Драбина

Весілля 

У саду горіли ліхтарі, опускався вечір. На рівно стриженому газоні стояли накриті білим стільці, ліхтарики відсвічувались у святкових келихах. Молоді співали одне одному, казали всякі зворушливі промови, а в Толіка в голові постійно лунали коментарі то мами, то Григорівни, то Анатолія Степановича. Молода вже була немолода, і коли її ще більш немолодий наречений у своїй промові казав, що все життя хоче провести із нею, у Толіка в голові зітхнула Григорівна: «Ну, скільки вже там осталось». 

Толік дивився на цих красивих людей, на обрій вдалині, над ним розхитувались підсвічені ліхтарями вершини південних сосен. Він не міг повірити, що десь у цей час в Україні розносить вибуховими хвилями вікна, гинуть сотнями й тисячами люди, і найбільше його дратували гості на весіллі, бо у них все нормально. Вони засмучуються через звичайні речі типу сварки з сусідами, малі зарплати чи дедлайни. З надією він думав, що, можливо, серед запрошених є хоч один, наприклад, сирієць, якому хоча б колись було так само дурно, як йому зараз. На нього хвилями накочувала різка неприязнь до кожного з гостей, окрім колеги, який напився ще на початку вечора і тепер сумно сидів за столом. Толік узяв цигарку і відійшов подалі від столу до урвища, над яким хиталися сосни. Дерев’яні, відполіровані тисячами щасливих (на цьому Толік особливо акцентував увагу) рук поручні блистіли від далекого світла садових гірлянд. 

Толік курив і дивився вниз, де шипіло спокійне, вже майже літнє море. Він побачив, як з яскравого галасливого гурту гостей відділилася фігура Альби. Її темне вирівняне (нащо вона вирівняла свої кучері?) волосся розділяла яскрава нитка проділу. Брови були чимось намащені, а вся шкіра блистіла від макіяжу. Толік дивився, як вона йде, і йому вже хотілось утекти додому, дати газу під гору і залізти по драбині до себе в кімнату. 

Коли Толік думав про те, що міг би народитись на пару десятків років раніше, його кидало в жар. Це означало б, що для того, щоб знайомитися з дівчатами, треба було ходити на танці. Навіть гірше — треба було б танцювати. Робити ці дивні рухи руками й ногами, запрошувати когось до танцю, а потім проводити додому. Ще можна було б познайомитися в тролейбусі. «Передайте, будь ласка, на білет», — і замість грошей передати клаптик паперу з телефоном. Можна було б у черзі на пошті знайомитись чи на автобусній зупинці. Уявляючи таке життя, Толік сповнювався певності, що за таких умов він би ніколи не пізнав жінки. Хіба якась би випадково опинилась під боком — та власне, так і сталося колись, але та перша знайшла собі когось розторопнішого. А Толік з того часу вже розвивав свої знайомства тільки письмово і щодня благословляв вищі сили, які дали йому фарт народитись у добу письмового спілкування. 

Якщо випадало познайомитися з дівчиною очно, Толік швидше намагався піти додому і там нарешті нормально з нею поговорити письмово. Але тепер він стояв з цигаркою в руці і дивився, як наближається Альба, знову й знову прокручуючи в голові слова всіх своїх біженців вдома про стрєлки, про родину, про вибухи. Він пригадав, як мама зітхала: «Ох, Толіку, це ж ти міг би женитись, а тут ми поприїжджали тобі на голову. Ну хоч і тісно, але можем і всі поміститься. То ти шукай собі когось». 

Вона так казала, ніби «жениться» — це справа кількох днів, максимум тижня. І ніби «шукати» — це приблизно як піти по гриби: якщо довго швендяти лісом, то когось та знайдеш. 

— Тільки що за дівчина захоче оце на свою голову стільки бездомного народу? — казав Анатолій Степанович. — Дві свекрухи! 

— Три, — озивалась Іруся, — ще котяча свекруха. 

Друся при цьому зиркала з підвіконня вниз. 

— Толічку! — вигукувала раптом Григорівна, а Толічком в цій родині називали тільки тоді, коли хотіли якось надурити. — А тобі Поліна нравицця? 

— Лишіть мене, — відповідав Толік. 

Як зручно! Не треба було б когось шукати жениться. Наречена приїхала сама і вже навіть живе тут. 

Але Поліна як варіант була гірша поштарки, яку Толік уявляв роздягненою у часи особливої скрути. Поліна бачила Толіка у найбільш непривабливому вигляді. Ось він у трусах лізе драбиною до себе в кімнату. Або свариться з мамою. Або слухає, як Анатолій Степанович розповідає, які в нього були худі ноги. «Як сірничини! Я кажу вам — отакі-го!» — при цьому він підіймав угору свої, варто сказати, досить жирні мізинці. Або оті розмови Григорівни про потенцію і цикорій, і про її знайомого співака, з яким вона їздила на гастролі, і той пив забагато кави, і коли дійшло до діла, то «ви поняли». І всі «поняли» аж настільки, що Толік щоразу уникав собі варити каву при людях і почав заправлятися подвійним еспресо в барі після пробіжки, що йому потім аж серце вискакувало, коли він біг назад під гору. Він біг, хекав, проклинав еспресо, пробіжки і своє нікчемне існування. Все це проминало йому в голові, поки Альба йшла. 

— Маєш закурити? — спитала вона. 

— Ага. 

— Я взагалі-то не палю. 

— Я теж, — сказав Толік. 

Альба закурила. На її вилиці осипались крихітні блискітки з повік. 

— Як ти взагалі? — спитала вона. — В офіс не ходиш? 

— Думаю, буду, — відказав Толік. 

— Я після ковіду змушую себе. 

— Ковід? — спитав Толік. — Якщо чесно, я вже й забув, що це. 

— Тоді в тебе дуже здорова психіка, — відказала Альба, — швидко відновлюєшся. А я досі не прийду до тями. Все перевернулося: робота, особисте, стосунки, весь світ став інакшим. 

Вона це проговорила як заготовку, з якої починає будь-яку розмову останні два роки. 

— Найпростіший спосіб відновитись, — відповів Толік, — поринути в нову катастрофу. 

— Це ти маєш на увазі якийсь новий вірус? Я не готова, — засміялась вона. 

— Типу якусь нову катастрофу. Як в Україні. 

— Чекай, ти ж звідкись звідти? Зі Словаччини? 

— Я з України. Доброго вечора. 

Альба підняла брови, ковтнула. 

— Вибач, я не знала. Ти якось не схожий. 

— А яким мав би бути українець? 

— Не знаю, — усміхнулась Альба. 

— Червонопиким, здоровим і пузатим? 

Вона засміялась, а потім замовкла і насупила чоло. 

— У мене ще є потенціал, — сказав Толік і зиркнув на свою руку, що тримала цигарку, — рука була біла в темряві і по-жіночому витончена. 

— Пішли, може, щось вип’ємо? — спитала Альба. 

Тільки тепер Толік помітив, що майже не курив — всю його цигарку скурив вітер з моря, поки він балакав із Альбою. 

— Я за кермом, — сказав він. 

— Я тебе завезу додому. 

— А тебе хто завезе? 

Альба засміялась. Толік запізно зрозумів, що вона мала на увазі. 

— Пішли, — сказав він. 

Один зі столів, прикрашений білими кульками і червоними тюльпанами, стояв під величезною сосною. Її стовбур був зовсім голий, а десь нагорі павутиною хиталися колючі віти. 

З усіх варіантів інтеграції Толіка в розмову за столом Альба вибрала найгірший. 

— А ви знали, що Толік з України? 

— Я знала, — озвалась Амалія. 

— Звідки? — спитала Альба. 

— Я бачила його паспорт, як і кожного з вас. 

Амалія працювала у відділі кадрів. Шеф-американець піднявся з плетеного стільця. 

— О! — вигукнув він. — Це просто вау! Ну ви нищите росіян так, як ніхто того не чекав! 

Толік спершу подумав, хто це «ми» і до чого тут він зі своїми пальцями змученого сухотами піаніста, а потім глянув на Альбу і сказав: 

— Ага! Трощимо сук. 

— Ти когось знаєш на війні? — спитала Альба. Її очі мерехтіли від гірлянди. 

Толік знав кількадесят людей на війні, знав сотні тих, кому розвалило хати, знав вдів, вдівців і сиріт, знав тих, кому рознесло ракетами бізнеси, яблуневі сади й сироварні. Він глянув на цей стіл, на келихи, на ці кульки, тюльпани і скатерки. Йому сплило в голові фото тюльпанів, що пробивались у дворах розвалених будинків, наче їх там під землею ніхто не попередив, що не варто лізти у цей світ. Ті тюльпани були точно такі самі, як ці на тлі білих скатерок і шампанського. Як дивно. 

— Ви вже спланували відпустку? — спитав Толік замість відповіді на питання. 

— Я два роки з цим ковідом нікуди не їздив, — сказав Том, німець, який колись, ще в офісні часи, сидів з Толіком в одному кабінеті, — і цього року теж не поїду. 

— Чого? — спитав американець. 

— Маю хату в Баварії, буду утеплювати. Газ тепер дорогий. 

— Я вже замовила сажотруса, — сказала бухгалтерка, — знаєте, скільки вони беруть? Двісті євро за двадцять хвилин роботи! 

— Так, світ перевернувся, — закивала Альба. 

— Світ перевернули! — сказав німець. — Він не сам перевернувся! Це зробила конкретна людина! Путін! 

— У мене кузен загинув, — сказав Толік і одразу відчув пекучий сором, що те хлоп’я з його дитячих спогадів, якого вже немає на світі, він витягнув у розмові, як козирний аргумент. 

— О, співчуваю… — озвалась Альба. 

Решта закивали, опустивши додолу очі. Це звична реакція людей на чиюсь далеку біду, до якої їм, по суті, байдуже. 

— Так-от, — сказав Толік. — Ви всі здивуєтесь, — він глянув на німця, — але убив його не Путін. Путін взагалі в Україну не приїздив, уявіть собі. Мого брата вбив простий собі хлопець, якого ви тут, ймовірно, зустрічали на пляжі з сім’єю. 

— Це пропаганда, — заговорив німець, — йдеться про розлюднення всіх росіян. Так, як колись усіх німців не вважали за людей. 

— Бачите, — сказав Толік, — ще пару місяців тому в пристойному товаристві посилатися до Гітлера вважалось ознакою програної суперечки, а тепер вже можна. 

— І я це роблю з великим задоволенням, — сказав американець, — бо Путін ніхто інший, як Гітлер. 

— Ну, а прості росіяни? — спитала Альба. — От у мене мамина сусідка росіянка. Вона хороша жінка. 

Толік подивився на Альбу таким змучено-печальним поглядом, що вона замовкла. Амалія ж для розрядки обстановки завела промову, яка, як вона думала, безпрограшна: про жахи війни, про те, як війна руйнує сім’ї, майбутнє і перевертає все навколо себе. І ще про те, що сучасний світ мав би вже не допустити воєн і не мілітаризуватись. 

— Чудові слова, — сказав Толік, — для мирних часів. Знаєте, мій покійний батько все життя голосував за партії і людей, які обіцяли, що ніколи не допустять воєн, а в результаті якось так вийшло, що він все життя прожив у болоті війни, а потім ще й лишив її у спадок дітям. 

— Війни минулого — це страшне, — озвалась Амалія, — сподіваюся, більше такого не буде. 

— Тобто? — спитав Толік. — Отаке саме відбувається прямо зараз, поки ми тут з вами сидимо, а може, й гірше, бо людство постійно вдосконалювало власну зброю. 

— Роблячи її більш прицільною? — спитала ще одна колега, яка сиділа поруч із Альбою. 

Толік вловив у її словах російське кліше про «високоточні удари», і серце йому заколотилось. 

— Російська зброя — це страх, — сказав він, — високоточність, а отже, передбачуваність — це не страшно. Розумієте? Треба, щоб усім було страшно вийти на вулицю. 

— Як таке може бути у двадцять першому столітті? — спитала Альба. 

— Як завжди, несвоєчасне лікування, — Толік глянув на американця. 

— Політика — діло брудне, — сказав німець, очевидно сигналізуючи власне бажання завершити розмову. 

І Толік був би не проти її завершити, але бухгалтерка все-таки згадала ще якогось росіянина, який знімав у неї минулого літа квартиру, і що його жінка все поприбирала після від’їзду так, що навіть їй не треба було мити ванну. 

— Раз таке діло, — сказав Толік, — то забираю свої слова назад. 

Толік не міг сперечатись. Він переживав, що в дискусіях виглядає істерично, тому коли його зачіпали за живе, він не намагався аргументовано відстоювати своє, а просто відпускав саркастичні коментарі. Найбільше це дратувало Ірусю і тоді, коли вона сперечалася з братом, і тоді, коли вони удвох сперечалися проти когось. «Прекрасно! — кричала вона. — Анатолій возвисілся над схваткой!» Її поруч не було, але Анатолій чітко відчув, як «возвисілся над схваткой» через власну слабкодухість. Він перепросив і встав з-за столу. Пішов поміж садовими столиками в будівлю ресторану, відчуваючи на власній спині перешіптування і жалісливі погляди. У ресторані він пройшов залу для танців і дійшов до бару. На стійці стояла таця з коктейлями. Він вийняв з одного парасольку, якийсь шмат ананасу і випив залпом. 

Здавалося, ніякий алкоголь його не бере через адреналін суперечки. «Мені ж ніхто нічого такого не сказав, — говорив він до себе, — я просто слабак». Він узяв ще один коктейль і знову випив. Хтось пройшов повз нього: здається, він бачив це обличчя на якійсь зустрічі. 

— Як справи? — спитав хтось. 

— Краще не бува! — крикнув Толік через музику. — За здоров’я молодих! 

Він узяв третій коктейль і знову випив, а потім спустився в підвал. Завантажив додаток повітряної тривоги — вся карта була червона. «Прицільні удари, сука!» — зашипів сам до себе. У кабінці туалету відкрив банківський додаток і кинув грошей на благодійний рахунок — перший, який попався, де згадувалась зброя. Хотілося кинути грошей на найбільшу бомбу в світі, яка впаде прямо на Москву. І тільки коли банківський віртуальний асистент підтвердив платіж, йому стало на мить легше дихати. Толік вийшов знов у танцювальну залу. Там крутились пари, жінки танцювали з піднятими вгору руками, а чоловіки навпаки — втупившись у підлогу. Толік оминув натовп так, наче він розвідник на завданні. 

Він вийшов до сосен і зоряного неба. Йому не хотілось іти через галявину із розставленими столами, тому він пішов попід стіною, пригинаючись під квітами у горщиках, що звисали з тераси, де танцювали. Горщики чомусь гойдалися туди-сюди. Було неясно, чи гойдається йому в голові, чи це все-таки хилитаються квіти. 

Вже майже дійшовши до воріт, він побачив Альбу. Та бігла і комусь махала. Затуманені від зміни температур окуляри давали надію, що вона бігла не до нього. Тому Толік відвернувся і спробував продовжити рух попід квітами. Та блискучий Альбин силует наближався. 

— Анатолій! — закричала вона. 

Він зупинився. 

— Ледь тебе знайшла. Добре, що в тебе одного тут фісташкова сорочка. 

Вона так і сказала «фісташкова», наче це вона її купувала онлайн і бачила опис. Толік до цього не знав, що, окрім морозива, бувають ще фісташкові сорочки. «Згубила мене любов до екстравагантності», — подумалось йому. 

Понад усе він зараз хотів залізти по драбині до себе у спальню і щоб Альба йому написала в месенджер. Тоді б він уже був би веселим і дотепним, а не фісташковим, депресивним, істеричним і п’яним чуваком, який ховається під вазонами. 

— У тебе тут квіточка, — сказала Альба і потягнулась до нього. Толік нахилився і почав трусити головою. 

— Отут! Отут! Замри! — засміялась вона і, ледь торкнувшись його волосся, зняла йому зі скроні біленьку квітку нічного жасмину. 

— Я тебе відвезу додому, — сказала вона. 

Толіку стало погано. Він уявив Зусю, Друсю, маму, Григорівну, Анатолія Степановича, Поліну й Ірусю. Йому стало ще гірше. Добре хоч Владік не дзяволітиме. 

— Я викликатиму таксі, — відповів Толік, думаючи, що говорить чітко, а направду запинався і вжив неправильну форму дієслова в майбутньому часі. 

— Та припини, — засміялась Альба. Вона взяла його попід руку і повела на парковку. Толік з усіх сил намагався рівно ставити ноги, і вони його начебто й слухалися — п’ята ставала правильно, а носок п’явся кудись не в той бік. Толік дістав з кишені ключ і, тільки клацнувши кілька разів, побачив, де припарковане авто. 

— Як я міг поставити машину під цим деревом? — спитав Толік нарядну красиву Альбу. — Я ж математик, я мав би передбачити, що її тут засруть птахи! 

Так і сталося. Альба сіла за кермо. Толік заплющив очі. 

— Господі-боже, — сказав він українською. 

— Ти що, молишся? — спитала Альба. 

«Як вона дізналась?» — подумав Толік. 

— Я не настільки погана водійка, — засміялась вона. 

Толік чомусь уявив, що серед ночі до нього прийде Друся і надає йому лапами по морді, як вона б’є невістку. 

— У мене є кицька, — озвався Толік, — вона ця, як це буде іспанською? Матір дружини? 

Альба не могла зрозуміти, про що мова. Дружина? Матір дружини? Кицька? 

— Неважливо, — сказав Толік, — її звуть Друся. 

— Друсья, — повторила Альба. 

— До речі, можливо, це скорочено від Адріана, — подумав уголос Толік, — так вона б’є свою невістку. 

— Невістку? 

— Ну, кицьку, з якою Друсин син мав дітей. 

Альба засміялась. У темряві засвітились її білі зуби. І ще цей білий проділ на голові. «Чому він не засмаг так, як засмагла решта її тіла?» — спитав себе Толік. 

— Знаєш, як би тебе ніжно називали українською? — спитав Толік. 

— Як? — засміялась вона. 

— Альбуся. Або Альбуня. Гарно? 

— Альбунья! Дуже гарно. 

Толік зітхнув. 

— Диви, — він відкрив телефон. — Ракети там, куди я на море їздив усе дитинство. Віриш, мені тут море не так пахне, як там. 

— Це ж туга за дитинством, — відповіла вона. 

— Вони все хочуть у нас забрати, — сказав Толік і вперше за всі ці тижні заплакав. 

Альба зиркала то на нього, то на дорогу. Вони приїхали під ворота, куди її привів телефон. 

— Це не мої ворота, мої далі, — сказав Толік, і машина подерлася ще виток вгору. 

Вони вийшли з машини, нічна прохолода вдарила йому в ніс. Здавалось, що ті три бісові коктейлі нарешті вивітрюються. Разом із прохолодою і соснами запахло ще фермою. 

— Тут десь поруч тримають коней? — спитала Альба. 

— Ні, — приречено відказав Толік, — це тхне оця купа гімна. 

Перед ворітьми у темряві виднівся обрис купи перегною. 

«Доставка відбулась», — подумав Толік. Вся його непевність, сором’язливість і обережність кудись ділись. Він почувався спокійно і впевнено, як патріарх великого роду. 

— Заходь, — сказав він. 

Альба зайшла у двір. 

— Я викличу тобі таксі додому. 

Альба підняла брови. 

— Я сама, — відповіла вона. — Це вже буде нічний тариф. 

— Все тобі компенсую, — сказав Толік і відкрив хвіртку. — Велкам! 

Альба зайшла у двір як була: у туфлях, своєму блискучому платті і вся обсипана блискітками. 

У дверях стояла Іруся. На ній була футболка з написом «Nirvana». На другому поверсі у вікно висунулася сива голова Григорівни. 

— О, так ти не сам! — сказала заскочено Альба. 

— Знайомся, — сказав Толік, — це Іруся, моя сестра. Зверху висунулась Григорівна, моя тітка. Чи не тітка, ну якась родичка двоюрідна. А отам бачиш? — він показав на світло в підвалі. — Там живе мій одноногий дядько і шпилить у пінбол. 

З підвалу дійсно доносились звуки електронної музики пінбольного автомата. 

— Нікуди не йди, — сказав Толік, — зараз познайомлю тебе з мамою. 

— Мам! — закричав Толік. 

— Мама спить, — відповіла Іруся. 

Мама, звичайно, не спала, а виглядала у шпаринку вікна в коридорі, борючись із Григорівною за кращий кут огляду. 

Мами ніколи не сплять, поки діти десь ходять увечері. Навіть коли кажуть, що сплять. 

Надвір вийшла Поліна. Як завжди, печальна, з величезними бездонними очима. 

— Привіт, — сказала вона, — я Поліна. 

Альба привіталась. Поліна мовчки винесла надвір кілька пляшок пива і сіла біля фонтана. 

— Тут ми посадимо помідори, — вказав на фонтан Толік. 

— Це зараз дуже модно, урбаністична ферма, — відповіла Альба. 

Толік глянув на фонтан, де колись заколосяться помідори. 

— Гарно погуляв, — сказала Іруся українською, — навіть дівчину підчепив. 

— Угу, — погодився Толік. 

— Правда, забув, що в тебе тут повна хата людей. Чи ти на сватання її зразу привіз? 

— Це не я її привіз, а вона мене, — виправив Толік сестру. 

Альба нахилилася погладити Зусю. Та, вся облізла, тулилась їй до туфель. 

— Це невістка, — сказав Толік. 

Під’їхало таксі. Іруся провела Альбу до воріт. 

— Дякую, — сказала вона, коли та сідала в таксі, — йому зараз непросто. 

Коли таксі від’їжджало від воріт, Альба побачила, як блиснули у світлі фар котячі очі. «Це, мабуть, свекруха», — подумала вона. 

Ранок був ще гіршим вечора. Була неділя. Толік без жодних застережень і превентивних перевірок, чи нема кого часом у коридорі, спустився на кухню, пройшов поміж усіх і ввімкнув кавоварку. Узяв чашку і натиснув «еспресо». Обвів усіх поглядом і натиснув «еспресо» ще раз. А потім ще. Тримаючи в руках своє відро чорної, як ніч, смоли, спокійно пройшов у вітальню і сів за стіл. 

Поліна сиділа з Ірусею на дивані під вікном. Через низенький паркан проглядалась вершина гори гімна. 

Толік голосно сьорбнув кави і сказав: «Отаке». 

Анатолій Степанович намащував собі на хліб масла, а потім щедро його солив. 

— То як ти казала звать Толікову нєвєсту? — спитав він маму. 

Мама глянула на нього, піднявши брови. Толік знав цей погляд. Він означав «що ти мелеш?». Потім вона жалісно подивилась на Толіка. 

— Толя, — сказала вона, — тебе не звільнять? 

Толік просто сьорбнув кави. Голова боліла. Що там у тих коктейлях було? 

— Від цього діла дуже гарно випити не менш як пів літра води і з’їсти вісім виноградин, — сказала по-діловому Григорівна. 

— А дев’ять можна? — спитав Анатолій Степанович і затрусився від сміху так, що з його куска хліба на стіл посипались крихти. 

Григорівна на таку іронію не реагувала. Всі свої народні рецепти вона любила підкріпити ще феншуйними порадами. 

— Воду треба пити, дивлячись на схід, — казала вона, — а потім ще можна випити отой шипучий аспірин. 

— Можна просто випити аспірин, дивлячись на схід, — озвалась Іруся. 

— Або на захід, — сказав Толік і широко позіхнув. — Альба її звати. 

— Альба? — перепитав Анатолій Степанович. — У мене так собаку звали. 

Толік знав, що він це скаже, бо він пам’ятав Альбу з дитинства. Вона була величезна і чорна, як вугілля. Хоча ім’я її натякало на білосніжність. Ну, Альба з роботи теж не була блондинкою. Толік навіть тоді вночі в машині кілька разів про це думав, аби Альбі сказати цей неймовірний факт про них двох, про неї і собаку, що вони обидві яскраві брюнетки, але коктейлів було тільки три, а не п’ять, тому він стримався. Анатолія Степановича нічого стримати не могло. 

Наступного тижня, то була середа, Толіку подзвонив начальник-американець. Він переймався корпоративною культурою і колективним духом. 

— Я розумію, що в тебе зараз важкі часи, — сказав Боб. Йому, високому, м’якотілому й рум’яному, дивовижно пасувало це ім’я. — Ми порадилися з відділом кадрів і вирішили, що організуємо якусь благодійну подію, щоб зібрати грошей для України. Що ти про це думаєш? 

— Це дуже гарно з вашого боку, — відповів Толік. 

«Отже, всі помітили, що я напився і звалив у сльозах», — подумав до себе, а потім яскраво уявив, як відбувається ця «подія» і він буде змушений бути її центром. 

Боб, вроджений організатор та веселун, почав фонтанувати ідеями. 

— Ярмарок? Концерт? Виставка? Це має бути щось приємне, щоб люди віддавали гроші за власне задоволення і при цьому відчули себе благодійниками. Людську природу ніколи не змінює чуже горе, розумієш? 

— Так, абсолютно, — погоджувався Толік. 

— Хай це буде вечірка! 

— Хай, — сказав Толік. 

Боб покликав Толіка на вечерю, «щоб обговорити деталі». З ним прийшла його секретарка, яку ніхто не називав секретаркою — тепер ця посада називалась «персональний асистент». Так-от, персональна асистентка Анна, на противагу Бобові, була абсолютно флегматична і чітка. 

Поки Боба носило на схилах його фантазії, Анна діставала телефон і вписувала туди інструменти втілення цих фантазій. 

— Будеш каву? — спитав Боб. Коло нього вже стояло три чашки. Дві пусті і одна повна. 

— Буду, — відповів Толік. 

Фісташкову сорочку він викинув у намаганні забути про той вечір і цього разу надів просто чорну футболку. 

— Бери дві кави, — щиро порадив Боб. 

— Давайте дві, — відказав Толік і вирішив не згадувати при цьому настанови Григорівни, хоча її образ неминуче сплив перед ним. 

Перед Анною стояла склянка води. Все лице її було таке гостре, що офтальмологи радили б уникати із нею зорового контакту. Очі, ніс, губи і навіть геометричне темне каре — все було потенційно небезпечним і колючим для очей. 

— Значить, слухай, — продовжив Боб, — це буде вечірка. Замовимо кейтеринг. 

Анна кольнула очима повітря і записала щось у телефон. 

— Чоловік на сто. 

— Це ж не весілля, — заперечив Толік. — Може, купити пару тепловізорів і забути? 

— Анатолій, — сказав Боб, — мисли ширше! Це не тільки фандрейзинг, а й аверенес рейзинг! 

Боб говорив штампами з якоїсь корпоративної брошури чи книжки «П’ять способів покращити імідж вашої компанії». Він нахилився до Толіка: 

— Знаєш, Анатолію, — пристрасно прошепотів він, — я ж завжди думав, що маю російське коріння, бо моя прабаба була з Одеси, а виявилось, що Одеса — це Україна! 

— Одеса — це Україна, — підтвердив Толік. 

— Тому мені за Україну болить, як за рідну! — Боб порум’янів ще дужче. 

— Добре. 

— А ти нам привезеш біженців. Ми теж організуємо біженців. Будуть пісні (на цих словах Анна знову щось записала), танці (знову Анна записала) й українська їжа, звісно! 

Тут вже Боб встав і, згадавши, ляснув своєю пухлою білою рукою по столу: 

— П’єроґі! 

Анна записала. 

— Прекрасно, — сказав Толік, — може, просто поставимо на фірмі скриньку біля входу? 

— Толья! — зітхнув Боб. — В офіс ніхто не ходить, крім Марка, в якого п’ятеро дітей. 

— То нащо нам офіс? 

— Поки що не мати офіса — непристойно. Щойно це зміниться, закриємо його до біса. 

— Добре, — зітхнув Толік, — а може, просто зробимо імейл-розсилку і лінк на донейти? 

— Толік, ти ще надто юний. Ти не розумієш. Нам треба розголос! Все для України, все на боротьбу! Це страшно, коли отака країна бере і нападає на маленьку сусідку, це біда, ми не можемо лишатись осторонь! 

Толік вичавив з себе вдячний погляд, а сам поїхав додому, заліз по драбині до себе і сховався під ковдрою із золотою оторочкою. Там, серед янголів, ісусів і вишитих оленів, Толіку стало особливо себе шкода. 

Протягом наступного тижня йому часом дзвонила Анна й уточнювала певні позиції щодо локації та організації події. 

Іноді дзвонив Боб і по десять хвилин щось торохтів у телефон про музику і про те, що йому вдалося знайти біженців, які прийдуть, і ще прийдуть голови принаймні двох американських компаній, що мають офіси в Іспанії. 

— Толья, це буде щось! — казав Боб. — Ти там нормально? Все о’кей? 

Все було настільки ненормально і не о’кей, що він просто не мав можливості відповісти, що щось не так, бо просто не знав з чого почати. Зі смертей? Катувань? Розстрілів? Окупації? Фільтраційних таборів? Чи розповісти, що до себе в кімнату він лізе по драбині? Чи що Григорівна щоночі ридає чи то за Славкою, чи то за евакуйовано-загубленим Владіком? 

— Все о’кей, — відповідав він і потім знову слухав, що перенесли локацію прямо у центр міста, а потім вирішили скасувати і перенести у ресторан коло винарні, бо там красивий вид на виноградники. Ця організація мало чим відрізнялася від весілля, і від цього контрасту Толіку було дурно. 

Усім вдома він сказав, що за тиждень буде вечірка заради України. 

— Це як? — спитав Анатолій Степанович. — Ще ж хуйло не здохло. 

— Гроші будуть збирать, — сказав Толік, не знаючи, як саме пояснити Анатолію Степановичу, що так влаштований сучасний світ. 

— Це як Касабланка, пам’ятаєте? — спитав Толік. — Там усі красиві бухали, поки війна. Але дуже переживали. 

— Не знаю я ніякої Касабланки, — відповідав Анатолій Степанович. 

— Кіно таке є, — втрутилась Поліна, — а нам теж треба йти? 

— Усім треба йти, — сказав Толік. 

— У мене надіть нема чого, — сказала Поліна. 

— Толя, — озвалась Григорівна, — ти їм казав, що я — артистка естради? 

— Не казав. 

— Скажи, я виступлю. 

«Господі», — пронеслось у Толіка в голові. Він згадав, як малим на будь-яких сімейних посиденьках обов’язково доходило до того, що Григорівна починала співати «Расцветали яблони и груши». 

— Я знаю купу українських пісень, — наче почула його думки Григорівна. 

— Я скажу, — відповів Толік, знаючи точно, що не скаже. 

Попри весь Толіковий внутрішній спротив, вечірка невмолимо наближалась, і жодної можливості її зупинити не було. 

— Як ми взагалі маємо вдягтися? — спитала Поліна за кермом. 

— Це ж вечірка, — відповіла Іруся, — якось святково. 

— Але це вечірка про війну, — казала Поліна, — може, щось чорне? 

— Я взагалі не розумію, як це — вечірка про війну, — озвалась із заднього сидіння мама. 

— Знаєш, Ліда, я стільки разів співала з сумних приводів, — сказала Григорівна. — Один раз у нас в рейсі, де я відповідала за культурне життя, умер замкапітана, а до порту — три дні ходу. Так у мене така страшна нагрузка була, як ніколи. 

У магазині Григорівну, звісно, потягнуло до речей її минулої слави — блискітки і балахони. Вона знайшла блакитну халатоподібну сукню і носилася з нею по всій залі, притуляючи тканину до лиця біля кожного дзеркала. 

Поліна ходила між вішалками понура й печальна, і мама з Ірусею не здавалися набагато радіснішими. 

У примірочну Іруся й Поліна зайшли удвох. Поліна сіла на стільчик. Іруся зняла свого светра і наділа сіру шовкову сорочку. Її русе волосся контрастувало із сталевою гладдю сорочки. 

— Я нічого не відчуваю, — сказала вона. 

Поліна просто мовчки сперлася спиною об стіну і подивилась на себе у велике дзеркало. 

— Капець, — сказала вона, — це я що, так постійно виглядаю? 

— Як? — спитала Іруся. 

— Оце така, як наче когось зараз прикончу. 

— Переважно да, — не приховувала правди Іруся. 

— Мені все це шмаття зараз до одного місця. 

— Візьми оце плаття. 

— Яке? 

— Оце темно-синє. Можеш і не міряти, я знаю, що воно на тебе сяде. 

Плаття було довжиною за коліна, ледь зібране на талії. Закрите спереду і відкрите ззаду. 

— Візьму, — сказала Поліна і кинула решту одягу на диванчик примірочної. 

— Я все-таки не пойму, — з-за шторки з’явилося мамине лице, — ну як це — вечірка про війну? 

— Ну, мам, — відповіла Іруся, — всі просто питимуть і пожертвують грошей. Це називається культура жертвування. 

— Так що мені взять? 

— Сорочку оцю візьми, — Іруся кивнула на бежеву сорочку у мами в руках. 

Колись звичні дії — обрати, приміряти, розрахуватись — не викликали ніякої радості. Хіба Григорівна казала, що «це сидить у мені глибше, це моя природа!», тому на касі усміхалась і тулила до себе свою блакитну прозору накидку. 

— А туфлі, — казала вона, — я привезла із собою. Я ще ніколи нікуди не їздила без нарядних туфель! То й ніякі диктатори мене до цього не змусять! 

— Я тобі заздрю, — відповідала мама. Вона ні про які туфлі перед тим, як тікати, думати не могла. Її всю дорогу до вокзалу нудило, а потім вона бліда сиділа кілька годин, притулена іншими людьми до скла вагона, тримаючи ноги на переносці із Зусею, а переноску із Друсею тримала на колінах, і Друсині очі світились у темряві, бо виявилось, під час війни у потягах не вмикають світла. 

— Я б не хотіла цього знати, — казала вона, — але так вже склалося, що знаю.