Драбина

Кактус

— Ну де вони там? — спитала Григорівна. 

За останні пів години вона поставила це питання принаймні тричі. Поліна сиділа напроти за столом і на її питання спокійно казала: 

— Не знаю. 

— Іруся не дзвонила тобі? 

— Вона за кермом, — відповідала Поліна. 

— Звонить! Звонить! — залепетала Григорівна і схопила телефон. — Ліда! Ви де? Як ти? Нога болить? — вона схопилась з-за столу, і її голос зник за кухонними дверима. 

Залишитись у цій напівпорожній хаті не входило у Полінині плани. Рутина останніх тижнів, за яку вона так хапалася, розсипалась. Стало важко, як у перший день. 

Григорівна ж, здавалося, навіть не засмутилась, що поїздка зірвалась: занесла назад у свою кімнату валізку, наділа зелений халат у квіти і пішла підв’язувати помідори, наспівуючи. Навіть вдома Григорівна ніколи не співала одразу якусь пісню. Як справжня артистка, вона спершу розспівувалась: «А-а-а, о-о-о!». Часто вона це робила перед дзеркалом, старанно видуваючи губи. 

Поліна ж нервувалась, заводила машину ще і ще, вимагала від Толіка копирсатись у раптора в нутрощах, той безпомічно дивився під капот, і йому навіть не треба було імітувати нерозуміння. Зрештою, Поліна випхала Толіка на СТО, а сама, не розкладаючи рюкзака, сіла гуглити симптоми і методи лікування раптора. Не те щоб вона розбиралась і якось могла допомогти, але для самозаспокоєння їй треба було чимось зайнятися. 

Толік котився з гори, долоні його пітніли, а серце билось. Все було позаду. Хрущик не злетів. Толік заїхав у бар при дорозі — той самий, де Боб недавно призначав зустріч Ірусі. Він узяв кави, простягнув ноги і годину дивився на те, як трасою летять машини. Потім розрахувався і поїхав додому. 

— Ну як? — спитала Поліна з порога. 

Вона сподівалась виїхати ще сьогодні і наздогнати перший екіпаж до пізньої ночі. 

— Кажуть, евакуатор треба. 

— Ти не міг майстра привезти сюди? 

— Поліно, — Толік примружив очі, — тут тобі не Київ. 

Поліна зітхнула. Толік вперше бачив, як вона нервується. 

— Хочеш пройтись? — спитав Толік. 

— Я хочу проїхатись раптором, — відказала Поліна. — Даси мені свою машину? Я знайду майстра. 

— Поліно, я вже про все домовився. Не нервуйся. Ну що тобі той день чи два? 

— Я щось не вірю, що це буде день чи два з таким підходом. 

— Все буде добре. Приїде евакуатор. 

— Я хочу, щоб майстер спершу подивився. 

— Ну бери машину та шукай майстра. 

Толік простягнув Поліні ключі. 

— Добре, пішли пройдемось. 

Вони вийшли, коли вже починало пригрівати сонце. 

Виноградники покрилися світлим свіжим листям, липким і ніжним на дотик. 

— Погано почуваєшся? — спитав Толік. 

— Погано, — відповіла Поліна і глибоко вдихнула. Так, наче їй бракувало повітря. 

— Так, може, не така і біда, що лишишся ще на пару днів? 

— Я на таке не розраховувала, — сказала Поліна. 

— Не зайшла б до мене, аби знала? — спитав Толік. 

— Не зайшла б, — чесно відповіла Поліна. 

— Тільки в останній день зайшла б? 

— Тепер не знаю, — сказала Поліна, — якось воно все не так. Я тобі говорила, що всередині в мене пусто і чорно, і мені це все зараз абсолютно не треба. 

— Але ж чомусь ти прийшла? 

— Якби були інші обставини, — Поліна коротко глянула на Толіка. — А зараз я нічого не відчуваю. 

— Я не прошу тебе ні про що, ходім, обіймешся з кимось кращим за мене. 

Вони пішли вздовж дороги, відступаючи на узбіччя, коли повз проїжджали машини, і врешті прийшли до дуба. 

— Його йди обійми, — сказав Толік, — дуби дають енергію й силу. 

— У тебе що, Григорівна вселилась? — спитала Поліна, але пішла до дуба, притулилась до нього спиною, заплющила очі і знову вдихнула так глибоко, що і Толіку забракло повітря, ніби вона вдихнула його все. 

Толік сів поруч на ще зелену траву. У траві повзали бджоли — там цвіли якісь білі дрібні квіточки. Він мовчав, даючи Поліні набратися від дерева сил. 

Вона все стояла і стояла. Толік приліг, закинувши руки за голову. Високо в небі літав якийсь хижий птах. Толік ним не милувався, а думав про те, що десь зараз повзає, попискуючи, його майбутня жертва. 

— Ну як? — заговорив Толік. 

— Стало тільки гірше, — озвалась Поліна. 

Вона сіла поруч. На сонці було видно, що в неї ще довші вії, бо їхні кінці були світліші. На правій брові у неї росло кілька зовсім сивих волосків, і за вухо з того ж боку вона заправляла срібне пасмо. 

— Дивись, який птах, — сказав Толік, вказавши підборіддям у небо. 

— Яке щастя не боятись нічого, що прилітає з неба, — сказала Поліна. — Так дивно думати, що ще недавно до таких щасливих людей належали ми. 

— Знаєш, — сказав Толік, все ще дивлячись вгору, — я ж ні разу не чув тривоги і не бачив ніяких ракет, але вже не можу дивитись на літаки. 

— Раніше війна якась була краща, — казала Поліна. — Прибігли якісь варвари, награбували, попалили, їх відбили, і вони повтікали. А тепер сиди, вслухайся в небо, бо десь летить якась хрінь, над якою працювали найкращі уми планети, щоб якогось прекрасного дня вона знялась у небо і тебе прибила. А потім знімайся з місця, перепаскуджуй собі все життя, біжи кудись, тікай світ за очі. Вже краще просто пережити раптову навалу. 

— Або не пережити, — сказав Толік. — Поліно, лишайся тут. 

— Я вдячна тобі за все, і я ж кажу, аби інші обставини… 

— Наче мені ці обставини приємні. 

— Новини дивився? 

— Коли? 

— Ну оце, поки ми не вдома. 

— Одним оком. 

— Що там? 

— Наче нічого. Повітряна тривога в усіх областях. 

— Куди впало? 

— Не пишуть. 

— Подивись. 

— На ось, ти подивись, — Толік простягнув Поліні свій телефон. 

— Та не можу, давай ти. 

Толік відкрив телефон і подивився новини. 

— Нічого такого, — сказав він. 

— Добре, — відповіла Поліна і лягла поруч на траву, — іноді накотить таке лихе відчуття, що поки новини не гляну, дихати не можу. 

Толік подумав, що йому іноді просто вже хотілось кінця світу, щоб більше не мучитись. Але вголос нічого не сказав. Тим більше саме зараз, коли Поліна лежала поруч, буяла весна, а попереду було спекотне довге літо, йому більше не хотілось кінця світу, а просто мріялося, щоб цей час із Поліною йому випав просто так, без того, щоб війна винищила все навколо, без страху чистого неба і без чорноти всередині. «Якби інші обставини», — сказав Толік сам до себе одними губами. 

— Так шкода, що я не герой, — озвався Толік. — Чесно, думав і гриз себе за це. 

— Якщо ти чекаєш, що я казатиму, що кожен на своєму місці… 

— Я знаю, що ти не казатимеш, — відповів Толік, а потім встав і додав: 

— Хоча могла б. 

Григорівна тимчасом закінчила підв’язувати у фонтані помідори. До завдання вона підійшла творчо й винахідливо: знадобився старий карниз із підвалу, стенд від лампи, якісь два патика, підібрані при дорозі, шпиця від старої парасолі, кочерга, знайдена у дворі в бур’янах, і кілька палиць, обламаних з інжиру вітром. Все це разом являло собою довершену композицію, яку будь-який дослідник побуту легко б ідентифікував як дачне мистецтво кінця двадцятого століття. 

— Красиво, — сказав Толік, зайшовши у двір. 

— Коли буде евакуатор? — спитала Поліна, спершись на мертвого Хруща. 

— Зараз подзвоню. 

Толік відійшов і набрав якийсь випадковий номер, а потім підійшов до машини і сказав, що о сьомій приїде майстер. 

— Аж о сьомій? — спитала Поліна. 

— Сьогодні, значить, не виїдемо, — сказала Григорівна. 

— Скажи, щоб раніше під’їхав, ми доплатимо. 

— Ніяк, — сказав Толік. — І так пощастило, що він приїде. 

Поліна мовчки пішла в хату. Там її зустріли невістка зі свекрухою. Пересидівши пару годин у сховку після стресу пакування в машину, кицьки вилізли просити їсти. І якщо чорна Друся бігла на всіх чотирьох лапах, то замучена Зуся повзла по-пластунськи. Поліна сіла навпочіпки: 

— Боже, що з тобою? 

Зуся не відповіла. 

— Це від стресу, — винесла діагноз Григорівна. — Толік, у тебе є ромашка? 

— Яка ромашка? 

— Травичка. 

Толіку підступила нудота від дитячих спогадів про ромашковий чай. 

— А звіробій? — спитала Григорівна. 

Толік похитав головою. 

— Кицьку треба в тепле, — продовжила вона. 

— До лікаря її треба, — сказав Толік. 

— Так майстер же, — заперечила Поліна. 

— Я лишу ключі. 

Узявши Зусю, вони виїхали у клініку. 

— А якби таке з нею в дорозі сталося? — спитала Поліна Толіка, тримаючи на колінах Зусю, загорнуту в ковдру. 

— Умерла б кицька. Отакий з мене герой, бачиш? — сказав Толік. — Рятую котів. Нравлюсь тобі? 

Поліна усміхнулась і глянула у вікно на виноградник. Вони проїжджали обнімальний дуб. Зуся кілька разів нявкнула страшним горловим звуком, наче в неї вселився котячий нечистий. 

У черзі до лікаря було троє котів: трилапий, рудий і сіро-біле кошеня, яке лаштувало віроломний напад на папугу. Папуга сидів апатично, і якби в нього була брова, то він нею і не повів би. Лікар запросив Толіка, Поліну і Зусю, щойно з його кабінету вийшов принижений на вигляд бульдог. 

Ветеринар був у паскудному настрої. Глибока зморшка між бровами вказувала на те, що більшість свого життя він проводить у задумливо- печальному вигляді. Дужка окулярів Gucci свідчила, що платять йому за це непогано. 

— Машина збила? — спитав він, глянувши на Зусю в ковдрі. 

— Ні, — сказав Толік, — їй ноги відняло. Мали сьогодні їхати в дорогу, запакували у переноску, а вона… 

— Ага, ну ясно. У мене на руках сьогодні умер щур. Важкий день. Де ви її знайшли? — спитав ветеринар, дивлячись на Зусю із сумішшю втоми й нещастя. 

— Це домашня киця, — сказав Толік. 

Кудлата занехаяна Зуся усім своїм виглядом заперечувала цю тезу. 

— Вона з України приїхала в евакуацію, — сказав Толік, щоб хоч якось виправдати Зусин зовнішній вигляд. 

— А-а, — сказав ветеринар і перетворився на лагідного котячого тата, — бідне моє створіння. Це Путін тобі долю загубив, ага? — бурмотів він, перебираючи Зусині безвольні лапи, якими вона під його руками хаотично задригала. 

— Стрес, — сказав він, — це саме той випадок, коли візит до мене зробив тільки гірше. Лишити вдома у спокої, давати води, їжу, снодійне. Медсестра вам випише рецепт. 

— Що він каже? — спитала Поліна. 

— Естрес, — повторив для Поліни ветеринар з англійською фрикативною «р». 

Поки на касі Толік платив за цю цінну інформацію еквівалент двох пляшок непоганого вина, Поліна стояла із Зусею коло інформаційної дошки. Зусі щось вкололи, і вона спала. 

— Отак буду знати, — прошепотів Толік, підійшовши до Поліни, — що від стресу може й ноги відняти. 

— Подивись, — сказала Поліна. 

На інформаційній дошці було фото йоркширського тер’єра. 

— На Владіка похожий, — сказала Поліна. 

— Мабуть, вони всі стають такі з часом. 

Йоркширський тер’єр дивився з фото із виглядом, який буває тільки в деяких собак: веселий без жодних на те причин, чиста придуркувата радість. 

— А що пише на оголошенні? — спитала Поліна. 

— Кажуть, знайшли. 

— Давай заїдемо? — спитала Поліна. — Раптом це Владік. 

Григорівна тимчасом підійшла до кактуса із ножем і відрізала йому лапу, яка лізла на поріг. Лапа дуже важко різалась, наче кактус був пластмасовий. Та все ж з нього бризнув сік, і Григорівна капцем розмазала зелену рідину по порозі, щоб швидше висохло, і приставила до кактуса відро, щоб закрити його свіжу рану. 

«Нічого, — сказала Григорівна сама до себе, — недовго тобі лишилось». 

Поліна ж, тримаючи на колінах Зусю в анабіозі, переживала, чи встигнуть вони до приїзду майстра додому, якщо заїжджатимуть до гіпотетичного Владіка, тому попросила Толіка заїхати потім, хоча Толік знав, що майстер не приїде і можна хоч цілу ніч кататися за Владіком. З іншого боку, думала Поліна, якщо не заїхати по Владіка зараз, то завтра перед такою далекою дорогою, якщо відремонтують раптора, заїжджати ще дивитись, чи то не Владік, буде надто стресово. 

Толік набрав номер Владіка. Відповів молодий жіночий голос. Будинок за вказаною адресою був на вулиці нового району, де в останні роки виріс цілий ліс люксових вілл. Владікова вілла була біла із живою хвойною огорожею і статуєю Венери посеред газону. Хазяйка запросила Толіка всередину. Вона була нетипово висока, на довгих худих ногах, з великими грудьми і вишневими кучерями. Жінка йшла попереду доріжкою, коридором, вітальнею аж до веранди із вікнами в сад і, обертаючись через плече, розказувала, як саме знайшла пса при дорозі. Нарешті вони дійшли до веранди із величезним бежевим диваном-тахтою, вікнами в два людських зрости і срібними підсвічниками, що віддзеркалювались на скляному столі. 

Владік лежав на дивані на атласних подушках. Він глянув на Толіка з байдужою зверхністю. 

— Не видається, що він вас впізнає, — сказала господиня вілли. 

— Це тітчин пес. 

Григорівна телефоном перерахувала, яких зубів бракує Владіку. 

— У нього немає чотирьох зубів, — сказав Толік, — трьох зверху, в тому числі одного ікла… 

— Я не рахувала його зуби, — відповіла хазяйка вілли. 

— Нам треба якось впізнати Владіка. 

— Покличте його на ім’я, — запропонувала Владікова рятівниця. 

— Владічок! — сказав Толік дурним голосом. 

Владік вишкірився, показавши відсутність ікла. 

Хазяйка з недовірою глянула на Толіка. 

— Мабуть, ви краще приїдьте з вашою тіткою, — сказала вона, — собачка до вас не піде. 

— Та піде, — сказав Толік і простягнув до Владіка руки. 

Владіком аж підкинуло: у нього сталась істерика. Він перекидався і гавкав, витріщаючись на Толіка і повертаючись до нього тим боком, де в нього ще було ікло, а потім ухопив атласну подушку і обслинив її зі злості, мабуть, демонструючи, що зробив би з Толіком, якби міг. 

— Я приїду з тіткою, — сказав Толік і відступив.