Двійник

7

На стіні кухні цокав годинник. У склянках на столі поволі танули кубики льоду. Час ішов, та Мора почувалася застиглою в цій миті, і слова Ріццолі нескінченно повторювалися в її голові.

— Вибачте, — сказала детектив. — Не знала, як ще вам про це сказати. Але мені здалося, ви маєте право знати, що у вас є…

Вона замовкла.

«Була. У мене була сестра. А я навіть і не знала про її існування».

Ріццолі потягнулася через стіл, узяла Мору за руку. То було на неї не схоже; детектив не з тих жінок, які схильні втішати чи пропонувати свої обійми. Але от вона тримає її руку й дивиться так, наче чекає, що Мора от-от розвалиться.

— Розкажіть мені про неї, — м’яко мовила Мора. — Розкажіть, якою вона була.

— Про це краще поговорити з детективом Баллардом.

— З ким?

— Рік Баллард. Він із Ньютона, був приписаний до її справи після нападу доктора Касселя. Гадаю, вони були близько знайомі.

— Що він про неї розповідав?

— Вона виросла в Конкорді. У двадцять п’ять років вийшла заміж, але це тривало недовго. Розлучилися полюбовно, дітей не мали.

— Колишній чоловік поза підозрою?

— Так. Він відтоді знову одружився, живе в Лондоні.

«Розлучена, як і я. Цікаво, чи є ген, який зумовлює невдалі шлюби?»

— Як я казала, вона працювала в компанії Чарлза Касселя «Касл Фармасьютиклз», у відділі досліджень.

— Науковиця.

— Так.

«Знову ж, як і я, — подумала Мора, вдивляючись у сестрине обличчя на знімку. — Тож зрозуміло, що вона цінувала логіку й розсудливість, як і я. Науковцями керує інтелект, їх утішають факти. Ми з нею порозумілися б».

— Це важко сприйняти, я знаю, — сказала Ріццолі. — Намагаюся уявити себе на вашому місці і справді не можу. Це наче відкрити паралельний всесвіт, де живе інша версія тебе. Дізнатися, що вона весь час була тут, жила в тому ж місті. Якби тільки…

Вона знову замовкла.

«Чи є фраза, більш марна за «якби тільки»?»

— Вибачте, — сказала детектив.

Мора глибоко вдихнула й випросталася, показуючи, що не має потреби в тому, щоб її тримали за руку. Що вона здатна з цим упоратися. Вона закрила теку й підштовхнула її назад до Ріццолі.

— Дякую, Джейн.

— Ні, лишіть собі. Це ваш примірник.

Обидві жінки підвелися. Ріццолі дістала з кишені візитівку, поклала на стіл.

— Це теж може знадобитися. Він сказав, що можете звертатися до нього з будь-якими запитаннями.

Мора подивилася на картку. «РІЧАРД Д. БАЛЛАРД, ДЕТЕКТИВ. ДЕПАРТАМЕНТ ПОЛІЦІЇ НЬЮТОНА».

— Це з ним вам варто поговорити, — сказала Ріццолі.

Разом вони пішли до вхідних дверей. Мора опанувала емоції, вдаючи привітну господиню: простояла на ґанку достатньо довго, щоб помахати рукою на прощання, тоді замкнула двері й пішла до вітальні. Постояла там, дослухаючись до того, як від’їжджає авто Ріццолі, лишаючи по собі тільки тишу передмістя. «Зовсім сама, — подумала вона. — Я знову сама-самісінька».

У вітальні жінка дістала старий фотоальбом. Роками вона не розгортала його — відколи помер батько і вона прибирала в його будинку за кілька тижнів після похорону. Альбом Мора знайшла на столику біля ліжка й уявила, як він сидів у ліжку в останній вечір життя, сам-один у великому будинку, і переглядав знімки своєї молодої родини. Останнім, що він мав побачити, перш ніж вимкнути світло, мали бути щасливі обличчя.

Вона розгорнула альбом і сама вдивилася в них. Сторінки були крихкі, деяким знімкам уже майже сорок років. Затрималася на першій же фотографії матері, яка аж світилася перед камерою, тримаючи в руках темнокосе немовля. За ними виднівся дім із вікторіанським оздобленням та еркерними вікнами, якого Мора не пам’ятала. Під світлиною охайним почерком Джинні, її матері, було написано «Привезли Мору додому».

Не було жодного фото з лікарні, жодного знімка вагітної матері. Тільки цей раптовий і різкий образ залитої сонцем Джинні, яка усміхається, тримаючи в руках своє несподіване немовля. Мора подумала про інше темнокосе дитя в руках іншої матері. Можливо, того ж дня гордий батько в іншому місті теж фотографував свою маленьку дочку. Дівчинку на ім’я Анна.

Вона гортала сторінки. Дивилася на своє зростання: від ледве здатного ходити маляти до вихованки дитячого садочка. Ось вона на новенькому велосипеді і батькова рука притримує її. Ось її перший виступ за піаніно — темне волосся підв’язане зеленою стрічкою, руки на клавішах.

Остання сторінка. Різдво. Морі років сім, з обох боків поряд із нею стоять мати й батько, руки переплетені в любовних обіймах. За їхніми спинами мерехтить дощиком прикрашена ялинка. Всі усміхаються. Мора подумала: «Ідеальна мить. Але вони не можуть тривати вічно, приходять і йдуть, і їх уже не повернеш; можна тільки створювати нові».

Альбом закінчився. Звісно ж, були ще й інші — принаймні чотири томи історії Мори, кожна подія увічнена й каталогізована батьками. Але саме цей альбом батько вирішив тримати біля свого ліжка, де на знімках — ще зовсім крихітна дочка, вони з Джинні ще сповнені сил, і сивина ще не торкнулася їхнього волосся. Скорбота і смерть Джинні ще не торкнулися їхніх життів.

Мора дивилася на обличчя батьків і думала: «Як мені пощастило, що ви обрали мене. Я скучила за вами дуже сильно, за вами обома». Вона згорнула альбом і крізь сльози дивилася на шкіряну обкладинку.

«Якби ж тільки ви були тут. Якби ж могли мені розповісти, хто я насправді така».

Вона пішла до кухні і взяла візитівку, яку лишила на столі Ріццолі. Спереду був надрукований робочий номер Ріка Балларда в поліції Ньютона. На звороті картки Мора побачила, що він лишив їй ще й домашній, зі словами: «Дзвоніть коли завгодно, вдень чи вночі. — Р. Б.»

Мора набрала його домашній номер. Після третього дзвінка відповіли:

— Баллард.

Саме прізвище, вимовлене чітко, діловито. Вона подумала: «Цей чоловік одразу береться до справи. Він не зрадіє дзвінку від жінки на межі емоційного зриву». Вона почула звуки телевізійної реклами. Він удома, розслабляється; останнє, чого він потребує, — щоб його турбували.

— Алло? — перепитав Баллард, цього разу вже нетерпляче.

Мора відкашлялася.

— Вибачте, що турбую вас удома. Мені вашу картку дала детектив Ріццолі. Мене звати Мора Айлс і я…

«І я — що? Хочу, аби ви допомогли мені пережити цей вечір?»

— Докторе Айлс, я чекав вашого дзвінка.

— Знаю, краще було б зачекати до ранку, але…

— Усе гаразд. У вас має бути стільки питань.

— Мені важко з цим упоратись. Я ніколи не знала, що маю сестру. І от раптом…

— Для вас усе змінилося, правда ж?

Голос, який лише мить тому здавався різким, тепер був таким м’яким і співчутливим, що Мора несподівано для себе виявила, що ковтає сльози.

— Так, — прошепотіла вона.

— Нам із вами варто зустрітися. Я можу будь-якого дня наступного тижня. Або якщо хочете зустрітися ввечері…

— А ми не зможемо побачитися сьогодні?

— Моя дочка тут, я не можу зараз піти.

«Звісно ж, у нього є родина» — подумала вона. Присоромлено засміялася.

— Пробачте, я не подумала…

— То, може, приїдете сюди, до мене?

Мора помовчала, у скронях калатало.

— Де ви живете? — спитала вона.

Баллард жив у Ньютоні, затишному західному передмісті Бостонської метрополії, заледве в чотирьох милях від її помешкання в Бруклайні. Його будинок був подібний до всіх решти на тій тихій вулиці — черговий охайний приземкуватий дім у районі, де жоден не був особливо примітний. З ґанку Мора помітила блакитне світло телеекрана й почула монотонне гупання поп-музики. MTV — не те, чого чекаєш від копа.

Вона подзвонила. Двері розчахнулися — і на порозі з’явилася білявка в порізаних блакитних джинсах та футболці, яка відкривала пупок. Провокативне вбрання для юної дівчини — років чотирнадцяти, судячи з тонких стегон та ледве помітних грудей. Вона нічого не казала, тільки похмуро дивилася на гостю, наче охороняла своє житло від вторгнення.

— Привіт, — сказала Мора. — Я Мора Айлс, прийшла до детектива Балларда.

— Тато на вас чекає?

— Так.

Пролунав чоловічий голос:

— Кейті, це до мене.

— Я думала, то мама. Вона мала б уже приїхати.

У дверях, височіючи над дочкою, з’явився Баллард. Морі було важко повірити, що цей чоловік із його консервативною стрижкою та випрасуваною сорочкою може бути батьком такої підліткової штучки. Він простягнув їй руку, міцно потиснув.

— Рік Баллард. Проходьте, докторе Айлс.

Коли Мора ввійшла до будинку, дівчина розвернулася, пішла назад до вітальні й гепнулася перед телевізором.

— Кейті, хоча б привітайся з гостею.

— Я передачу пропущу.

— Одна хвилина на ввічливість.

Кейті голосно зітхнула, скупо кивнула Морі.

— Привіт, — сказала вона й знову втупилася в екран.

Баллард подивився на дочку, наче вирішуючи, чи мало якийсь сенс вимагати від неї ввічливості.

— Зроби тихіше, — мовив він. — Нам з доктором Айлс треба поговорити.

Дівчина згребла пульт, націлилася на телевізор, наче зі зброї. Стало заледве тихіше.

Баллард перевів очі на Мору.

— Може, вип’єте кави? Або чаю?

— Ні, дякую.

Він із розумінням кивнув.

— Ви хочете просто почути про Анну.

— Так.

— У мене в кабінеті є копія її справи.

Якщо кабінет відображає особистість того, хто в ньому працює, тоді Рік Баллард був міцним та надійним, як дубовий стіл, що домінував у кімнаті. Він вирішив не ховатися за столом, натомість указав Морі на канапу, а сам сів у крісло навпроти неї. Між ними не було нічого, крім низенького столика, на якому лежала одна-єдина тека. Крізь зачинені двері їм усе одно було чути маніакальне гупання телевізора.

— Мушу вибачитися за грубощі моєї дочки, — сказав Баллард. — У Кейті нині важкий період, і я не зовсім розумію, як з нею краще поводитися. Я можу дати собі раду з правопорушниками, але чотирнадцятирічні дівчата?

Він сумно всміхнувся.

— Сподіваюся, від того, що я зайшла, не стане ще гірше.

— Ви тут ні до чого, повірте. Моя родина зараз проходить через непрості зміни. Ми з дружиною минулого року розійшлися, і Кейті відмовляється це прийняти, звідси чимало сварок і напруги.

— Мені дуже прикро.

— Розлучення не бувають простими.

— Моє точно не було.

— Але ви його пережили.

Мора подумала про Віктора, який зовсім нещодавно знову втрутився в її життя і на недовгий час змусив її задуматися про примирення.

— Я не впевнена, що його взагалі можна пережити, — сказала вона. — Якщо вже був із кимось одружений, ця людина завжди буде частиною твого життя, хорошою чи поганою. Головне — пам’ятати хороше.

— Іноді це буває непросто.

Вони трохи помовчали. Чути було хіба що дратівну пульсацію телевізора — підлітковий протест. Тоді Баллард випростався, розвернувши широкі плечі, і подивився на неї. Від цього погляду було не так просто відвернутися: він свідчив про те, що у фокусі його уваги вона сама.

— Що ж, ви приїхали почути про Анну.

— Так. Детектив Ріццолі сказала, що ви її знали. Намагалися захистити.

— Але не впорався, — тихо мовив Баллард. Мора побачила в його очах спалах болю, а тоді погляд опустився на теку, що лежала на столику. Він підняв її та передав Морі. — На це неприємно дивитися. Але ви маєте право це бачити.

Вона розгорнула теку, подивилася на знімок Анни Леоні на тлі порожньої білої стіни. Вона була в паперовій лікарняній сорочці, одне око набрякло так, що майже заплющилося, щока була фіолетова від синців. Здорове око заціпеніло дивилося в камеру.

— Такою вона була, коли я вперше побачив її, — сказав детектив. — Знімок зроблено в швидкій допомозі минулого року, після того як її побив чоловік, з яким вона раніше жила. Анна тоді щойно виїхала з будинку в Марблгеді й винайняла помешкання тут, у Ньютоні. Одного вечора він з’явився в неї на порозі і спробував переконати її повернутися. Вона наказала, щоб він ішов геть. Що ж, Чарлзу Касселю не можна наказувати. Ось до чого це призвело.

Мора відчула в його голосі гнів, підняла очі. Побачила, як він стиснув вуста.

— Я так розумію, вона висунула звинувачення.

— О, так. Я супроводжував її на кожному кроці. Чоловік, який б’є жінку, розуміє тільки одне: покарання. Я мав переконатися, що він зіткнеться з наслідками. Постійно маю справу з домашнім насильством і лютую щоразу, як його бачу. Наче щось умикається всередині — хочеться тільки притиснути цих покидьків. Це я й спробував зробити з Чарлзом Касселем.

— І що сталося?

Баллард з огидою похитав головою.

— Він сів за ґрати на одну паршиву ніч. Коли в тебе є гроші, ти можеш відкупитися чи не від усього. Я сподівався, що цим усе й закінчиться, що він триматиметься від неї подалі. Але цей чоловік не звик програвати. Усе телефонував їй, з’являвся в неї на порозі. Вона двічі переїздила, але він щоразу її знаходив. Нарешті йому виписали судову заборону, та він не припинив кататися біля її будинку. Тоді, десь півроку тому, усе стало дуже серйозно.

— Як саме?

Він кивнув на теку.

— Усе там. Одного ранку вона знайшла це біля вхідних дверей.

Мора подивилася на фотокопію листка. Два слова, надруковані на порожньому папірці.

«Ти труп».

Страх пробігся Мориним хребтом. Вона уявила, як прокидається вранці. Відчиняє двері, аби забрати газету, і бачить, як на землі тріпотить самотній листок. Розгортає його й читає ці слова.

— Це тільки перша записка, — сказав Баллард. — Після неї були ще.

Вона перегорнула сторінку. Ті ж самі два слова.

«Ти труп».

Третя сторінка, четверта.

«Ти труп».

«Ти труп».

У Мори в горлі стало сухо. Вона подивилася на Балларда.

— Вона нічого не могла зробити, щоб зупинити його?

— Ми намагалися, але так і не вийшло довести, що записки від нього. Як і те, що це він подряпав її авто чи потрощив віконниці. Одного дня Анна відчинила поштову скриньку, а там лежала мертва канарка — їй скрутили шию. Саме тоді вона й вирішила, що хоче забратися геть із Бостона. Хоче зникнути.

— І ви їй допомогли.

— Я й не припиняв їй допомагати. Це мені вона телефонувала, коли Кассель і далі їй надокучав. Я допоміг їй отримати судову заборону. А коли вона вирішила поїхати з міста, я і в цьому їй допоміг. Не так уже й просто зникнути, особливо коли тебе шукає той, хто має Касселеві ресурси. Вона не просто змінила ім’я, вона влаштувала під цим іменем фальшиве життя. Винайняла квартиру й не заселилася в неї — просто збивала зі сліду тих, хто міг би за нею стежити. Поїхати в зовсім інше місце, за все платити готівкою — от що ми надумали. Залишити позаду всіх і все. Це мало б спрацювати.

— Але він усе одно її знайшов.

— Гадаю, це тому вона повернулася до Бостона. Знала, що там вона вже не в безпеці. Ви знаєте, що вона мені телефонувала? Напередодні?

Мора кивнула.

— Ріццолі сказала.

— Вона залишила мені повідомлення на автовідповідачі, сказала, що зупинилася в готелі «Тремонт». Я саме був у Денвері, навідувався до сестри, тому не отримав його, аж поки не приїхав додому. Тоді Анна вже була мертва. — Він зустрів Морин погляд. — Звісно, Кассель заперечуватиме, що це його рук справа. Але якщо він зміг вистежити її до Фокс Гарбор, хтось у тому містечку мав бачити його. Це мій подальший план: довести, що він був там. Дізнатися, чи його хтось пам’ятає.

— Але ж її вбили не в Мені. Її вбили перед моїм домом.

Баллард похитав головою.

— Я не знаю, де тут з’являєтеся ви, докторе Айлс. Але не думаю, що смерть Анни якось пов’язана з вами.

Вони почули дзвінок у двері. Детектив і не поворухнувся, щоб відчинити, лишився у своєму кріслі, не зводячи очей із Мори. То був такий напружений погляд, що вона не могла відвернутися — тільки дивитися на нього й думати: «Я хочу йому вірити. Бо мені нестерпно думати, що я якось винна в її смерті».

— Я хочу, щоб Касселя посадили, — сказав Баллард. — І все для цього зроблю. Я можу допомогти Ріццолі з цим. Я бачив, як розгорталися події, і від початку знав, чим усе це скінчиться. Але спинити не зміг. Я їй завинив, Анні. Я повинен простежити за цим до кінця.

Увагу Мори раптом привернули розлючені голоси. Телевізор у сусідній кімнаті замовк, однак Кейті тепер лаялася з якоюсь жінкою. Коли голоси перейшли в крики, Баллард глянув на двері.

— Про що ти тільки думала? — волала жінка.

Детектив підвівся.

— Перепрошую, треба дізнатися, що там за метушня.

Він вийшов, і Мора почула його голос:

— Кармен, що відбувається?

— Краще спитай про це свою дочку, — відповіла жінка.

— Та облиш уже, мамо. Облиш це, чорт забирай.

— Розкажи батькові, що сьогодні було. Ну ж бо, розкажи, що знайшли в твоїй шафці.

— Нічого особливого.

— Розкажи йому, Кейті.

— Ти страшенно перебільшуєш.

— Що сталося, Кармен? — спитав Баллард.

— Мені вдень зателефонував директор. У школі сьогодні перевіряли випадкові шафки, і знаєш, що знайшли у речах нашої дочки? Косяк. На що це, в біса, тобі схоже? Обоє батьків працюють у поліції, а в неї наркотики в шафці! Нам пощастило, що директор дозволив самим розібратися. Що, якби він про це доповів? Я так і уявляю, як мала б заарештувати рідну дочку.

— Господи.

— Мусимо впоратися з цим разом, Ріку. Треба дійти згоди в тому, що з цим робити.

Мора підвелася з канапи, підійшла до дверей, непевна, як саме найкраще було б піти. Вона не хотіла порушувати приватність життя цієї родини, але зараз доводилося слухати розмову, яку, як вона знала, їй чути не годилося. «Треба попрощатися й піти, — подумала вона. — Залишити стурбованих батьків самих».

Вона вийшла в коридор і зупинилася, наблизившись до вітальні. Мати Кейті здивовано підняла очі на несподівану гостю. Якщо по матері можна було судити, який одного дня матиме вигляд дочка, то похмурій тінейджерці судилося стати ставною білявкою. Жінка була майже одного з Баллардом зросту, статуру мала по-спортивному струнку. Волосся зібране на потилиці у звичайний кінський хвіст, на обличчі — ані сліду косметики, але з такими вражаючими вилицями зайві прикраси ні до чого.

— Вибачте, що перериваю, — почала Мора.

Баллард розвернувся до неї, втомлено усміхнувся.

— Боюся, ви нас бачите не в найкращі часи. Це мати Кейті, Кармен. Це доктор Мора Айлс.

— Я вже йду.

— Але ж нам майже не вдалося поговорити.

— Я вам ще зателефоную. У вас зараз інші справи. — Вона кивнула до Кармен. — Приємно познайомитися. Добраніч.

— Я вас проведу, — зголосився детектив.

Вони вийшли з будинку, і він зітхнув, наче відчув полегшення, опинившись подалі від вимогливої родини.

— Вибачте, що я так втрутилася, — мовила Мора.

— Вибачте, що мусили це слухати.

— Бачите, ми все вибачаємося одне перед одним.

— Вам немає за що вибачатися, Моро.

Вони дійшли до її автомобіля, на мить спинилися.

— Я не мав змоги розповісти вам про сестру, — сказав Баллард.

— Розповісте наступного разу?

Він кивнув.

— Наступного разу.

Мора сіла в авто, зачинила двері. Опустила віконце, коли побачила, що він нахиляється, аби щось їй сказати.

— Дещо про неї я вам усе-таки скажу.

— Так?

— Ви така схожа на Анну, що мені подих переймає.

Сидячи у своїй вітальні, роздивляючись фото юної Анни Леоні з батьками, Мора не могла припинити думати про ці слова. «Усі ці роки тебе бракувало в моєму житті, і я цього не усвідомлювала. Але я мусила знати; на якомусь рівні я мала відчувати відсутність сестри».

«Ви така схожа на Анну, що мені подих переймає».

«Так, — подумала вона, торкаючись обличчя Анни на світлині. — У мене теж подих переймає».

У них із Анною була однакова ДНК; що ще вони мали спільного? Анна теж обрала наукову кар’єру, підпорядковану розуму й логіці. Вона теж, певно, зналася на математиці. Чи грала вона на піаніно, як Мора? Чи любила книжки, австралійські вина й телеканал «Хісторі»?

«Я стільки всього хочу про тебе знати».

Година була пізня; вона вимкнула світло й піднялася до спальні збирати речі.