толік.
— У Швейцарії.
Тепер половина вулиці була як не у Швейцарії, то у Швеції чи й навіть Шотландії. А можливо, мама просто плутала всі ці назви і називала випадкову країну на «ш» щоразу, як Толік питав, де хто. Тепер він згадав Любу — свою першу любов, старшу на вісім років дівчину, яка жила на тій самій вулиці і будила в Толіковому серці незвідані ще тоді почуття. І коли мама показала на екрані телефона якусь моцну жінку з яскравою помадою на тлі безкраїх швейцарських (чи шведських?) газонів, Толік для себе вирішив, що не замінятиме цим образом юну Любу в короткому платті у вишині шовковиці. Він швидко відвів погляд, щоб туди не влізли ці шотландські (чи швейцарські?) газони, та червона помада, та грудаста жінка, а щоб там лишилась темненька ніжна Люба в обрізаних із штанів шортах.
Григорівну з дитинства Толік пам’ятав погано, хіба її сумку з леопардовим принтом всередині, звідки вона діставала кіндери і парфуми, ту шкодливість та ексцентричність, яку вона приносила із собою в квартиру з гастролей, сміючись із мамою на кухні і все вимагаючи від Толіка, аби той зачинив їм двері, бо розмова недитяча. Григорівна після естради висаджувала на вікнах розсаду авокадо, любила техніки умеблювання «по феншую» і знала енергетику вазонів, розводила курей і кролів. Всі ці звички, разом із темно-червоною «ніссан мікра», вазонами, кролями і феншуєм, довелося покинути. Із ексцентричного Григорівна привезла кілька халатів, запас червоного лаку для нігтів і Владіка.
Владік був йоркширським тер’єром. На голові носив заколку, не мав половини зубів, засмоктував бороду, коли їв, і постійно гавкав на Зусю і Друсю, хоча свекруха з невісткою робили вигляд, що Владіка не існує. А той гавкав, слинився, і здавалось, зараз упаде і від переживань умре.
Григорівні було трохи незручно, що Владік названий на честь Валдіса Пєльша, російського ведучого «Угадай мєлодію». Колись у молодості Григорівна ним захоплювалась, а тепер, як і решті по той бік війни, бажала смерті. Тавро імені Валдік ніс із собою вже шістнадцятий рік. І хоча всі звали його Владік, певна схожість із Пєльшем у них була.
Не привезла з собою багажу минулого тільки Поліна. Хіба свої бездонні темні очі й коробку з антидепресантами.